Зміст статті

 

Жменька цвіту з гуцульського світу

“Так йому на роду написано”. Відколи так говорять? Ніхто не знає. Але що ці слова спрактиковані наро­дом, це напевно. Кажуть, що сподіяна кривда аж два­дцяте коліно досягне.

Не кривдьмо зумисне. Бо ні сирітська, ні вдовина, ні материнська сльоза на землю ще не впала ні разу. Все збудеться на роду кривдника. Аби аж коли...

А ми дбаємо про свій рід? Ми його знаємо? Як заглибоко? От у казахів кожен молиться за своїх пред­ків у семім коліні. То не казах, що поіменно не пере-числить свого семого прародителя. І на цвинтарях у них описуються роди на гробах усопших: “з роду там такого...” – і йдуть імена сімох поколінь.

Гуцули давно знали. А теперішні не тямують. Горіл­ка забила баки. Головно якнайпишніше поховати. Смер­тю хваляться один перед одним: у того було на похо­ронку сім бочок пива. А в цего сама державна!

А що знаю я про свій рід? Так само, як і всі. А про свої села, про назви рік, гір, місцевостей що нам відо­мо?.. Є ще люди, котрі можуть усе пояснити, але то, старі, віджилі діди і баби, – кому вони потрібні? Ми до них не повертаємо. Бо нема за чим. Ми так пилуємося, що вічно не маємо коли просто прийти, сісти, запро­сити розказати. Ми женемся за грішми. “Гріш” – “гріш­ник” – всі ми грішники неспасні... Покаймося.

Каюся і сповільнюю хід – повертаю до першої хати за кузнею. З невеликої галєрії заходжу до чистенької кімнати. З постелі встає худорлява висока бабка у бі­лій хустині. На ногах самоплетені капчики з білої вов­ни. Пізнаю її роботу, бо у селі тільки одна вона так дрібно рівненько плела. Лиш вона так узорами переплі­тала, як вишивала. Є у моєї мами її капці.

– Дужі-здорові, Єленко? Пизнаєте мене? Довго вдивляється мені в лице. і раптом з очей зри­нають сльози – цілує мене і плаче:

– Це ти, Марічко... Господи, єк я уже людей ни пизнаю.

І, вставши, поправляє акуратний ліжничок.

– Ноги болют, уже не хочут служити. Але й похо дили дорогами, – знов потекли сльози дрібними зморш­ками, – сто років, Марічко, аж страшно подумати.

– Наперед би більше, – зичу по-нашому.

– І тобі, дорога Марічко, і ти абес прожила так, єк я.

– А єк це зробити?

– А не треба сердитися ни на кого. Не тримати гні­ву. Я ни з ким из сусідив не мала сварки – твоя мама знає, та й з бабов Митусихов, хоть уна остра була і гнівна зчєста, а я уміла обходитиси. Лиш собі добре думати, лихе ни приймати ни в голову, ни в серце, на зло злом не відповідати. Єк дуже притисне, так, шо уже здається – край, прошу: “Господи, ни лиши ме­не!” Так я жию ціле своє довге житє. І ти так жий. І буде тобі легко і людем добре коло тебе.

На очах роса, а на лиці сонце. Отака моя сусіда Єлена Танаскова. Зроду бідна, самотня. Скільки її пам’я­таю, заробляла плетінням, сапанням. Обходила племін­ника Игната. Игнат був горбатий, переломився хлоп­цем; десь дривець притягне – їхня хатка була крайна у нас на Царині, повід лугів горішніх. Так і жив коло тітки. Ніхто не чув у них сварки. Тихонько обходили­ся. Бувало, у діда Митуся хата аж трясеться від кри­ку – дідо любив ще й клясти багатоповерховими ма­дярськими клятьбами або таки по-нашому шляхтувати, вживаючи писані епітети: “А шляк би тебе трафив яс­ний, червоний, лопухатий!..” Аж нам у вухах тріщало, а дідові то смакувало. Викричить усе, що назбирається всередині, – і вже такий добрий, лагідний, дає нам ме­ду, золотих ранет; а до того – не підступи. Я то добре знала, уміла підійти діда і вициганити все, що хочеш. Я, прецінь, дідова онука, тої самої натури. Дідо мене не пусто любив.

– Єк ти там у світі маєшси? – вдивляється у мене Єлена.

– Ет, жию. Скрізь однако. У місті легше, бо ніхто тобов ни требує. Жий собі або умирай – нихто не пи­тає. Єк на Говерлі...

– Ає?.. А я собі гадала, шо у місті людий густо, кождий кождого видит.

– Нихто никого не видит.

Не питає більше, аби не зранити. Така обачна, делі­катна, знає, що душа як павутинка – може пірватися, як не так зачепиш. Прецінь, досвідчена плетінниця, найтонша рукодільниця в Розтоках.

– Єленко, єк ви гадаєте: село наше Розтоки ци Ростоки?

– Та давно таки писали Ростоки, бо й на людий кажут: росточєни. Ади, село таке по горах росточєне, довге та широке, крилате гей, ни правоньке, єк другі села. А вже молодші кажут, шо ріка розтекласи на­двоє та поділила село – наша Царина між ріками, до­бре знаєш, люба Марічко, єк то маємоси у повени...

Про що би вона не говорила – лице спокійне, мова повільна, лагідна, слова виважені на тоненькій долоні.

– У вас руки, якби ціле життя перо тримали – паль­ці довгі, тоненькі.

– Йой, Господи... Шо ці руки тєжкого каміння по­переносили, шо фашиння подвигали!.. Я вам, дорога Марічко, шош покажу...

Трошки подумала і витягла із куфрика згорток. Го­лубі і зелені купюри застелили все нешироке ліжко.

– Кілько я склала цих грошей. Усе притримувала на тєжчий чєс, а то перемінилоси у світі та й ади – зийшло на папірє. Я робила все житє на дорогах, ду­же тєжка була робота, але зато добра плата. Я була дужа, зохмаласи на тоти гроші, витак утєгласи, та й так до самої старости взимі і вліті на дорогах... Кождий камінчик перевернула. Скрізь. Горі, долів. А пенсію мені не схотіли дати. Але нічьо. Добре, що дороги доб­рі. Ади, жиє людина світами, та й таки навертає д’нам... Хоть у гості... Дєковать тобі, Марічко, шо до баби за­йшла, це мені так дорого, не знаю, єк оцінити, так до­рого...

А мені? Я ж розмовляю з цілим століттям, воно ди­виться мені в очі, тішиться мною, аж плаче. Що роби­ти, аби воно потривало?!

Розпитую, може, пам’ятає учителя-просвітянина Лу­ку Гарматія. Він два роки учителював у моєму селі, з 1898-го по 1900-й. Єлена уже була шкільного віку, могла його знати.

Ні, не годна пригадати, тілько воєн, тіль­ко бід пережила, що всі тоти повени-студени позаму­лювали, повивітрювали пам’ять... Лука приятелював з моїм молодим тоді ще дідом Митусем Владом, збирали гірськими селами, бутинами, сплавачками “давнину” – дідо то дуже любив! Навіть дідова старша сестра Анна Влад (Фучучка) розказувала Гарматієви про вірлів і залізний біб – і то є записано в книгах професора Во­лодимира Шухевича. Але Єлена до школи не ходила, сільських учителів не пам’ятає. Зато про дороги, її до­рогу працю – прошу дуже, скільки хочете!

– Ади, голова уже багато позабувала, а то відій ру­ки пам’ятают. У нас давно була колія. Так, була. Я са­ма її спорєджувала. Коло Ріжна, нижче Філипака, пе­реходила на волоський бік, а в Губках – знов на галицийський. Аж до Хороцово. І людий возила. А єк євлєласи оперед мої хати, то так жєлисно фівкала, шо ни мож’ було слухати...

Уже докладніше розказав мені вуйко Николай. Він має зроду холодну голову, трохи скептичну натуру. Усе, про що би я не розпитувала, так мудро розтасує, що я давно його називаю народним академіком. Це іс­тинно так є. Хоть свого академіка я сама навчила чи­тати, як ходила до третого класу, а йому вже було со­рок п’ять. Вечорами читав по складах газету голосно, якось по-гусячи, на всю хату. За зиму, поки я слабу­вала і жила у бабки Миронихи, добре вивчився чита­ти. Але історію краю знає достеменно, ніби все життя сидів коло науки, а не коло маржини у полонині.

