Російська імператриця Катерина II, добре влаштувавшись на троні, з роками стала дедалі більше цікавитися історією Московії. Зважте, на той час, у 60-і та 70-і роки XVIII століття цілісної історичної імперської науки не існувало.

Десь 1602 року боярин Лизлов Андрій Іванович написав першу цілісну історію Московії під назвою «Скифская история». Та московська влада заборонила ту книгу друкувати, хоча вона ходила серед знаті в рукописному варіанті. В Російській імперії наприкінці 40-х років XVIII століття Татіщев Василь Микитович написав книгу «История Российская с самых древнейших времен». Та її теж заборонили друкувати, визнавши шкідливою. Згодом рукописи Татіщева В. М. взагалі зникли невідомо куди.

Щиро вважаю, що ті рукописи прибрала до своїх рук Катерина II, до свого таємного архіву. А читачам нагадаю — ще за Петра І вийшов указ із повелінням звезти до Москви геть усі архіви та першодруки. Катерина II той указ видала вдруге з погрозами за невиконання. Отож усі архіви України-Руси були пограбовані вщент і опинилися в Московії. Щось подібне вчинено з архівами всіх народів Російської Імперії. Так понівечена писемна народна пам'ять. І то був свідомий вчинок. Бо Катерина II особисто стала переписувати історію Московії та вчинки московських владоможців.

Треба розуміти, для свого часу Катерина ІІ була добре освіченою та досить розумною людиною. І чим більше імператриця вчитувалась у стародруки, тим більше її охоплював жах. Вона вочевидь побачила, що опинилась не серед очікуваних великих володарів-попередників, а поруч зі звичайнісінькою московською татарською знаттю, починаючи з Олександра Невського, який, отримуючи в Орді ярлик дозвіл на тимчасове «князівство», навколішках повз до ніг хана, аби поцілувати чи то руку, чи ногу. Що той дозволить. Перед нею опинились листи Стефана Баторія до Івана IV (Лютого), де той нагадував Московському князю, як ще його дід Іван ІІІ «злизував кобиляче молоко з грив татарських коней», на котрих сиділи хани, повторюючи, як сам Іван IV присягався на Біблії платити данину кримським ханам.

Вона також побачила, що вся російська історична думка на той час базувалася лише на вигадках, жаданнях та билинних переказах, які не мали під собою ані історичної логіки, ані послідовності. Катерина II розуміла — прискіплива європейська думка наступних поколінь геть зруйнує та викине на смітник московські вигадки. І тоді залишиться гола правда. Бо хіба ж можна було вважати серйозним доказ, що Київська Русь належала Московії завдяки династичній спорідненості Рюриковичів? Звісно — ні! На той час у Європі вже давно висміювалося подібне англійське зазіхання на Францію. Ось послухайте:

«Хотя Московские государи и называют себя великим князем или царем «всея Руси», но право на зтот титул у них было таким же, как и праG во их современников, – английских королей, по которому они себе присваивали герб и корону Франции к своей отчизне» (К. Волшевский, «Иван Грозный»). Тож перед Катериною II, яка добре знала Європу, стояло завдання вчинити щось інше. Аби європейська думка таки сприйняла московське зазіхання на Київську Русь. І вона вдалася до надзвичайно хитрих та лукавих дій: переписала історію Московії, звеличивши керманичів, поєднавши її з Великим Київським минулим сотнями так званих «летописных сводов».

Мовляв, то самі літописці вважали те минуле єдиним та неподільним. Ще й взяла ту справу фальшування історії під особистий нагляд, відредагувавши кожну сторінку. Ми б, можливо, ніколи й не здогадалися про ту надзвичайно копітку працю імператриці. Та залишилися сліди. Статс-секретар Катерини II вів щоденник, який після сотень цензурних перевірок та з великими вилученнями все ж таки було опубліковано в 1874 році. Хоча дещо з нього друкувалось і раніше. Отож маємо: «Памятные записки А. В. Храповицкого, статс-секретаря Императрицы Екатерины Второй». Ними й скористаємося.

4 грудня 1783 року Катерина II видала указ, яким повеліла створити «Комиссию для состаления записок о древней истории, преимущественно России» под начальством и наблюдением графа А. П. Шувалова» (В. О. Ключевский).

Зверніть увагу, Історію збиралися писати окремими шматками. І, як бачите, писалася та російська Історія не думкою вільної людини. Ось витяг з указу.

