Зміст статті

І. Як розкривався кацапизм і як творився «Кацапізм»

Нелегко зараз, через стільки років і в Незалежній Україні пояснити і зро­зуміти вчинки в ті далекі і страшні часи. Але розумію, що цього не обминути, і власне з цього треба починати. Постараюсь по порядку.

Отже. Коли по «високому» рішенню я переїхав з Риги в Київ на таку ж роботу в галузі мікроелектроніки, то перші київські роки пролетіли під гаслом : «робота, робота і робота». Справа не тільки в тому, щоб виправ­дати «високу» довіру і запрошення на Батьківщину, про яке я мріяв. Створювались і запускались у виробництво перші серії напівпровідни­кових інтегральних мікросхем. Давалось це надзвичайно важко. Тому не було часу оглянутися і придивитися до того, що ж твориться навкруги, в Києві і в Україні, куди так хотів і зрештою повернувся. А коли подивив­ся, то тодішня київська дійсність потрясла мене: скрізь панував терор, терор, і тисячу разів терор! Під пропагандистський шум брехливого і аб­сурдного так званого «пролетарського інтернаціоналізму», йшло тоталь­не винищення всього українського, винищення жорстоке, винищення з корінням, з цинічним приниженням української нації. В Латвії, де я перед цим працював, такого рівня «успіхів» Москва ще не досягла. Там окупанти себе відчували ще не так «уютно». А от в нашій київській дійс­ності були всі компоненти відомої істини:

«Раб, який бореться проти рабства - це революціонер.
Раб, який не бореться проти рабства - це просто раб.
Раб, який пишається своїм рабством - це холуй».

Московський більшовизм безпощадно винищував українських па­тріотів, а решту людей заганяв в совдепівське багно рабства і холуйства. Не забарився і перший київський «дзвінок» пробудження, що прозвучав для мене в листопаді 1967р. Тоді московський більшовизм святкував своє півстоліття. Хтось підсунув «свиню», такі жарти практикувались, і моїй лабораторії доручили випустити ювілейну інститутську газету. Довелось потрудитись «в честь» більшовизму: красиво оформили бага­тометрове полотнище газети, зібрали всякого «патріотичного» совково­го матеріалу і т.д. Одним словом, чекали похвали. І раптом, в інституті переполох : «націоналісти, петлюрівці, бандерівці тощо». Що ж сталося? Причина переполоху і «возмущенія трудящихся» виявилась дуже про­стою: декілька статей були написані українською мовою. І тільки! Ніякої антирадянщини спецрозслідування не виявило. Крім української мови.

Ця газетна історія мала і своє трагічне продовження. Через деякий час з роботи вигнали молодого інженера - випускника Київського Університе­ту, що був автором тих українських статей. За це хлопця тероризували і начальство, і «патріоти» - русскоязичники. А потім він візьми і насмілив­ся написати українською мовою й службову записку виробничого харак­теру. Начальник русскій пірвав її, і кинув інженеру в обличчя з криком: «вон с інстітута!»

І молодого інженера вигнали в радянське безробіття як неблагонадій- ного. Зрозуміло, оформляли це як «по собствєнному желанію». Коли я запропонував, щоб допомогти молодому інженеру, перейти в мою лабо­раторію, він із сльозами на очах сказав: «ви не зможете мені допомогти, вони зроблять своє, це їх влада, а ви тільки зашкодите собі.» Пізніше, як слід було чекати, він попав в руки кагебістам. А там, як завжди, трагедія і особиста і сімейна. В цьому вони були великими майстрами! «Героя­ми» цієї розправи були не якісь там «бувші» енкаведисти чи зношена партноменклатура, яких насаджували по київських підприємствах для «надійності». Ні, це були такі ж звичайні, але русскіє, інженери на чолі з директором русскім. Звідкіля у них, русскіх, стільки ненависті до України і українців?

І по якому праву вони, русскіє, могли так жорстоко і безкарно нехтувати не тільки простими людськими правилами, але і формальними совєцкими законами? Можливо зараз, ці русскіє і Ко , вимагають двоязичія в Незалежній Україні?