Вуйко знає правду і про гори, і про доли. І про Довбуша, і про Петлюру, і про Австрію, як вона розпада­лася, і про СРСР, як він складався. Про землі україн­ські толочені-перетолочені, кому лиш на запродувані на політичних ярмарках...

Вуйко Николай, попри то, що має лиш одну руку робочу, уміє дуже добре косити, майструвати, стогу­вати. Сіно, котре він укладе, ніякий ураган не розне­се. Такі вуйки могли би вкладати державу. Якби-то бу­ла коли потреба. У таких вуйків часом варто би попитуватися перед тим, як складати, розбивати, обирати, перестроювати. Варт! Вони не пересолять і не пересоло­дять. Але де би то позволив панський гонор. То най котиться, куда справилося!..

Каже вуйко, що колію проклали за “перших моска­лів”. Ішла з Вижниці через ріку на Кути через Тюдів, Рожен.

У Ріжні там, де тепер міст, переходила на Во­лощину аж до Губків, а в Губках знов на Галицький бік низом, попри ріку аж до Устєрік. Возили усе, що треба було для прокладання колії, а назад – і людей. Коло Гаврила (так називається місце на Опарівці, де над рікою і “моїм пляжем” стоїть на Буковині хата, в котрій народилася відома українська народна майстри­ня-вишивальниця і реставраторка текстилю Марія Гав­рилівна Степан) був горбик, і колія не все на него ви­їхала, деколи ставала; тогди свистала, і виходив із кор­чів, із запасної колійки, такий “п’єцик”, що потручував колію ззаду, і вона їхала далі. Тому вона жєлісно і фівкала, що не могла у горбик виїхати. А Єлена Танаскова жила на цім боці навпроти того горбика – і чу­ла, як колія просила помочі... Нема давно колії. Не ста­ло недавно і Єлени...

Так що мої Ростоки не такі вже забиті в горах; на­віть колійовою дорогою були зв’язані зо світом. Ма­ли гори колію, мали й телефони. Ще тоді, 75 літ назад. Навіть дідо Мирін був коло телефонів, прокладали скрізь телефони – від Керлибаби і далі геть туда вер­хами. Для войська. А як були наші вої у Росії (так ді­до ще вповідав), то на Великдень люди розбирали всіх русинів по хатах. Лиш не брали німців, мадярів-като­ликів, а за наших казали: “Це наші, такі, як ми”. Коли я підросла, то зрозуміла, що та дідова чужинецька Р ос і я була аж під Кам’янцем-Подільським, але таки правда, бо зазбручанська земля була під Росією...

Мій дідо, певно, був добрим вояком, але ще затятішим до грунту, маєтку. Казав, що вліті, бувало, ко­сить вся австрийська армія у степах – широко, є де розмахнутися. Окопи позаростають, зато сіно не про­пало – брати зазбручанці покосили. Уже декотрі ди­вляться тут оженитися, як прийшов приказ до бою. Стали до канон, а бити нема охоти – уже один з од­ним не одною сигарою поділилися; одної віри, одної мови, які в дідька вороги, хоть той в російських, а цей в австрійських обмотках. Прецінь одної крови, одної землі сини.

Отак якось докапарили за мус ту войну за “перших москалів”...

Мама моя в саму войну вродилася, у Благовіщення 1914 року. Дєдя десь косив, воюючи у Росії, а моя мама уже виколисувалася під сволоком.

Але то не бу­ло кому колиску хитати, хоть мама була дванадцята чи тринадцята, передпослідна дитина в Оринчуків. Усе пологом лежало на черевний тиф, що в горах прості­ше називали “червінка”. І мама рацкувала бур’янами, травами, там і засинала – ніхто не питав мамою, як двометрові легіні лежали по всіх лавах уздовж двох довгих кімнат. Жоден уже не встав. А мама їла, що попадало під руки, пасла траву, як ягнятко, – і вижи­ла. Ні малою, ні великою не була пещеною. Тільки ро­бота і робота, і нічого більше, крім роботи... А як хо­тіла вчитися! Дєдя противився: дівці ні до чого до шко­ли, най учиться прясти, ткати. Але чотири класи якось випросилася. Все знала на “бардзо добже”. А далі дєдя не пустив. У багача є доста роботи, а наука добра панам. Де пустим голову забивати, а корови у полонині хто діздрить... А на сінокосах, а в олійници, а на возници коло сушини, а на городі, а вівці постригти, а колопні на повісма терти – нема роботи?!.

Мама яка була задобра школярка, така загонорова дівка. На фотографії запишнена, у білих панчішках, у мештах на корках.

– То лиш хіба на фотографії, а в життю ми ніяких панчіх не виділи. Тогди дівка знала сорочку, запаску, пояс – і по всьому. Більше на ній нічого не було, не так, як тепер, – повпрягаються згори і здолини, що не годні рухнутиси. Ми були бистрі, як білиці. У потоці вмиємося, аж шкіра паленіє. А бувало, в полонині зи­ма впаде. А то уже літо, нема теплого убрання, а ху­доба рує. голодна – треба сіном годувати, бо пашу при­пав сніг. Нема коли їсти, умиватися, все хапаєш у хо­ду. А впадеш увечері де на лаву – спиш, як у пери­нах.

Мама з вуйком Николаєм повиростали на полонині. На всі боки там вигартувалися. Не було кому скаржи­тися, на кого надіятися – сам на сам з дикою матін­кою-природою. Не ловилися слабости, не тягло на за­бави – коби ноги донесли увечір до лавиці. Короткий сон і робота – усе, що вони мали. Зато цілий світ ча­рів і див! А здорове повітря, а студену чисту воду, а добре молоко, сир, сметану, масло на харч... І нічим не ушкоджену віру. Хіба це мало? Ми маємо більше?..

– Мамко, то покажете, де у нас матриган росте?

– Їй, ти ші ни забула? Нашо тобі матригану? Кого хочіш зчарувати?

– Уже всіх без мене зчарували. Мені так, кортит видіти.

– Навесні, єк зийде, покажу. Господи, коби міні та­ке голови трималоси, коби я так чєс марнувала, єк ти. Мовчу. Бо мама правду каже завсіди.

– “Біле поле, птаха на нім оре, чорне насінє, муд­рий єго сіє” – знаєш, шо це є?

– Знаю.

– Дивиси, аби люди мали з чого посміватиси. Єк сі­єш, то сій мудро.

Ой мамо, мамо! Що мудрішого від уже всіяного на­родом годен хто зробити...

– А чим найдалі вержеш? Шо – ни знаєш? Таке ти повинна знати: гадков, гадка найдалі забіжит.

– А на чім найбільше хрестів?

Бог його знає – на церкві, ні, на вишиттю...

– На клубку, – бере переможно в руки свою пра­цю і показує: ади, все навхрест намотано.

Мама довго була доброю ткалею на селі. Але уже давно і верстата нема – розсохся, на дрова покололи... Як літа молоді.

– Ви пам’ятаєте своїх дідів, бабок?

– А чо’ би ні, пам’ятаю. У мене була така бабка Палагна, шо цілому селові на покай.

Аж не віриться: там усі такі газди, такі гонорові з дідів-прадідів, а тут – покай. Одна таки найшлася інакша.

– ...Це з бабчиного роду?

– Та де!.. Бабка твоя була з Пасічного з багацького роду Данилівських. То такі великі газди були, шо куда... Дєдя бабчин, Гриць Шарабуряк, хіба що із Заду-рами маєтками міг змагатиси на цілу Білоберезку. Я десь мала зо дванадцять років, як ходили з сестров Гафійов до діда Гриця у Пасічне. Десь зо тридцять коров було на стайни, усі вгодовані, аж блискучі. Корови окроми, коні окроми, вівці окроми. Дідо любив порєдок. Гафія підлізла д’нему на піч, бо дідо уже не вставав, а він питаєси: “Ци є в тебе грунт? Ци є город на ку­курудзи?” – - “Є городи”. Гафія лиш віддаласи за одівця. “Добре, бо ші парубком носив ділетку ( 20 кг) кукурудзів на кулешу. Ніс на плечах із Кутів через Сокільське – тогди попід цису скалу не було дороги, єк тепер – верхами дерси аж на Пасічне”.

