Вірші

І гряне над землею грім небесний,
І знов на страту поведуть Христа.
Та цього разу він вже не воскресне,
Не вчитиме русинів гнуть хребта.

Чи вічно ми будемо бидлом,
Рабами в оселі своїй?
Я вірю: нарешті набридне
Вигоями скніти без дій.

Одвічний і довічний морок й спокій Нави.
Безмежна велич й всеосяжне світло Прави.
Барвистість, метушня і швидкоплинність Яви:

Пасеш свиней та сієш гречку,
Хохляцький пахарю-васале?
У тебе затишне гніздечко,
В коморі є і хліб, і сало.

По-рабськи молимось і живемо рабами
На рідній поневоленій землі.
Віками правлять тут чужі пани з попами:
Татари, ляхи, юди, москалі...

Коли нацмени зневажають мову 
Держави, що їм прихисток дала, 
Коли плюють в криницю знову й знову, 
Беруть найкраще з міста і села.

За рідну віру православну полягли,
Бо не схотіли віри рабської терпіти
Твої, святая Русь, найкращі діти – 
Ті, що Вітчизні славу здобули – 
Князь Володимир повелів

...

В твоїй країні, хлопчику, війна.
Та ти про неї не бажаєш знати –
Відгородила кам’яна стіна,
І спокій стережуть сталеві ґрати.

Той самий світ, ті самі зорі
І мальовничий сонця схід,
З дитинства любий краєвид.
От тільки ти – смертельно хвора.

Ми не слов’яни – ми слав’яни.
Чи знає нинішній русин,
Як воїн скит, сармат, палянин
Мечем ворожу рать косив?

Що ж насправді віддав
Той, хто "світ врятував",
Якщо знав, що воскресне із мертвих?
Мучусь ночі і дні – 
Розтлумачте мені:
Так у чому ж тоді його жертва?

Медіа