«... Назначить... до 10 человек, которые совокупными трудами составили бы полезные записки о древней истории, преимущественно же касающиеся России, делая краткие выписки из древних русских летописей и иноземных писателей по известному (Екатерине II. — В. Б.)... своеобразному плану. Эти ученые составляют «собрание» но их избирает Шувалов... и представляет императрице. Между членами зтого собрания должно быть три или четыре человека, не обремененных другими должностями или достаточно досужих, чтобы трудиться над зтим порученным им делом, получая за этот труд особое вознаграждение. Собрание будет состоять под высочайшим покровительством. Начальствующий над ним... представляет императрице труды собрания, которые с ее дозволения печатаются в вольной типографии... » (В. О. Ключевский).

Так на державному рівні, під особистим наглядом Катерини II, була написана історія Російської імперії, і в той же час в Імперії була запроваджена найжорстокіша потрійна цензура, коли кожну книжку перечитували та схвалювали до друку три цензори, один з яких — церковна особа. За 200 років цілеспрямованої наполегливої праці та російська брехня стала єдиною і домінуючою. Отже, з'ясуємо, як все те витівала Катерина II.

Хоча О. В. Храповицький почав вести щоденник з 18 січня 1782 року, перші його записи підлягли великим вилученням. Навіть важко уявити, що він там писав. Певно, був досить таки необережним та відвертим. Тому перший запис, що стосується «Комиссии графа А. П. Шувалова», знаходимо лише 31 липня 1786 року, Отож читаємо: «Отыскал бумаги, во время житья в Эрмитаже, писанные о древности Славян с изысканием первобытного народа; тут есть записки (графа) Андрея Петровича Шувалова...». Цей запис цензура пропустила помилково, бо внизу зроблена помітка, мовляв, ідеться про фельдмаршала. Та зовсім забули, що фельдмаршала Шувалова звали — Петром Івановичем. Помер фельдмаршал П. І. Шувалов ще в 1762 році. Тож Катерині II писати записок в 1786 році не міг.

І Катерина II запрацювала. Читаємо:

1 грудня 1789 року. «Упражнялись в Законодательстве и в Истории. — Теперь за законы не могу приняться, но думаю, что могу взяться за Историю».
22 травня 1791 року. «Принялись за Россиискую историю...».
23—24 червня 1791 року. «Упражняются в продолжении Истории Российской; поднес книги и выписки, к тому принадлежащия».
6 липня 1791 року. «Упражняются в продолжении Истории».
27 липня 1791 року. «Показывал я реку Сить, в Ярославской губернии. Она впадает в Мологу, а Молога — в Волгу. На Сити убит Князь Владимир Юрьевич Рязанский от Татар. Думали, что он перешел Волгу гораздо ниже, чтоб атаковать Татар; но река Сить показывает, что Владимир бежал к Твери. Сим открытием не очень довольны для сочиняемой Истории». 24 вересня 1791 року. «Позван, и часть времени читали мне Российскую Историю. Тут есть примечание о Татарах и их силе при нашествии на Россию; жизнь св.[ятого] Александра Невского, без чудес».

Страшне свідчення! Катерина II та О. В. Храповицький знали про існування іншої версії життя Олександра Невського. Але нам повідали саме оті «чудеса».

Не стану наводити десятки подібних свідчень, як Катерина II «упражнялась Российской историей». Візьму лише два останніх, потрібних для подальшої розмови.

29 грудня 1791 року. «Выходили (Катерина II), принимались было за Историю, но опять легли. Было славленье, после чего позвали одного Митрополита, его потчивали; к прочим не выходили».

І останнє: «Вошел с почтой после Пушкина (мова іде про О. І. Мусіна Пушкіна. — В. Б.). Сказывали, что Елагин дивится, откуда собран родословник древних князей Российских, и многое у себя в Истории поправил».

А внизу примітка; «Здесь говорится о родословии Великих князей, составленном Государынею».

Отак працювала «Комиссия для составлення записок древней истории, преимущественно России». Що цікаво — отой запис від 29 грудня 1791 року був останнім, де О. В. Храповицький повідомляв, як Катерина II «упражнялась Российской Историей». Далі — мов обрізало. Закінчили «Комиссия» та Катерина II свою працю. Але проте статс-секретар ані гу-гу!

А далі сталося звичайне диво.