– А шо, такий багач не мав города?

– Таже розумій, шо у верхах кукурудзи не родют. Ни рівняй, шо у нас, у низині. А там єчмінь, барабулі, пшениця родит, але єра, бо борзо доходит... Так шо мій дідо тому й питав Гафію, ци має городи на кукурудзи. А це було у двадцять шестім році, я уже підлітком помогала братови Николаєви на полонині. У діда Гриця я уздріла машину, шо перегонила молоко – центрифу­гу. А зєть єго Штефан Міхасюк носив конем сметани і масла у місто. Нема Штефана – закатували німці у войну, і єго і сина, а Штефаниху з доньками вивезли уже в сорок семім до Караганди. Кілько в тій Караган­ді наших людей перевелося пусто-марно...

– А дідо Гриць довго жив?

– Е, жив, доки ни вмер, – мама і мені подарувала до натури немало саркастичних шпильок, любимо вкольнути... – Умер дідо таки того двадцять шестого року. Ой шо то ші було! – Мама сміється, і я уже чи­сто збаламучена, бо що смішного може бути у смерти. – Єк дід Гриць умер, а мерці давно лежєли на лавици, то люди увечір посходилиси на грушку. Лише повклєкали помолитиси – мертвец звівси і сів. А то хто куда – тікати... Одни одних тручєют, падут, у две­рях глота, а парубки у сінех збилиси йгратиси – ни пускают людий з хати. Такий вереск, гвавт, шо покай!

– Єк, мамо, мертвець звівси? Шо ви таке кажете?

– Та направду. Таке було. Запитайси у вуйка Николая – він тобі скаже.

– Шо – ожив?

– Хлопці всилили дріт через шпари різаної дерев’єної хати – прив’єзали діда за кожух. Мертвец собі вкритий полотном. А єк люди зачєли молитиси – хлоп­ці сіпнули знадвору за дріт, от дідо і сів.

– Господи, ика поганска віра ці наші гуцули...

– Давно на похоронках вироб’єли усєке, а витак по­пи тото заказали почерез гріх. Але шє й тепер на груш­ці йграютси мущіни. Такий у нас звичай.

– А баба ваша єк називаласи?

– Грициха? Софія. Я її не пам’ятаю. Умерла того року, шо я вродиласи. Уна із Ріжна, з роду Гасюків. Уже другу бабку Палагну добре затємувала, бо ми з ними жили в одній хаті, через хороми. То були непро­сті люди –- родичі мого дєді Мирона.

– А шо то за прізвище у них – Оринчуки? – Та є цих Оринчуків у Розтоках, Білоберезці. То не таке у них було вперед прізвище, а Шурганюк. Дє­дя мого діда був зайшлим десь із Березова. Шурганюк Андрій. Це мій прадід. А дід Іван – єго син тримав Палагну, жив з нами через хороми. Наша стара хата, на цім самім місци, де тепер дідова Миронова хата, була довга, з ґанком, граждов. Дідо Іван був на войні не простим жовніром, а старшим. Він добре писав і чи­тав по-німецьки, був за моєї пам’яти адвокатом. До него приходили з верхів люди на пораду. Цес дідо мене викутав змалу. Ніхто мнов не питав, окрім діда Івана.

– А бабка ваша, Андріїха?

– І-і-і, бабка!.. Де уна мала коли... То була така баб­ка, шо хати майже не трималаси. Але нашо тобі це пи­сати?..

Не штурмую, бо справа делікатна. Хоть у нас це сло­во означає дуже файна, красна, кажуть в багатьох се­лах – делікатна. І мама зрозуміла по-нашому:

– А таки делікатна була. Гонорова. Чистенька, вод­но у червоних вуставках “у грейцарики” шитих, носи­ла окружну запаску, тугенько запрєгаласи поєсом. Бу­вало, з опівночі гріє воду, вимиваєси, довго убераєси, уперізуєси – а я з печі мала дивлюси. Уже вбереси і йде до церкви. Боса. Постоли несе в руках довтеплиці. На теплици обмиє ноги і легонько, єк той котик, сту­пає по сухому в нових постільцях і вишиваних онучах. Волоки біленькі, аж сіяют.

– Та ви казали, шо бабка Палагна була на покай селови...

– Та-бо дуже пила.

Моя прабабка – п’яниця... А маєш тобі, Гандзю, книш! Моя мама і порції не випила за сімдесят сім ро­ків. Самі з татом були неп’ющі і нам заказали. Та й не лиш моя стариня, у Карпатах пиятика не веласи. Рід­ко хто це провадив, то дес по одному на селі; такого уже мали за нікого-послідного. А це не хто інакший, як таки моя прародителька півтораста роками назад уже не годна була жити без алкоголю.

– Бідна моя прапра... – зітхає мала Анничка, моя онучка, смаглява відмінниця китайської гімназії у Киє­ві, – була алкоголічка...

Теперішні діти уже й про наркоманію, токсикоманію, гомосексуалізм та інші “ізми” наслухані, а в алкоголь­нім чаді, як у пеленках, зростали.

– Моя бабка навикла до пиття, єк твоя, Анничко, до писання: і то пусте, і це пусте, – пустила мама звичну

шпильку.

– Бабко, думайте, що кажете! – вступилася за мене внучка. –Моя бабуся Марічка... Та вона... знаєте, скіль­ки вона знає...

– Скільки? – свіжі шпильки наготові.

– Вона знає то, що ви... що всі... що навіть...

– ...вона знає то, шо курка загребла.

– Бабусю! – Анниччині великі карі оченята уже як два повних кухлики, – от-от бризнуть слізьми. – Та во­на знає...

Прабабка пригортає ображену тоненьку галузку уже сьомого-таки коліна із древа нашого роду, про котрий ми говоримо, але не здасться і випускає послідний защик:

– Твоя бабуся, Анничко, розумна, це правда, – вона знає дві пташки: миш і жєбу...

Анничка не плакала би, якби ще трошки більше ієро­гліфів спізнала.

Не все у цих висловах посмішливе – є там скриті живлющі чуркала. Для того треба рости, щоби прочи­тати латиною “Батрахіоміомахію”, або, як перекладав наш університетський магістер античної літератури Дідик, “Жабомишодраківка”. Я вже давно не гніваюся на мамині ігли – вони оздоровлюють.

– Все це то так, але де моя прабабка Палагна – про­пала у коршмі півтораста років назад... як би її сюда навернути, д’нам?

– Значиться, так: рахуємо від Аннички вгору. – Маю ще й цих двох своїх захопити. – Анничка – раз, я – два, ви – три, дід Мирін – чотири, його мама Па­лагна – п’ять... Чекайте, щось до семого коліна не до­ходить...

– Та-бо ти не рахувала Палагниного дєдю Андрія Бегеду, –- каже мама.

– І пропустила мою маму Люду, бабусю. Як ти мог­ла свою доньку пропустити? – справедливо підмітила Анничка.

– Та-бо ви дві сперечилися і мене збили. Добре, що це був за Бегеда? – кортить мене прясти далі родову золоту нитку. Хоть би корова стояла у стайни негодована, непоєна, недоєна сегодне – мушу випитати, доки мама знає.

– Мій прадід, Палагнин дєдя, жив на Царині, отам під Базівков, ззаду нашої теперішньої хати. Він сидів у хатці з луб’я. Тут, на Царпні, шє не було нікого, лиш єго луб’єнка ззаду нас, та Лучки Полєка коло Семенишиного, і чиясь третя... Не знаю вже чия.

– Лучка... Лучка Полєк. Та ж про него є у Шухевича, мамо. Я вам зараз покажу.