Цей «дзвінок» не тільки висвітив наші біди-проблеми, він глибоко вра­зив мене. Я завжди лояльно відносився, так і зараз відношусь, до людей різних національностей. Але це було зовсім іншої природи явище, і воно, як я почав БАЧИТИ, панувало скрізь в київській дійсності. Щось урвалось. На наших очах зайди з «холодної і голодної» знущались над україн­ським інженером тільки за те, що він українець. І це в нас, в Україні?! Це був «відкритий урок» кацапизму в реальній дійсності. А їх безліч, ко­жен день і на кожному кроці. Висновок напрошувався сам собою: нам, українським вченим і інженерам, треба не тільки займатись професій­ними справами, але і боротися за право бути українцями в себе вдома, на своїй українській землі! Треба боротися, а не ховатися від політичних подій, бо інакше нас чекала, як писав Брехт:

«...Крокують в ряд барани,
бубнн б'ють,
шкіру для них дають самі барани...»

Тоді ще досить молоді, ми готові були кинутись у бій і напевно, загину­ли б. Якщо б справа йшла про збройну боротьбу, то тут для мене і моїх близьких, не було б питання. Але тоді йшлося про політичну боротьбу, сферу нам невідому, і мало зрозумілу по суті. По прийнятих в техніці звичаях, перш ніж щось включати, треба було докопатися до суті і при­чин цих явищ. Тому я кинувся, зрозуміло поза роботою і без розголосу, читати все, до чого можна було добратися про нас, українців, і про на­ших гнобителів. В київських бібліотеках все було виметено московською мітлою, а залишені в них матеріали були «мічені» КГБ. Бібліотеки були зобов'язані давати письмові звіти в КГБ про те, хто і коли цікавився цими «міченими» матерілами.

Ми це знали і діяли відповідно, щоб не «висвічуватись». Користувались будь - якими нагодами в Москві та в інших містах Рассєї, де «чистки» не були такими жорстокими. Співставляючи і аналізуючи інформацію з різ­них джерел і свідчень очевидців, і учасників подій, яких зустрічав в різ­них краях імперії, переді мною відкривалась картина страшної злочин­ності Москви - Рассєї, яка простиралась по всій їхній історії і мала спільні ідеологічні домінанти. І ці ідеологічні домінанти, однакові і в поміщиць­кій царській російській імперії, і в «комуністичному» совєцкому союзі. В усьому спектрі пропагандистських творінь (кіно, телебачення, газети, книги і т. д), а тим більше в реальних дійствах, висвічувався підступний брехливий і кривавий монстр.

Це відкриття надзвичайно ускладнило життя: важко було не просто спо­стерігати, а БАЧИТИ; не просто слухати, а ЧУТИ, злочинну і брехливу совдепію. Цей стан можна, в якійсь мірі порівняти з тим, коли ви під мі­кроскопом роздивились брудний посуд, в якому повзе безліч мікробів у вигляді огидних черв'яків. А з цього посуду треба потім їсти!? Такою що­денно вже бачився і «розвинутий» соціалізм, і «найгуманніша» ідеологія та інші реалії совдепії.

Тут хочу трохи змінити хід розповіді і наголосити на тому, що усвідом- лення-пізнання кацапизму відбувалося паралельно з воскресінням і усвідомленням подій-картин, що записались в пам'яті з раннього дитинства. Вони час від часу оживали і мандрували зі мною по світу і по житті.

Напевно у всіх людей такі власні життєві образи-картини воскресають і допомагають пізнавати суть тих далеких подій, що закарбовані на них, а також бачити в їх світлі сьогоднішні події і пізнавати ці новітні явища.

Особливо таке воскресіння відбувається в часи життєйської напруги чи скрути. Тож і в пошуках відповідей на гострі питання тодішнього нашого життя переді мною оживали події і образи - картинки із власного життя. В дитинстві, наприклад, вони лише записувались в зорову чи смислову пам'ять, але не були осмислені, не були розшифровані. Поглиблюючись в суть кацапизму, я знаходив їм пояснення, які підтверджувались прочитаним чи почутим від тисяч людей, яких зустрічав в різних сторонах совдепії, людей різних націй, різних поколінь, різних професій і долей.

Приведу лише декілька таких особистих інформативних картин, що Мали пряме відношення до порозуміння кацапизму. Тоді, в дитинстві, я їх тільки запам'ятав. І не більше. Розуміння і осмислення приходили поступово і значно пізніше.

