Коли у сусідів було весілля, Марина була геть не своя. Віталія вона любила ще зі школи, але признатися нікому не могла. Хіба писала собі вірші у щоденнику. І тут – весілля. Через дві хати лунала музика, сміх. І вона ж запрошена. А як піти? І вона пішла. Привітала квітами наречену, побажала їм щастя і непомітно зникла.

Та музика довго не давала заснути Марині, бентежила серце і ятрила душу…

Вона була старшою від Віталія на два роки. Вони разом ходили до школи, разом гралися на вулиці, ходили одне до одного й додому. Зростали, як рідня. Знала, що він завжди поруч… Та

Гімн - це мантра, заклинання, що якнайчастіше і найрозповсюдженіше повторюється гуртома для того, щоб народ, який його співає, мав здійснення всього того, що в ньому промовляє. Це пісня-возвеличення народу, його духу, віри в нинішнє і майбутнє. Оскільки той, що зараз є, Гімн України за змістовністю не є саме тим за призначенням, а більш виконує функцію реквієму: "душу й тіло ми положим" і програмування на очікування загибелі: "ще не вмерла...", постільки пропоную свій варіант тексту, яким має бути справжній наш Гімн.

Позитивний і натхненний

Гімн України

Всі шанують України і славу, і волю,
До нас, браття-українці, всміхається доля.
Зникли наші вороженьки,

Ти вчив мене дивитись трошки байдуже і зверхньо на інших.

У темпі вальсів вчив мене грації рухів. Ти надавав вишуканості і блиску кожному дню, що проходив у нашій компанії, й спливав у мріях італійських скрипок, золота і кришталю... Ти тривав так довго, як міг, притримуючи ніжно за руку і обіймаючи мої плечі шовковими простирадлами, обгортаючи мій стан у найдорожчі французькі мережива. Ти напував мою спраглу виснажену душу солодким вином, і лише перлини-зірки на темно-синьому шовку солоної морської безодні підкреслять твої сутінки.

21-09-2010

м. Київ

Збірка «Білий дощ». — Запоріжжя, ВУТ «Просвіта» ім.Т.Г.Шевченка, Запорізьке обласне об’єднання, 2011. — 48с. Авторські права захищені.

Я надто незалежна, щоб сумувати за ним, а він надто гордий, щоб сказати мені щось ніжне, щось що зачепило б мою таку примхливу і вибагливу, душу.

Я не подзвоню перша, хоч як би не хотілось і без запрошення не приїду, як сніг на голову... А він не напише листа, не постукає першим, не заскочить зненацька, бо вихований вище за це... не кричатиме на мене, хоч як би його не їла ревність та любов... Тільки дивитиметься та мовчатиме... А я ридатиму вдома, щоб ніхто не бачив моєї істинної натури, буду з'їдати тонни антидепресантів і випивати літри цієї дивної гіркої і смачної кави,

....бо ще стільки зірок,
котрі можна сховати в глобальність кишень,
залишаючи небо нагим.
Не соромлюсь їх красти для тебе, наче яблука з раю…
Не соромлюсь, бо знаю, що буде солодким наш гріх.

М.Буряк

Ще стільки мрій можна сховати в сон,
в глобальність стандартних марев,
Лише у засіках фальші мені захотілось мовчати
про щастя двох сердець, що тепер в унісон
Я не соромлюсь мовчати тоді,
коли неможливо дивитись тобі у очі,
тоді, коли хвилини здаються роками,
тоді навіть ти не належиш собі...
Залишаю небо цнотливим для тебе,
Залишаю попіл снів,
у яких не знайшла твоїх алегорій,
Залишаю листи, що так і

Коли моя душа стане чорною за найчорніші
відтінки шовковистої пітьми і почне бачити крізь неї тебе на відстані, коли моє тіло чутиме найтонші діапазони відтінків стуку твого шоколадного моторошного побоювання, відійди на безпечну відстань зони відчуження й пофарбуй стіни кімнат, де я була, в колір моїх іще не зіпсованих фантазій.

Коли я руйнуватиму наші світи своїми промовами
без сенсу, беземоційними подихами, гостритиму кігті зі звірячим виразом спокою об твою кам’яну гордість — мовчазний щит, нагадай про мої болючі зізнання серед   одного вечора…

Коли пригостиш ніжністю скорпіона моє серце,
що втомилось шукати щастя, рахувати удари в хвилини спокою — я знатиму,