1792 року а Санкт-Петербурзі виходить друком перший так званий «Летописный свод», котрий через деякий час отримав назву — Львовський. І чомусь той «Летописный свод государства Российского» вийшов за авторством не Катерини II чи когось із її поплічників, а саме за авторством «Летописца Русского». Немов у добрячому анекдоті. Ось послухайте: «Львовский (свод), изданный в С.Петербурге 1792 г. в V томах под именем Летописца Русского». (Н. М. Карамзин).

То був лише початок. Невдовзі літописи посипалися, мов горох з відра.

«Лаврентьевская летопись... в 1792 (году) ее приобрел А. И. Мусин-Пушкин» (БСЗ, том 14, стр. 90).

Ото взяв, та й на базарі «приобрел». Майте на увазі — О. І. Мусін-Пушкін був одним із членів тієї знаменитої «Комиссии для составления записок... ». Про те свідчить сам професор В. О. Ключевський:

«Составляя свои записки касательно российской истории, императрица їкатерина пользьвалась материалами... «любителей отечественной истории» графа Мусина Пушкина и генерал-майора Болтина».

Цілком зрозуміло, чому саме О. І. Мусін-Пушкін «нашел и приобрёл» так званий Лаврентіївський літопис. Адже той літопис був одним із перших, що надто хитро «поєднав» фінську Московію зі слов'янським Київським князівством. Ось послухайте:

«Лаврентьевская л.[етопись] вслед за «Повестью временных лет» содержит описание событий южнорусских, а затем — Владимиро-Суздальской Руси.., в ее основе лежит свод 1177 г... Этот свод вошел в состав более позднего Владимирского свода в 1193 г. Владимирские летописцы рассматривали владимирских князем преемниками киевских... С 1285 г, в Лаврентьевской... л.[етописи] начинается ряд точно датированных тверских из вестий. Просматривается в Лаврентьевской л.[етописи] и тверской свод 1305 г, соединяющий материал различных областей, «стремящийся быть общерусским» («Литература и культура Древней Руси». Словарь справочник, 1994 г.)

Хитрою, мов гадюка, та обачливою, мов лисиця, була Катерина II. Все зважила, все прорахувала. І літописці в неї — київські та волинські, суздальські та ростовські, володимирівські та тверські — тільки й думали, що про «общерусскую идею». І то зі століття в століття: і в 1070, і в 1177, І в 1193, І в 1285, і в 1305, і навіть у 1377 році, коли за брехнею Катерини II той літопис переписувався востаннє. Отак і поєднала шматок історії зі шматком незалежних несумісних земель та подій. І чомусь майже п'ять століть той «Лаврентьевський летописный свод» валявся невідомо де, а от граф Мусін-Пушкін взяв та й «знайшов» саме 1792 року. Отакі «дива» одне за одним відбувалися в Росії після завершення праці Катеринівської «Комиссии».

Та найбільше «диво» сталося згодом. 1803 року відомий Історик М. М. Карамзін приступив до написання книги «История государства Российского» у 12 томах. Хочу звернути увагу, що до 1811 року автор написав кілька перших томів, бо в тому ж таки 1611 році він їх особисто читав імператорові Олександру І. Про те повідомляє сам М. М. Карамзін на першій сторінці книги. Ця праця стала його лебединою піснею «во славу Москве и ее князьям». Але з М. М. Карамзіним під час написання книги сталася трагедія. Сівши до столу та перегорнувши всі знайдені на той час «Летописные своды», він не знайшов у них року заснування Москви. І це при тому, що праця присвячувалася Москві та її князям на подяку «за собирание земли русской», І що, гадаєте, він став робити? Саме так! Почав шукати потрібний «летописный свод». І, звичайно ж, знайшов!

Послухайте:

«В 1809 году... нашел я два сокровища в одной книге: летопись Киевскую, известную единтвенно Татищеву, и Волынскую, прежде никому не известную... Через несколько месяцев достал я и другой список их; принадлежав некогда Ипатьевскому монастирю, он скрывался в библиотеке С.Петербургской Академии Наук между Дефектами» (М. М. Карамзин). Ось так: захотів — і знайшов! І не в якомусь там глухому монастирі, а в самісінькій академії наук. Бо саме в тому Іпатіївському «летописном своде» вперше згадується Москва, та ще й у 1147 році.

Пам'ятаєте? – «Приди ко мне, брате, во Москову». Отож, у житті «сочинителей русской истории» дива траплялись на кожному кроці.

Невже, гадаєте, М. М. Карамзін міг дозволити, аби згадка про Москву вперше з'явилась лише 1272 року, за часів хана Менгу Тімура, під час третього Золотординського перепису населення Ростово-Суздальської землі?