Найперша картина політичного змісту, що запам'яталась, така: двоє чоловіків у військовому одязі обнімаються, дивлячись з плаката на вас. Однією рукою вони обнімаються, а в другій ззаду кожен тримає ножа, з якого капає кров... Такі плакати літом 1939 р. розклеювали в Кутах. На них Гітлер і Сталін обнімаються, як друзі.

Картина друга. їдуть по гостинцю з боку Косова совітські танки, на яких сидять солдати. Деякі з них кричать до людей нашою мовою. Люди, в тому числі і татко, дають їм кошики з їжею і жбани з вином. Скрізь чути: «наші, наші,...їдуть...» Так восени 1939р.в Кутах зустрічали совітів.

Картина третя. В дідовій хаті повно людей. За столом сидить совітський офіцер (чи солдат), щось говорить і плаче. Дорослий та ще й військовий, а плаче. Чому?! Зима 1939-1940р.р. Совіт-українець розповідав про зло­чини москалів на сході України.

Картина четверта. Вночі москалі забрали сусідів із директорського бу­динку, жінку і хлопчика. їх вивезли в Сибір, а в їх будинку поселили дві сім'ї москалів енкаведистів. Зима 1939-1940р.р.

Картина пята. До нас на подвір'я заїхали якісь люди і сказали, щоб здати всі книги і газети, бо якщо потім знайдуть, то буде погано. Тато виніс їм частину, а решту потім заховав під сіно на стайні. Літо 1940р Москалі відбирали і спалювали українські книги, журнали...

Картина шоста. Жидівка з двома дітьми прийшли пити «молоко з ме­дом». Так вони робили багато років. Бабуся щось питає її, а жидівка каже: «... вами розчинили, а нами замісять...» Літо-осінь 1940р.

Картина сьома. В місті горить штаб енкаведистів. Москалька з директор­ського будинку щось просить у мами. Москалі тікають. Літо 1941р.

Картина восьма. В директорському будинку поселився німецький офі­цер. Кожен ранок туди приходив жид-перукар його голити. Німець застрелив нашого пса. Осінь 1941р.

Картина дев'ята. Горить жидівський квартал в Кутах. Жидів повели німці кудись гостинцем. Зима 1942р. Ось так і «замісили».

Картина десята. Мене з братом Івасем і ще багатьох хлопчиків забрали німці зі школи і кудись везли: спочатку підводами, потім паромом, а потім поїздом. Якось вночі потяг зупинився і нас звільнили оунівці. Нас розвезли по селах і розселили між селянами. Мене з братом поселили в добрих людей в с.Івано Пусте на Тернопіллі. Восени мама приїхала і забрала нас додому. Весна-осінь 1942р.

Картина одинадцята. На гостинці бандерівці оточили німецьку колону. Забрали у німців зброю, але німців не стріляли, а відпустили через гори додому. Зима-весна 1944р.

Картина дванадцята. Вночі прокинувся, а в хаті нікого, всі втекли, а мене залишили сплячого. Одягнув капці і побіг через сад до діда. Там зібра­лись всі наші. Говорили, що поляки разом з ковпаківцями мали напасти на нас. Зима-весна 1944р.

Картина тринадцята. Вночі до діда прийшли якісь озброєні люди, питали дядька Валентина. Він сховався, вони забрали тітку Ганусю. її і ще кіль­ка людей тієї ночі спалили в стодолі під лісом. На другий день вдосвіта, мама принесла завитий в простиню обгорілий останок її тіла, на якому був клаптик сукні з матерії в сірі і рожеві квадратики. Викопали яму на дідовій могилі і там похоронили останки тітки Ганусі. Зима-весна 1944р. Це була передова енкаведистська група, що йшла перед військами і діяла під виглядом наших партизан.

Картина чотирнадцята. Прийшли москалі. Нас евакуювали в с. Залуче під Снятином. Звідтіля татка забрали москалі в свою армію, а дядька Валентина забрали енкаведисти. В Кутах став фронт на все літо. Весна-літо 1944р.

Дядько Сіверський В. був заарештований і вивезений в Сибір. Там пізні­ше, знову оженився, мав дві дочки, які десь в Красноярському краї жили.

