Розридалася я рідна, онука Даждбожа, у високому теремі батьківському, з червоною ранкової зорі, під чисто поле глядючи, на захід ненаглядного Дитятки свого ясного сонечка - такого-то.

Досиділа я до пізньої вечірньої зорі, до сирої роси, в тузі, в біді. Чи не взмилилось мені трощити себе, а придумалося заговорити тугу люту, гробову. Пішла я в чисте поле, взяла чашу шлюбну, вийняла свічку заручну, дістала плат вінчальний, почерпнула води з загірної Студенця. Стала я серед лісу дрімучого, окреслилась чертою призорочною і возговорила гучним голосом:

Заговорюю я своє ненаглядне дитятко, такого-то, над чашею шлюбною, над свіжою водою, над платом вінчальним, над свічкою обручкою. Умиваю я своє дитятко під чисте личко, втираю платом вінчальним його уста цукрові, очі ясні, чоло думне, скроні червоні, висвітлюю свічкою його каптан, його шапку соболину, його підпояс візерунковий, його коти шиті, його кучері русяві, його обличчя молоденьке, його ходу хорта.

Будь ти, моя дитино ненаглядна, світліше сонечка ясного, миліше весняного дня, світлішим джерельної води, біліше ярого воску, міцніше каменю Алатиря. Відводжу я від тебе: риси страшні, відганяю вихор бурхливого, віддаляю від лісовика одноокого, від чужого домовика, від злого водяного, від відьми київської, від злої сестри її Муромської, від Моргун-русалки, від треклятої баби яги, від летючого змія вогняного, відмахую від ворона віщого, від ворони-каркуні, затуляю від Кощія-Ядуна, від хитрого чорнокнижника, від замовного чарівника, від ярого волхва, від сліпого знахаря, від баби-відуньї.

Будь ти, моя дитино, моїм словом міцним - в нощи і опівночі, в годині та в півгодини, в дорозі і доріженька, уві сні та на яву - укритий від сили вражия, від нечистих духів, схований від смерті нанрасния, від горя, від біди, збережений на воді від затоплення, укритий у вогні від сгоренія. А прийде час твій смертний, і ти вспомяні, моє дитятко, про нашу любов ласкаву, пра наш хліб-сіль розкішний, обернися на батьківщину славну, удар їй чолом седмеріжди сім, розпрощався з рідними та кревними, припади до сирої землі і засни сном солодким, непробудним.

А будь моє слово: сильніше води, вище гори, важче золота, міцніше пального каменю Алатир, могутнє богатиря. А хто надумає мого дитятко обморочило і обрисів, і тому втекти за гори Араратські, в безодні найнижчих, в смолу кипучу, в жар палючій. А будуть його чари - йому не в чари, морочанье його не в морочанье, узорчанье його не в узорчанье.

Теги:
Джерело: З книги: "Магічні заклинання"

Схожі статті

  • 03.03.2016
    5546

    Кожна людина народжена для щастя, та не кожна знає, як його досягнути. Одним із шляхів

    ...
  • 03.03.2016
    1117

    Порозліталися галактики
    Ніхто не з на куди і далі...
    Планета крається на клаптики,

    ...

Медіа