Олеся дивилась на шлях. Вона не була звичайною дівчиною. Вон була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця ну так же багато співала коло хат на все село, так голосно і так пре красно, як, мабуть, і не снилося н одній припудреній артистці з орденами.

А вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї Альберт Вікторія, в Парижі, в Мюнхені і Нью Йорку, хоч вона про це й не знала Учила її мати всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою бездоганно вихованою хороши чесним родом. Легковажні хлопці. трохи соромились Олесі, вважаючи її за горду і неприступну...

Пили бійці воду і похмуро пре ходили далі. Вона вже ні про що не питала їх. Вона жадібно вдивлялась в кожне лице і в кож­них очах читала сум. Величезне, значно більше, ніж може вмістити людська душа, горе упало на народ, придушило його, погнало.

— Будь здорова, дівчино. Бувай щаслива,— сказали їй троє утомлених артилеристів і пішли од криниці. На Оле­сю нахлинула хвиля такого гострого болючого жалю до себе, що в неї нестерпно защеміло в горлі. Олеся глянула назад. Людей поменшало. Де-не-де людина.

«Останні йдуть,— подумала Олеся.— Невже останні?» І рішилася вона на крок нечуваний, небачений ні в її селі ніколи, ні в усім її народі. На вчинок надзвичайний, від одної згадки про який у неї захолонуло і спинилося серце. На вчинок грізний, що підказав їй грізний, надзвичайний час. Що кинуло її на цей учинок? Що наштовхнуло? Глиби­на інстинкту роду, підсвідома мудрість, що з'являються на допомогу людині в грізні часи, коли розум холоне і не всти­гає усвідомити небезпеку, і спитати нікого, і грізний час летить лавиною згори.

До Олесі підійшов один з останніх бійців, танкіст Ва­силь Кравчина, аж з-під Кам'янця-Подільського, і пожа­дливо припав до відра. Був він добрий кремезний юнак. Одежа вся в пилу і поті. На рукаві й спині пропалена со­рочка на пожарах. Здорові темні руки, патьоки на шиї і скронях і зморшки на чолі також не по літах.

— Спасибі, дівчино. Прощай,— промовив він, одриваючись од відра.

— Щаслива путь... постій... Слухай,— сказала Олеся тихо, дивлячись на танкіста глибокими скорбними очи­ма.— Я тебе щось попрошу.

— Мене? Що мене просити? — поглянув на неї танкіст, і надзвичайний вигляд Олесі прикував його на мить до себе.— Що ти, дівчино?

— Слухай,— сказала Олеся,— переночуй зі мною. Вже наступає ч... коли ще можна, чуєш?..— Вона поставила відро і підійшла до нього: — Я дівчина. Я знаю, прийдуть німці завтра чи післязавтра, замучать мене, поругаються наді мною, я так цього боюсь, прошу тебе, не йди ти... переночуй зі мною...— При останніх словах голос Олесі затремтів і неначе погас.

— Я не можу ночувати з тобою,— сказав Кравчина чесно і одверто.—

в танку горів позавчора під бомбами. Я не герой.

— Ти наш.

— Я одступаю. Тікаю. Броня тонкаі. Я покидаю тебе. Пойми мій сором. Я не герой.

— Ти нещасний. І я нещасна. Пойми ж і ти мене. Глянь, що робиться. Я хочу згадувать тебе усе життя, а не отих мерців, що вже пливуть Десною. Останься, правда!

Олеся дивилася на нього з такою довірою, з такою болючою мольбою, що він умовк і не зводив з неї очей. Він дивився на неї, чужу, невідому, випадкову, аби ніколи вже потім ні на одну годину нігде не забути її, аби понести її, оцю дівчину, в своєму серці через усі бої, через усі вогні.

— Ну, як же? Ну, добре...

— Ото моя хата.

— А де твої батьки? — раптом збагнув він. — Батько братів повіз, а мати поранена в лікарні. Якусь хвилину вони стояли одне перед одним у хатньому присмерку мовчки і не знали, куди рухатись. Вони були незаймані обоє.

— Сідай, посидь у мене за столом,— сказала Олеся ти­хо і взяла його обома руками за руку.— їсти хочеш? Ну, хоч трошки, прошу тебе... Може, помиєшся з дороги, помийся?

Вона подала йому чистий рушник. Василь скинув со­рочку і став митися над шапликом. Олеся злила йому хо­лодної води на руки, потім на голову. Він затулив очі. Він почував, як спливала з нього дорожня курява і піт.

Потім він роззувся і, добре помивши ноги, присів на ла­вку край стола. Якийсь хвилюючий сором все ж таки скову­вав і не покидав його, а її неначе ні. Вона і соромилась, і ні. Вона ходила по хаті, носила йому до столу страви. Вона сповняла свій, одній лиш їй начертаний начебто закон.

Вони щось їли удвох і уникали читать бажання одне у одного в очах, та чи й було воно, і говорили все про те про се, соромлячись мовчання. Часом вони стрічалися очи­ма, коли рвалася нитка розмови, і тоді вони переставали дихати й жувати їжу. Вони ніби кам'яніли обоє і вдивляли­ся одне в одного до дна. Коли отак їм стало нічим дихать раз, Олеся застогнала вся і притулила руки до грудей.

— Ой боже мій! Що ж воно буде з нами?

Коли у хаті стало темно, вона зважилась перша. Піді­йшла до полу і довго-довго слала мовчки чисту полотняну постіль. Вона виймала з материної скрині нові рядна, напірначі, рушник, поклала дві подушки рядом, задумав­шись на мить, і принесла знадвору квітів.

