Слов'янські вірування

Сторінка 7 із 14

ДАВНЬОРУСЬКІ ДЖЕРЕЛА

7. ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ (за Іпатіївським списком). (ХІІ ст.)

«Повість минулих літ» – це один із найдавніших руських літописів, що дійшов до нас. Цей твір створювався, як вважає більшість дослідників, на початку ХІІ століття ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором (50-ті рр. ХІ ст. – 1114 р.). В основі «Повісті…» лежить використаний Нестором «Початковий» літописний звід, який був укладений в 90-х роках ХІ століття, але до нас не дійшов. Нестор вважається автором першої редакції «Повісті…», яка була укладена ним у 1113 році. Друга редакція «Повісті…», що належить до 1116 року, була укладена ігуменом Київського Видубицького монастиря Сильвестром для князя Володимира Мономаха і, врешті, третя редакція була створена в Переяславі для князя Мстислава Володимировича у 1118 році. В «Повісті…» подано багато відомостей про дохристиянські вірування східних слов’ян.

Уривки подаються за виданням: Повість минулих літ / Пер. з давньоруськ. Л. Махновця // Літопис руський. – К.: Дніпро, 1989. – С. 1 – 178.

Текст

У РІК 6488 [980]. І став княжити Володимир¹ у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна² дерев’яного, – а голова його [була] срібна, а вус – золотий, – і Хорса,³ і Даждьбога,⁴ і Стрибога,⁵ і Симаргла,⁶ і Мокош.⁷ І приносили їм [люди] жертви, називаючи їх богами, і приводили синів своїх і жертвували [їх цим] бісам⁸, і оскверняли землю требами⁹ своїми. І осквернилася жертвами їхніми земля Руськая і пагорб той. Але преблагий Бог не хоче смерті грішникам; на тім пагорбі нині є церква святого Василія [Великого], як ото ми потім скажемо. Та ми до попереднього повернемось.

Володимир же посадив Добриню, вуя свого, в Новгороді. І Добриня, прийшовши в Новгород, поставив кумир Перуна над рікою Волховом, і приносили йому жертви люди новгородські яко богу.

С. 47 – 48.

У РІК 6491 [983]. Пішов Володимир на ятвягів і взяв землю їх.

І вернувся він до Києва, і приносив жертву кумирам із людьми своїми. І сказали старці і бояри: «Метнемо жереб на хлопця і дівчину, і на кого він упаде, – того заріжемо богам».

А був варяг один [Тури], – двір його був [там], де є нині церква святої Богородиці [Десятинна], що її звів Володимир, – і варяг той прийшов був із Греків і потай держався віри християнської. І був у нього син [Іван], гарний з лиця і душею, і на сього упав жереб по зависті диявола, бо не терпів [його] диявол, який має владу над усіма; сей був йому наче терен у серці, і прагнув погубити [його] окаянний, і підбурив людей.

І сказали, прийшовши, послані до нього, [варяга]: «Упав жереб на сина твойого, бо зволили боги його собі. Тож учинимо жертву богам». І сказав варяг: «Не боги вони суть, а дерево. Сьогодні є, а завтра вже згнило. Не їдять бо вони, ні п’ють, ні говорять, а зроблені вони руками з дерева, сокирою і ножем. А бог один єсть, [той], що йому служать греки і поклоняються, бо сотворив він небо, і землю, і людину, і зорі, і сонце, і місяць, і дав життя на землі. А сі боги що зробили? Вони самі зроблені є. Не дам сина свойого бісам».

Вони тоді, пішовши, повідали [се] людям. А ті, взявши оружжя, пішли на нього і рознесли двір довкола нього. Він же стояв на сінях із сином своїм, [і] вони сказали йому: «Дай сина свойого, ми оддамо його богам». А він відповів: «Якщо вони боги є, то нехай пошлють одного [з-між] себе бога і візьмуть сина мойого. А ви чому приносите їм жертви?» І зняли вони крик, і підрубали сіни під ними, а тоді повбивали їх. І не знає ж ніхто, де їх положили, бо люди були тоді невігласами й язичниками.¹⁰

C. 49 – 50.

У РІК 6496 [988]. І коли [Володимир] прибув,¹¹ повелів він поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями. І це [діяли йому] не яко древу, що відчуває, а на знеславлення біса.¹² Коли спокушав він сим образом людей – хай одплату прийме від людей! «Велик ти єси, господи, дивні діла твої!». Учора шанований людьми, а сьогодні знеславлений!

І коли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення. І, приволікши його, вкинули його в Дніпро. І приставив Володимир [до нього людей], сказавши: «Якщо де пристане він, то ви одпихайте його від берега, допоки пороги пройде. Тоді облиште його». І вони вчинили звелене. Коли пустили [його] і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні зовуть Перунова рінь.

С. 66.

У РІК 6622 [1114]. […] Якщо ж хто сьому віри не йме, хай прочитає «Хронограф».¹³ У цесарювання Проба, [володаря римського], коли [якось] був дощ і гроза велика, випала пшениця, з водою многою змішана, і, її зібравши, [люди] насипали великі засіки. Так само і при Авреліані, [цесареві римському], крихти срібні випали, а в Африці упали три камені превеликі.¹⁴

«А після того як був потоп і розділено народи, став царствувати спершу Местром із роду Хамового, по ньому – Єремія,¹⁵ після нього – Феост,¹⁶ – так Сварога¹⁷ назвали єгиптяни. Коли сей Феост [Гефест] царствував у Єгипті, [то] в час царювання його упали кліщі з неба. [І] стали [єгиптяни] кувати оружжя, бо раніше від того вони палицями і камінням билися. Той же Феост [Гефест] закон установив жінкам: виходити заміж за одного чоловіка і поводитись стримано. А якщо [котра] перелюбство чинить – він повелівав скарати [її], за що прозвали його богом Сварогом. Бо раніш від сього жінки чинили блуд, з ким ото [яка] хотіла, і займалися вони блудом, як скотина. Коли вона народжувала дитя, [то] оддавала [його] тому, котрий був їй люб: «Се твоє дитя». А він справляв празник і приймав [його]. Гефест же цей закон одмінив і встановив одному мужеві одну жону мати, а жінці за одного чоловіка виходити заміж. Якщо ж хто [це] переступить, нехай вкинуть його в піч огненну. Через це прозвали його Сварогом, і восхваляли його єгиптяни».¹⁸

[…] А після цього¹⁹ царствував син його, на ймення Сонце, – що його зовуть Даждьбогом, – сім тисяч і чотириста і сімдесят днів, – себто буде двадцять з половиною літ. Єгиптяни бо не знали іншого числення: ті по місяцю числили, а другі [...] днями вели лік рокам; число ж дванадцять місяців вони узнали потім, відтоді, як стали люди данину давати царям. Цар Сонце, син Сварогів,²⁰ себто Даждьбог, був же мужем сильним. Почувши від когось [про] одну жону з єгиптян, що була багатою і сановитою, і про одного, який, захотівши блудити з нею, шукав її, намагаючись узяти її, він, [цар Сонце], не бажаючи порушити закону отця свого Сварога, узяв із собою кількох мужів своїх [і], узнавши час, коли вона перелюбствує, вночі напав на неї. Він не застав [того] мужа з нею, а її знайшов, коли вона лежала з іншим, з яким ото хотіла. Отож, схопивши її, він, [цар Сонце], і мучив [її], і послав водити її по землі з ганьбою, а тому перелюбникові одсік [голову]. І настало непорочне життя по всій землі Єгипетській, і стали його прославляти».

С. 173 – 174.

Пер. з давньоруськ. Л. Махновця.