В 1984р. приїхав до мене в Київ і розповів про ті події, і про те, як в Ко­ломиї серед енкаведистів, що його допитували, був і «партизан», що крутився раніше біля «Просвіти», в роботі якої вони приймали участь з тіткою Ганусею. Тітку Ганусю спалили разом з 7-ми місячною дитиною, якою вона була вагітна. Чи пам'ятаєте це ви, сибірячки, коли вас запису­ють «русскімі»? Вашого братика чи сестричку по батькові спалили русскіє ще в утробі матері.

Картина п'ятнадцята. Мама приїхала в Залуче і плакала, бо татко заги­нув. їх без підготовки відразу направили на фронт в Кути. Там він і загинув. Поховали його біля церкви. П'ятеро нас, чотири хлопчики і сестрич­ка стали сиротами. 19 серпня 1944 р.

Картина шістнадцята. До нас додому прийшли москалі, застрелили в стайні порося, єдине, що було в нас, виволокли на подвір'я і забрали! Мама плакала і просила, щоб не стріляли, бо п'ятеро дітей, що будуть їсти взимку. Москаль автоматом відштовхнув її. Літо 1945р.

Картина сімнадцята. В центрі міста москалі розклали вбитих бандерів­ців, щоб люди приходили і пізнавали. Москалі і стрибки стежили, чи хтось не заплаче.Так вони робили багато разів. Літо-осінь 1946р.

Картина вісімнадцята. Ми, діти, купались в Млинівці - витока Черемоша. Прийшла група солдат-москалів, їх гарнізон був недалеко. Троє москалів схопили чомусь хлопчика; двоє за руки, а третій за ноги і почали занурю­вати його головою під воду, потім витягали і знову занурювали. Вони до нього щось говорили, а він кожен раз кричав: «москалі, москалі...». Хло­пець вже посинів, і тут хтось з дітей крикнув: «бандерівці йдуть». Мо­скалі повтікали. Літо 1946р.

Ця картина запала в пам'ять не через жорстокість москалів. Ми до неї вже звикли. Причина інша. Той хлопчик, якого топили москалі був сином місцевого комуніста, який ще з двома комуністами вийшли з червоним прапором зустрічати москалів осінню 1939р. Ато йшла колона польсь­ких військ, що відступала через Кути на Буковину. Поляки постріляли тих комуністів, як союзників москалів, що наступали зі сходу. Як же так, москалі знущаються над сином того комуніста, що вийшов зустрічати тоді москалів!?

Для нас москалі, більшовики, комуністи - це було, одне і те ж саме. А тут щось не так!?

Картина дев'ятнадцята. Ввечері до нас прийшли озброєні. Троє зайшли в хату, інші залишились на подвір'ї. Питали у мами, де син Микола, найстарший брат. На щастя його не було тоді вдома. Вони вийшли. Перед вікнами на дворі сушились простині. Раптом одну хтось стягнув. Я виглянув у вікно і побачив серед гурту двох, яких раніше бачив декілька разів у гарнізонному кіно (кімната-зала невеличка) куди ми, хлопці, «за так чи за яблука» пробирались, щоб подивитись «трофейні» кінокартини. Це були ті, що сідали не як інші солдати, а в задньому ряду, звідкіля зганя­ли нас. Від них завжди несло перегаром і якимось особливим смородом. Вранці біля школи знайшли повішену дівчину, а в шанці біля дороги до школи лежав застрелений сусід. Потім над його жінкою глумилися енка- ведисти в їх штабі. Зима 1946-1947р.

Картина двадцята. З нашої школи багато дітей з родинами забрали в Сибір. їх хати під горами москалі підривали протитанковими мінами. Зима 1946-1947р.р.

Картина двадцять перша. Гурти голодних людей з Молдавії і Сходу хо­дять по селу і просять їсти. Там у них голод, а у нас бандерівці не дали москалям все забрати. Мама чим могла годувала цих людей. Літо-осінь 1947р.

Картина двадцять друга. 1949р. Я перейшов у 8-й клас Курської середньої школи. Нас почали на ніч замикати у директорському кабінеті, змушую­чи записуватись в комсомол. Ми не хотіли. Мого товариша Петра Гулія з бабусею (він був круглий сирота) вивезли в Сибір. Мені, М. Заваді і М.Фе- динчуку вдалося перебратися в школу у м. Вижниці Чернівецької області. Там у 8-му класі було лише сім учнів і директор не вимагала від нас, щоб записувались в комсомол. Ми були раді, хоча треба було йти далеко, а міст через Черемош був зруйнований. Там, у Вижниці і закінчив середню школу, з якої пізніше вийшли знамениті, «Смерічка» і Назарій Яремчук.

