Слов'янські вірування

Сторінка 8 із 14

НІМЕЦЬКІ ДЖЕРЕЛА

13. ТИТМАР МЕРЗЕБУРЗЬКИЙ (975 – 1018 рр.)

ХРОНІКА (1012–1018 рр.)

Єпископ Мерзебурзький Титмар походив із знатного саксонського роду. У «Хроніці» докладно описуються події на межі Х та ХІ століть про прикордонну політику династії Оттонів, про ранню історію західних слов’ян, а також про відносини між німцями та їх слов’янськими сусідами. Він добре знав подробиці суспільного життя полабських слов’ян, хоча багато суджень про них є досить тенденційними. Розповідаючи про союз короля Генріха ІІ із слов’янським племенем лютичів (бл. 1003 р.), Титмар описує й деякі їхні язичницькі вірування.

Уривки подаються за виданням: Титмар Мерзебургский. Хроника: В 8 книгах / Пер. с лат. И.В. Дьяконова. – М.: «SPSL»-Русская панорама, 2005. – 255 с.

Текст

Книга 6

23. Хоча мені осоружно говорити про них,¹ все ж таки, щоб ти, улюблений читачу, взнав про облудне їх марновірство і ще непотрібніший культ цього народу, я коротко розповім, хто вони й звідки сюди прийшли.

(17). Є в окрузі редаріїв² якесь місто, що називається Радигост³, воно трикутне й має троє воріт; з усіх боків його оточує великий ліс, він недоторканий і свято шанується місцевими жителями. Двоє з цих воріт відчинені для всіх, хто входить, а треті, найменші, звернені на схід, відкривають дорогу до озера, що розкинулось неподалік, дуже страшного на вигляд. У місті немає нічого, крім з великою майстерністю спорудженого з дерева святилища, основою якого служать роги різних тварин. Ззовні, як це можна бачити, стіни його прикрашають майстерно вирізьблені зображення різних богів і богинь. Всередині ж стоять виготовлені вручну кумири, кожний з вирізаним ім’ям, понаряджувані в шоломи та панцирі, що надає їм страшного вигляду. Головний з них зветься Сварожич,⁴ всі язичники поважають і шанують його більше за інших. Прапори їх також ніколи не виносяться звідтіля, за винятком хіба що військової необхідності; причому винести їх можуть тільки воїни-піхотинці.⁵

24. Для ретельної турботи про святилище місцевими жителями призначені особливі служителі. Коли вони збираються там, щоб принести жертву кумирам або пом'якшити їх гнів, ті сидять, тоді як інші стоять поряд; таємно перешіптуючись один з одним, вони з трепетом копають землю, і, кинувши жереб, довідуються істину про справи, що викликають сумнів. Закінчивши це, вони покривають жереб зеленим дерном і, застромивши в землю навхрест два загострені списи, з покірливою слухняністю проводять крізь них коня, який вважається найбільшим серед інших і тому шанується, як священний; не зважаючи на кинутий вже жереб, який вони спостерігали раніше, через цю, нібито божественну, тварину вони повторно проводять ворожіння. І якщо в обох випадках випадає однаковий знак, задумане виконується; якщо ж ні, засмучений народ відмовляється від затії. Старовинний, обплутаний різними забобонами, переказ свідчить, що, коли їм загрожує страшна небезпека тривалого заколоту, з названого моря виходить величезний вепр з білими, блискучими від піни, іклами, і з радістю валяючись в багнюці, являє себе багатьом.⁶

25. (18). Скільки округів в тих краях, стільки там і храмів, в кожному з яких шанується невірними кумир того чи іншого демона.⁷ До того ж вищезгадане місто займає серед них особливе положення. Відправляючись на війну, вони прощаються з ним, а повернувшись з успіхами, шанують його належними дарами; шляхом жеребу й коня, як я вже говорив, вони старанно з'ясовують, що служителі повинні принести в жертву богам. Особливо сильний гнів їх пом’якшується кров'ю тварин і людей. Всіма ними, званими загальним ім'ям лютичів, не управляє якийсь один правитель. Вирішення необхідної справи обговорюється в загальних зборах, після чого всі повинні дати згоду на приведення її у виконання. Якщо ж хто-небудь з селян опирається ухваленому рішенню, його б'ють палицями; а якщо він і поза зборами відкрито чинить йому опір, його карають або спалюванням і повним розграбуванням всього його добра, або сплатою відповідної його рангу суми грошей в їх присутності. Самі невірні й непостійні, від інших вони вимагають великої і непорушної вірності. Мир вони укладають, голінням частини волосся, за допомогою трави й потиску рук. Проте за гроші їх легко можна примусити його порушити.

Книга 7

69. […] Я чув про якийсь посох, на верхівці якого була рука, що тримала залізний обруч; пастир того села, де він знаходився, носив його з собою від оселі до оселі. При вході [в дім] носій (посоха) вітав його такими словами: «Не спи, Генніль, не спи!» – саме так його звали на мові селян; – потім ці дỳрні, розкішно там пообідавши, наївно вважали, що тепер знаходяться під його захистом, не відаючи сказаного Давидом: «Кумири язичників – творіння людей».⁸

Пер. з рос. упорядника.

Коментар

Тобто про слов’янське племінне об’єднання лютичів (власна назва велети). Існує ще франкська назва цього племені – вільці. Цей і наступний уривок тексту подані у Титмара під 1005 роком.
Редарії – одне з племен лютичів. Відігравали провідну роль в конфедерації лютичів (вільців). Округа редаріїв розташовувалася в районі міст Стрелиця й Веліград (Мекленбург).
Місто Радигост – це ймовірно пізніше місто Ретра, знаходилося швидше за все на західному березі озера Толлензезеє (cлов. Долениці) в прикордонній області між доленчанами та редаріями. Археолог Й. Германн вважає, що фортеця на Замковій горі у місті Фельдберзі якраз і є тим місцем, де стояла Ретра. Ретра була знищена імператором Лотарем близько 1127 року.
Сварожич (лат. Zuarasici) – головний бог племені лютичів. На думку В. Іванова та В. Топорова цей західнослов’янський бог Сварожич має пряме відношення до вогню-сварожича із давньоруських християнських викривальних «Слів» та Сварога з Іпатіївського літопису. Мова, отже, йде про те, що бога з ім’ям Сварог-Сварожич потрібно вважати первинно слов’янським богом. Як видно з цього уривку, у лютичів було багатобожжя, а Сварожич стояв на чолі їхнього пантеону. Вкажемо також, що у зв’язку з подіями, описаними в Титмара, залишилося ще одне історичне свідчення, в якому також фігурує бог Сварожич. Не сприймаючи політики німецького імператора Генріха ІІ, спрямованої на союз із племінним об’єднанням лютичів у боротьбі з поляками, св. Бруно (Боніфацій) Кверфуртський (974 – 1009) у листі до останнього залишив таку фразу: «І дозволено мені буде сказати: чи добре переслідувати християн і бути в дружбі з язичниками? Як можуть поєднатися разом, виплід диявола – Сварожич (Zuarasizdiabolus) і вождь святих, ваш і наш покровитель св. Маврикій? Яким чином можуть діяти за одну справу священний спис і просякнуті людською кров’ю диявольські знамена?» [17]. Під «священним списом» тут мається на увазі спис св. Маврикія, який за повідомленням польського хроніста Галла Аноніма був подарований польському князю Болеславу І Хороброму німецьким імператором Оттоном І під час його коронування. Під «диявольськими знаменами» потрібно розуміти знамена із зображеннями богів, що їх лютичі несли попереду війська. Цей лист датують 1008 роком.
Із попереднього коментаря видно, що тут говориться про прапори, на яких могли бути намальовані зображення богів. В іншому місці (VI, 22) Титмар говорить, що лютичі, йдучи війною, йшли за богами, що їм передували. Це потрібно розуміти так, що попереду війська несли військові знамена із зображеннями на них богів.
Поклоніння священному кабану-вепру відомі також у дніпровських слов’ян.
Отже, у лютичів боги опікувалися не сферами людського життя, а певними територіями. Це підтверджує й нижчеподане свідчення Гельмольда (див. с. 73). Що ж до кількості храмів у поморських та полабських слов’ян, то з повідомлень німецьких та данських хроністів нам відомо, що вони знаходились у містах Арконі, Радигості, Щетині, Волині, Волегощі, Гостькові, Корениці, Малахові, Ростоці, Згорельці та в землі племені кичан.
Мова може йти про віру слов’ян у якогось домашнього божка (духа) або про бога-покровителя пастухів.