Мама перегортає п’яту часть “Гуцульщини” профе­сора Володимира Шухевича:

– А, та тут є не лиш Лучка Полєк, а й Міця Лазорєк з Ростік, а гезде Задурєнка – наша фамілія, Юрко Шеребурєк з Барвінкового, ади, Петро Шекєрєк з Голов. Чудо, а не книжка. Де ти це розкопала?.. Я молодов виділа Петра Шекєрєка – то був наш гуцульський посол до сойму у Відни – ти мені нагадаєш, я розка­жу про него, але другим разом, бо маржина вигибне че­рез твої книжки – іду у стайню, най си преч каже, нуждочко моя, уже по третій годині, а корова не доє­на!.. Бодай ти си впила з твоїм родом і єго колінами!..

– Докажете про Палагну і про Бегеду, – уже на­вздогін мамі.

– І про Синю Бороду, – навмисно складає до рими Анничка і сміється, пурхає безтурботним ластів’ям ко­ло обжитого гнізда. Пурхає, але і запам’ятає хоть ко­лоритне прізвисько Бегеди – – а це так немало! – свого прародителя в сьомім аж коліні.

Що би хто не казав, а кожному цікаво обернутися до півторастолітньої минувшини, уздріти там свій рід: як їм велося.

Мама таки якось пару разів верталася до своєї виштрамуваної в будень і в свята бабки Палагни. Дід Іван уже й убрання її замикав у скрини, і саму Палагну з печі не пускав. То вона з помсти трутит дідові у борщ “гуску” соли...

– А шо, дідо сам варив собі їсти?

– Та мусів. Бо бабка сердиласи за то, шо до коршми не пускав, нічо не робила в хаті. Дідо піде у стай­ню кутатиси, а вна злізе з печі, позбирає сметани з молока і зварит банужу собі і мені, а від діда сховає.

– А шо то був за покай з нев?

– Та був. Палагна пішла у неділю до церкви, а з церкви шмигнула до коршми. Дідо прийшов, найшов її там п’єну, здоймив з неї усе убраннє – завісив на палицю і заставив Палагну голу то убраннє нести на плечах через усе село. І то не помогло.

 – - І її дєдя був ґазда?

– Позаякий ґазда у луб’єнці.

– Єка то луб’єнка?

– У такім перші люди у селах жили, 3 сякого-такого луб’я стіни і дах, привалений камінєм, аби буря ни здерла.

– А єк зимували?

– Так і зимували. У дучці з плиття клали ватри. А єк у колибі бутинарі жили? Так само. Люди були ви­гартувані, не такі здохлєки, єк тепер. Котрі слабі –малими вивмерали.

Нас було чотирнадцятеро у нені, ніхто нами не пи­тав, повиростали усі. Уже легінями на червінку вивме­рали. А тепла хата – то нездорово для людини. Ми бо­сі і взимі бігали, а тепер ступит ногов на пидлогу – уже горло болит. II То такі люди варт?

– Так три луб’єні халупки стояли на всю нашу Ца­рину? Коли це було?

– А вже зо двіста років буде.

– А шо, тогдії не уміли класти добрі хати з дерева?

– Певно, шо вміли. Але на Царині то було й шкода. Зчєста заходили повени – забирали. Бабка Палагна ме­ні розказувала, шо одної повени її маленьку неня вхо­пила у бесаги і втекла у Меневлоги – там під верхом була у Бегеди хатка. А сам Бегеда одинадцять днів си­дів у яблунях, поки вода не опала. А кілько повеней уже я пам’ятаю – у нас вода була у печі – риба сама у піч ішла. А ти шо – повени не пам’ятаєш?

Пам’ятаю і не одну. Бо Царина межи Черемошем і теплицею.

– Але я виділа на давній фотографії, що село не так було розташоване, ріка ішла не цим руслом, а попід Камінь, коло тітки Гафії.

– Та кажут люди, то буковинські і наші Ростоки були одним селом, ріка не ділила, єк тепер. То дес ду­же давно. А потому Черемош після великої повени від­ступив аж під Буковинку, а на старому місці ріки лишиласи теплиця. І село переділилоси надвоє: Ростоки галицькі і Ростоки волоські. Повени у нас наробили ба­гато всілякого... Бувало, хапаю дітей, корову і тікаю, поки вода теплицев не зайшла. А тато ніколи нікуда не йшов. Не боєвси води, аби йка була велика.

А я пам’ятаю нашу сусіду – стару Катеріндю. Ми дітьми бігали йгратиси з її онуками. Раз мене діти шу­кали і вже про мене забули, а хтось із сусідів утворив сінешні двері знадвору і мало не зомлів: з темного ку­та встає хтось із домовини... Я сховаласи у Катеріндній домовині – мене не могли найти у “хованці”, я при-таїлиси, аж уснула. Коли дверима рипнули, я встала з-під віка, а сусіду зо страху занімило.

Катеріндя мала собі злагоджене про смерть дубове деревище. Як заходило на повінь, стара брала в ту домовину муки, солонини, убрання, терхала на плече – і у верхи...

А зійде повінь, дивимоси – несе Катеріндя свою домовину вдолину т’хаті: чорну, довгу, аж мо­роз по шкірі пробігає. Але потому усі ми звикли, бо Катеріндина смерть, видко, сама бояласи тої чорної темниці – не підступала. Баба була довго ще дужа, бо то треба було чоловічої сили таку мару носити вгору-вдолину на собі.

Царина за мого дитинства була заселена густо, а від­так зав’язали колгосп – орної землі не ставало, і з ро­дючої Царини примусово повиселювали усіх – бороли­ся кілька дворів, але зато бідували; голова збиткував нас, як міг.

– То голова? Та то пес остеклий...

Отаку пам’ять про себе лишив у ростоківчан перший голова колгоспу із-за Кутів Юрій Юрійович Сливка. Коли він кричав на “кріпаків”, його чорні ніздрі роз­дувалися, очі палали, з рота сипався потік брудних слів, то ставав дуже подібний на Сатану з церковного об­раза “Пекло”. Боже! Як він ненавидів самий образ гу­цула-господаря! Як викорінював разом із яблуневими садами гуцульську натуру, схильну до ґаздівства. Со­лідолом повимащував яблуньки, і вони всохли всі до одної – мій тато-фронтовик дивився на чорний мерт­вий сад своїх трудів і плакав... Ні такого, як Сливка, земля не прийме... Тато в душі скипався кров’ю:

– Я за оце воював? Для отаких кровопийців?! Якоюсь марою, хіба що війні дорівною, лишився у моєму дитячому світі наш перший колгоспний голова.

Моє дитинство затягнулося. Хоть я гратися в ком­панії, де виграють і програють, не любила, але до два­надцяти років бавилася ляльками. Ми з моєю товариш­кою Штефанею самі ці ляльки шили із старих панчіх, клоччя, брали в хаті, що виділи, часом і мамину фустку-шаленівку ще цілком добру. Рубали то, лугами па­сучи вівці, шили ляльки і кумалися в теплиці. Майже щоднини сварилися, але мусіли миритися, бо куми не можуть бути у гніву: то гріх.

– А наша лисуня буде в пеклі, що розпорола рогом черево Годованчуковій красулі?

Мама посміхається, а мені бійно за нашу коровину, шкода, що вона, бідна, буде у смолі кипіти... І я мо­люся вночі за корову. Вона на вположінню. Уже по війні. Ми бігаємо городами, шпотаємося на цимпарях зжатого кукурудзиння, розмахуємо продірявлені мадярські “кондзерви” на дротиках – це така наша ватра Гріємося.