Картина двадцять третя. Я збирався вступати до Університету. Прийшла Шура Дмитрівна, дружина директора школи, вони недавно приїхали з Донбасу: він українець, вона говорила не по нашому. Вона і каже до мами: «...Не журіться, Настю, Міша буде добре вчитися, стане русскім і все в нього буде добре...» Мама глянула на мене і в її очах побачив чи відчув і сльози, і біль, і тривогу, і прохання, все те, про що говорять материнські очі перед проводами сина в далеке і непросте життя. Літо 1952р.

Завжди, коли буваю вдома, зараз у сестри Ганусі, то йду до маминої мо­гили. І найпершими словами моєї молитви завжди виривалось: «Мату­сю, я не зрадив Вас, я українець»..

На зміну і на допомогу таким картинам дитинства, а це лише невеличка частка їх, прийшли дорослі картини, радісні і трагічні, смішні і серйозні, успіхи і невдачі долі своєї і тисяч інших людей, що зустрічались на жит­тєвих дорогах і просторах совдепії. З цього нескінченного списку, приве­ду лише три, кожна з яких містить елементи знакової істини.

1958р. Мордовія м.Саранськ. До нас в цех, я тоді був старшим зміни, прибіг чолов'яга десь біля 40 років і представився мені членом обкому партії (комуністів). На «спец ящик» так просто не пройти, і тим більше, його привели з директорського прийому. Я не міг зрозуміти, про що він говорить і що від мене вимагається. Лише окремі слова і фрази: «Москва, ЦК, товариш, якась компанія, треба засвітитись, витягти з дири, треба похерити один, а потім поміняти»

Подумав, що не розумію через недостатнє знання «язика», тому попро­сив бригадира нападників, місцевого мордвина, поговорити з високим гостем. Після їх розмови в каптьорці, я почув: «...какая то галімотня»...

Ось так вперше я ПОЧУВ, це, таке поширене і правляче, слово-поняття. Після цього автоматично - підсвідомо, почав прислухатися спочатку до партійних агітаторів - носіїв «галімотні», а потім і до всього загалу «бій­ців ідейного фронту» совдепії. Носії цієї професії чи сфери діяльності кваліфікувались простим словом ГАЛІМОТИ. Не знаю природу тако­го явища пізнання, але воно прийшло спонтанно, само собою. А пізні­ше воно знайшло своє місце при розкритті кацапизму. Хочу відмітити, що в Саранську вперше почув про людей в кацапейках, про могили для мордвинів, про мордовські табори, про українські села Поволжя. Тоді по­чув, але усвідомив їх взаємозв'язок тільки поглиблюючись в розуміння кацапизму, як ідеології Москви - Рассєї.

1984р. Київ, лікарня для вчених Академії Наук, хірургічне відділення. В нашу палату привели вже немолодого чоловіка і поклали в ліжко поруч з моїм. Високий, худий, з орлиним носом, очевидно дуже хворий. Десь-колись, здається, бачив... Щоб не дивитись, як санітари викачують з нього «воду», я вийшов в коридор. Там, напроти нашої палати біля вікна стояла приваблива жінка і красивою нашою мовою запитала: «Це ваше ліжко біля вікна, ви знаєте, хто ваш новий сусід? Це Маланчук В.Ю., а я його дружина...»

От і сусід по палаті дістався, ще недавно другий секретар ЦК, відповідаль­ний за ідеологію московського більшовизму в Україні, прислужник Мо- скви-Расссї, який вірно виконував-перевиконував всі її антиукраїнські плани. Цей високопосадовий служака русского комунізму, розжалува­ний до рядового був позбавлений всіх партійних пільг. Йому, як доктору наук, залишили лише право на послуги для вчених.