14. АДАМ БРЕМЕНСЬКИЙ (? – 1081 рр.)

ДІЯННЯ СВЯЩЕНИКІВ ГАМБУРЗЬКОЇ ЦЕРКВИ (між 1072 – 1076 рр.)

Свою працю («GestaHammaburgensisecclesiaepontificum») Адам Бременський, який вважається відомим істориком та одним із перших німецьких географів, написав близько 1075 року. У ній він описує головним чином події, що відбувалися в північній Німеччині, Данії, Швеції та Норвегії. Інформацію про слов’ян Адам отримав безпосередньо від данського короля Свена Естрітсона та з розповідей купців і місіонерів.

Уривки публікуються за виданням: Матерь Лада. Божественное родословие славян. Языческий пантеон / Составление и комментарий Д.М. Дудко. – М.: Эксмо, 2004. – С. 343 – 419.

Текст

II, 18. Їх місто, відома в цілому світі Ретра,¹ є центром ідолопоклонництва. Тут збудований великий храм для богів. Головний з них – Радигост.² Кумир його зроблений із золота, ложе – з пурпуру; у цьому місті дев’ять воріт, і з усіх боків він оточений глибоким озером. Для переходу служить дерев’яний міст, але шлях по ньому відкритий тільки для тих, хто приносить жертви та запитує порад.

III, 51. [Про загибель Іоанна, єпископа Мекленбурзького]. […] Варвари відрубали йому руки й ноги, тіло викинули на дорогу, голову ж відсікли й, настромивши на спис, принесли її в жертву богу своєму Радигосту на знак перемоги. Все це відбувалося в столиці слов’ян Ретрі, в четверті іди листопаду [тобто 10. XI. 1066]³

Пер. з рос. упорядника.

Коментар

Або ще Радигост (Радигощ).
Можна припустити, що для Адама Бременського особисте ім’я Сварожича – Радигост. Але спочатку польський філолог Олександр Брюкнер, а за ним і український дослідник М. Зубов [57] вважають, що із неправильно витлумаченого Адамом Бременським свідчення Титмара Мерзебурзького (див. с. 59) про назву міста виникло ім’я ще одного бога – Радигоста (Redigast), якого насправді не існувало. За Титмаром же у місті Радигості вшановувався бог Сварожич. Хоча можливий і інший варіант витлумачення: за назвою міста і сам бог ставав Сварожичем-Радигостом. Далі ми будемо вживати подвійне ім’я цього бога – Сварожич-Радигост.
Мова тут іде про антихристиянське повстання слов’ян, коли в жертву Сварожичу був принесений єпископ Іоанн. Крім цих свідчень Адама Бременського, в англо-саксонського хроніста Ордеріка Віталія (1075 – 1143) в його «Церковній історії» під 1068 роком ми читаємо: «Лютичі не знали істинного Бога, але, будучи спутаними тенетами невігластва, поклонялись Гводену, Туру і Фреї та іншим неправдивим богам або швидше бісам». Тобто, лютичі вшановували аналог германських богів Одина, Тора та Фреї. Ще в 1855 році російський славіст Олександр Гільфердінг (1831 – 1872) припустив, що під Одином слід розуміти бога Святовита, під Тором – Яровита, а під Фреєю – богиню Живу. [48, с. 160].

15. ПОСЛАННЯ ЄПИСКОПА АДЕЛЬГОТА (1108 р.)

Уривок цитується за виданням: Иванов В.В., Топоров В.Н. Славянские языковые моделирующие семиотические системы: Древний период. – М.: Наука, 1965. – 248 с.

Текст

Фанатики ж їхні [слов’ян] як тільки бажають віддатися бенкетам, в дикості своїй говорять: «Голів бажає наш Припєгала», і тоді потрібно здійснювати такі жертвопринесення. (Припєгала, яку кажуть, Пріап і Белфегор безсоромний).¹

Відрубуючи голови на своїх нечестивих вівтарях, тримають християнські чаші, наповнені людською кров’ю, і завивають жахливими голосами: «Досягли ми дня радості, переможений Христос, переміг Припєгала непереможний».²

С. 41.

Пер. з лат. Д. Дудка.

Пер. з рос. упорядника.

Коментар

У деяких вчених (починаючи з О. Брюкнера) існує сумнів, що цей лист магдебургського архієпископа взагалі є автентичним, а звідсіля й непевність стосовно достовірності імені Припєгала. Можливий також і варіант, коли єпископ навмисне викривив ім’я слов’янського бога, щоб наблизити його до імен Пріапа та Белфегора. А Пріап у давніх греків – це фаллічний бог плодючості, Белфегор – демон розпусти. Тобто слов’янський Припєгала тоді бог «діонісійського» типу.
Мова знову ж таки йде про людські жертвопринесення у західних слов’ян.

16. ЖИТТЯ ОТТОНА, ЄПИСКОПА БАМБЕРЗЬКОГО

Оттон (близько 1060 – 30.6.1139, Бамберг), німецький церковний діяч, єпископ Бамберзький (з 1102 р.). В 1124 – 1125 та 1127 – 1129 рр. очолював католицькі місії в Західному Помор’ї, що проводили християнізацію поморських слов’ян. Під час першої своєї мандрівки Оттон обмежив свою проповідь поморськими містами, що лежали між річками Одрою та Персантою. Під час другої мандрівки діяльність Оттона була зосереджена в містах землі лютичів та Щецині. Після смерті він був канонізованим і вшановувався як апостол християнства на землях прибалтійських слов’ян. Мандрівки Оттона, що були описані його наближеними (які були самі учасниками цих місій) у формі «Житій» є важливим джерелом з історії поморських слов’ян та їх вірувань.

А) МОНАХ ПРИФЛІНГЕНСЬКИЙ (між 1140 і 1146 рр.).