Коментар

Мається на увазі Великий князь київський Володимир Святославович (979 – 1015). Смисл реформи Володимира полягав у тому, щоб створити єдину язичницьку релігію шляхом об’єднання культів різних східнослов’янських племен, але вона закінчилася невдачею, і тоді Володимир прийняв християнство з Візантії (988 рік).
Перун (також латвійське Pērkons, литовське Perkūnas) – один з небагатьох загальнослов’янських богів, що нам відомі. У східнослов’янській міфології бог, що керує небесними явищами (грім та блискавка), а також покровитель князя й дружини (бог війни). Як видно з цього уривка, був головним богом у пантеоні Володимира під час проведення ним язичницької реформи. Зброя Перуна – списи-блискавки, ритуальні топірці-сокири та меч. Священним деревом Перуна вважається дуб. Саме слово «перун» російські дослідники В. Іванов та Т.В. Гамкрелідзе виводять з індоєвропейського кореня, що означає «дуб». Вони вважають, що в праслов’янській мові назва дуба була *perkъ, що відповідало індоєвропейській назві, звідсіля й литовська назва цього бога – Перкун(ас). Вже під впливом християнства виникає уявлення і про день Перуна – четвер. У полабських слов’ян четвер так і називався – перундан, тобто Перунів день. У християнські часи функції Перуна перейшли на св. Іллю. Кумир Перуна вперше згадується в «Повісті минулих літ» під 945 роком, коли руси на чолі з Ігорем, уклавши черговий договір з Візантією, присягали на пагорбах перед статуєю Перуна [22, с. 30]. У зв’язці з Перуном часто виступає «скотій бог» Велес/Волос. Під час укладання договорів з греками (907 та 971 роки) руси клялися якраз Перуном та Волосом. Російські філологи В. Іванов (р. н. 1929) та В. Топоров (1928 – 2005) спробували навіть реконструювати «основний міф» давніх слов’ян, що пов’язаний саме з Перуном та Велесом/Волосом. На їхню думку: «До вищого рівня слов’янської міфології відносили два праслов’янські божества, чиї імена достовірно реконструюються як *Perunъ (Перун) та *Velesъ (Велес), а також пов’язаний з ними жіночий персонаж, праслов’янське ім’я якого залишається неясним. Ці боги втілюють військову та господарчо-природну функції. Вони пов’язані між собою як учасники міфу грому: бог грому Перун, що живе на небі, на вершині гір, переслідує свого змієподібного ворога, що живе внизу, на землі. Причина чвар – викрадення Велесом скота, людей, а в деяких варіантах – дружини громовержця. Велес, якого переслідують, ховається послідовно під деревом, каменем, обертається на людину, коня, корову. Під час поєдинку з Велесом Перун розщеплює дерево, розколює камінь, метає стріли. Перемога закінчується дощем, що приносить родючість». [73, т. 2, с. 450]
Хорс (Хръсъ) — у східнослов’янській міфології сонячне божество. Ймовірно іранського походження (для порівняння, перською мовою khoreš – сонце).
Даждьбог (Дажьбог, Дажбог, Dazbog) — «бог даруючий» (порівняй укр. «дай, Боже!»), один з головних богів у східнослов’янській міфології, бог сонячного світла та живильної сили. Таким чином, у пантеоні Володимира було два сонячних божества – Хорс та Даждьбог.
Стрибог (давньоруське Стрибогъ) – у «Слові о полку Ігоревім» бог вітрів, що названі там Стрибожими внуками.
Симаргл – бог із пантеону Володимира, можливо також іранського походження. Етнограф Микола Гальковський (1868 – після 1917) першим порівняв Симаргла з іранським крилатим собакою, священним псом Агурамазди Сенмурвом, який був покровителем насіння та паростків. Розвиваючи цю ідею, В. Топоров пише, що «мова йде про перського siтurg, який означає казкового птаха, подібного до грифа, який вшановувався як божество…, або ж про гібридний теріоморфний образ напівсобаки-напівптаха (з тим же ім’ям), який засвідчується не лише в іранській словесній творчості, але і в образотворчому мистецтві, наприклад у символіці (при династії Сеферидів він став державною емблемою Ірану). Цей дуже цікавий міфопоетичний образ, досить популярний і разом з тим такий, що претендує на особливу інтимність, строго говорячи, не мав ніякої опори ні в київському пантеоні, що не знав теріоморфних та гібридних за своєю природою божеств, ні в фольклорних та демонологічних образах, які були відомі східним слов’янам». [94, c. 514]. Наявність у Володимировому пантеоні аж двох богів іранського походження, Хорса й Симаргла, той же В. Топоров пояснює «заграванням» Володимира з воїнами-хорезмійцями, що були в київському гарнізоні. Саме Хорс і Симаргл (Симург) користувалися популярністю в середньоазіатських іранських народів. Зрозуміло, що будучи введеними до київського пантеону, ці боги так і не були засвоєні слов’янською релігійною традицією [94, с. 518].
Мокош (Макошь, Мокощ, Мокуша) – жіноче божество, що може мати фінські корені. Її ім’я пов’язують із корнем слів «мокрий», «мокнуть» або із праслов’янським *mokos, тобто прядіння, і тоді вона виступає як опікунка ткацтва та прядіння. Як твердять В. Іванов та В. Топоров, Мокош типологічно близька до грецьких мойр, що тчуть нитку долі. На їхню ж думку, Мокош поряд з Перуном та Велесом належить до найбільш архаїчного шару балто-слов’янської та індоєвропейської міфології [94, с. 526]. У християнські часи була ототожнена з Параскевою-П’ятницею.
Мова, ще раз наголосимо, йде про людські жертвопринесення у слов’ян.
Треби – це обряди з жертвопринесеннями.
Це оповідання про принесення в жертву християнина варяга Тура та його сина є ще однією гарною ілюстрацією, що засвідчує наявність людських жертвопринесень у східних слов’ян (хоча український історик М. Грушевський, наприклад, і заперечував такі факти).
Мається на увазі, що Володимир повернувся з походу в Крим, будучи вже охрещеним разом з дружиною в Корсуні (Херсонесі).
В контексті християнської картини світу будь-який слов’янський бог, незалежно від його автентичного статусу, називався бісом, що безперечно затруднює аналіз його функцій.
Ідеться про компілятивний «Хронограф за великим викладом», що грунтується на «Хроніках» Георгія Амартола (Грішника) (ІХ ст.) та Іоанна Малали (близько 491 – 578).
Весь подальший уривок — це вставлений у «Повість…» автором літопису кінець першої книги «Хронографії» візантійця І. Малали зі вставкою з четвертої книги, починаючи від слів «за що прозвали його» до «піч огненну». В цьому уривку у І. Малали говориться про небесних царів-покровителів єгиптян – Гефеста та його сина Геліоса. Цих античних богів сам І. Малала, відповідно до евгемерівської традиції, виводить у ролях земних правителів-царів Єгипту. Текст І. Малали доповнено було руськими відомостями, при цьому в давньоруському оригіналі деякі назви перекручено (Гермес стає Єремією, Гефест – Феостом). Шукаючи прямих відповідників античним богам-правителям Єгипту у слов’янському пантеоні, давньоруський книжник робить від себе важливі вставки з іменами руських богів-відповідників. Вставки зроблено, мабуть, для того, щоб подати слов’ян у світовому історичному контексті. Саме давньоруські книжники, наприклад, відповідником Гефеста назвали слов’янського Сварога, а Сонце – Даждьбогом. Але не потрібно забувати, що мова в уривку з І. Малали йде саме про Єгипет і подаються слов’янські боги-відповідники до інформації саме про Єгипет.
У Малали, як уже було сказано у попередній примітці, – це Гермес.
Феост – перекручення давньослов’янських книжників. У І. Малали – це Гефест.
Сварог – бог неба та небесного вогню. Цей бог не входив до пантеону Володимира, та й самому автору «Повісті минулих літ» він був невідомий. Ім’я його зустрічається кілька разів лише у цьому місці Іпатіївського літопису. Ніякі інші давньоруські джерела про нього не свідчать. Ще у ХІХ столітті (наприклад, у Миколи Костомарова (1817 – 1885) [68, с. 203] чи Ватрослава Ягича (1838 – 1923)) слово «сварог» пов’язується з арійським svar, svarga – небо, і виникла гіпотеза, що Сварог був богом неба, сонячного світла й найголовнішим богом у східних слов’ян.
Як видно з цього уривка, античних богів І. Малала виводить у ролях земних правителів-царів. Давньоруські переписувачі, як уже було показано вище, деякі назви богів перекрутили. Хоча для давньої доби такі ототожнення грецьких богів з римськими та єгипетськими, а також перекручення імен були звичними. Наприклад, Цицерон так описує римського Вулкана, розуміючи під ним грецького Гефеста: «І Вулканів теж багато. Перший народився від Неба. Від цього Вулкана Мінерва народила того Аполлона, якого давні письменники вважають покровителем Афін. Другого, народженого Нілом, єгиптяни назвали Фта (Опас) і вважають його хранителем Єгипту…» [«Про природу богів». ХХІІ. 55]. Як бачимо, укладач Іпатіївського літопису лише продовжив традицію, пов’язавши Фта-Феоста-Гефеста із слов’янським богом Сварогом.
Наведений далі текст – це знову ж таки вставка до Іпатіївського літопису з другої книги «Хронографії» І. Малали.
Геліос (бог сонця), за грецькою міфологією, був сином титана Гіперіона і титаніди Тейї, а не бога вогню та ковальства Гефеста (Сварога) як у І. Малали. Про те, що Даждьбог є сином Сварога, згадується лише в цьому місці. Ні одне інше джерело таких відомостей не подає. Звідсіля робиться деякими дослідниками ще й висновок, що коли Даждьбог (Сонце) є сином Сварога (вогню), то по батькові він буде називатися Сварожичем. Отже, Даждьбог і Сварожич – одне й те ж. Крім того ім’я «сварожич» (вогонь, а не бог) відоме з християнського повчального «Слова св. Григорія Богослова» та «Слова Христолюбця» (див. нижче с. 45 та с. 52). Тоді будь-яке конкретне полум’я (сварожич) на землі може сприйматись як породження небесного вогню (Сварога). На думку М. Гальковського, «Сварог – це видиме небо, твердь із звичними приналежностями – сонцем і горизонтом. Діти Сварога – вогонь і сонце», тобто Сварожичі. Та, як справедливо зазначають деякі дослідники, у слов’янському пантеоні зв’язки родичання між богами не спостерігаються. Крім того, церковні повчання ніколи не поєднують імена Даждьбога й вогню-сварожича. Насправді ж, мабуть, Сварог не є батьком Даждьбога, але малаловський Гефест справді є батьком Геліоса, і не більше. Для перенесення ж їх відносин на Сварога та Даждьбога немає ніяких підстав тому, що «Цар Сонце, син Сварогів, себто Дажбог…» не є оригінальною давньоруською вставкою, але є банальним перекладом тексту І. Малали про Гефеста та Геліоса. Про іншого Сварожича Радигоста як верховного бога одного із племен західнослов’янського племінного об’єднання лютичів говориться також у давньонімецьких джерелах (див. с. 60). Звертання до обожненого Сонця можна спостерігати й у плачі Ярославни, дружини князя Ігоря, в «Слові о полку Ігоревім»:

«Світлеє і трисвітлеє сонце!
Всім тепле і красне єси!
Чому, господине, простерло гарячі промені свої
на лади воїв,
в полі безводнім спрагою їм луки звело,
тугою їм сайдаки стягло?»[26].

8. ХОДІННЯ БОГОРОДИЦІ ПО МУКАХ (ХІІ ст.).

АПОКРИФ

Це перекладений з грецької на давньоруську мову есхатологічний апокриф, старший список якого відносять до кінця ХІІ століття. Був надзвичайно популярним і в наступні століття. У «Ходінні» розповідається про відвідини Богородицею пекла, її супроводжує ватажок небесного воїнства – архістратиг Михаїл. Якраз архістратиг і пояснює Богородиці, в чому вина грішників, що терплять страшні муки. У найдавнішому давньоруському перекладі (за списком Троїцької Лаври) є вставка про слов’янських богів, яка ні в грецькому оригіналі, ні в пізніших вітчизняних версіях не трапляється.

Уривок друкується за виданням: Хождение Богородицы по мукам // Памятники литературы Древней Руси: ХІІ век. – М.: Художественная литература, 1980. – С. 166 – 183.

Текст

Тоді архистратиг велів з’явитися ангелам з півдня, і розверзлось пекло, і побачила Богородиця тих, хто мучаться в пеклі, і було тут безліч мужів і дружин, і волали вони. І запитала благодатна архістратига: «Хто це такі?» І відповів архістратиг: «Це ті, хто не вірували в батька й сина і святого духа, забули Бога й вірували у те, що створив нам Бог для трудів наших, прозвавши це богами: сонце і місяць, землю і воду, і звірів і гадів;¹ все це ті люди зробили з каміння, – Трояна,² Хорса,³ Белеса,⁴ Перуна на богів перетворили, і були одержимі злим бісом, і вірували, і дотепер ще в мороці злому знаходяться, тому тут так і мучаться».

С. 169.

Пер. з рос. упорядника.

Коментар

Про поклоніння слов’ян силам природи читаємо також у компілятивному «Слові Златоуста – як перші пагани вірували в кумирів…» (ХІІІ ст.): «І почали поклонятись блискавці і грому, і сонцю, і місяцю. А інші Перуну, Хорсу, вілам і Мокоші […]. А інші колодязям моляться і в воду кидають жертву, призначену Велеару. А інші вогневі й каменю, і рікам, і джерелам, і берегиням…» [5, с. 59 – 60]. А церковний діяч ХІІ століття Кирило Туровський (1130 – близько 1182) в проповіді «Слово на Фомин тиждень» [тиждень відразу після Пасхи] вигукує: «Обновися тварь: ужо бо не нарікуться Богом стихія, ні сонце, ні огнь, ні істочніци, ні деревеса!». В його розумінні суть язичництва полягає в тому, що слов’яни вірять не в Бога – Творця всього видимого й невидимого, а в створене Богом, тварь, тобто природні стихії. Обоготворення вторинного – тварі замість первинного – Творця і є найбільший гріх.
Троян – найімовірніше мова йде про обожненого римського імператора Трояна (98 – 117 рр.), культ якого був розповсюджений у Римській імперії і через посередництво південних слов’ян міг проникнути до східних (див. також коментар 2, с. 57).
Ім’я Хорса згадується і в інших апокрифічних та повчальних творах Давньої Русі. Так, у «Слові і одкровенні св. апостола» (кінець XV ст.) є фраза: «Мняще боги многи, Перуна і Хорса, Дия і Трояна…» [5, с. 51]. З рукопису видно, що імена Перуна й Хорса вживалися вже в той історичний період, коли їх первинні функції у свідомості книжника стерлись і тому Перун названий далі старійшиною еллінським, а Хорс – кіпрським, а руський бог Троян – римським царем [5, с. 51 – 52]. У «Бесіді трьох святителів» (ХІІІ ст.) написано: «Два ангела громная єсть: еллінський старець Перун і Хорс-жидовин, два єста ангела молніїна» (Цит. за: [72, с. 224]). Зрозуміло, що і в цьому випадку християнським книжникам запам’ятались лише імена Хорса та Перуна, що обидва є ангелами грому й блискавки і які згадуються в апокрифі цілком голослівно, без будь-яких вказівок на реалії давньоруського язичництва.
Белес, тобто Велес/Волос, – це ще одне загальнослов’янське божество, ім’я якого зберегла нам історія. Це бог торгівлі, опікун худоби та матеріального благополуччя, а також бог підземного світу. Є думки, що Велеса не потрібно плутати з іншим богом – Волосом. У західних та південних слов’ян зустрічається лише Велес і ніколи Волос (В.Й. Мансікка, Л. Клейн). До пантеону Володимира Волос не входив, але існують свідчення («Життя князя Володимира»), що кумир його стояв у Києві «під горою», на Подолі, тобто в торгово-ремісничій частині міста. Цей кумир було зруйновано під час хрещення Русі в 988 році. Там, де на Подолі стояв кумир Волоса, зараз знаходиться старовинна вулиця Волоська. У християнську добу Волос/Велес, завдяки фонетичній схожості імен, був асимільований християнським святим Власом, також покровителем худоби.

9. СЛОВО СВ. ГРИГОРІЯ БОГОСЛОВА УКЛАДЕНЕ В ТЛУМАЧЕННІ ПРО ТЕ, ЯК РАНІШЕ У ПАГАНСТВІ СУЩІ НАРОДИ СЛУЖИЛИ ІДОЛАМ, ЩО Й НИНІ БАГАТО ХТО РОБИТЬ (ймовірно, ХІІ ст.)

