Якщо заглянемо до старовинних писемних джерел історії, то серед них завжди знайдемо над: звичайно цікаві, частіше за все невідомі нам, довідки, події та факти. Навіть серед тих, які подава: ла російська офіційна історична наука.
Позаяк добре відомо, що та імперська історія була повністю сфальшованою та підпорядкованою шовіністичним московським інтересам.
Отож нагадаю, що серед писемних пам'яток минулого до наших часів дійшли дві цікаві праці XI: II століття, котрі якимось чином торкаються нашого українського минулого. Перша: «История Мон: гoлов, именуемых нами татарами» Иоанна де Плано Карпини, Архиепископа Антиварийскаго», друга: «Путешествие в Восточные страны» Вільгельма де Рубрука в лето Благости 1253». Плано Карпіні був відряджений римським Папою Інокентієм IV послом до татаро:монгольської імперії і здійснив подорож впродовж 1245–1247 років за маршрутом: Краків—Київ—Канів—Сарай (столиця Батия в понизов'ї річки Волги) — Каракорум (столиця імперії). Тим же шляхом він повернувся назад. Посол Папи був особисто присутнім при коронації великого хана Гуюка, яка відбулася 24 серпня 1246 року. Під час подорожі він двічі відвідав Київ: в лютому 1246 року та в липні 1247:го.
Вільгельм де Рубрук був послом французького короля Людовіка IX до золотоординського Хана Сартака, якого в Європі в ті часи вважали християнином. Хан Сартак, в свою чергу, відправив посла до свого батька — Хана Батия. А вже Батий відправив Рубрука в Каракорум — столицю чингісідів до великого Менгухана. Посол короля розпочав свій шлях із Константинополя, їхав через Крим, південні степи Руси-України, поки дістався ставки Сартака, яка в кінці липня 1253 року знаходилася між Доном та Волгою, в районі сьогоднішнього воронежського містечка Ертіль. Бо самеземлі між Доном та Волгою, від північних Ростова і Суздаля до понизов'я, виділив Хан Батий своєму синові Сартаку, коли в 1250 році відокремив того від своєї сім'ї та наділив кочовою ставкою — ордою. Саме Хан Сартак, з дозволу Батия, в 1252 році призначив свого анду Олександра, так званого Невського, князем в одну зі своїх провінцій — Ростово-Суздальську землю. Але це — між іншим... Книжка Плано Карпіні «Історія Монголов...» вперше в Російській імперії була видана ще за часів Катерини II і зазнала досить вагомих втручань до тексту. Вона була надрукована не як переклад оригіналу праці Плано Карпіні. Ні! Було зроблено поєднання окремих витягів з багатьох видань, що раніше друкувались у Європі. Звичайно, додали дещо свого. Тобто, маємо твір на взірець Катеринівських «летописных сводов». Але тема фальшування тексту книги Плано Карпіні досить велика, самостійна і потребує окремої розмови. Тому звернемося до книги Рубрука. Вона вперше вийшла в Росії друком лише в 1911 році, тому зазнала значно менших втручань до тексту. В своїй статті я подаю ім'я Рубрука як воно вперше було надрукованим в 1911 році в С.Петербурзькому видавництві О. С. Суворіна — Вільгельм. Хоча пізніше стало подаватись — Гільом...
Вільгельм де Рубрук досить чітко зафіксував кордони Русії. Ось послухайте:
«Руссия.., она тянется от Польши и Венгрии до Танаида (Дона. — В. Б.)» (стор. 87).
Та ще раз:
«Достигли большой реки Танаида (Дона. — В. Б.)... Зта река служит восточной границей Руссии.» (стор. 87).
Як бачимо, жодної другої Русії за Доном у 1253 році не існувало і ніякі інші землі в ті часи до Русії не відносились. Надто в межиріччі Волги та Оки. Там мешкали зовсім інші племена, існувала зовсім інша держава. Звернімося знову до Вільгельма де Рубрука.