Найбільш ранній варіант життєпису Оттона – VitaPrieflingensis – написаний невідомим ченцем прифлінгенського монастиря біля Регензбурга. Можливо цим анонімом був Вольфгер, який написав «Життєпис Теогера». У життєписі Оттона були використані усні розповіді, пам’ятна записка про монастирі, ним побудовані, та розповіді супутників Оттона в його мандрівках до Помор’я.

Уривки подаються за виданням: Матерь Лада. Божественное родословие славян. Языческий пантеон / Составление и комментарий Д.М. Дудко. – М.: Эксмо, 2004. – С. 343 – 419.

Текст

II, 6. [...] В цей час у юлинців¹ [...] вшановувався спис Юлія Цезаря, що благоговійно зберігається, якого іржа так роз'їла, що саме залізо вже ні для якого вживання не було придатним. [...] Язичники говорили, [...] що спис цей – божественної природи і ніщо скороминуще або низьке з'єднатися з ним не може [...], у ньому вони бачили свій захист, опору вітчизни і знак перемоги.²

II, 11 (1124 р.). У цьому місті³ дві будівлі, які, немов від того, що містили (continerent) в собі зображення богів, споконвіку називалися континами. З великим старанням і мистецтвом вони були споруджені, проте, знаходились одна від одної досить далеко. У цих будівлях недоумкуватим народом язичників4 вшановувався бог Триглав.⁵ Крім того, городяни мали звичай утримувати коня прекрасної статі, присвяченого богу Триглаву. Також і сідло його, золотом та сріблом прикрашене, щоб личило богу, в одній з контин зберігалося головним жерцем кумирів. Божественний кінь, безперечно, ним навчений, приходив у встановлений час та місце, куди для отримання пророцтв сходився цей язичницький народ, обдурений різними заблудженнями. Звичай же ворожіння був такий. Розкидавши багато списів, примушували коня Триглава через них іти. Якщо, проходячи, жодного з них він не торкався, то ворожіння вважали сприятливим і, сівши на коней, відправлялися вони за здобиччю. Якщо ж якийсь з них кінь зачіпав, то вважали свій намір відхиленим божественним конем, і до ворожіння вдавалися, аж поки, на їх думку, не взнавали, коли слід пливти за здобиччю чи здійснювати набіг. Від всього ж захопленого мали звичай відділяти десятину, і оскільки бога Триглава запитували у всіх потрібних випадках, то згадані контини процвітали.

II, 16. [...] Разом з іншими священними будівлями одну контину, що містила в собі шанований спис Юлія Цезаря, передали до рук єпископа.

MonumentaGermaniaeHistorica. Т. XIV. Scriptorum. P. 891, 893-894, 915.

Пер. з рос. упорядника.

Коментар

Мова йде про жителів міста Волина.
Цей спис виконував функцію своєрідного племінного амулета.
Тобто у місті Щецині. Місто знаходилось в Землі, яке поряд з бодричами та лютичами було третім племінним об’єднанням балтійських слов’ян.
«…недоумкуватим народом язичників» – цей вислів є одним з багатьох прикладів агресивного неприйняття ідеологами християнства слов’янських народних вірувань.
Триглав (лат. Triglau) поряд зі Сварожичем та Святовитом мав набагато вищий статус, ніж інші боги західних слов’ян. Польський філолог Олександр Брюкнер (1856 – 1939) навіть вважав, що «Триглав, Святовит, Сварожич – це не три різні боги, а один і той же бог земного й небесного вогню». [71, c. 394]. Хоча існує й думка того ж О. Брюкнера, що Триглав – це не власне ім’я бога, воно є лише свідченням християнського впливу. Тоді Триглав міг зображати християнську св. Трійцю, яка слов’янами-язичниками була сприйнята як бог з трьома головами, а не іпостасями [71, с. 157]. Російський славіст ХІХ століття Олександр Гільфердінг також твердив, що Триглав – це не власна назва бога. Так назвали його ззовні ті, хто бачив його три голови. Власна ж назва, на його думку, – Святовит [48, с. 164 – 168].

Б) ЕБОН (1151 – 1152 рр.)

Ебон був ченцем Міхельсберзького монастиря біля Бамберга. При написанні цього варіанта біографії ним були використані різні писемні джерела, включаючи листи самого Оттона. Та все ж таки основним джерелом стали розповіді Удальріка, священика церкви св. Егідія, близької до Оттона людини, що була разом з ним під час другої мандрівки до Помор’я.

Текст подається за виданням: Матерь Лада. Божественное родословие славян. Языческий пантеон / Составление и комментарий Д.М. Дудко. – М.: Эксмо, 2004. – С. 343 – 419.

Текст

II, 13 (1124 р.). Коли ж капища й зображення кумирів були знищені благочестивим Оттоном, нечестиві жерці золоту статую Триглава, яка найбільше ними вшановувалась, понесли в гущавину й віддали на збереження якійсь вдові, що жила в невеликому селі, де не було небезпеки, що статую знайдуть. Вона ж, спонукувана до цього нагородою, немов зіницю ока берегла нечестиву цю статую так, що, видовбавши дупло у величезному стовбурі дерева, це зображення Триглава, обернувши покривалом, заховала там; і не можна було нікому побачити його, не кажучи вже щоб доторкнутися; один лише невеликий отвір, куди клали жертвопринесення, був у стовбурі, і ніхто не входив до тієї будівлі, окрім як для здійснення нечестивих жертовних обрядів [...].

Герман [слуга Оттона] у варварській шапці й одязі, після багатьох важких пригод в дорозі, прийшов до тієї вдови й заявив, що ніби він врятувався з безодні бурхливого моря, благаючи про це у свого бога Триглава, і тому бажає принести йому належну жертву за свій порятунок, спонукуваний цим чудовим випадком пройти невідомим шляхом. Вона сказала: "Якщо ти ним посланий, увійди до будівлі, де бог наш укладений у видовбаному стовбурі, і в невеликий отвір поклади жертву, яку бажаєш. Коли ж покладеш, вийди, закривши отвір, і, якщо хочеш зберегти життя, не говори нікому про це ні слова". Він, бадьоро увійшовши до будівлі, кинув в отвір срібну монету, щоб дзвін металу показався знаком жертвопринесення. Але потім кинуте забрав і замість почесті піддав Триглава ганьбі, тобто замість жертви нагородив його великим плювком. Потім, уважно придивившись, чи є можливість виконати те, навіщо був посланий, він помітив зображення Триглава, так старанно й міцно вбите в дерево, що ніяк не можна було його ні витягнути, ні хоча б зсунути з місця. [...] І, пошаривши очима, побачив сідло Триглава, прикріплене поряд до стіни, – воно було дуже старе й майже непридатне – і тут же вийшов з радістю, нещасний же цей дар зняв із стіни і заховав; у першу ж ніч, опівночі, сховався, зі всією поспішністю дійшов свого пана й товаришів, доповів про все зроблене, сідло ж Триглава на доказ своєї вірності подавши.

II, 1. Бернард [...] схопивши сокиру, попрямував, щоб зрубати стовп величезної величини, присвячений Юлію Цезарю, від якого місто [Юлин]¹ одержало ім'я.