Основа цього «Слова» – грецьке 39 Слово Григорія Богослова або Назіанзіна (бл. 329 – бл. 390 рр.) «Слово на святі світи явлень Господніх», відоме в перекладі на давньоруську мову вже у ХІІ столітті. Григорій богослов присвятив своє «Слово» возвеличенню християнства через критику й розвінчання найрізноманітніших язичницьких заблуджень різних народів Середземномор’я, точніше розвінчанню культів богині-матері і бога-сина. Йому важливо було довести, що на відміну від язичницьких богів, які зачинаються і народжуються в гріху, християнський Бог народився від непорочної Діви Марії, тобто справжньої Богородиці. Давньоруський автор перекладу скоротив грецьке «Слово», а пізніші тлумачники поробили цінні для розуміння давньослов’янського язичництва вставки. Але зміст вставок засвідчує також, що пізніші тлумачники не розуміли давньоруського перекладу «Слова…» Григорія, тому і весь зміст «руського» «Слова…», що дійшов до нас у кількох рукописах XIV – XVII століть, стає важкозрозумілим. Найповнішою є редакція з Новгородського Софіївського собору XV століття. Повна назва нашого давньоруського тексту така: «Слово святого Григорья, ізобрітено в толціх о том, како первоє, пагани суще, кланялися ідолам і треби їм клали, то й нині творять».

Взагалі від давньоруських часів до нас дійшло кілька слів та повчань, спрямованих на боротьбу із залишками язичництва. Зрозуміло, що такі пам’ятки – це не вчений трактат про паганство. Навпаки, їх мета – знищити пам’ять про язичництво. Але проти волі й бажання їх укладачів у таких повчаннях певним чином відобразились і давні язичницькі вірування слов’ян.

Текст публікується за виданням: Зубов М. І. Лiнгвотекстологiя середньовiчних слов’янських повчань проти язичництва. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2004. – 336 с.

Текст

Чи бачите окаянну цю і мерзенну службу, що твориться з-посеред паганських народів еллінами окаянними? Облудні жертви, від учення диявольського винайдені, яким потурає темний біс? І треби, що покладаються злим міфам? Зловірні вважають марноту істиною, служать, поклоняючись ідолам, якісь хитромудрощі бісівські творять.

Ми ж, чада, зречемося їх нечестивих жертв, диявольського служіння, і покладання треб, критського окаянного учителя¹, Магомета – проклятого сарацинського жерця, і еллінських трапез любові², плескання в бубни, звуків сопілки, танців сатанинських, фрязьких сурм, і гусел, музик. І [є народ?] замара, які біснуються, жертву приносячи матері бісівській, Афродиті³ богині, Коруні⁴ – Коруна ж буде й Антихристова мати, і Артеміді⁵ проклятій, Діоміссі, стегно народженню, і недоношеному плоду,⁶ і богу-андрогіну.⁷ І фівійську безумну пиятику вшановують як бога, і Семелине⁸ поклоніння грому й блискавиці,⁹ і Вілу – богу вавилонському, його ж розбив Даниїл пророк.¹⁰

Тим же самим богам требу покладають і творять слов'яни; вілам, Мокоші-діві [Мокоші, Диві], Перуну, Хорсу – роду і рожаниці,¹¹ упирям,¹² берегиням,¹³ і Переплуту¹⁴ – йому, вертячись, пьють в рогах. І вогневі-сварожичу¹⁵ моляться, і навіям¹⁶ лазні готують, і в тісті мости роблять і колодязі.¹⁷ І багато що іншого є в них: подобу фалосів роблять і кланяються їм, і треби їм покладають; слов'яни ж на весіллях вкладають [цю] срамоту і часник у відра і п'ють.

Від фюфюльських же й аравійських писань навчилися болгари¹⁸ смакувати скверну, що витікає із сороміцьких частин тіла, і тому є наймерзотнішими і найпроклятішими з-посеред усіх народів. І в таврів принесення в жертву дітей від первістків. І лаконська требищна кров, що проціджується ранами – то їх єпітимія, і тією кров'ю змащують Гекату¹⁹ богиню, її ж і дівою вважають, і Мокош²⁰ ушановують, і килу, і малакію²¹ – це ж є ручний блуд. І темне принесення в жертву м'яса Пелопа,²² яке насичує богів, роблячи їх пожадливими.

Чи триніжка дельфійського ворожба, і гадання за киданням різок, і афінійське жеребкування за книгами? Кастальське пиття²³ вважають за бога і еллінське волхвування; і наузи²⁴ смердячі – від них же якийсь народ згинув; і халдейська астрономія і гороскопи – це є мартолой. І фрязькі сни, і чари, і пристріт, і кош, Єфронові = [Орфейові]²⁵ бридкі вигадки, що всюди є, і кощуни; справедлива мука, установлена Мітрою.²⁶

Проклятого ж Осіріса народження: бо мати, його народжуючи, сказилася, і тому окаянні створили богом його і треби великі творять. Від них же навчишся віддавна халдеї і почали треби творити двом своїм богам – двом богам роду і рожаниці після народження того проклятого і бридкого бога їх Осіріса.²⁷ Про того ж Осіріса говорить книга брехлива і мерзенна сарацинського жерця Магомета й Бахмета²⁸ проклятого, що він не потрібним проходом пройшов, народжуючись [а смердячим].²⁹ Того ради й богом його нарекли, з тих пір почали мити задній прохід сарацини і болгари, тюрки, і обези, і комлі (?), і скільки їх там є у вірі тій. І ополоски ті вливають в рот.³⁰

Звідти ж почали елліни трапезу ставити Артеміду й Артеміді, тобто роду і рожаниці,³¹ також єгиптяни, також римляни, навіть і до слов'ян дійшло: це слов'яни [й ті] почали трапезу ставити роду і рожаницям – раніше [породженню?] Перуна, бога їхнього. А перед тим клали треби упирям і берегиням.³² По святому хрещенні Перуна зреклися і приступилися до Христа Господа Бога^.33 Але й тепер по українах їх моляться проклятому богу їхньому Перуну, Хорсу, Мокоші і вілам, але те роблять потай. Не можуть цього ж полишити до сих пір, почавши у паганстві, проклятого того поставляння другої трапези³⁴ роду і рожаницям на спокусу вірним християнам, і на хулу святому хрещенню, і на гнів Богу. По святому хрещенні черевозапопадливі попи установили тропар Різдва Богородиці виконувати до рожаничної трапези, відклади роблячи. Такі називаються кормогузцями [дармоїдами], а не рабами Божими. І неділі день. І кланяються, постановивши писанням [Богородицю як?] тварну жінку, подібну до людей.³⁵

С. 334 – 335.

Пер. з давньоруськ. М. Зубова.