«О стране Сартака и об ея народах. Зта страна за Танаидом (Доном. — В. Б.) очень красива и имеет реки и леса. К северу (от ставки Сарта ка. — В. Б.) находятся огромные леса, в которых живут два рода людей, именно: Моксель, не имеющие никакого закона, чистые язычники... Их государь и большая часть людей были убиты в Германии. Именно Татары вели их вместе с собою до вступления в Германию, позтому Моксель очень одобряют Германцев, надеясь, что при их посредстве они еще освободятся от рабства Татар... В изобилии имеются у них свиньи, мед и воск, драгоценные меха и соколы. Сзади них (восточнее. — В. Б.) живут другие; именуемые Мердас, которих Латины називают Мердинис, и они — Саррацины (мусульмане. — В. Б.). За ними (восточнее. — В. Б.) находится Этилия (Волга. — В. Б.)». Чітко і зрозуміло доводить свідок далекого минулого, хто проживав у межиріччі Волги та Дону. І якщо Мердініс (Мордва) уже на той час прийняла мусульманську віру, тобто ввійшла до складу Волзької Булгарії, то Моксель мали свою «державу» і свого «государя». Нагадаю читачам, що релігію іслам булгари прийняли у 922 році від арабських Халіфів. Прийняли добровільно. «И эти булгары — самые злейшие Саррацины, крепче держащиеся закона Магометова, чем кто-нибудь другой»,
— засвідчив у книзі Вільгельм де Рубрук.
Як бачимо, з ісламською мордвою все зрозуміло. А що ж за народ та країна Моксель? Звідкіль вони взялись? Бо ж, дійсно, мова йде не про якесь там мале та незначне плем'я, а мова йде про «помітну державу» XIII століття. Послухаємо ще раз посла короля Франції:
«Об одеяниях и платьях их (татаро-монголов. —В. Б.) знайте, что из Китайи и других восточных стран, а также из Персии и других южных стран им доставляют шолковыя и золотыя материи, а также ткани из хлопчатой бумаги, в которыя они одеваются летом. Из Руссии, из Мокселя, из великой Булгарии и Паскатира (Башкирии — В. Б.), то єсть великой Венгрии, из Керкиса (Сибири. — В. Б.).., которыя им повинуются, им привозят дорогие меха разного рода, которых я никогда не видал в наших странах, и в которые они одеваются зимою» (стор. 76).
Отож, поставивши країну Моксель між Русією та Булгарією і порівнявши її за вагою з усіма названими країнами, Вільгельм де Рубрук чітко вказав, яку країну в 1253 році величали «Країною Моксель». То була так звана Ростово-Суздальська, або інакше — «Залешанская» земля.
Згадайте, російськоGісторична наука ніколи не повідомляла про існування у ті часи — між Русією та Булгарією, окрім Ростово-Суздальських князівств, якоїсь окремої «держави» зі своїм «государем». Та й не маємо права думати, що Рубрук міг повідомити про якесь мале плем'я, а забув назвати таку «значну державу», як «велике Ростово-Суздальське (чи то — Володимирське) князівство», що за ідеологією російської історичної науки на той час «значительно превосходило Киевскую Русь».
Вільгельм де Рубрук довів до нас надзвичайно велике свідчення про Московію середини XIII століття. Як би те не хотіла приховати російська історія.
Зазначу, в країні Моксель у ті часи мешкав лише фінно-мордовський етнос, тобто — меряни. Цю думку пізніше ствердив російський археолог О. С. Уваров, експедиція якого впродовж 1851–54 років розкопала в тій землі 7729 курганних поховань. В них знайшли значну кількість монет, серед яких понад 300 відносились до IX—XII століть. І що цікаво — серед них не було ні однієї київської монети. Водночас «германських» — понад 80. Ось звідкіля країна Моксель і мала відомості про «германців».
Ось що засвідчили археологи про зв'язки мері (моксель) із «германцями»: «Стеклянные запястья и кольца разных цветов, найденныя в Мерянских курганах. Все эти предметы... (также) найдены на берегах Рейна или в окрестностях его в Бадене, Гессене и у Крейцнаха... А монеты, чеканенныя в Кельне, Вюрцбурге, Страсбурге, Баварии, Гальберштадте и Шпейере... находимо были в мерянских курганах, так что монеты и в этом случае разьясняют нам причину сходства этих изделий». (О. С. Уваров, стор. 83-84). Отож, маємо зрозуміти, чому саме від «германців» народ Моксель чекав свого визволення. Бо свідчення Рубрука та розкопки археологів XIX століття повністю заперечили офіційну версію Московії про її походження. Вивчаючи історичні твори, я розумів — повинні існувати і інші першоджерела, які б стверджували думку Вільгельма де Рубрука про «країну Моксель». Не могла така освічена та поважна людина, як Рубрук, користуватись сумнівними фактами. Він зустрічався багато разів з ханами імперії, їхніми міністрами, сотнями людей з усіх світів, тож мав безліч різноманітних незалежних джерел. При цьому мав дуже гострий та спостережливий погляд. Послухайте, що він засвідчив про українських чумаків ще в ті часи: «На севере этой области (Криму — В. Б.) находится много Больших озер, на берегах которых имеются соляные источники... Со всей Руссии ездят туда за солью, и со всякой нагруженной повозки дают два куска хлопчатой бумаги, стоящих полиперпера". Мов сфотографував на століття. І таких свідчень у Рубрука безліч.
