життя

Сідаю в сани я, криті бобрами, і соболями, і куницями. Як лисиці та куниці, бобри і соболі чесні і величаві між панами і відунами, між світом і селом, так мій нарождений син був би чесний і

Виконує кобзар Василь Литвин

На великий день я народився, тином залізним відгородився і пішов я до своєї рідної матінки.

Виходячи з Божественної сутності походження людини, вона від початку наділена трьома фундаментальними правами:

Розридалася я рідна, онука Даждбожа, у високому теремі батьківському, з червоною ранкової зорі, під чисто поле глядючи, на захід ненаглядного Дитятки свого ясного сонечка - такого-то.

Я сам у тихому гаю,
Лише пташки тривожать тишу.
І сиву голову мою
Вітрець, мов листячко, колише.

Всотала темінь люту спеку.
Вже прохолода поміж трав.
Аж ніби гай зітхнув полегко,
Її у себе увібрав.

От кукурудзи напечу...
Є дрібка солі
До опівнічного дощу
І бараболі,

Моє літо засіяне
приворот-зіллям -
шукаю цілющих слів,
аби привернути душу до любові,

матір — до дитини,

Фалдована спідниця. Вишивана запаска.
На злежаній сорочці - коралів довгі разки

На схилі до осені з літа,
Де з яру — джерела-ключі,
Два явори стали спочити,
По схилу угору йдучи.

Планета тиші і планета снів...
В очах твоїх - прадавня таїна...
Із вербами шепочеться весна,
І кличе річка лебедів-синів.

Срібне сяйво - погляд печальний...
Хто спитає в неба про вітер?
Буду слухать казку прощання -
Квіт, розлитий в зоряних вітах...

Весла сиві – то крила глибин золотих
У руках Мандрівного Поета…
Сріблом в’ється  ріка… В листі вітер притих…
Знову ранок стрічає планета.

Я не буду в небес прохати
Те, що можу придбати сам,
Але те, що сам можу придбати.
Ні за що не віддам небесам.

Олеся дивилась на шлях. Вона не була звичайною дівчиною. Вон була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця ну так же багато співала коло хат

Сходить Сонце у серці моїм,
Проростає вогненним зерном...
Світ - хатиночка... А за вікном -
Небо, райдуги і соловї!

Десь там, за межами себе, я вчуся вгадувати Долю,
Де Пращури мої плетуть невипадковостей вервечку,
Де немовлята моїх днів непрожитих - прозоро - голі
Малюють пучками на склі