Коментар

В оригіналі Григорія «критський окаянний учитель» має ім’я – Дий. А Дий – це Зевс.
«Еллінські трапези любові», тобто проведення трапез-братчин у храмах. Церква не схвалювала їх проведення, хоча вони й практикувалися християнами перших віків, але потім були заборонені апостолом Іудою.
Афродита як давньогрецька богиня кохання в Григорія Богослова виступає втіленням блуду.
Слово Коруна як назва богині виникло внаслідок перекручення давньоруським тлумачником слова корувантії, тобто курети. В оригіналі Григорія це місце звучить так: «…не вигуки й військові плескання в долоні і танці куретів, що заглушують голос плачучого бога, щоб не почув батько-чадоненависник тому, що небезпечно було плакати немовляті, замість якого був поглинутий камінь» [59, c. 332]. Курети в давньогрецькій міфології були народжені Геєю і супроводжували титаніду Рею, коли вона шукала місце, щоб таємно від Кроноса народити Зевса. А коли немовля народилося, то заглушували плач малого Зевса, щоб батько Кронос не почув.
Артеміда – це давньогрецька богиня тваринного й рослинного світу, а також богиня полювання, сестра Аполлона. В елліністичну добу сприймається також і як мати-годувальниця та богиня дітонародження. За словами відомого російського фольклориста ХІХ ст. Олександра Афанасьєва (1826 – 1871): «Одна з найголовніших властивостей, що приписується Артеміді, стосується дітонародження. Вона вважалася захисницею жінок та шлюбних союзів, відповідала за роди, розв’язувала пояс породіллі, грала роль баби-пупорізки та годувальниці і разом з тим була гарною прялею, ніби однією із парк. Греки давали їй назву Είλείυυια = рожаниця». [35, т. 3, c. 159 – 160]. У самого Григорія Богослова імені цієї богині немає, це вставка давньоруського книжника.
У Григорія Богослова цей уривок тексту звучить так: «Тут не Діоніс той самий, не стегно народжує недоношений плід» [59, c. 332]. Мається на увазі стегно Зевса, з якого за одним з міфів народився Діоніс. Діомісса тут – це жіночий рід від Діоніс.
Богу-андрогіну, або Гермафродиту, – у давньогрецькій міфології це син Гермеса й Афродити, що був наполовину чоловіком, наполовину жінкою.
Семела – у давньогрецькій міфології вважається матір’ю Діоніса, якого вона зачала від самого Зевса.
«Треби кладуть грому й блискавиці…» – тобто поклоняються Зевсу.
Мова безумовно йде про вавілонського Ваала, який у зв’язку із звуковою подібністю до віл перетворився тут на Віла. Крім того, біблійний пророк Даниїл його не розбивав.
За М. Зубовим, який спирається на В.Й. Мансікку [72, c. 147], можливий і інший переклад: «Тим же богам требу кладуть і творять і слов’яни: вілам, Мокоші-діві, Перуну, Хорсу – роду і рожаниці…» [59, с. 48] і тоді виникає зовсім інша ситуація. На думку цього вченого, такої богині, як Дива, не існувало взагалі тому, що дива – це епітет Мокоші. Інше важливе тлумачення стосується роду і рожаниць. На перший погляд род і рожаниці в цьому тексті – це духи (демони), що стоять на чолі величних слов’янських культів нарівні з культами Осіріса, Артеміди, Діоніса. Тому вже І. Срезневський (1851 р.) пише про Рода як про особливе язичницьке божество. Більшість cучасних дослідників за традицією вважають «рода» покровителем родових відносин, божком (духом) домашнього вогнища, що найчастіше згадується в парі зі своїми помічницями – однією чи кількома рожаницями. Усталеним також є тлумачення, що це духи, які відають актом народження або долею новонародженої людини. Як твердить Л. Клейн, «род» – це «пізній, християнського часу дух народних низів, дух долі, що відав зачаттям дітей, фігура нижчої демонології» [66, с. 236]. А російський історик Борис Рибаков (1908 – 2001) навіть запропонував тлумачити «рода» як могутнього бога, творця Всесвіту, якому слов’яни поклонялися до офіційного встановлення культу Перуна – бога князівської дружини. Він ніби об’єднує в собі всіх інших богів [86, с. 236 – 251, с. 271, с. 418 – 419, с. 421 – 426]. Для Г. Ловмянського «род» є демоном плодючості, а «рожаниця» – демон вдалих пологів [71, с. 123]. Український дослідник М. Зубов вважає, що «род», по-перше, позначає поняття «новонароджений» і стосується тих язичницьких богів (Осіріса, Перуна, Хорса), що їх народжують матері-богині (Артеміда, Геката, Мокош), і тому вони рожаниці-породіллі. По-друге, «род» має значення самого процесу народження, пологів (пор.: на роду написано, тобто визначено в час пологів) [59, с. 62]. Тобто ні род, ні рожаниці спочатку ніякого відношення до автентичних давньослов’янських язичницьких уявлень та персонажів пантеону не мали. У найкращому випадку в таких давньоруських «словах» та «повчаннях» може йтися не про реальні язичницькі вірування, а лише про ймовірні уявлення про них у викладі давньоруських книжників.
Упирі – не спалені за обрядовими правилами покійники, і тому вони здатні повертатися, залишаючи могилу. Упир уявлявся як духом померлої людини, так і живим мерцем.
Берегині – жіночі берегові духи утоплениць, русалки.
Якісь відомості про Переплута існують на рівні здогадок. Його культ, як видно з уривка, мабуть пов’язувався з оргіастичними обрядами (фівійським п’янством), що включали пиття п’янких напоїв з рогів. В. Іванов та В. Топоров пов’язують його з балто-слов’янським богом Поренутом, із Симарглом пов’язав його Б. Рибаков, із богом мореплавства – А. Соболевський (від давньоруськ. плуті – плисти). Але в цілому відомостей про Переплута недостатньо, щоб точно визначити його функції.
Вогонь-сварожич фігурує лише в церковних повчаннях, давньоруські літописи його не знають.
Навії – покійники, померлі.
Під лазнями, що готуються для навій (мерців) потрібно розуміти культові свята давніх слов’ян, присвячені вшануванню предків. Вони якраз збіглися із християнськими великодніми святами. Паганський мрецький або навський Великдень припадає на християнський Страсний четвер. Автор «Слова…» якраз і виступає проти тих, хто в цей день готує лазні для предків, здійснює обрядові дії поховального кола (мости й колодязі (заглиблення) в тісті) і порушує тим самим правила дотримання Великого посту. М. Гальковський висуває припущення, що тут може матися на увазі таке гадання: «Збирають із дубчиків місточок і кладуть його під подушку; дівчина, лягаючи спати, говорить: «Хто мій суджений, хто мій ряжений, той переведе мене через місток». Суджений з’являється уві сні і переводить за руку через місток» [5, с. 26].
Маються на увазі волзькі болгари, що були мусульманами.
Геката – давньогрецька богиня місячного світла. У Григорія Богослова позначена смислами володарки страховищ та примар. У давньоруському варіанті Геката названа дівою. Хоча дівою була Артеміда. Таке перенесення властивостей Артеміди на Гекату могло відбутися на тій підставі, що й Артеміда також вважалася богинею місяця.
Поставлення слов’янської богині Мокоші поряд з Гекатою (якщо це тільки не механічно-бездумна вставка) може вказувати на якісь паралелі з Гекатою-дівою. Саме атрибут діви книжник міг приписати й Мокоші.
Кила – чоловічий статевий орган, малакія – сперма, онанізм.
Пелоп – міфічний герой, правитель Фрігії та Пелопонесу. У цьому реченні мається на увазі, що, будучи хлопчиком, Пелоп був запропонований своїм батьком Танталом в їжу богам. На бенкеті боги до їжі не доторкнулися і лише Деметра встигла з’їсти частину лівого плеча Пелопа. Та Гермес воскресив Пелопа, а лопатка була замінена Деметрою вставною, зробленою із слонової кістки. У Григорія Богослова це місце звучить так: «Куди віднесеш приготування у страву Пелопа для пригощання голодних богів – гостинність відразлива і нелюдська?» [59, с. 332].
Кастальське джерело у давньогрецькій міфології – це джерело на південному схилі гори Парнас біля міста Дельфи. Сама гора вважається оселею Аполлона та муз. У води джерела занурювалася пророчиця-піфія Дельфійського храму перед тим, як пророкувати, тому вважається, що ця вода посилює дар передбачення. Те, що названо «кастальським питтям»у давньоруському перекладі, у самого Григорія звучить як «води Кастальського джерела, що дають дар передбачення» [59, c. 332].
Наузи (вузли) тут – амулети.
Орфей – у давньогрецькій міфології співець і музикант, чоловік німфи Евридіки, після смерті якої спускався за нею в підземне царство, але, не виконавши умов Аїда, так і не зміг повернути Евридіку на землю. Був розтерзаний менадами, що були послані Діонісом. Про Орфея у «Слові» Григорія Богослова сказано: «…не обряди і таїнства Орфея, мудрості якого так дивувалися елліни, що про ліру його видумали міф, начебто вона зваблює своїми звуками» [59, с. 332].
Мітра – іранський бог сонця в зороастризмі. Мітраїзм як самостійна релігія отримала велике поширення в Римській імперії і була одним з головних суперників християнства в ІІ – ІV ст. н. е. Невипадково Різдво Христове було присвячене на 25 грудня – це день, в який святкувалося народження Мітри. Культ Мітри мав характер містерій, які проводилися в печерних святилищах. Від учасників містерій вимагалося витримати 12 важких випробувань, серед них – випробовування голодом, спрагою, вогнем, холодом, болем. Саме їх має на увазі Григорій Богослов, коли говорить про «справедливу муку».
Тут якраз добре видно, що рожаницею виступає мати єгипетського бога Осіріса, а сам Осіріс постає як род. Тобто мова фактично йде про поклоніння богині-породіллі, акту народження та новонародженому богу.
Бахмет – це і є перекручене Магомет.
У давньоруському перекладі: «Яко не ліпим проходом проіде, рожаяся, но смердящим». Настанова Григорія Богослова тут чітка. Саме християнська Богородиця та її син-Бог повинні замінити всіх цих паганських «родів» і «рожаниць» з їх протиприродними способами появи на світ. Християнське ж народження ошляхетнене моментом непорочного зачаття. Тому Григорій був тим активним церковним діячем, що активно проповідував введення в тодішній Римській імперії справжнього Різдва – Різдва Христового. Це свято і було встановлене 25 грудня за старим стилем.
Видно, що давньоруський автор вставок був добре обізнаний з «Повістю минулих літ». Кирило-філософ у «Повісті минулих літ» розповідає князю Володимиру про мусульман таке: «Отак і сих жде день погибелі їх, коли прийде Бог судити на землю і погубити всіх, що чинять беззаконня і скверну діють. Ці ж підмивають зади свої, обливавшись водою, і в рот [її] вливають, і по бороді мажуть [нею], згадуючи Магомета. Так же й жінки їхні чинять таку саму скверну та інше, ще гірше: чоловічі [викиди] од злягання вони поїдають» [22, с. 52].
Існує сумнів, чи варто перекладати Артеміда як Аполлона – брата Артеміди, адже далі сказано, що Артемід та Артеміда є родом та рожаницею, тобто Артемід як род є породження рожаниці Артеміди. Артемід – це справді вигаданий давньоруським книжником бог, існування якого виправдовується саме підкресленням Артеміди як матері-породіллі (рожаниці). Якщо є рожаниця, то повинен бути і її плід, син-бог. Таким і стає вигаданий Артемід. Наступну фразу М. Зубов пропонує читати так: «слов'яни почали трапезу ставити роду і рожаницям – породженню Перуна, бога їхнього». Тобто тоді слов’янський Перун також стає родом і йому, як і рожаницям, що породили Перуна, слов’яни ставлять трапези. Перун-род, що народжений від рожаниці, в уяві давньоруського книжника має паралелі з народженим від рожаниці Осірісом.
Російський історик Борис Рибаков вважав, що тут поданий перший досвід періодизації слов’янського язичництва. Отже, на першому етапі свого розвитку слов’яни поклонялись упирям та берегиням, далі під впливом середземноморських культів слов’яни почали ставити трапезу роду та рожаницям, а ще пізніше – вже Перуну. Але така періодизація є швидше реконструкція, що належить самому Рибакову, ніж автору-християнину цього «Слова…». Від останнього важко було чекати таких глибоких знань з історії язичницьких релігій, що охоплюють кілька століть. Ще фольклорист Євген Аничков (1866 – 1937) писав, що автор вставки користувався тут промовою Філософа перед князем Володимиром з «Повісті минулих літ». Там якраз Килило-філософ говорить про те, що після стовпотворіння та розділення народів на сімдесят і одну мову вони розійшлися по землях і «кожен прийняв свій звичай, і по наущенню диявола ті лісам і джерелам приносили жертви, а [ті] – рікам, і не спізнали вони Бога […]. Потім же диявол увергнув людей в [іще] більший обман, і стали вони кумири робити: ті дерев’яні й мідяні, і другі – мармурові, золоті і срібні. І поклонялися вони їм, і приводили синів своїх і дочок своїх, і заколювали [їх] перед ними, і була вся земля осквернена» [22, с. 54]. Звідси, на його думку, можна було зробити висновок, що культ богів у слов’ян почався пізніше. Заміна ж лісів, рік і джерел на берегинь є природною: «наш автор тут же не списував, а передавав відому думку» [34, с. 231 – 232]. М. Зубов вважає, що у цьому місці йдеться про те, що спочатку слов’яни поклонялись упирям та берегиням, пов’язаним з культом померлих, тобто духам предків, а, на думку книжника, в еллінів вони навчилися поклонятися народжуваним богам та їх матерям [59, с. 162 – 165]. Це були якісь слов’янські відповідники богинь рожаниць та народжених ними богів. І, як видно, далі в тексті говориться, що навіть прийнявши християнство, слов’яни «по українах» продовжують поклонятися своїм язичницьким богам.
Верховенство Перуна над іншими богами тут підтверджується ще раз. Саме він, а не якийсь інший бог був замінений Ісусом Христом.
Що складалася з плодів та вина. Друга рожанична трапеза Богородиці ставилася на другий день різдва Богородиці, що припадає на 9 вересня.
Тут ідеться, звичайно ж, про трапезу, пов’язану з Богородицею, а не про трапезу, призначену рожаниці як міфологічній істоті. На думку М. Зубова, поставлення трапези Богородиці в церквах християнізованої Русі має своїм витоком не язичництво, а давню християнсько-богословську суперечку з залишками такої єресі, як аріанство та несторіанство. Заборона православним церковникам ставити рожаничні трапези Богородиці була пов’язана з відгомоном полеміки часів вселенських соборів про природу Богородиці: чи є вона Дівою, що непорочно народила Бога, власне Бого-родицею, а чи вона є лише жінкою-породіллею, людино-родицею, тобто рожаницею в термінах тієї доби [59, с. 62]. Якраз рожаничні трапези, що дозволялись деякими священиками і засвідчували земну природу Богородиці, а отже профанізували й Бога-сина Ісуса. Звичайно, можливі й інші думки з приводу інтерпретації цього уривка. Якщо все-таки у слов’янському язичницькому середовищі існували якісь відповідники середземноморським богиням-матерям та їх богам-синам (це могли бути поклоніння земним духам предків, акту народження й материнства), то існував і місцевий звичай ставити їм рожаничну трапезу і говорити якісь слова в ім’я предків. Під впливом християнства смисл давніх вірувань призабувся і стали над цією трапезою, що мала релігійний характер, творити християнські молитви. Потім, зблизивши Богородицю з рожаницями (вважаючи й її аналогом культу паганських матерів), почали співати над рожаничною трапезою тропар Різдва Богородиці, думаючи що трапеза через це освячується. А нижче духовенство якраз допускало таке змішування християнства з язичництвом.