Однак мені було відомо, що російські, так звані історики, надто ретельно відпрацьовували матеріал, який більшовицька російська влада дозволяла друкувати. Тому розумів, що вони вдруге правди про країну Моксель не скажуть. Цензори сиділи один на одному. Бо довелося б пояснювати, що ж тс за країна Моксель, про яку багато разів повідомляли стародруки. Йшов час, і ось у працях перських істориків Рашідаад Діна «Сборник летописей» та у АлаатДіна Атамелік Джувейні «История миропокорителя» я таки знайшов згадки про оту таємну «Країну Моксель». Правда, завдяки старанням цензорів, — дещо в прихованому вигляді. Нагадаю читачам, що Джувейні народився в 1226 році і помер 1283-го. Свою працю написав приблизно 1260 року. «Он с молодых лет находился на службе у монгольских правителей Хорасана, которым служил уже его отец; несколько раз он ездил в Монголию (Каракорум. — В. Б.), Уйгурию, Мавераннарх. С 654 г. (1256) находился на службе у Хулагухана, который назначил его в 657 (1259) губернатоG ром Багдада, Ирака и Хузестана». (В. Г. Тизенгаузен, стор. 20).
Рашідад-Дін народився в 1247 році, а загинув у 1318-му. В книзі про нього написано: «... С 654 г. (1256 г.) дед и отец Рашидад-Дина, как и он сам, непрерывно находились на службе у монгольских ильханов». (Рашід-ад-Дін, том 1, книга 1, стор. 17). Отож, маємо ще двох свідків тих далеких часів. Наведу лише витяг з книги Джувейні, зазначивши, що подібні тексти з магічним слоG вом «Моксель» є в Рашідад-Діна. «Когда Каан (Угетай) воссел на престол (монгольского) царства, он (Бату) подчинил и покорил сплошь все те края, которые были по соседству его: остальную часть (земли) кипчаков, аланов, асов, русов и другие страны, как-то Булкар, «М.К.С.» и другие.» (стор. 21).
Російські історики слово, яке позначили буквами — «М.К.С.», у примітках пропонують перекладати як завгодно: і Москва, і Машку, і Мокша. Хоча не заперечують, що мова йде про «державу», що стоїть поруч з Булгарією. Тому перестрахувались: «... в арабской письменности: 1) чрезвычайно легко смешиваются совершенно различные согласные..; 2) не отличаются совсем гласные... а зачастую гласные не выражаются вовсе (не пишутся)» (стор. 9). Ото весь текст переклали, а коли дійшло до Московії — злякались. Позначили лише трьома літерами. Читач розуміє, чому на слово «Моксель» наклали цензурне табу.
Аби переконатися, як те перське слово перекласти, я звернувся до фахівців — знавців перської та арабської мов. Переглянувши текст вони одностайно ствердили: найдосконалішим перекладом слова є — Моксель! Свій вирок зробили незалежні фахівці.
Отож стало зрозуміло, чому переклавши та видавши в повоєнні часи перший том Рашідад-Діна «Сборник летописей», про другий та третій — забули. А послухайте, про що розповідають другий та третій томи книги: «Вторая глава (второго тома. — В. Б.) излагает в подробном виде историю каждого народа из числа населяющих обитаемую часть мира... Третий том посвящен картине (или изображению) (всех) поясов света, путям в (разные) государства и (их) расстояниям, в мере возможности проверенным и уточненным».
Це для російських істориків, як вони самі зазначили, немає цінності.
Повного ж перекладу праці Джувейні немає й досі. Маємо лише, як бачили, окремі сфальшовані витяги.
Ось така правда про країну Моксель. У ХІІІ–ХІV століттях і в Європі, і в Азії так величали майбутню Московію. І фальшованими вигадками про слов'янське походження Московії тут не зарадиш.