Звичайно, ні! Тому й «знайшов» саме ІпатІвський «летописный свод».

Не станемо докопуватись по істини — чий той літопис був – катеринівський чи самого М. М. Карамзіна.

Але як не старався, та все ж помилився М. М, Карамзін. Бо написав:

«Екатерина Великая, страстно любя нашу Историю, первая указала печатать летописи. Издержали немало денег, но не сделали нужнейшего: исправного ученого свода летописей. Какая нужда печатать одно в двадцати книгах».

Неймовірно хитрою була Катерина її. Та шш оточували необережні люди, а невігласи продовжували справу фальшування російської iсторії. Куди лишень не пхалися, скрізь полишали слід. Отак М. М. Карамзін — взяв та й повідомив усім, що саме за Катерини II вперше з'явились сотні так званих «летописных сводов», та ще й осудив таку велику працю. Хоча, звичайно, здогадувався, навіщо Катерина II так чинила. Надто вже був упевненим в остаточній перемозі над «малоросами», тому й молов язиком зайве. Подивіться, про яку силу-силенну «летописных сводов» повідомив лише один М. М. Карамзін: Пушкінський (Лаврентіївський), Троїцький, ІпатІївський, Хлєбніківський, Кенігсберзький, Ростовський, Воскресенський, Львовський, Архівський тощо.

Отак з'явились сотні «летописных сводов», та навіки зникли київські стародруки. І аби ви переконались, що Катерина II тримала в руках українські писемні святині, послухайте ще раз О. В. Храповицького.

23 червня 1791 року. «Принялись за Россиискую Историю; говорили со мной о Несторе. «Я (О. В. Храповицький): nous I’ avons vu en original» (стр. 243).

Що в перекладі з французької мови: Ми його бачили в оригіналі. Сподіваюся, читач пам'ятає, що великий Нестор залишив по собі працю «Повість временних літ». Отож про той оригінал і мовилось. Зауважу — свої скарби та цінності Катерина II, як і її наступники, тримали при собі в С. Петербурзі.

Тож згоріти в Москві в 1812 році, як усі великі київські стародруки, вони не могли. А думати, ніби Катерина II та О. В. Храповицький не знали, що означає слово «оригінал», не маємо права. Бо згадайте, скільки великих європейських раритетів (оригіналів) скупила Катерина II за час свого правління та зібрала в Ермітажі. Ось таку маємо калабаню на російській історичній дорозі. І вона завжди смердітиме, Бо в тій московській історичній каламуті звичайнісінька брехня... Не наводитиму ще з десяток великих українських раритетів, що збереглися з далеких XI—XIII століть та були нахабно вивезені до Московії і знищені там чи запроторені до секретних архівів. Москва в усі часи вміла добре заплутувати свої сліди.

Тому продовжимо нашу тему й звернімось до книжки Андрія Івановича Лизлова «Скіфська Історія», написаної в 1692 році. Як бачите, книжка написана в докатеринівські часи. Але вперше в повному обсязі надрукована 1787 року з великим «виправленням». І саме за часів Катерини II. З тих пір до 1990 року книжку не перевидавали.

Бачите, навіть виправлений помічниками Катерини II твір був небажаним у Російській імперії: як у царській, так і в більшовицькій. Чимось же він лякав великих фальсифікаторів.

І лише в 1990 році книжка вперше перевидана в Москві тиражем 5000 примірників. Не густо. Читаємо в післямові: «Интересно отметить характер правки: она была не только технической, но и по содержанию; большая правка проведена тем же почерком и в самом тексте: так вместо слов «царь и царица» написано «хан и ханша»; взамен слова «царство» поставлено «власть»; слова «московскому государю» заменены на «российскому».., а текст о «чудесах» вымаран из книги Лызлова... Трудно сказать, в чьих руках побывал данный зкземппяр, возможно, у Г. Миллера».

Тож бачите, як відмовлялись від своїх золотоординських «царя та цариці», яким у московських церквах молилися ще в XVI столітті, як фальшували все «московське» — на «російське» та інше. А Герард Фрідріх Міллер — російський професор, запрошений до Москви ще Петром І. Винятково догідливий помічник самої Катерини II. Ось так.

Саме Г. Ф. Міллер з 1733 по 1743 рік об'їхав усі сибірські міста, вишукуючи та вивозячи до Москви й С.Петербурга давні архіви та золотоординські стародруки. Геть усе вимітали із закутків...