10. СЛОВО РЕЧЕНОГО ХРИСТОЛЮБЦЕМ, РЕВНИТЕЛЯ ПО ПРАВІ ВІРІ (ймовірно, кінець ХІІ ст.)

Повна назва твору: «Се же ізложено от многословесних книг ніким Христолюбцем, ревнителем по Правій Вірі, на раздрушение льсти неприязнині, на укор творящим таковая, на поучение правовірним і на причастьє будущаго віка, послушащим Книг сих Святих і творящих ділом повеленія в оставленіє гріхов». Автором цього «Слова…», Христолюбцем, міг бути хтось із середовища чорного чи білого духовенства.

«Слово…» – це історично-літературна пам'ятка, яка дійшла до нас у Паїсієвому збірнику XIV ст., відома також і за редакцією XV ст. Але написана вона була, на думку російського історика церкви Є. Голубинського, ще у домонгольські часи, тобто нарикінці ХІІ або на початку ХІІІ століття. Відомий славіст Ватрослав Ягич також твердив, що перелік богів, наведений в «Словах» Григорія та Христолюбця залежить від літописного, наведеного в «Повісті минулих літ», а значить вони не могли бути укладені раніше ХІІ століття. Спрямована проти язичницьких вірувань і звичаїв пам’ятка має чітко виявлений християнський апологетичний зміст. На думку Є. Аничкова, початкова редакція цього «Слова» була написана тільки проти пирів (бенкетів), гри, забав та пісень, а трохи пізніше в ньому появилися нові вставки вже проти паганства та двовір’я. Це ще одне «Слово», спрямоване на викриття елементів язичництва в умовах боротьби християнської церкви з двовір’ям.