 

Осінь. Вільно ходити скрізь худобі і нам. А мама на злогах. Я знала, що це. Уже таке було – хлоп­чик уродився неживий. Його поклали на лаві у другій кімнаті, як ми казали – “тій хаті”. І тепер то “тіхата”. У ній щось уже побуло катафалків. Перша дитина ма­мі вмерла, потім, у війну – цей хлопчик, уже молоди­цею Олюська – найстарша серед дітей, потому тато. Задовго до того, як убився на камінці з мізинний па­лець мій всесильний тато, я описала у поемі кермани­ча, що файний та дужий лежить у домовині – “лежить і свічечка в руках, а руки ті тримали кермо...”. А кер­мо на дарабі триметрове... А “свічечку” мені редактор викреслив, бо про релігійні найменші атрибути не мож­на було згадувати ані раз... То пам’ятаю, як та дитин­ка, вся синя, бо вдушилася у пологах, лежить на ла­ві, мама – на ліжку у малій кімнаті. Аж заходять воєн­ні. Один підступив до мами, приклав дуло до грудей і питає: де чоловік? Із наших сіл мало хто пішов на фронт, більшість – у ліс. Мама спроквола відказала, що на фронті. Тоді солдат (а може, й офіцер) питає: “А син твой где? В банде?!” Мама показала рукою – син там... “Визволитель” рвонув двері у “тіхату” і борзень­ко “ретирувався”. Але не вгомонило його і це. Поліз на під, забрав послідних п’ятеро яєць, та Бог ‘го пока­рав – бо загриміло ним разом з драбиною. І пам’ятаю, як сьогодні, устав, іде, а по штанах воєнних течуть жовтки з напханих до кишень яєць. Все можна зрозу­міти. І неспокійний час, і недовіру – багато солдатів полягло у горах. Не до милосердя. І тато казав, що у Берліні вони нікого не гладили по голові. Хто ті війни тільки вигадав?..

Бігаємо ми городами, гріємо руки над ватрою у кон­сервних банках, хлопці вчаться із підлітків материтися по-руськи. А ми зі Штефанкою бавимося ляльками. Штефанька каже, що я мама і я на злогах. А я прошу у неї то червоне яблуко, що одно-єдине висіло на яблуньці-бурячинці, і Бона його буком збила. Я кажу:

“Дай, мені не можна відказувати, я на злогах”. А во­на прожирає послідний кусень того лакомого яблучка і каже уже без гри: “Бійно, абес не поверла!” Це ко­рова може поверечі – тоді теля родиться до часу не­живе. Але і на людей так перевернуто кажуть – ніби хтось чогось дуже хоче з’їсти, то як не дадуть, мо­же...

Я не раз собі згадую все, уже тепер, коли я давно бавлюся інакшими забавками: словами... Це такі делікатні забавки, що ніхто би ними не набавився. Їх не треба шити, купувати. Вони робляться з голови, з кни­жок, з розмов. Думаю над тим словом “бійно”. Воно ‘від “боятися” – “боязно”. Але то, певно, і слово “бій”, “боєць”, від нього. Бо хто не боїться смерти під куля­ми!.. І бійця стережуться. І давні “бійниці” “боївка”, і слова “бий”, “бечка” – бечка б’є, не я б’ю – за тиж­день Великдень. Коли я переїхала на Київщину, мені зчаста зауважували товариші по роботі, що вживаю русизми. Я мовчки виправлялася; але то не русизми. То така давньоруська говірка у Карпатах. І слів, по­дібних до російських, повно, та й російських немало. Але ж вони у горах здавен, відколи Русь, нащо міняти на літературно прийняті; то нам чуже, неприродне. На тім і поговорити порядно гуцул з гуцулом не може. Свого зрікатися у нас не люблять. Хіба такий уже світован, що й за маму забув... Продавець світу.

Думаю, яка смачна мова мого вуйка, мамина, а ще ліпша була у дідів. Як гірська вода – здорова, солод­ка. П’єш і не годен напитися. Без хлорки. Без нечистот. Вони встидаються вимовити абияке слово. Вони вкла­дають кожне так точно, як бджола соти. Все на своїм місці. Власне, гуцули говорять точно. Без приблизно­стей. На добру погоду кажуть – верем’є. На дощі – година. І це однозначно. Рідко вживають грубих, не­ґречних слів. Навіть при сварці. Прокльони також особливі. І ласки: “душко люба”, – каже милий, “солодєтко моє”, “бідашка” – і любов, і жаль до того, кого любиш.

Єк би плаї обчистити,
Ліси прорубати,
Шоби видко до бідашки,
Аж до її хати.
Коли ліси прорубати,
Шє й то євірєчко,
Шоби видко до бідашки,
Аж на подвірєчко.
Ударивси дуб о дуба,
Євір о євора.
Змагаю си на любчика,
Так бих я здорова.
Змагаю си на любчика,
На любкові очі,
Не виділа я любчика
Ні даві, ні сночі.
Не виділа я любчика
Ні сночі, ні нині,
Єк шє вечір не уздрю ‘го,

То буде по мині. Та єк собі нагадаю, Кого я любила, Коби си мні на тім часі Земля розступила. Коби си мні розступила, Я би у ню зайшла, Я би своє файне бідне На тім світі найшла.

Так співають по горах – у Яворові, Річці, Головах, Білоберезці, Ростоках.

Вертаюси в Розтоки. Отут, коло нашої керниці, сто­яла хата мого діда Митуся. Штефак Гриців казав мені, уже дівці, коли дідо вмер: “Запам’ятай, твій дід Ми­кита із роду бунтарів з мадярського міста Фогорош. Єго дідо тікав з в’язниці і забіг у Ростоки, тут гори ‘го схо­вали”. Шукала я то місто в Угорщині, коли мені ска­зали, що вонс було мадярське, та стало румунським;

Фогорош у Трансільванських горах. Звідти мій владівський рід, від Піштк Влада – утікача з Уюрщини. На нас так і кажуть: Піштакові. Коли Шургани м’які, сліз­ливі, газдовиті, скупі, надмірно робітні, то Пішти, які залагідні, такі раптом непогамовні у гніві, політикани. Бувало, йду мала зо школи, ледве пробиваюся замітьми, а дідо курить люльку коло вінкля – уже мене че­кає:

– А що там чути, Марічко?

Я знаю, що діда цікавить світ із його новинами, то й викладаю кришки з уроків географії, історії.

– А знаєш, яка найменша держава у світі? – зби­ває мене ерудований дід. Де я, мале таке, знаю?

– А чула, скілько населення приростає щороку в Китаї?

А про таке нізвідки було чути. І Митусь, потираючи руки, вповідає мені всілякі новини, дивні дива.

– Ми з Луков Гарматієм збирали цвіту з гуцульсько­го світу...

Я мерзну у пальці і вже не слухаю більше діда, бо він собі пахкає люльку і має новин до нових, а я виджу, шо замерзаю і дідо тим не требує. Шмигаю попри него до хати, і мама запихає мої руки у відро з водою, бо зайшли зашпори і пальці побіліли.

– Ти би шє постоїла з своїм дуже розумним дідом, то й голову би видморозила...

Ми сердилися на діда. А де я могла малою знати, що буду собі лікті кусати через сорок років за тими недо­слуханими речами... Лиш обривки полишалися у па­м’яті. І на них серед цвіту з гуцульського світу мій ус­міхненоокий вусатий дідо Влад і хтось незнаний на ім’я Лука Гарматій. Ні мама, ні тато про такого не чули. То діялося не за їх пам’яті, далеко давніше. Дідо любив мене за те, що я добре вчилася, і провиджував у мені свій кревний інтерес. А я то не зуміла приймнти в ду­шу – так і пропало. А тепер заново пелюстку до пе­люсточки вигрібаю з-під снігів тих затовчених стежок дитинства – і вже маю жменьку цвіту з гуцульського світу. Відогріваю, як закоцюбілі пальці у маминих дже­релах пам’яті. Аби вам подарувати. Бо то є шо. Вира­ховую: дідові було двадцять. Луці – тридцять чотири. Вони приятелювали, ходили верхами, ночуючи лісами. Груні затаїли їх бесіду. Чи одну...

Якби си кедроватий утворив, То би на весь світ заговорив...

І я підходжу до святая святих мого єства – до рід­ного села. А з ним і до Луки Гарматія. Долі так забаглося, аби це ім’я зв’язалося із моїм селом, родом і з ет­нографією мого краю. Аж. сама собі не вірю... Але тут уже діють вищі, добрі сили. І наша воля їм підвладна.

Михайло Савчук із Голов подарував мені Гарматієву фотографію. І дивлюся на неї згуста, бо слідкую його слідами, збираючи той цвіт, що він збирав із доктором Володимиром Шухевичем, з Михайлом Коцюбинським, Олександром Олесем, Володимиром Гнатюком. Чи од­ну бесіду мав цей галицький сподвижник з Михайлом Грушевським... З ким іще шукали вони скарби моїх предків на зорі нашого нещасного, Чорнобилем викін­ченого століття? Не знаю.