III, 1 (1126 р.). Юлин, Юлієм Цезарем заснований та названий – в якому навіть спис його, прикріплений до колони величезної величини, слугував його пам’яті, – мало звичай свято якогось кумира на початку літа відзначати великим скупченням людей і танцями [...].

Сходячись із звичним бажанням на згадане свято кумира, всі жителі краю різноманітними способами влаштовували видовища й бенкети, і самі раніше приховані зображення кумирів народу, розгнузданому пустою радістю, показували й до стародавнього язичницького обряду спонукали, й постійно впадали від цього в біду божественної одержимості [...].

Щецин [... ] містить в собі три гори, з яких середня й найвища присвячена верховному богу язичників Триглаву; на ній є триголова статуя, в якої очі й вуста закриті золотою пов'язкою. Як пояснюють жерці кумирів, головний бог має три голови тому, що наглядає за трьома царствами, тобто небом, землею й пеклом, а обличчя закрите пов'язкою, оскільки гріхи людей приховує, нібито не бачачи й не кажучи про них.

III, 8 (1127 р.). [...] Був якийсь жрець кумирів, який, почувши про нову віру,² звернувся до хитрих "доводів". Наряджений в плащ та інший одяг одного кумира, вийшов він таємно з міста [Волегоща]³ і, прийшовши в сусідній ліс, несподіваною появою налякав селянина, що йшов мимо. Той, побачивши жреця, одягненого в одіяння кумира, подумав, що з'явився його бог; змінився на обличчі, напівмертвий будучи від потрясіння, й почув такі слова: "Я – твій бог, якого ти вшановуєш. Не бійся, але встань швидше, піди до міста й оголоси моє послання правителям і всьому народу: якщо учні того розбещувача [Оттона], що з князем Вартиславом [поморським] знаходиться в Зноймі, тут з'являться, то нехай без жалості будуть піддані жорстокій смерті; інакше місто разом з жителями загине".

[...] [Клірик Дитрик, тікаючи від жителів міста Волегощі], наблизився до самих дверей храму і, не знаючи, куди повернути, відчайдушно забіг до самого святилища й, побачивши золотий щит, прикріплений до стіни й присвячений Яровиту [Gerouito], їх богу війни, – якого торкатися у них було заборонено – схопив цей щит і вийшов до них. Вони ж, будучи тупими селюками, вирішили, що зустріли свого бога Яровита, й, приголомшені, повернулися назад і впали додолу.

III, 3. [9.IV у місті гаволян (Гавельберзі)]. Адже в самий день його приходу місто, всюди обвішане прапорами, справляло свято якогось кумира Яровита.⁴

Monumenta Germaniae historica. Т. XIV. Scriptorum. T. XII. Hannoverae, 1856 P. 842, 851-852, 858-859, 861, 865.

Пер. з рос. упорядника.

Коментар

Тобто місто Волин, що знаходилось у гирлі річки Одер. Скандинави називали його ще Йом, а в Адама Бременського воно має назву Юмне. Свідчення про те, що місто Волин назване в честь Юлія Цезаря є вигаданим.
Тобто християнство.
Мова у цьому повідомленні йде про жерця бога Яровита. У Волегощі один із храмів був присвячений саме йому.
Ім’я Яровита (Геровита), який був ще й богом племені гаволян (або ще стодорян), що входило до племінного об’єднання лютичів на латинську мову було перекладене як Марс, тобто бог війни.

В) ГЕРБОРД (1158 – 1159 рр.)

Текст «Життя…», що належить ченцю Міхельсберзького монастиря Герборду, є найпізнішим, але вважається й найповнішим. Герборд використав при написанні свого варіанта біографії Оттона матеріали двох попередніх життєписів, його переписку та розповіді священика Зефріда, супутника Оттона, та аббата Міхельсберзького монастиря Тимона. Праця Герборда – це вже агіографічний твір, метою якої є уславлення канонізованого місіонера Оттона Бамберзького.

Текст

II, 13. [4.VI. 1124 р.] [...] Наблизившись до міста Пириці [Pirissam]. Було тут близько 4000 людей, що зібралися зі всього краю [...]. Це був день свята язичників, святкуючи який іграми, нестриманістю та співами, збожеволілий народ зустрів їх, приголомшених.¹

II, 31. Були в місті Щецині чотири контини², але одна з них, головна, була споруджена з дивовижним старанням і майстерністю. Всередині і ззовні вона мала скульптури, що виступали із стін зображеннями людей, птахів і звірів, так вірно переданих у їх природній поставі, що вони здавалося б дихали і були ніби живими. Маю відзначити, як дуже рідкісне явище, що фарби зовнішніх зображень ніяка негода, сніг або дощ не могли затемнити чи змити, така була вмілість малярів. У цю будівлю приносили вони, за стародавнім усталеним звичаєм, захоплені скарби й зброю ворогів, і дещо з морської здобичі чи здобутого в наземних битвах, згідно із законом про десятину. Також чаші золоті та срібні, з яких звичайно бенкетували й пили знатні й могутні люди, тут зберігалися як святість і під час святочних днів вони виносилися. І величезні роги лісових биків, позолочені й прикрашені дорогоцінним камінням, для пиття, і роги, що вживалися як труби, мечі й ножі, багато дорогоцінного збіжжя, рідкісного й прекрасного на вигляд, тут зберігали для прикрашання своїх богів [...].

Була також тут статуя триголова, що мала на одному тілі три голови й яку називали Триглавом; заволодівши нею, [Оттон] одні лише сполучені голови залишив, знищивши тіло, забрав їх з собою як трофей і пізніше відправив до Риму як доказ апостольському панові і всьому костелові їх [поморян] навернення.³

Три інші контини вшановувалися менше і тому мали менше прикрас. Усередині їх були тільки розставлені в коло лави і столи тому, що щетинці мали звичай улаштовувати тут наради та зібрання. У визначені години й дні вони збиралися сюди, щоб бенкетувати, чи забавлятися, а чи обговорювати серйозні справи. Крім того, там стояв могутній густий дуб, а під ним знаходилося улюблене джерело, що дуже шанувався простим народом так, як вважали його священним, думаючи, що в ньому живе божество.

Коли єпископ після розруйнування контин хотів зрубати також цього дуба, народ просив його, щоб він цього не робив. Вони запевняли, що на майбутнє вони не будуть відправляти в цьому місці ніяких релігійних обрядів, а тільки бувати там задля тіні та відпочинку. У тому немає ніякого гріха, та що вони воліли б врятувати це місце, ніж бути ним врятовані. Одержавши їх обіцянки, сказав єпископ: «Я заспокоївся щодо дерева, але мусите припинити живі ворожіння відносно вашої долі, бо християнам не вільно ворожити за летом птахів чи якось інакше.

II, 32. [...] Мали також коня дивовижної величини, огрядного, вороної масті й дуже гарячого. Він весь рік відпочивав і був настільки священним, що ніхто не насмілювався на нього сісти; він мав також старанного охоронця в особі одного з чотирьох жреців храмів. Коли ж вони збиралися в сухопутний похід, на ворогів чи заради здобичі, то мали звичай результат справи передбачати через нього у такий спосіб. Дев’ять списів розміщували на землі, на один лікоть один від одного. Осідлавши й загнуздавши коня, жрець, якому належало піклуватися про нього, тричі проводив його через лежачі списи туди й назад. Якщо кінь проходив, не спіткнувшися і не зачепивши списів, то це вважали знаком успіху й тоді спокійно виступали в похід; якщо ж навпаки, залишалися.