Уривки публікуються за виданням: Історія релігії в Україні: У 10 т. – К.: Український центр духовної культури, 1996. – Т. 1: Дохристиянські вірування. Прийняття християнства / За ред. Б. Лобовика. – 384 с.

Текст

Як Ілля Фезвитянин,¹ який заколов триста ідольських ієреїв та жерців, і рече: […] Так і цей не може терпіти християн, що живуть у двовір’ї. І вірують в Перуна, і в Хорса, і в Сима, і в Регла,² і в Мокошу, і в віли,³ їх же число тридесять сестриниць, – називають окаянні невігласи і вважають [їх] богинями, і так кладуть їм треби і короваї їм молять, курей ріжуть; і вогню моляться, називаючи його сварожичем,⁴ і чесновиток⁵ богом же творять, коли ж буде у кого бенкет, то кладуть їх у відра і чаші і п’ють, веселячись біля кумирів своїх.

І коли в кого з них буде шлюб, грають у бубни й сопілки з багатьма чудесами бісівськими... Не личить християнам – на бенкетах і на весіллях – у бісівські ігри грати, бо то не шлюб називається, а ідолослужба як є танок, гульба, пісні мирські – сопілки, бубни – і вся жертва ідольська, коли моляться вогневі під стодолою,⁶ вілам, Мокоші, Симу, Реглу, Перуну, Велесу, богу худоби, Хорсу, роду, рожаницям і всім клятим богам їхнім. [...]

Не лише невіданням зло творимо, але й змішуємо деякі чисті молитви з проклятим молінням ідольським – трисвяту Богородицю з рожаницями, – якщо ставлять лише кутю, інші трапези законного обіду, бо називається беззаконною трапеза, що приноситься роду й рожаницям на прогнівання Бога.⁷

С. 327.

Пер. з давньоруськ. Б. Лобовика.

Коментар

Ілля Фезвитянин, тобто біблійний Ілля-пророк. Христолюбець тут хоче сказати, що так, як Ілля-пророк, ревно слугуючи Богу, заколов до трьохсот ієреїв та жерців ідольських, так і він не може терпіти християн, що живуть двовірно. Ілля не міг терпіти служителів Ваала, і Христолюбець також не може терпіти християнських попів, що збочують православне вчення, спричиняючись цим до ідолослужіння серед пастви.
Тобто в Симаргла. Розділ єдиного бога Симаргла на двох Сима і Регла – це справа рук пізніших переписувачів.
Віли (самовіли) – південнослов’янські жіночі духи, що уявлялись чарівними дівчатами з розпущеним волоссям, з крилами та з козинячими чи кінськими ногами, що їх прикривало чарівне плаття. Хто забирав у них це плаття, тому вони підкорялися. Згадка про віл у цьому та попередньому текстах свідчить, що зміст «Слів» пов’язаний із південнослов’янським впливом. У східних слов’ян аналогами віл були мавки (навки) та русалки.
У зв’язку з вогнем-сварожичем по-новому висвітлюється й проблема існування бога Сварога. Як уже наголошувалось, ім’я Сварога ніде, крім одного місця, в Іпатіївському літописі не трапляється, тому деякі вчені й говорять про штучний характер цього бога, тобто, що в реальному язичництві слов’ян його не було, а ім’я його було вигадане давньоруським книжиком. За М. Зубовим, хід думок давньоруського книжника при цьому міг бути таким: існує вогонь-сварожич, що тлумачиться як ім’я власне, тобто як бог Сварожич. Але закінчення в слові -ич вказує, що він є чиїмось сином. Отже, ім’я бога-батька тоді повинно було звучати як Сварог. Як видно із цього місця літопису (див. вище «Повість минулих літ», с. 34 – 35) сином вогню-Гефеста виступає Сонце-Даждьбог. Тоді «двох зазначених слів – Даждьбог і сварожич – книжникові вистачило б, аби навести свої паралелі до хроніки Малали, мало цікавлячись тим, що було в реальному язичництві насправді…» [59, с. 228]. Але при такому ставленні питання залишається все-таки незрозумілим, що означає назва сварожич, застосована до вогню.
Мова йде про часник, якому поклонялись давні слов’яни.
Вогневі-сварожичу моляться під стодолою (клунею), мабуть, тому, що тут він виконує важливу функцію – підсушує в снопах хліб нового урожаю.
У цьому останньому абзаці також ідеться про заборону ставити трапези Богородиці як земній жінці, тобто рожаниці та плоду її – роду, тобто Ісусу. Але в період двовір’я, коли християнство ще остаточно не перемогло залишків язичництва, у напівхристиянській свідомості давніх слов’ян Богородиця вважалася захисницею плодючості полів та людей і їй присвячували рожаничні жертвопринесення (в основному хлібом та сиром). При такому сприйнятті Богородиця під час трапези прирівнювалася до паганського ідола. Та сам християнський автор, коли говорить про «змішування трисвятої Богородиці з рожаницями», розуміє під ними все-таки мабуть якихось слов’янських відповідників язичницьким богиням-рожаницям середземноморського культурного ареалу.

11. ПИТАННЯ КИРИКА (ХІІ ст.)

Кирик Новгородець (1110 – не раніше 1156/58 рр.) – один із найяскравіших давньоруських письменників. Він увійшов в історію давньоруської культури як видатний книжник, учений-математик, богослов.

Повна назва твору, з якого взятий уривок, називається: «Се єсть впрошаніє Кириково, єже впроша єпископа ноугородського Нифонта і іних». Цей пам’ятник зберігся в рукописі XIII століття. «Впрошаніє» включає в себе спантеличені питання відносно релігійних обрядів та відповіді на них, що даються архієпископом Нифонтом та іншими.

Уривок подається за виданням: Мансикка В.Й. Религия восточных славян. – М.: ИМЛИ им. А.М. Горького РАН, 2005. – 368 с.

Текст

33. Тим, хто роду й рожаниці крають хліб, сир і дають мед, строго-настрого заборонив це робити¹. «Десь, – сказав він, – написано: «Горе тим, хто влаштовує бенкети рожаниці».²

С. 189.

Пер. з давньоруськ. упорядника.

Коментар

Мова йде про Новгородського архієпископа Нифонта (1130 – 1156 рр.), до якого й звернені питання Кирика.
На думку М. Зубова, «род» і «рожаниця» в цьому випадку – не якісь демонічні істоти, яким приносять жертви і які мають відношення до культу померлих, являючись заміною домашніх «батьків» (для порівняння, рос. «родителей»), як видавалося на початку деяким дослідникам. Насправді, у «Питаннях» фіксується все та ж вимога заборони ставити трапезу Богородиці, що знижено в такому випадку буде сприйматися як людинородиця. Подібна трапеза є також образою для Рода, тобто християнського Бога-сина, який уявляється при цьому як народжена людина. Рожаничну трапезу ставили під час Різдва Богородиці. На наступний день, тобто 9 вересня, як уже говорилося, ставилася друга рожанична трапеза. «Питання Кирика» фіксують початок боротьби православної церкви проти рожаничних трапез. Хоча тоді, звичайно, трапезу слов’яни-напів’язичники могли ставити і в чистому вигляді – роду і рожаницям. Таким чином, розглянувши три вищенаведені уривки («Слово св. Григорія Богослова», «Слово Христолюбця» та «Питання Кирика»), що є зразками давньоруської церковно-повчальної літератури, можна зробити такі висновки. «Род» як процес народження дітей чи як той, хто народжується, та рожаниці як ті, хто народжує могли набути рис персоніфікованості та імені власного (Род) лише у свідомості, насамперед, православних книжників, коли богословські рожаницькі суперечки, пов’язані з Богородицею, вже призабулися, тобто у ранньомодерну добу (XIV – XVI ст.). Оскільки, крім повчальної літератури, ні в одному з інших джерел ім’я ні рода, ні рожаниць не згадується, то з великою часткою вірогідності можна сказати, що самі слов’яни-язичники такого бога чи демона, як Род, не знали і вшановувати не могли, найбільше, що могло бути, так це вшанування всього роду-колективу, тобто поколінь померлих предків (батьків-«родителей») та тих, що живуть тепер. Це якраз той випадок, коли інтерпретація пізнішими християнськими авторами свідчень про давньослов’янські вірування не просто відображає деякі реальні свідчення, а й творить нових богів та духів. Справді, культ предків як захисників і оберігачів роду, від яких залежала доля потомків, серед всіх слов’ян був широко розповсюдженим. Талан-доля людини знаходяться в залежності від батька-матері, акту народження та справ предків. Таким чином, долю людині давав і весь рід, і мати-рожаниця (породілля). Звідсіля вже у часи християнства можливим стало перетворення й роду та рожаниць у демонічних істот, що мали людиноподібний вигляд і відали долею (на зразок грецьких мойр). Цю думку відстоював свого часу філолог О.М. Веселовський (1838 – 1906). У цілому проблема, що вирішується вченими у зв’язку з родом та рожаницями, у своїх крайніх виявах може бути сформована так: що відобразили у своїх вставках до повчальних слів руські книжники-інтерпретатори – реалії середземноморського паганства та боротьбу з ними раннього християнства і потім вже спробували їх «накинути» на реалії слов’янського язичництва чи все-таки у давніх слов’ян існували свої подібні культи, які руські книжники відобразили поряд (чи завдяки) із критикою богів та богинь, роду й рожаниць давньогрецького паганства?

12. СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ (ймовірно, кінець ХІІ ст.)

«Слово о полку Ігоревім» – це героїчна поема кінця ХІІ ст. (або початку ХІІІ ст., як вважає Омелян Пріцак), поетичний твір невідомого автора княжої доби. Ориґінал твору відкрив граф

О. Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Йоіля 1791 року, і видав друком у Петербурзі 1800 року, при співпраці знавців палеографії

М. Малиновського та М. Бантиша-Каменського. Сам рукопис і більшість друкованих примірників «Слова» згоріли під час московської пожежі 1812 року. Брак ориґінального списку викликав уже на поч. ХІХ ст. появу скептиків, які вважали «Слово» пізнішим фальсифікатом. Абсолютна більшість сучасних дослідників визнає автентичність цієї давньоруської пам’ятки. «Слово» написане в епоху двовір’я і тому зберігає багато язичницьких уявлень.

Уривки подаються за виданням: Слово о полку Ігоревім / Вступна стаття й примітки М. К. Гудзія. Упорядник тексту В. Л. Микитась. – К.: Радянський письменник, 1955. – С. 47 – 69.

Текст

О Бояне,¹ соловію часу давнього!
Аби ти оці полки ощебетав,
скачучи, соловію, помислом по древу,
літаючи умом під хмарами,
звиваючи славу обаполи часу нашого,
біжучи тропою Трояна² через поля на гори!
[…] А чи так заспівати було б,
віщий Бояне, Велесів внуче³
[…] Див⁴ кличе з верху дерева –
велить прислухатись землі незнаємій:
Волзі, і Поморію, і Посуллю,
і Сурожу, і Корсуню,
і тобі, тмутороканський ідол!
[…] Ось вітри, Стрибожі внуки,⁵
віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві.

[…] Були віки Трояна,⁶
минули літа Ярослава.
[…] Гинуло добро Даждьбожого внука.⁷
[…] Встала обида в силах Даждьбожого внука,
ступила дівою на землю Трояна.⁸

[…] О, далеко зайшов сокіл, птиць б’ючи, – к морю!
А Ігоря хороброго полку — не воскресити!
За ним кликнули Карна9 і Жля,¹⁰
поскакали по Руській землі,
вогонь людям мечучи в полум’янім розі.

[…] Всеслав князь людям суд чинив,
князям городи рядив,
а сам вночі вовком бігав:
із Києва добігав до півнів у Тмуторокань,
великому Хорсові¹¹ вовком путь перебігав.

Пер. Л. Махновця.

Коментар

Боян – давньоруський поет, творець пісень.
Хто цей Троян – думки дослідників «Слова» розходяться. Існує кілька версій: 1) Трояном названо римського імператора Марка Ульпія Траяна (98 – 117 рр. н.е.); 2) язичницького бога з функціями сонячного, місячного, бога зими і т. п.; 3) поєднання імператора Трояна та пізніших міфічних оповідей про нього; 4) руського обожненого князя. Інколи слово Троян пов’язується із гомерівською Троєю. Так, ще литовський історик Михалон Литвин (1550 р.) озвучив легенду, за якою Троя знаходилась на київській території [Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян / Пер. с лат. В. И. Матузовой. – М.: Изд-во МГУ, 1994. – С. 100]. Цікавою видається точка зору російського філолога Дмитра Лихачова (1906 – 1999): Троян – це слов’янський язичницький бог. Тоді «тропа Трояна» є божими шляхами, якими рискає співець-чарівник Боян. Троян у «Слові» згадується чотири рази.
Називання співця Бояна «Велесовим внуком», тобто потомком бога, є, мабуть, лише художньою прикрасою.
Див – якийсь демонічний персонаж. Слово «див» пов’язане зі словом «диво» в розумінні «чудо». В іранській міфології споріднене слово перетворилося на позначення негативного персонажу – дева.
Стрибог – ймовірно злий, руйнівний бог, що протистоїть світлому Даждьбогу. Вітри-внуки, що керуються цим богом, дідом вітрів, несуть смертоносні стріли на полки Ігореві. Хоча є й інші думки. Так, В. Топоров зближує функції Стрибога та Даждьбога як давачів-розповсюджувачів долі й блага [93, с. 529 – 530]. Та далі, після називання вітрів Стрибожими внуками, в «Слові» говориться таке: Земля гуде/Ріки мутно течуть./Порохи поля покривають./Стяги говорять:/половці ідуть від Дону,/і від моря,/і з усіх сторін руські полки обступили./Діти бісові кликом поля перегородили,/а хоробрі русичі перегородили черленими щитами. Тобто, якщо виходити з цього контексту, то Стрибог у «Слові» не міг бути слов’янським богом вітрів, бо «Стрибожі внуки» направляли половецькі стріли проти русичів, а це може означати, що автор «Слова» пов’язував цього бога з одним із половецьких племен.
Одне із припущень розглядає «віки Трояна» як початкові віки заснування Києва.
«Даждьбожими внуками» можливо названий правлячий Руссю рід Рюриковичів. Привілей походження правлячої еліти від богів був для міфологічних уявлень тієї доби звичним, тобто вважалося, що кожний правлячий князівський рід веде свій родовід від того чи іншого небесного світила, що й є богом. Але у цьому випадку вислів «Даждьбожі внуки» є, мабуть, не стільки відображенням язичницьких вірувань, стільки художнім прийомом – тропом.
Це один із «найтемніших» фрагментів «Слова». Обида як термін може розумітись як феодальне «порушення права», «несправедливість». «Встала Обида», тобто настала ворожнеча, сварка. Вислів «встала Обида в силах Даждьбожого внука» означає, що під «Даждьбожим внуком» може розумітись або все руське військо, або лише руські князі роду Рюрика, і найвірогідніше київський князь Святослав. «Діва-Обида» в одних випадках тлумачиться як поетична персоніфікація абстрактного поняття, в інших – це міфологічний персонаж. У цілому фрагмент розповідає про наслідки розгрому війська Ігоря половцями. Обида розпалила сварки, радіючи, що її час настав і «ступила на землю Трояна», тобто на Русь, і розпочалися між князями усобиці.
Карна є міфічним персонажем, уособленням надгробного плачу й скорботи.
Найімовірніше Жля також є міфічним персонажем, персоніфікацією жалю та скорботи за померлими. Своїм «скаканням» по Руській землі Жля символізує скорботу, що охопила Русь після загибелі Ігоревого полку. На думку Дмитра Лихачова, і Карна, і Жля є «погребальними богами».
Отже, у «Слові» полоцький князь Всеслав Брячиславович (пом. 14.04.1101 р.) може обертатися на вовка і, рухаючись з Києва до Тмуторакані, при цьому перебігати шлях сонцю (Хорсу). За народними повір’ями, під час сонячного затемнення вовк як хтонічна істота ковтає сонце. Хоча порівняння князя з вовком може свідчити й лише про швидкість бігу.