Жив Лука недовго – п’ятдесят вісім років. Неспокій­ну, непокаючу натуру дістав від свого тата Василя Гар­матія, котрий у тридцять вісім літ (ще не одруженим) був обраний на Тернопіллі послом до австрійського парламенту у Відні. Лука ріс у великій родині посла – серед вісьмох дітей. На двадцять першому році життя здав семінарську матуру у Тернополі (сам родом із села Лучка Тернопільського повіту) і вчителює у Стру­сові, Мошнисках, Теребовлі до 1893 року. А потім йо­го “засилають” у гори, і Лука Гарматій, проучителювавши по пару років у Тюдеві, Криворівні, потрапляє у Ростоки, де пребував лише два роки – з 1898-го до 1900-го.

Добрий педагог, але перекидали його у найпущі села за громадську діяльність. Дітям він, як ніхто, вщеплював національну свідомість і любов до Вітчиз­ни. Це завше було невдатне владі. З парохом О. Волянським Лука Гарматій заложив читальню “Просвіта” у Криворівні, за що його перевели до Ростік, росточеного верхами села. Наперекір старостинському війтови Мак­симови Данилюкови (Скакунєкови – про него ще буде бесіда) та москвофілови парохови Кобилянському із Юрком Калиничем (Бойковим) Лука Гарматій засновує читальню “Просвіти” і в Ростоках. За це переводять йо­го на найгіршу посаду на Косівщині – у приполонинське село Голови, де Лука не забарився заснувати уже товариство “Січ”.

Саме в Головах просвітитель пробув найдовше – від 1890-го до 1912 років. Та про Голови ще буде. Бо ми те­пер у моїх Ростоках.

Так що в Ростоках є “Просвіта”. І мій дідусь Митусь, молодий леґінь, має з цим дочиніння. Знаходиться чи­тальня в дерев’яній хаті навпроти церкви, вище ни­нішньої сільської пошти. Моєму селові не пощастило з душпастирем так, як Криворівні. Бо просвітянський припис гласив, що “пора краще зорганізуватися, попра­вити своє господарство, здобути багато нового у полі­тичному, освітньому і господарському житті”. Метою “Просвіти” було: “Закріпитися (селянам) у промислі, Торгівлі, двигнути на вищий рівень сільське господар­ство. І в цьому велику поміч має надавати людности духовенство... Душпастир не може обмежитись тільки до церковно-релігійних справ, але доконечно повинен зацікавитися господарською долею й недолею своїх парохіян, повинен їх організувати, вчити кращого, по­ступового господарства, виривати їх з кігтів лихви та визиску, помагати їм освічуватися та збагачуватися. Та­кий пастир мусить бути у кожнім українськім селі, що­би зростала моральна і національна сила нашого села”.

Товариство “Просвіта” утворилося 8 грудня 1868 ро­ку у Львові. Луці Гарматієві було лиш два роки, а мій дід з’явиться на світ тільки через дванадцять літ. Це був час великих змагань і поступів у моєму краї. Гуцульщиною цікавляться відомі вчені. Історик, етнограф, природознавець зі світовим ім’ям Бальтазар Гакет сто­літтям назад подарував обширну працю про цей край, за сімдесят шість років обійшовши його не раз і не два вздовж і впоперек.

Книжки вийшла в Нюрнберзі. При­кипають серцем і мислями до Гуцульщини вчені і про­світителі Галичини Іван Вагилевич, Яків Головацький. А місцевий історик-літописець парох Брустурський, ієрей Петро Ступницький подає безцінну хронологію найголовніших подій на Гуцульщині і в Галичині від 1671-го до 1849 років. А 1575 оповідань на теми демо­нології і 9 тисяч коломийок, зібраних і записаних зго­дом недсоціненним і в нинішні часи великим краєзнав­цем Володимиром Гнатюком? Це не просвіта народу?!

Ще молода й перша письмова згадка самої назви “гу­цул” – вона з’явилася у джерелах за 52 роки до орга­нізації “Просвіти”. Все молоде, жадібне до самопізнання і просвіти взагалі, все нуртуюче, як гірські потоки, бо, прецінь, вивершується століття. Передостаннє у ти­сячі Петровій...

Почала ж “Просвіта” свою нелегку працю над освідомленням народу в такий час, коли той народ лишень висвободився з ярма панщини та був убогий і безпо­радний, як мала дитина. Край потопав у темені безпро­світній і матеріальній нужді, в тяжких податках, які ту нужду і темноту тільки поглиблювали. Майже не було власної інтелігенції, ніяких товариств, не було кому щиро подати народові руку й здвигнути його із важкого занепаду та помогти використати той промін­чик волі, що блиснув народові по скасуванні панщини. І в такий-то нелегкий час горстка світлих людей – на­родолюбців у Львові і в краю рішилася на велике ді­ло: заснувала Товариство, яке понесло у нарід світло освіти й організації до боротьби з темнотою, нуждою, податками та всяким іншим лихом. І це вчинила “Про­світа”. Можна сказати, вона вчинила чудо: освід омила нарід, просвітила його знанням і наукою, поклала трив­кі основи під народні економічні організації (коопера­цію і взагалі промисел, торгівлю всіх видів), культур­но-освітні, станові, політичні, добродійні товариства, а також створила товариства тверезости, ощадности та багато інших.

Отаке товариство заснував і в моєму селі учитель-просвітитель Лука Гарматій разом із свідомими ґаздами. Недармо за це Луку покарали переводом до найглухішого села на найгіршу посаду. “Просвіти” боялися властьімущі в усі часи – відпершу її існування аж до ліквідації.

Ще я запам’ятала просвітянські книжки і календарі у бібліотеці покійного маминого брата Василя, котрий очолював кооперативу “Просвіти” і якби не вмер від уродженого пороку серця в тридцять літ, то спізнав би краю “білих ведмедів” або згинув у ста­лінських в’язницях, як його краяни – свідомі просві­тяни.

Вуйко Василь вчасно умер, його бібліотеку домашні ретельно знищили. Ще одна книга якось уціліла за платвою старої хати у Сенях. Коли хату розбили, Юрій Сливка нагрів і тут руки – голові усе можна, я зама­ла собі тоту книжку потай від усіх і тепер тримаю. Там на перших сторінках (початок сорокових років) вели­ким шрифтом “агітація” до колгоспу:

Ні корови, ні свині
Тільки Сталін на стіні.

Це ми зрозуміли потім. Спізнали на собі. А тоді я десь на подрі у сіні вичитувала ту підпільну книжку і від Самчукової “Волині”, від Стефаникової “Марії”, від поезій Тичини, Сосюри дитяче серце охоплювало незбагненне почуття крику, плачу і сміху, сумне і ра­дісне воднораз, я вслухалася у себе – і знала, хто я, хто мій нарід, я вірила в його будучину так відчайдушно, як вірила, що мушу літати, – і калічилася, злітаю­чи з вільх, смерек, лугами, але не корилася. І тепер ме­ні часто сниться, як я (уже така понищена вірою) – лі­таю! І тепер закипаю болем і надіями, коли розгортаю ту книжку на сімдесят шостій сторінці і читаю не тракторно-дир-дирні вірші, котрими напхано шкільні чи­танки, а оцей Тичинин:

Скорбна мати

І

Проходила по полю
Обніжками, межами.
Біль серце опромінив
Блискучими ножами!
Поглянула – скрізь тихо.
Чийсь труп в житах чорніє.
Спросоння колосочки:
Ой радуйся, Маріє!
Спросоння колосочки:
Побудь, побудь із нами!
Спинилась Божа Мати,
Заплакала сльозами.

II

Проходила по полю
Зелене зеленіє...
Назустріч учні сина:
Возрадуйси, Маріє!
Возредуйся, Маріє:
Шукаємо Ісуса.
Скажи, як нам простіше
Пройти до Емауса?
Звела Марія руки,
Безкровні, як лілеї:
Не до Юдеї шлях вам,
Вертайте з Галилеї.
Ідіте на Вкраїну,
Заходьте в кожну хату
Ачей, вам там покажуть
Хоч тінь його розп’яту.