І ось один з найвірніших прислужників кацапизму, поруч в лікарняній палаті з автором «Кацапизму». Я заспокоїв своїх друзів, що це дійсно випадковість, а не спецдійство. Тут не місце аналізувати причини та анатомію перевертнів-яничарів, «генералом» яких окупанти виховали, використали, а зараз викинули як непотріб, цю людину. Він, можли­во, тільки зараз зрозумів, скільки зла Україні нанести він допоміг Москві-Расссї. А будучи смертельно хворим, про що знав, він дуже хотів і дуже боявся «СПОВІДІ». З якою гіркотою він розповідав, як Москва його знімала:»...розумієте, нагло і примітивно»... «Вони ж хазяї, а ви їхній служака»- утішив я. На моє запитання: «Чому Москва так поступила з вами?». Почув: «Я вже не відповідав їх вимогам»... «Зрозуміло, у вас вдома українська сім'я»-погодився я. Таких людей-перевертнів не тре­ба жаліти за їх злочини і зраду. Але мені гірко було слухати Маланчука В.Ю., як простого українського хлопця із Хмельниччини, що потрапив під прес і у «виховну» машину московського більшовизму. А таких було сотні тисяч скалічених і зомбованих кацапизмом. Ох як нам треба навчитись виправляти і повертати Україні таких людей. І не тільки через їх масовість. Знаю, що ризик великий і багато на це потрібно зусиль. Але позитивний результат може сторицею компенсувати всі ризики і витра­ти. Ці люди знають кацапизм з середини його, з першовуст... їм не треба довго, та й взагалі, пояснювати наміри чи природу дій ворога. Вони ро­зуміють з «півслова» чи з «півречення».

На закінчення, про зустріч з людиною простою і величною, що завжди були, є і будуть в Україні. І в цьому наша українська невмиручість. Двирничук Костянтин, простий селянин з с. Топорівка на Буковині. За захист сільської української школи румунські фашисти прив'язали до Двирничука хрест з портретом Т.Шевченка. І так гнали по селах. Де ж ви худож­ники, журналісти, кіношники!?

Прийшли москалі і перевершили румунських фашистів: розвезли ім'ю Двирничуків по таборах. Його в Сибір, дружину на вугільні шахти в Караганду, а дітей по світах.

За що русскіє окупанти так жорстоко розправились з простою українсь­кою родиною? Ніхто з них не був ні політиком, ні діячем культури тощо. А простою українською родиною, родиною простих українських селян. Любов до України допомогла родині Двирничуків перенести цю біду, ви­жити, повернутися додому і відродитися. Вона, ця родина, не скорилась ні батогам румунських фашистів, ні концтаборам русскіх комуністів. На схилі життя К. Двирничук зібрав останні сили і поїхав в Канів. Після його поїздки в цю українську святиню я почув від нього : «а тепер і не страш­но померти, я помолився на могилі Тараса»... Ось лише декілька картинок-спогадів КДвирничука з уроків кацапизму.

Перша. Нас в Сибіру часто на роботу конвоювали німці (?!?) І це було кра­ще, ніж коли конвоями командували русскіє.

Бувало йдемо з роботи голодні біля картопляного поля, то німці не кара­ли, якщо хтось вирве одну-дві картоплини, щоб з'їсти сирими. А русскіє завжди відбирали, а «винних» здавали в таборі на кару.

Друга. Сибірська зима, 40-градусні морози. Ледь живих після важкої ро­боти в лісі, нас приводять в табірний барак-їдальню.

Там біля котлів з гарячою «бурдою» стоять русскіє кухарі і щоб ми бачили розстібають ширінки в штанях і оправляються в котли. А потім кричать нам: «... ну что замйорзлі, хатітє гаряченького? Кушать подано!...» Вони знали, що люди мусять їсти ту «русифіковану бурду», бо інакше смерть не тільки від голоду, але і від переохолодження. Коли хтось не витриму­вав і просив табірних начальників, щоб пристрелили його, то найчастіше чули таке: «ви там привикли їсти сало, а тут потрудіться на рассєюшку. Доберете 42 кг і самі подохнете»...

Третя. В Казані на пересильній станції наш вагон-телятник відкрив енкаведист-татарин. Побачивши, що третина людей вже мертві, сказав: «ми не русскіє, спочатку накормимо вас, а потім відправимо далі.»...