III, 5 (1127 р.). [У Волегощі]⁴ жрець, який там служив кумиру, ввійшовши вночі в сусідній ліс, став в жрецьке зодягнений на високому місці, скраю дороги, серед густих кущів. І, піднявши руку, так звернувся до якогось селянина, який йшов з села на базар: "Ей, добра людина!" Той, обернувшися в той бік, звідки почув голос, побачив в кущах людину в білосніжному одіянні, при неймовірному світлі й злякався. А він: "Стій і слухай, що я скажу. Я – твій бог. Я покриваю сходами поля й листям ліси. Плоди полів і дерев, приплід худоби і все, що служить потребам людей, у моїй владі. Це я даю все моїм шанувальникам і тим, хто зневажає відкидаючих мене. Скажи ж тим, хто в місті Волегощі, щоб не приймали бога чужого, який їх захистити не зможе; велю також, щоб посланців чужої віри, прихід яких до них пророкую, в живих не залишили".

III, 6. [...] На стіні висів щит дивовижної величини, майстерної роботи, золотим листом обтягнутий, який чіпати нікому із смертних не дозволялося [...] і ніколи, окрім як під час війни, не можна було зрушувати з місця. Він [...] богу їх Яровиту, який латинською зветься Марс, був присвячений, і вони вірили, що у будь-якій битві будуть переможцями, маючи його попереду себе.⁵

III, 26. [Юлинцям]⁶ велю, щоб, пам'ятаючи про цю смуту, ні самого Юлія, ні спис Юлія, ні статуї кумирів або їх зображення жодним чином не вшановували.

Monumenta Germaniae Historica. T. XIV. Scriptorum. 1839.

P. 781, 793-794, 803, 805, 816.

Пер. з рос. упорядника.

Коментар

Мова може йти про русалії, які, як видно, святкувалися 4 червня, тобто через 10 днів після Зелених свят. Русалії (від латинської rosaeчи roszalia – римського свята Рож, яке відзначали 23 травня) присвячувалися вшануванню всіх померлих предків. Про русалії на Русі повідомляє християнський автор «Повісті минулих літ» під 1068 роком таке: «Але цими і другими способами всякими диявол обманює, хитрощами переваблюючи нас од бога: трубами, і скоморохами, і гуслями, і русаліями. Ми бачимо ж ігрища витолочені і людей безліч на них, як вони пхати стануть один одного, видовища діючи, – [це] бісом задумане діло, – а церкви стоять, і коли буває час молитви, [то] мало їх знаходиться в церкві» [22, с. 105]. Український етнограф Василь Скуратівський (1939 – 2005) пише, що «Русалії – один із найцікавіших обрядів дохристиянської доби. Започатковуючись напередодні Зелених свят, він тривав до першого дня Петрівки. Це період найвищого розквіту природи, коли закінчувалась весна і народжувалось літо. Напередодні двох пір року енергетувалося зело, квітувало жито, живосилила природа, а відтак оживало все довкілля, в тому числі й душі померлих. Щоб відповідно задобрити останніх й улаштовували пишні дійства: умаювали обійстя осель гілками дерев та квітами – «щоб було на чому спочити праведним душечкам», готували обрядові обіди для «Зелених дідів», цебто покійникам, організовували різноманітні обряди… Протягом усіх цих днів люди ходили в ліси і поля, улаштовували маївки з гучними обідами, де випивали й співали. Вважалось за обов’язок щедро пригощати жебраків, для яких спеціально готували трапезу з семи страв – «бо Бог відпускає душечки в прообразах старців, а тому їх треба ситно пошанувати». Фіналом усього цього й були «Проводи Русалій» до своїх постійних місць» [88, с. 19 – 20; с. 609].
Контина – святилище слов’ян, яке було також і місцем зібрань. Але у монаха Прифлінгенського говориться про дві контини в місті Щецині, тут же – про чотири.
Ще один триголовий кумир був знищений у місті стодорян (гаволян) Браниборі (Бранденбурзі), можливо, тодішнім маркграфом Північної марки Альбрехтом Ведмедем (1100 – 1170) між 1150 та 1157 роками. Храму свого цей кумир не мав. Про нього в середньовічному джерелі «Трактаті про взяття міста Бранденбурга» говориться так: «В цьому місті [Бранденбурзі] паскудний ідол, увінчаний трьома головами, вшановувався обдуреними людьми ніби за бога» (Цит. за: [71, с. 394]).
Волегоща – місто на території племені черезпенян, що входило до племінного союзу лютичів. Як уже говорилося вище (див. коментар 3, с. 69), тут ідеться про жерця бога Яровита.
Яровита вшановували як у Помор’ї, так в землі племені гаволян (Стодорській землі).
Тобто жителя міста Волина, яке розміщувалося на однойменному острові Волин (польськ. Wolin), що міститься в гирлі річки Одеру. Ще скандинавам це місто було відоме як Йом. Якраз у Волині було засноване єпископство, яке проіснувало до 1188 року. Після першого навернення в християнство жителі Волина та Щецина десь у 1126 році знову повернулись до своїх звичних традиційних вірувань. І лише після другої поїздки до них Оттона вони остаточно були християнизовані.

17. ГЕЛЬМОЛЬД (близько 1110 – 1177 рр.)

СЛОВ’ЯНСЬКА ХРОНІКА (1167 – 1168 рр.)

Гельмольд, автор «Слов'янської хроніки», яка є своєрідним продовженням твору Адама Бременського, будучи священиком в Босові (Гольштейн), жив в самому центрі слов’янської області вагрів. Його «Хроніка», написана близько 1168 р., – важливе джерело, що розказує про політичні події в слов'янських землях. В ній детально викладена історія великого й сильного політичного об’єднання бодричів (або ще ободритів, тобто тих, хто живе «об Одрі») у ХІ – ХІІ століттях, історія насильницького поглинання цього об’єднання Саксонським герцогством, що привело врешті-решт до завоювання німцями Полаб’я та початку онімечення всього південного узбережжя Балтики між Ельбою та Одером. Свідчення про релігійні вірування слов’ян цього регіону Гельмольд робить також і на основі вражень від своєї поїздки на Полаб’я в 1155 – 1156 рр. Таким чином, на відміну від Титмара Мерзебурзького чи Адама Бременського, які писали про релігійні вірування лютичів, Гельмольд увагу приділяє саме релігії племінного об’єднання бодричів та ранів (руянів).

Уривки подаються за виданням: Гельмольд. Славянская хроника / Пер. с лат. Л.В. Разумовской. – М.: Изд-во АН СССР, 1963. – 299 с.