III

Проходила по полю...
І цій країні вмерти
Де він родився вдруге,
Яку любив до смерти?
Поглянула – скрізь тихо.
Буяє дике жито.
За що Тебе розп’ято?
За що Тебе убито?
Не витримала суму,
Не витримала муки,
Упала на обніжок,
Хрестом розп’явши руки!..

О наші матері! Скільки синівських мук прийняло їх­нє серце... Тільки за героїв УПА – борців за волю.

А моє серце ожило тим дитинним почуттям, коли вбирало в себе якось розмову на заставі. Власне, го­ворив тільки один. Говорив зо дві години. Палко і пе­реконливо. Розповідав безвусим карпатським сторожам кордону історію цього краю, правдиву, тяжку, крива­ву. І не було в його устах одного слова неправди. Пограничники то слухали, як дивину, бо ніколи про та­ке і не здогадувалися, а хто Їх учив, хто нас усіх учив історичної правди?

Нас було кілька письменників на зустрічі з прикор­донниками за полониною “Середня”, але говорив тіль­ки один. А всі слухали. І коли Степан Пушик закінчив, на нього і на світ інакшими очима подивилися голубі і карі очі молдаванів, росіян і наших-таки земляків. У тих очах зникла скам’яніла байдужість, засвітилося прозріння

І такий суворий напершу начальник заста­ви зм’як, перейшов на українську мову і лагідною сло­божанською говіркою згідливо відповів на Пушикову просьбу показати Довбушеву обитель – гору Стіг. Він самотужки службовим автом відвіз нас по зораній сму­зі кордону аж на румунський бік під самий пірамід­ний Стіг. Степан бігом видряпався на вершок, збіг відтам і попросив валідолу. Ми кепкували з “опришка” Пушика, казали, що Довбуш такого вигнав би з вата­ги, але серце мені тікало, що один Степан серед нас здатен на щось таке, як оцей Стіг – опришківська сто­лиця, безстрашне і високе в правді і чесності. Він сіє. Навіть на піснім пограничнім грунті. Ади, зійде! І Сте­пана за його непорушність супроти істини не один рік травили та умертвляли плітками його ідейні супротивни­ки. На їх боці була сила. Але тепер уже Степан Пу­шик народний депутат – люди обрали просвітителя по­при всі брехні і протидії тих, що в ложці води утопи­ли би не лише Пушика, а й всю Гуцульщину, Галичи­ну – ба Україну! – разом з усім, що надбано сперво­віку.

Я згадала ці трагічні наші сторінки, думаючи про перші поступи на грані минулого і нашого століття.

Про Луку Гарматія. Про свого предка Микиту Вла­да. Луку гнали з села в село, всіляко утискували, але він робив своє. А мій неспокійний прародитель збу­рював село супроти панської зверхности, діждався “ви­звольного” тридцять дев’ятого, а коли уздрів, що народ з новою владою не здобув права, а позбавився і того, що мав, різко повівся проти світового облуддя: і вмер через таку непокаючу натуру – найшли діда коло мли­на під лотоками з пробитим виском. Комусь дошкуль­ний дідо дуже заважав... І не стало вусатого політи­кана у селі. Ніхто не розкаже більше ніколи, що дієть­ся в тій або тій державі так досконало, як Микита Влад. Або про події будь-котрого року, будь-котрого дня.

– Та твій дідо знає усе аж від царя Гороха, – бува­ло, посмівається мама. Бо Митусь питав:

– А знаєте, шо сегодне за день?

– Знаємо: святого нероби, – відповідала заклопота­на дітьми та осінніми роботами мама, натякаючії, що дідо напідпитку і дурницями мається

– Е, сегодне великий день, – веде своє Митусь, – вночі на перше падолиста 1918 року українці переймили були владу в Галичині, але зачєласи українсько-польська война. Українці держєли Львів до 22 падо­листа. Семого падолиста 1917 року большовики захо­пили владу в Росії. 20 падолиста того-таки року про­голошено Україну самостійнов державов. Про то був виголошений третий Універсал Української Централь­ної Ради. 22 падолиста 1918 року українські войська вийшли зі Львова і тримали облогу аж до 15 травня 1919 року... 21 падолиста 1921 року большовики розстрілили 359 українських воїнів під містом Базаром на Волині.

– Дєдю, идіт-ко до йкоїсь роботи, не гніт бандиги, – уже сердилася мама і перебила непоштиво свекра.

– Я не тобі, Одо, я .внукам це розказую, – потирав звично долоні незворушний нащадок політичного уті­кача з Угорщини. – Мої внуки мають знати національні свєта.

– Та шо сегодне за свєто? – переконана в своєму мама. – Робітний день, такий, єк кождий, лиш вам усе свєто...

– Бо таки свєто, велике свєто сегодне, – брав верх дідо. – Першого падолиста у церквах служба правитси. Всі свідомі українці повинні бути на тій молитві. Сегодне збираютси пожертви на наших інвалідів на поправленнє стрілецких могил. Сегодне я за це випив одну маленьку порційку цуйки...

Дідові очі ставали такі, як осіннє небо, затягнуте си­вою хмаркою, і я боялася, що він може заплакати, не хотіла, аби мама ще йому щось не то сказала – тягла Миту ся за палець надвір; ми йшли короткою стежкою від нас до дідової хати, і він мені доказував усі події місяця. О, це історична стежка у якихось двадцять п’ять метрів. Дідову хату зніс проклятий Сливка, ли­шилася одна свідка наших бесід – стара керниця, і ту Сливка отруїв гноєвищем – бодай йому таку воду на тім світі пити...

Далі за дідовою хатою жила Єлена Танаскова, ближ­че до ріки, у сусідстві з Лазунихою, а коло них – ді­дова сестра Анна Влад, фучучка, котра і і а розказувала Гарматієві старовіччини для “Гуцульщини” Володими­ра Шухевича. Далі була халупка другого Гарматієвого уповідача Лучки Полєка і під самим лугом хата Їлака Семенишиного, наприкінці Царини.

Цей Їлак був особливий чоловік. Він тримав Міцю Лазорєк (і про неї згадує Шухевич). Кажуть, шо не хотів женитися – дєдя заставив. Спати вирєджєв жінку з хати:

– Йди на приспу. Або:

– Йди до мами, а завтра прийдеш сапати. Міця від него утекла. Жив сам до смерті. Напослідку його дотримала Міцина донька.

У Царині Семенишиного побоювалися. Та й він сто­ронився сусідів. Жив замкнуто. Бувало, іду зо школи, сонце пополудни, а корова визирає у мале віконце з темної колешні, рує. Їлак Семенишин ніколи не виго­нив її на пашу – годував у темници. А масло жовте, файне носив у Кути на продаж. На него, покійного, казали “місішник”. Бо він ненавидів жінок, лиш деко­ли на него находило, шо вітався до жінок. Ніколи са­жу не тряс, а все випалював. З того врешті і згоріла хата. Доживав у чужій. Я навмисно любила витатиси з Семенишиним, а він блимне великими сивими очима, чисто як у сови, і так, ніби мене не видить.

– Чому Семенишин не відповідає? – питала.

– А тобі дуже це треба! Видко, уже єго натарапало. Де ми розуміли, що то є “місішник”, уже май пото­му нам хтось уповів: це той, хто –.,,. яць жінка, а місяць чоловік. Але до чоловіків Семенишин завше говорив масно, приємно.

Дивуюся, що Лука Гарматій не описав до “Гуцуль­щини” колоритну особу свого супротивника – ростіцького війта Максима Данилюка, або, як усі казали, Скакунєка. Це був багач. Мав полонину “Прелучну”, усі поля на Глинянім, зо п’ятдесят штук худоби, був вій­том довгі роки. Війтом був і його дєдя; а мій прадід, Іван Шурганюк, вважався адвокатом і його заступни­ком. Але мав Скакунєк і того, преч би си казало, дідьтя. Чи би не 1908 року дає Скакунєк у газеті об’яву, шо має дві доньки, то якби хто мав дві тисячі банок, най би присилав д’нему старости. Бо гроші тогди були дуже дорогі. На Буковині, десь у Бани, був пан Васілько. У пана був Несторій, шо вийшов з армії, возив па­на на “фіякрі”. Пан каже:

– Женив бес си?