Таких уроків кацапизму безліч в страшній неволі. Чим можна заспокоїти пам'ять таких, як ця проста і славна Людина. Тільки не тим, що ті табірні кати і руссифікатори «бурди» зараз вигріваються в теплих українсь­ких містах, їдять український хліб і до хліба, марширують, як герої по українських вулицях! Ні! Простіть нас, Двирничуки. Поки що це так. Але з української землі, здобреної вашими слізьми і кров'ю, виростуть нові квіти ЛЮБОВІ і ПОМСТИ.

А тепер повернімося до роботи над «Кацапизмом». Накінець шестидеся- тих років у нас вже викристалізувалось не тільки розуміння принципів і методів антиукраїнських дійств московського більшовизму, але і бачен­ня цільного етнічного світогляду Москви-Расссї. Досить чітко прослідувався цей етнічний світогляд- ідеологія крізь всі московські держав­ності, починаючи від великоханського улуса на угрофінській землі, і до «радянського союзу» на шостій частині планети. Так званий «радянсь­кий союз» був продовжувачем - спадкоємцем попередніх московських орд. А враховуючи кровожадність і людожерство совдепії, ця московсь­ка держава-орда отримала заслужене ім'я Кровавої Орди. Не соціалізм і не комунізм були керуючою ідеологічною домінантою в совдепії, а етнічна ідеологія москалів-велікоросів-русскіх.. Ім'я цій ідеології було дано в честь їх «отцов і матєрєй», якими були золотоординські мутанти. Пізнання кацапизму, як дійсно правлячої ідеології совдепії, дозволяло розуміти і дію тих прихованих механізмів, що визначали тодішню вну­трішню і зовнішню політику Кровавої Орди. Не будівництво комунізму було головною «роботою» Кровавої Орди, а етнічне пограбування і вини­щення жертв попередньої московської Рассєяної Орди (Рассєї).

Не за торжество всесвітнього комунізму вела відкриті і замасковані вій­ни московська Кровава Орда, а заради нових загарбань і подальшого рассєянія Москви-Рассєї на інші народи і країни.

Погром в 1968р. чехів і жорстока розправа над демократичним рухом українських шестидесятників не тільки підтвердили наміри кацапизму в зовнішній і внутрішній політиці совдепії, але загострили питання ор­ганізації боротьби проти кацапизму. Але як? Ми розуміли, що треба було виробити принципово нові, незнані Москві методи. Але цю задачу ми тоді не змогли вирішити: у нас не було ніякої матеріальної підтримки, а у Москви-Рассєї - ресурси п'ятої частини світу і статус «світової» наддер­жави. Більш того, нам треба було не тільки рахуватися із страшною-небезпекою, але і багато працювати на совдепію, щоб прокормити сім'ї. І виходило так: день працюєш на кацапизм, і тільки у вільний час над «Кацапизмом». Тому тільки в середині 70-х років був скомпонований «Кацапизм. Ідеологія Кровавої Орди». Для її оприлюднення, чи навіть такої спроби, в умовах жорстокої окупації потрібна була ще дуже велика і небезпечна редакційна робота, особливо літературна та маскуюча до­робка матеріалу. Ми сподівались залучити до цієї роботи професійних і надійних гуманітаріїв. Але не судилось. По Україні прокотилась чергова хвиля арештів і вбивств українських патріотів. Кровавій Орді, як і її по­передницям, необхідні періодичні кроваві оргії для підтримки «русского духа». Ми вирішили перечекати поки стихне ця хвиля репресій. Це була наша помилка. Я залишився з «Кацапизмом» і по краплинах доповню­вав матеріал. Але і цю роботу над «Кацапизмом» в пожежному порядку довелося припинити: нависла пряма набезпека попасти в руки окупан­там. Хтось з друзів сказав: «якщо москалі дізнаються про «Кацапизм», то навколо тебе випалять все українське на кілометр»...

Матеріали були роздрібнені і по частинах заховані в різних місцях. На жаль, вода і час зробили свою жорстоку справу: більшість з них загинула. Це був ще один гіркий результат відсутності у нас діючої організації. Від­сутність її мала ще одну небезпеку: вона розслаблює людей і притупляє пильність і стриманість. А живучи в реальному середовищі совдепії, ми нерідко не дотримувались елементарних вимог і вступали в дискусії з «патріотами» совдепії. Тому сипались доноси, провокації і підвищений інтерес «органів». Правда, знання кацапизму і відповідна реакція, виру­чали в багатьох скрутах. Ось пару таких випадків.