Текст

Книга І

6. Про навернення руян

Серед всіх північних народів одні лише слов'яни були наполегливіші за інших і пізніше за інших звернулися до віри. А, як вже вище сказано, слов'янських народів було багато, і ті з них, які називаються вінулами, або вінітами¹, в більшості [своїй] відносяться до Гамбурзької єпархії. [...] Стародавні перекази, що дійшли від предків, розказують, що за часів Людовіка II з Корвейї вийшли відомі своєю святістю ченці, які, прагнучи врятувати слов'ян, прирекли самі себе ради проповіді слова Божого на загрожуючі їм небезпеки та смерть. Пройшовши багато слов'янських земель, вони дійшли до тих, які називаються ранами, або руянами, і живуть в серці моря². Там знаходився осередок заблуджень і кубло ідолопоклонників. Проповідуючи тут зі всією сміливістю слово Боже, вони здобули [для християнства] весь цей острів і навіть заклали тут храм на честь господа і рятівника нашого Ісуса Христа і в пам'ять св. Віта, покровителя Корвейї³. Потім же, коли за потуранням Божим справи змінилися, то рани відпали від віри й негайно ж, вигнавши священиків та християн, змінили віру на марновірство. Бо св. Віта, якого ми визнаємо за мученика й слугу Христового, вони за бога почитають, творіння ставлячи вище за творця. І не знайти під небесами іншого такого варварства, яке жахало б священиків і християн більше, [ніж це]. Вони гордяться одним тільки ім'ям св. Віта, якому присвятили найбільшої пишноти храм та ідол, саме йому приписуючи першість між богами⁴. Сюди звертаються зі всіх слов'янських земель за відповідями й щорічно доставляють засоби для жертвопринесень. Купцям же, які випадково пристануть до цих місць, будь-яка можливість продавати або поспати надається не раніше, ніж вони пожертвують богу їх що-небудь цінне з своїх товарів, і тоді тільки товари виставляються на ринок. Жерця свого вони шанують не менше, ніж короля. Все це марновірство ран збереглося з тих часів, коли вони вперше зреклися віри, і аж до наших днів.

С. 46 – 47.

36. Про поразку руян

Герцог Людер віддав графство, що звільнилося, благородному мужу Адольфу з Сковенбурга⁵. І був мир між графом Адольфом і князем слов'ян Генріхом. Але в той час, коли Генріх знаходився в місті Любеці, несподівано прийшло військо руян, або ран, і, підійшовши руслом Травни, оточило на кораблях [це] місто.

Рани ж, у інших звані ще руянами, – це кровожерне плем'я, що мешкає в серці моря, віддане понад усе ідолопоклонництву. Вони займають перше місце серед всіх слов'янських народів, мають короля і найзнаменнійший храм⁶. Саме тому, завдяки особливому шануванню цього храму, вони користуються найбільшою пошаною і, на багатьох накладаючи данину, самі ніякої данини не платять, будучи неприступними через труднощі свого місцерозташування. Народи, які вони підпорядкували собі зброєю, примушуються ними до сплати данини їхньому храму. Жерця вони шанують більше, ніж короля.⁷ Військо своє вони направляють, куди ворожіння покаже, а отримавши перемогу, золото й срібло відносять в скарбницю бога свого, решту ж ділять між собою.

С. 100 – 101.

52. Про звичаї слов’ян

Після того як помер Кнут, на прізвисько Лавард,⁸ король бодричів, його трон успадковували Прибислав⁹ та Ніклот,¹⁰ розділивши державу на дві частини та управляючи нею: один землею вагрів і полабів, інший землею бодричів. Це були два похмурі чудовиська, що дуже вороже відносилися до християн. І в ці дні у всій слов'янській землі панувало ревне поклоніння ідолам та заблудження різних марновірств. Бо крім священних гаїв та пенат,¹¹ якими рясніли поля й селища, першими й головними все ж були Прове, бог альденбурзької землі, Жива,¹² богиня полабів, і Редегаст,¹³ бог землі бодричів. Їм призначені були жерці й приносилися жертви, і для них здійснювались численні релігійні обряди. Коли жрець, за вказівками ворожінь, оголошує святкування на честь богів, збираються мужі й жінки з дітьми й приносять богам своїм жертви волами та вівцями, а багато й людьми – християнами, кров яких, як запевняють вони, робить велику приємність їх богам. Після умертвління жертовної тварини жрець куштує її кров, щоб стати запопадливішим в отриманні божественних віщувань. Бо боги, як багато хто вважає, легше викликаються за допомогою крові. Зробивши, згідно із звичаєм, жертвопринесення, народ віддається бенкетам та веселощам.

Є у слов'ян дивовижне заблудження. А саме: під час бенкетів та пиятики вони пускають по колу жертовну чашу, вимовляючи при цьому, не скажу благословення, а швидше заклинання від імені богів, а саме: доброго бога та злого, вважаючи, що всі великі успіхи добрим, а всі нещастя злим богом спрямовуються. Тому злого бога вони на своїй мові називають дияволом, або Чорнобогом,¹⁴ тобто чорним богом.

Серед безлічі слов'янських божеств головним є Святовит, бог землі ранської, оскільки він – найпереконливіший у відповідях. Порядз ним усіх інших вони ніби напівбогами шанують. Тому на знак особливої пошани вони мають звичай щорічно приносити йому в жертву людину – християнина, на якого вкаже жереб. Зі всіх слов'янських земель надсилаються встановлені пожертвування на жертвопринесення Святовиту.

З подиву гідним шануванням відносяться слов'яни до свого божества, бо вони не з пустою легкістю приносять клятви й не терплять, щоб гідність його храму порушувалася навіть під час ворожого нашестя.

Крім того, слов'янському народу властива ненаситна жорстокість, тому вони й не переносять стану миру й турбують і з суші, і з моря примикаючі до них країни. Важко описати, які муки вони християнам заподіювали, коли виривали у них нутрощі й накручували на кіл, розпинали їх на хрестах, знущавшися з цього символу нашого спокутування. Найбільших [на їх думку] злочинців вони присуджують до розп'яття на хресті; тих же, яких залишають собі, щоб їх потім за гроші викупили, таким катуванням піддають і в таких ланцюгах та оковах тримають, що той, хто не знає, ледве й уявити собі може.

С. 130 – 131.

83. Навернення Прибислава

[…] І так трапилося, що по дорозі прийшли ми в гай [nemus],¹⁵ єдиний в цьому краю, який повністю розташовувався на рівнині. Тут серед дуже старих дерев ми побачили священні дуби, присвячені богу цієї землі, Прове.¹⁶ Їх оточував дворик, обнесений дерев'яною, майстерно зробленою огорожею, що мала двоє воріт. Всі міста рясніли пенатами й кумирами, але це місце було святинею всієї землі. Тут був і жрець [flamen] та свої святкування і різні обряди жертвопринесень. Сюди кожного другого дня тижня [понеділок] мав звичай збиратися весь народ з князем та з жерцем на суд. Вхід до дворика дозволявся тільки жерцю [sacerdoti] і охочим принести жертву або тим, кому загрожувала смертельна небезпека, бо таким тут ніколи не відмовлялося в притулку.

Слов'яни почувають таку велику шану до своїх святинь, що місце, де розташований храм, не дозволяють поганити кров'ю навіть під час війни.

Клятву вони приносять з великим небажанням, боячись накликати на себе гнів богів, бо клятва у слов'ян рівносильна її порушенню.