Але переписувати працю А. І. Лизлова ніхто не став: виправили та й годі. Отож подивімося, на кого посилався А. І. Лизлов у своїй книзі. Ось ті твори:

  • «Синопсис» (Києво-Печерське видання 1674 року);
  • «Хроніка Сарматії Європейської» А. Гваньїні (польський переклад 1611 року);
  • «Історія про великого князя Московського» А. М. Курбського (видана в Польщі в 1573 році);
  • «Степенная книга» (написана в 1560— 1563 роках духовником Івана IV (Лютого) Афанасіем під наглядом Московського митрополита);
  • «Хронограф Київський» (сьогодні невідомо який, бо їх зараз — кілька сотень І всі фальшовані);
  • «Засекин летописец» (як пишуть московські професори: «Неизвестный исторический памятник»);
  • «История о Казанском царстве» (написана у другій половині XVI ст.);
  • «Хроніка Матвія Стрийковського» (видання 1582 року);
  • «Хроніка всього світу» Мартина Бельського (видання 1564 року);
  • «Польська Хроніка» Мартина Кромера (польський переклад 1611 року видання) тощо.

Але у своїй книзі «Скіфська історія» А. І. Лизлов не послався на жоден так званий «Русский летописный свод». Він не знав про їх існування.

Між іншим, Петро І теж не знав про існування «Летописных сводов», бо звертався до Феофана Прокоповича, аби той написав хоч якусь «Историю России».

На початку XVIII ст. ще не Існувало «Летописных сводов». їх тоді ще не написали або, як мовиться у М. М. Карамзіна, ще «не знайшли».

«Проведенное в ходе подготовки к изданию «Скифской истории» А. И. Лызлова (в 1990 гоG ду. — В. Б.) полное сравнение ее текста с источниками позволяет... заявить: весь использованный автором (А. И. Лызловым. — В. Б.) фактический материал восходит к сочинениям, перечисленным им в оглавлении и отраженным в примечаниях. Никоновская, Воскресенская и иные летописи не использовались в «Скифской истории»... (стр. 432).

Ось така історична достовірність.

На початку XVIII ст. ще існували десятки відомих українських стародруків, починаючи з твору Нестора «Повісті временних літ» до «Київських Синопсисів» та «Хронографів», Але після «наполегливої» праці Катерини II та її поплічників всі ті твори зникли. А нам підкинули сотні, якщо не тисячі, «общерусских летописніх сводов». Велика російська брехня на сотні років заполонила історичну науку. Та більшовицька російська імперія луснула, мов гнилий гарбуз. Велика історична брехня вичерпала свої можливості...

В 1991 році я мав цікаву розмову на тему фальшування російської історії з досить таки розумним та ліберальним російським професором-демократом. На мою пропозицію припинити суперечки про фальшування московської Історії та зробити в Європі незалежну хімічну і бактеріологічну експертизи паперу й чорнила отих «русских летописных сводов», професор мало не задихнувся від люті. Бо добре знав, що та експертиза покаже. Тож кілька хвилин стояв з роззявленим ротом, хапаючи повітря, мов риба, викинута на берег, Лише оговтавшись, відповів ціпком шовіністично: — Тепер розумію, за що «хохлов» відправляли на Соловки та в Магадан. — То були українці, — заперечив я, — Бо «хохли» з вами завжди погоджувалися.

На тому й розійшлися.

Зрозуміло, саму історію творила московська спільнота — народ та його керманичі. А от хто про те творіння на папері! повідав людству, залишається великою таємницею й нині. Російська iсторична й дослідницька науки про події та людей того часу завжди воліли мовчати. І в тому був великий сенс. Бо коли дізнаємося про людей, які писемно закладали основні постулати московської історії і яким чином те відбувалось, — одразу ж виникне сумнів щодо тієї писанини.

Отож загляньмо до московської історичної комори. Маємо на те право, оскільки московські владоможці жорстоко нас пограбували.

Зараз же їхня комора історії перейменована на музей і доступ до нього, хоча й не всім, але — відкритий. Тож навідаймось туди. Аби критично подивитися на російську історію та її ідейну спрямованість, потрібно знати, хто й коли заклав для неї підмурки.

Теги:

Схожі статті

  • 20.04.2016
    4241

    Сьогодні знову лунає багато слів про українсько-російське братерство, про нашу слов'янську

    ...
  • 19.04.2016
    12468

    Якщо заглянемо до старовинних писемних джерел історії, то серед них завжди знайдемо над:

    ...

Медіа