Я надто незалежна, щоб сумувати за ним, а він надто гордий, щоб сказати мені щось ніжне, щось що зачепило б мою таку примхливу і вибагливу, душу.

Я не подзвоню перша, хоч як би не хотілось і без запрошення не приїду, як сніг на голову... А він не напише листа, не постукає першим, не заскочить зненацька, бо вихований вище за це... не кричатиме на мене, хоч як би його не їла ревність та любов... Тільки дивитиметься та мовчатиме... А я ридатиму вдома, щоб ніхто не бачив моєї істинної натури, буду з'їдати тонни антидепресантів і випивати літри цієї дивної гіркої і смачної кави,

Коли моя душа стане чорною за найчорніші
відтінки шовковистої пітьми і почне бачити крізь неї тебе на відстані, коли моє тіло чутиме найтонші діапазони відтінків стуку твого шоколадного моторошного побоювання, відійди на безпечну відстань зони відчуження й пофарбуй стіни кімнат, де я була, в колір моїх іще не зіпсованих фантазій.

Коли я руйнуватиму наші світи своїми промовами
без сенсу, беземоційними подихами, гостритиму кігті зі звірячим виразом спокою об твою кам’яну гордість — мовчазний щит, нагадай про мої болючі зізнання серед   одного вечора…

Коли пригостиш ніжністю скорпіона моє серце,
що втомилось шукати щастя, рахувати удари в хвилини спокою — я знатиму,