Тихо було в хаті. Тільки далеко десь гупали важкі гар­мати та часом торохтів у небі далекий чужий самольот.

— Не дивись на мене,— попросила Олеся і, важко зітхаючи, одягла нову сорочку. Василь чув, як стугоніло йо­го серце.

— Як у мене б'ється серце...

— І у мене,— сказала тихо Олеся.— Ой... Іди сюди. Вона стояла коло ліжка у довгій мережаній сорочці. Мі­сяць освітлював її з вікна.

— Як тебе звуть?

— Василь.

— А мене Олеся. Дай руку.

Вона притулила його руку до свого серця.

—   Я ніколи тебе не забуду,— сказала вона журно і строго і поцілувала Василя в щоку коротким холодним, немов дитячим, поцілунком.

—   Скажи і ти оці слова.

Василь повторив слова і сам не пізнав свого голосу, такий він був низький і урочистий. Василь прозвучав увесь, усім своїм єством, як дзвін.

Раптом задзеленчали шибки. Низько над самою ха­тою проревла страшним ревом велика зграя ворожих лі­таків. Загриміли бомби на шляху за селом.

—   Прощайте! — лунав десь здалека голос парубка.

—   Ой діточки ж мої, діточки...— жалібно голосила по­над шляхом розлука.

Вони довго лежали мовчки, прислухаючись мимоволі до криків. Потім Олеся розказала Василю, що це плаче її тітка Мотря, у якої забрано вже до армії чотирьох синів.

—  А це вже п'ятий прощається, Іван,— останній.

—  Так,— зітхнув Василь,— як гарно ти пахнеш любистком.

—  А ти, коли дишеш, пахнеш огірками, огірковим листом.

—  І ти...

—   І ти...— прошептала Олеся.

Вони вдивлялися одне в одного ши­роко розчиненими очима:

—   Так тебе зовуть Василь?

—  Так.

—   Василь, Василик, а я Олеся. Поці­луй мене, Василику. Я така щаслива.

—  А чого ти плачеш?

—   Ні, я не плачу. Так мені гарно.

—   Рідна моя. Чого ж ти плачеш?

—   Це ж ти плачеш, Василику. Ти не забудеш мене?

Вони вірили і не вірили, що вони вже чоловік і жінка.

—  Знаєш, Василику,— шептала Оле­ся, нахиляючись над його лицем,— ко­ли б ми жили, коли б сталося так, що ми житимем двоє, ми ніколи за все наше

життя не скажем одне одному поганого слова. Правда?

—   Правда.

—   Ми навіть не подумаємо злого. Правда?

—   Правда.

—   Правда?

—   Правда.

—   Ми будемо так ладно жити, як ніхто в світі. Правда?

—  Так.

—   Ти не забудеш мене?

—   Ні.

—   Ти найдеш, одвоюеш мене?

—   Найду, одвоюю тебе.

Неначе зійшлися століття простої народної любові, що сіє дітей на нашій родючій землі. Зійшлися століття горю­чих прощань української дівчини-жінки, оспіваної в жур­них піснях народу.

Почало світати. Пом'якшали тіні у хаті, і прощання протирало вже свої очі десь там, у сінях за дверима.

—    Кажи мені ще, Василику, красиві слова, кажи,— припадала Олеся до Василевого плеча.— Уже кінчаєть­ся ніч. Вже скоро прощатись пора.

—  Слухай, Олесю...

Довго говорили вони на світанку. Вони ніби виросли обоє за цю ніч. А невблаганна неминучість розлуки ніби освітлювала особливим світлом їх почуття.

Перед ними за цю ніч розчинилося неначе нове ба­чення речей, сумне, але ясне і чітке, і ясними, чіткими були його, Василеві, слова, що їх він у собі ніколи неначе й не сподівався знайти.

—  Ні, я не забуду тебе, Олесю. Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою... Яка б ти не була, й вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зо­станешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти. Якщо ж бо в розпачі ти проклинатимеш мене і всіх, що кину­ли тебе і на Дніпрі не вмерли, простив я тебе наперед, така вже наша доля, і ти мене прости,— сказав схвильовано Василь, дивуючись своїм надзвичайним словам.

—  Прощаю,— сказала Олеся,— тіль­ки найди мене.

—    Найду,— сказав Василь, пригор­таючи її до себе своїми сильними ве­ликими руками.— Коли ж так станеть­ся, що не найду,— може, уб'ють мене, чи вибухну я десь, мо', на фугасах і роз­лечуся шматтям по полю, так що і кісток моїх не знайдуть для могили, я все одно вернусь до тебе! Я пам'ятником стану з бронзи у твоїм селі, отам ось за вікном! Я зрозумів, Олесю,— стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройст­ва. Треба бути героєм і ненавидіти во­рога... Олесю,— сказав Василь, поду­мавши трохи,— який же непотрібний, млявий прийшов я вчора до твоєї хати.

—  Я тебе простила.

—   Я бачу. По великості жіночої душі своєї. Ти, Олесю, одкрила мені світ.

Вони розійшлися ранком рано- рано, до схід сонця, у холодній росі, ко­ло перелазу за садком.

Теги:
Джерело: журнал "Рідна віра", №3(41)

Схожі статті

  • 03.03.2016
    5799

    Кожна людина народжена для щастя, та не кожна знає, як його досягнути. Одним із шляхів

    ...
  • 03.03.2016
    1205

    Порозліталися галактики
    Ніхто не з на куди і далі...
    Планета крається на клаптики,

    ...
 

Медіа