У слов'ян є багато різних видів ідолопоклонства. Бо не всі вони дотримуються одних і тих же паганських звичаїв. Одні прикривають неймовірні статуї своїх кумирів храмами, як, наприклад, кумир в Плоні, ім'я якому Подага,¹⁷ у інших боги населяють ліси й гаї, як Прове, бог альденбурзької землі, – вони не мають ніяких кумирів. Багато богів вони вирізують з двома, трьома й більше головами. Серед різноманітних богів, яким вони присвячують поля, ліси, жалі й радощі, вони визнають і єдиного бога, пануючого над іншими в небесах, визнають, що він, всемогутній, піклується лише про справи небесні, вони [інші боги], покоряючись йому, виконують покладені на них обов'язки, і що вони від крові його походять і кожний з них тим важливіший, чим ближче він стоїть до цього бога богів.¹⁸

Коли ми прийшли в цей гай і в це місце безбожництва, єпископ став умовляти нас, щоб ми сміливо приступали до нищення гаю. Сам же, зійшовши з коня, збив жердиною лицьові прикраси з воріт. І, увійшовши до дворика, ми поруйнували всю його огорожу й повалили її в одну купу навколо священних дерев, і, підкинувши вогонь, влаштували багаття з безлічі колод, проте не без страху, як би на нас не спрямувалось обурення жителів. Але Господь опікувався нами.¹⁹

С. 186 – 187.

Книга ІІ

12. Про Святовита, ідола руян

[…] У той час Вальдемар, король Данії, зібрав велике військо й багато кораблів, щоб йти в землю руян і підпорядкувати її собі. Йому допомагали Казимир і Богуслав, князі поморян, і Прибислав, князь бодричів, тому що герцог наказав слов'янам подавати королю Данії підтримку, коли б він не простягнув руку свою для підкорення чужоземних народів. І досягла успіху справа короля Данії, і могутньою рукою зайняв він землю руян, і вони дали йому у викуп за себе стільки, скільки король призначив.

І велів король витягнути цей стародавній ідол Святовита, який шанується всім народом слов'янським, і наказав накинути йому на шию мотузок і тягнути його посеред війська на очах слов'ян і, розламавши на шматки, кинути у вогонь. І поруйнував король святилище його зі всіма предметами шанування і розграбував його багату скарбницю. І повелів, щоб вони відступили від заблуджень своїх, в яких народжені, і залучилися до шанування істинного Бога. І відпустив засоби на спорудження церков.²⁰

І було споруджено 12 церков в землі руянській і поставлені священики, які мали б опікуватися народом у всіх справах, що належать Богу. І були там єпископи Абсалон із Роскільда²¹ і Вірно з Мікилинбурга. Вони з усією прихильністю допомагали королю закладати шанування оселі Господа нашого «серед норовистого і розбещеного роду».²²

Князем же у руян був в цей час благородний чоловік Яромир, який, почувши про шанування істинного Бога і про католицьку релігію, із задоволенням прийняв хрещення, наказуючи всім своїм також обновитися з ним через святе хрещення.²³ Ставши християнином, він був таким же стійким у вірі, як і твердим у проповіді, так що [у ньому] можна було бачити другого, покликаного Христом, Павла. Виконуючи справу апостола, він навернув цей дикий і із звіриною люттю немилосердний народ до навернення в нову релігію частково ревною проповіддю, частково ж погрозами, будучи від природи жорстоким.

Бо зі всіх народів слов'янських, які діляться на області й князівства, один тільки народ руян затятіше за інших в мороці невіри аж до наших днів залишився, будучи для всіх недоступним з тієї причини, що оточений морем. Старий переказ згадує, що Людовік, син Карла, подарував колись землю руян св. Віту в Корвейї тому, що сам був засновником цього монастиря. Проповідники, що вийшли звідти, як розповідають, навернули народ руян, або ран, у віру й заклали там храм на честь мученика св. Віта, якого шанує ця земля. Після того ж як рани, вони ж руяни, із зміною обставин відхилилися від світла істини, серед них виникло заблудження, гірше, ніж раніше, бо св. Віта, якого ми визнаємо за слугу Божого, рани почали шанувати, як бога, поставили на його честь величезного ідола й служили творінню більше, ніж творцю.²⁴ І з того часу це заблудження у ран настільки затвердилося, що Святовит, бог землі руянської, зайняв перше місце серед всіх божеств слов'янських, найсвітліший в перемогах, найпереконливіший у відповідях. Тому і внаш час не тільки вагрська земля, але й усі інші слов'янські землі посилали сюди щорічні приношення, шануючи його як бога богів. Король же знаходиться у них в меншій порівняно з жерцем шані. Тому, що той ретельно розвідує відповіді [божества] і тлумачить впізнане у ворожіннях. Він від вказівок ворожіння, а король і народ від його вказівок залежать.

Серед різних жертв жрець має звичай приносити іноді в жертву й людей-християн, запевняючи, що такого роду кров доставляє особливу насолоду богам.

Кілька років тому сталося так, що велика кількість торговців зібралася сюди на ловлення риби. Бо в листопаді, коли вітри дмуть сильніше, тут добувається велика кількість оселедця, і тоді купцям дозволяється вільний доступ, за умови якщо раніше опію сплатять богу цієї землі, яка йому належить.

І був там тоді випадково якийсь Готшалк, священик Господа, запрошений із Бардевіка, щоб при такій великій кількості народу здійснити богослужіння. Але це недовго складало таємницю для жерця язичників. І, призвавши короля і народ, він оголосив, що боги сильно розгнівані й їх не можна нічим іншим заспокоїти, як тільки кров'ю того священика, який наважився здійснювати серед них жертвопринесення за чужоземним обрядом. Тоді, охоплений жахом, паганський народ скликав безліч торговців і зажадав видати священика, щоб принести його своєму богу умилостливлюючу жертву. Коли християни почали чинити опір, їм запропоновано було подарувати 100 марок. Але коли й таким способом нічого не вдалося добитися, то вони почали погрожувати силою й оголошенням війни наступного дня. Тоді торговці, навантаживши кораблі уловом, тієї ж ночі вийшли в дорогу і, довіривши вітрила попутному вітру, позбавили як себе, так і свого священика небезпеки.

С. 236 – 239.

Пер. з рос. упорядника.