Одного разу, мене, тоді керівника відділення мікроелектроніки СКБММС Інституту Кібернетики, визвати в так званий «перший» відділ, підрозділ КГБ в інституті, де товариш з «органів» в присутності наших гебістів спробував мене «розкрутити» на політику:«... ваші сотруднікі жалуются, что ви разговаріваєтє с німі на українском язикє. Ви учоний, начальник отдєлєнія, как ви можете так. Вот єслі б уборщіца ілі какой работяга раз- говарівал на українском... Ви что, спеціально єто дєлаєте?»... Що було казати гебістам? Про право українців бути українцями на своїй, україн­ській землі? Я зіграв в їхню совдурочку:«... в мене зараз дуже багато ро­боти і я не знав, що українську мову вже відмінили. Чому нам ніхто не сказав про це...?»

Думаю гебісти чекали від мене щось про «заборону», про «право»...Атут якесь «відмінили», до якого вони не були готові. А може і їм це не сказали ще....

Другим разом під час подібного визову: «..от тут пішут, что ви счітаєте Суворова врагом українського народа»...

Виручила випадковість: в одному з відділів працював інженер з прізви­щем Суворов. Тому я зміг заявити в дусі «протесту»: « що ви, Суворов прекрасний працівник, ударник комтруда, активіст....»

Про що думали ці «інтелектуали», дивлячись один на другого, можна лише здогадуватися. Спробуй я хоч словом згадати про знищення російськими військами, якими командував «той Суворов» села Турбаї на Пол­тавщині, чи інших проявів їх «братерства» , невідомо чим би закінчи­лась та розмова. Подібних випадків було чимало. Правда, в якійсь мірі прикривала тінь «великого академіка», який опікував мікроелектроніку в інституті. Але ніщо не спасло б, якби гебісти дізнались хоч щось про «Кацапизм».

Ось ще один випадок небезпеки вже більш високого рангу: так би мови­ти «ближнього бою». Одного вечора до мене додому прийшов близький товариш, що знав про мою роботу над «Кацапизмом» і в розпачі сказав: «я попав в пастку КГБ, зараз підсилають до наших людей, допоможи щось придумати, я подонком не буду....»

Лікар Іван І. - людина порядна, мирна, добра, патріотично вихована, але зовсім не був здатним до політичної боротьби, тим більше такого рівня. На це і розраховували психологи з КГБ, коли, використовуючи важку життєву ситуацію людини, підлим обманом затягли його у свої тенети. Я знав Івана багато років і вірив: він не перевертень, не зрадник.

Але треба було негайно вирішити цю небезпечну проблему. І знову прий­шло на допомогу знання кацапизму: був придуманий простий і дієвий алгоритм його «співпраці» з КГБ, який допоміг відвернути біду від нього і від інших людей. Більше року тягнулась ця напружена непроста і небезпечна боротьба. Свою партію Іван зіграв природньо і переконливо, і закінчилась вона «звільненням, як непридатного для оперативної робо­ти в спецорганах.»

Різного рівня і природи небезпеки нависали протягом 70-х і навіть 80-х років. І не тільки «органи», але часто і прості совки «бдєлі».

Довелось надовго, і вийшло назавжди, відмовитись від оприлюднення тоді «Кацапизму». Відтворювати пізніше «Кацапизм - Ідеологія Кровавої Орди» в тому об'ємі по огризках тексту неможливо, та й зібраний тоді ілюстративний матеріал про злодіяння Москви-Рассєї, хоч і в іншій площині, перевершили пізніші відкриті публікації. Але головне залишилось в силі: ми не помилились в природі совдепії і її істинної правлячої ідеології.

Розкриті і сформульовані фундаментальні положення про кацапизм, як ідеологічної системи, підтвердились розвитком сучасної історії, характером краху совдепії, а зараз демонструються новою московською Ор­дою Язичників.

 

Теги:

Схожі статті

  • 19.04.2016
    5332

    Російська імператриця Катерина II, добре влаштувавшись на троні, з роками стала дедалі більше

    ...
  • 19.04.2016
    12968

    Якщо заглянемо до старовинних писемних джерел історії, то серед них завжди знайдемо над:

    ...
 

Медіа