Коментар

Тобто венетами. Венети – це стародавня назва ще праслов’ян, що її вживали германці.
Рани, або руяни, руани (rani, ruiani, runi) – населяли острів Рану (Руян) в Балтійському морі. Зараз – острів Рюген.
Корвейський монастир було засновано у 622 р. в Ам’єні. У 822 р., за Людовіка Благочестивого (а не Людовіка II, тобто Німецького, як помилково вказує Гельмольд), ченці – вихідці з цього монастиря – відкрили Нову Корвейю, обитель на території Саксонії, на р. Везер. Сюди були нібито перенесені з Франції мощі св. Віта, але слов’яни її невдовзі зруйнували.
Гельмольд тут на основі звукової схожості між словами переплутує культ християнського св. Віта та паганського божества Святовита, якому поклонялися не тільки рани (руяни), але й інші прибалтійські слов'яни. Культ Святовита виник, зрозуміло, незалежно від появи в Саксонії Ново-Корвейського монастиря з мощами св. Віта. Святовит, Свентовит (лат. Zuantewith, Svantovitus, Szuentevit, Zuantevith) – «бог богів», є одним з вищих богів західних слов’ян, він вважався богом війни та перемоги, якого часто уявляли в образі воїна-вершника. Хоча є й думка польського історика Г. Ловмянського, що «арконський Святовит не міг бути калькою латинського sanctusVitus, але він був формою слов’янського сприйняття св. Віта» [71, с. 156]. У зв’язку з тим, що кумир Святовита мав чотири голови, з ним частина дослідників пов’язує також чотириликого Збруцького кумира, який був знайдений у річці Збруч в 1848 році поблизу міста Гусятина.
Адольф I, граф голштинський (1110 – 1127).
Мається на увазі храм Святовита в Арконі.
Як і в свідченнях арабського географа Ібн-Русте (див. с. 31), тут знову наголошується на виключній ролі жерців, тепер уже в середовищі слов’янського племені руян.
Данський принц Кнут, зять Мстислава, князя Новгородського і Київського (1125 – 1132), запрошений у 1128 – 1129 рр. правити як король бодричів. Заходився організовувати на Балтійському узбережжі активну торговельну діяльність. Данський король вважав це за потенційну небезпеку для свого королівства і 1131 р. Кнут загинув від руки вбивці [83, с. 644].
Прибислав став князем вагрів у 1125 р., рік смерті невідомий. Вагри входили до племінного об’єднання бодричів.
Ніклот І, князь бодричів (1131 – 1168).
Пенати – у римській міфології боги-охоронці домашнього вогнища. Культ домашніх божків у західних слов’ян також був досить розвиненим. Їх зображення-кумири були святинями для окремих сімей. У «Житті Оттона» розповідається, що коли жителі Волина були охрещені й кумири їхніх великих богів були знищені, то «деякі божевільні затаювали маленькі статуї божків, прикрашених золотом та сріблом, і ховали їх у себе».
Крім того, що Жива (Siwa) була головною богинею полабів, що входило до племінного об’єднання бодричів, більше нічого конкретнішого сказати не можна.
Як бачимо, Радигост-Сварожич після ліквідації його культу у лютичів (в 1068 та 1127 рр.) вшановується вже й у племінного об’єднання бодричів. Хоча Гельмольд, що активно користувався свідченнями Адама Бременського міг і довільно перенести його культ від лютичів до бодричів.
У випадку з Чорнобогом мова може йти про християнського диявола, якого слов’яни піднесли до рівня свого бога. У зв’язку з Чорнобогом деякі дослідники постулюють наявність і особливого бога на ймення Білбог. Але як показав ще Любомир Нідерле чіткого дуалізму добра та зла (білого та чорного) у слов’ян не спостерігалося. Тому, такого бога як Білбог у північно-західних слов’ян швидше за все не було, хоча в пізніх джерелах – «Саксонській хроніці» Давида Хитреуса. (XVI в.) та «Історії Каменської єпархії» (І пол. XVII ст.) його ім’я і згадується.
Гельмольд у 1156 році супроводжував єпископа Герольда у його мандрівці Вагрією.
Прове, Проно (лат. Prove) – бог племені вагрів, яке входило до племінного об’єднання бодричів, вшановувався у їхньому племінному центрі Старгороді й був пов’язаний із священними дубами та гаями, де йому поклонялися під час свят, що проводилися жерцем на другий день тижня. Храму, присвяченого цьому богу, не було. Гельмольд чотири рази згадує ім’я цього бога у своїй хроніці. Згадує він і ім’я одного із жерців цього бога – Міке [8, с. 161]. Ім’я Прове часто зіставляється з ім’ям балтійського слов’янського бога Поревита та з польським Porvata, що ототожнюється з Прозерпіною в списку польських богів у Яна Длугоша (XV ст.). Згідно з іншою гіпотезою ім’я Прове – видозмінене ім’я загальнослов’янського бога грому й блискавки Перуна. За ще однією гіпотезою (В. Пізані), ім’я Прове – один з епітетів Перуна – *prav, «правий справедливий», викривлене при передаванні. Згідно з третім поясненням Прове – бог плодючості, як і Поревит, імена яких споріднені із слов’янським *pora, «достаток, плодючість». Потрібно звернути увагу також на те, що за повідомленнями саксонського хроніста Відукінда Корвейського ще у 967 році саксонський маркграф Герман Біллунг у свого васала, князя племені вагрів Желібора, можливо у місті Старгороді, захопив відлиту з міді статую місцевого бога, якого сам Відукінд називає Сатурном і потім влаштував її оглядини [2, с. 193]. Але чи був цей Сатурн якось пов’язаний з Прове – сказати важко. Швидше за все, що ні, бо далі у Гельмольда говориться, що Прове свого кумира не мав.
Богиня (чи бог?) Подага, на думку відомого польського історика Генріка Ловмянського (1898 – 1984), не була племінним божеством тому, що Плоня була укріпленим центром однієї з нижчих територіальних одиниць Вагрії. Лише завдяки тому, що це місто стало резиденцією язичницького князя Кнута, і Подага стала підноситися до рівня богині всіх бодричів [71, с. 148].
Як бачимо, тут відтворюється та ж схема слов’янського політеїзму, що й у Прокопія Кесарійського. Серед якоїсь кількості богів виділяється головний бог, це бог над богами. Правда, Гельмольд не називає імені цього бога. Г. Ловмянський вважає, що єдиним богом, який може претендувати на батька інших богів, міг бути лише Сварог [71, с. 152].
На той час німці чудово розуміли, що зруйнувати святилище означає зруйнувати внутрішню основу слов’янського племені. Опір слов’ян-язичників відразу припинявся, так як вони з точки зору принципів язичництва вважали, що їхнього рідного бога здолав могутніший «німецький» бог. Хрещення від німців означало для слов’ян підкорення не тільки «німецькому» богові, але й, як наслідок, підкорення німецькому законові й, фактично, статус колоніального раба.
Взяття данцями головного міста ран, Аркони, й руйнування святилища Святовита відбулося в 1168 р. Детальніше це дивись нижче у Саксонця Граматика, в його «Gesta» (гл. XIV).
Абсалон, єпископ роскільдський (1158 – 1191).
Новий Завіт. Послання до філіпійців, 2, 15.
За одними відомостями, Яромир І (1170 – 1217), що утвердився як перший володар Рюгену – васал данського короля, хрестився в 1167 р., за іншими – в 1170 р. Вважається, що друга дата вірогідніша. Саме він і його династія (до 1325 р.) перетворили острів Рюген на культурну провінцію німецького християнства.
Для порівняння фраза з Нового Завіту: «Вони замінили істину Божу неправдою, і поклонялися, і служили творінню замість Творця, Який благословенний навіки. Амінь». [Послання св. апостола Павла до римлян: 1, 25]. Про сутність язичництва, як про поклоніння створеному (тварі) замість Творця говорив також давньоруський церковний діяч Кирило Туровський (див. коментар 1, с. 43).