– Женив бих си.

– Найду тобі дівку.

Поїхав пан з Несторієм у старости. Пан витяг дві тисячі банок, зложив, але каже:

– Я пишу вексіль, підпишіть.

Максим неграмотний гепнув на тот вексіль війтову печєтку. А то був вексіль, що Максим Данилюк визичує у Вижницькім банку дві тисячі банок. І прийшло дві тисячі віддати. Скакунєк тоти гроші віддав, а Несторія-зятя відрядив. Пішов Несторій. А жінка його Єлена--війтова донька – пішла топитися. Максим за нев та ймив коло самісінької ріки:

– Єк маєш топитиси, то я єго заверну, – на коня та в облаз. Несторій завернувся та й далі жив у Скакунєка. А Гримало з буковинських верхів узяв у Скакунєка другу доньку – Анницю. Але ще у першу войну Мак­сима були забрали до Сибіру. Бо він з двома шандарями викопав на горбі коло Федуня бункер, підстерег­ли козаків і одного застрілили. Тоти решта гадали, що тут багато противників, і вернулися назад. А кінь упав на коліна коло убитого і гріб ногами, чи би козак не встав. Тогди тоти решта вернулися і поховали під гор­бом козака. А Максима ймили і виселили.

І що би ви думали? Він мав дідьтя – той пішов за ним і вибрав Максима Скакунєка з біди. Максим мав дві жінці, а витак і третю. І все вдовів – кажуть, пла­тив за службу щезникові жінками. Коли повдовів тре­тин раз, пішов спершу до Гримала. А той каже: “Ідіть до нас жити”. Іде до Несторія, а цей: “Ви женіться”. Хоть Несторій уже був другий раз жонатий по смерті Скакунєкової доньки, а старий так сказав йому: “Це моя дитина”. І дав Несторієві на п’ятеро сін під Гли­няним. Хоть потому не мирили – старий зятя вигнав, і Несторій мусив жити із жінков у стайни. На прізви­ще Несторій був Клим. Його син Іван, від першої жін­ки, був у лісових під псевдом Гонта. Від другої був Федьо, також ходив з лісовими, оженився з Єленою Семеновою, їх вивезли до Караганди, там він і умер. А про те, що Скакунєк ставав на порозі стайні і кли­кав: “Ходіт, корови! Ходіт, бики!” – і все йшло за шну­ром і ставало на свої місця, я вже розказувала. Скаку­нєк йграє на скрипці, а корови вивершують дійниці молоком, аж доки він не перестане йграти. Щось мав таке: або нечистого, або ще якусь велику силу...

– Нашо ти все записуєш? Кому це треба? – Мама ди­виться, як я не спостигаю за вуйком Николаєм записа­ти. – Ти таке понаписуєш, що хоть із села через тебе тікай. Ади, уже виджу помилку: не Гримало, а Скаку­нєк мав багато жінок і віддавав їх щезунови.

Він усе посилав їх на під нести котикови молоїка. А то хтось нарадив молоко тому чорненькому котикови посолити. Відій уже Скакунєк був одівцем, то Грималова жінка посолила, а Скакунєк поліз котика годувати тим мо­локом. Єк злазив, то кинуло ‘то з драбини, так з того і в гріб пішов... Але ти не пиши, бо то людські вигад­ки. Давно Сатані душу записував декотрий, а тепер усі єму записалиси і служут – усі безбожники...

Я цю мамину бесіду знаю – не раз чула. Колись про­тивилася, а далі виджу у ній правду і себе у тому списку... Я малою, коли ми бавилися на Великодні свя­та коло церкви, завше боялася того, хто підходив із покликом: “Куть-кулуть! Я чорт. Ходи зо мнов”. І при­ставала до ангелового кличу: “Дзінь-дзілінь! Я ангел. Хто йде до мене?” А в житті’ склалося інакше. Бо жит­тя – то складна, заплутана гра.

– Ви обіцяли розказати про гуцульського посла, – нагадую мамі, відволікаючи на інакше нелегку для нас розмову.

– А, про того, цю прорікав: “Там, де оленячі пійшла, будут електричні світла”. І ще: “Світ буде обши­тий дротами, єк старий горнець”. Так і є.

– Ви єго виділи?

– Та й шо з того? Ади, мене не засватав, а твій та­то – простий керманич з лісосплаву, так шо ти не донь­ка посла, а чорнороба... Виділа я Петра Шекєрєка на храму у Білоберезці. Файний був чоловік, ростом єк твій зєть Павло – такий здоровий, набитий. У порош­ницях, у тобівці ціткованій, червоні постоли – дублені, волосінки фабричні з чорної волічки – такі лиш гоно­рові люди носили, ремінь файно виціткований – у зброє" ний чоловік з голови до ніг.

– Єк то узброєний?

– Та же зібраний, зрихтований – не розумієш? Та й узброєний-таки був – бартка, пістолі. Цим він від­різнявся від других, шо мав много зброї блискучої при собі. У крисани-баршівці на голові з вибитим довкола цітками паском, політиков, а за тим багато трісунок, готичів.

– А шо це?

– Трісунки – на свинській щотині насиляні панцирки так, шо одна щотина зелена, друга червона, трета. синя, четверта жовта. То з’єднуєтси докупи, зв’єзуєтси шерстю – і уно трісетьси. Або кладуть готичі. То такі шнурочки кольорові – по кавальчику усєкого кольору.

– А я виділа на старій фотографії гуцулів у зако­чених догори капелюхах...

– А, то венгерєк. Венгерєки –носили за Австрії, а пізніше з них посмівалиси, лиш старі убирали великі тверді капелюхи – закочені криси стримували на собі дощ.

– Шекєрєк був вусатий?

– Ні, безвусий, давно вусаті не ходили, хіба зрідка старі. Він спершу сидів з мужчинами на царинці – щось їм розказував, а потому говорив до усіх людей коло церкви. Той умів з народом говорити! Він собі гонорово їхав із Жаб’я у Косів на волові. Осідлав та й їхав. Конем ні, лиш волом.

– Файний був з виду?

– Доста файнин. Єкби я була така вчена, єк ти, то пишла бих за посла. А де твій посол?..

Це вже пішли мамині шпилечки в хід. І по всій бе­сіді.

* *

Я мешкаю у Києві коло двох святинь: Видубицького монастиря і гуцульського лісу в Ботанічному саду. Ко­лись за княжих часів це місце називалося Звіринцем і тут буяли не штучно посаджені, а справжні ліси, пов­ні зубрів, оленів, лисиць; сюди ходили на лови. І коли крізь моє вікно запахне смерековою хвоєю, я думаю про Ростоки, не без подиву вслухаючись у назви його присілків та дільниць: Підпасіки, Луги, Губки, Запогар, Меневлоги, Підстінки, Царина, Сені, Опари, Глиняне, Греки, Шварвати, Рабинець... Там, у Рабинці, за два­надцять кілометрів у верхах, я, сімнадцятилітня, учи­телювала: мої діти були, як ангелики, чисті, послушні, не виділи ні кіно, ні авта, хіба що на малюнках...

Але я знов покидаю своє село, бо мушу йти в Голо­ви. Разом з Лукою Гарматієм, разом із вами, коли лас­ка... З Ростік до Білоберезки, через Хороцово, Бервінково, Стебні, Устєріки, Ясенів, на Вигоду – а там лиш убік на Красноїлля і за ним Голови. Недалеко, але й не дуже близько.

Голови підпирають своїми верхами полонини. Може, тому й голови, бо тримають на собі, як мітичні фігури, верхній світ, дивовижний світ. Що село – то все люди інакші, а голівські гуцули з-межи усіх найгуцуліші, – так мені здається. І Гарматій то завважив, бо радо зніс покару тут – своє заслання в Голови на десять років.

У першому томі львівського “Учителя” від 1925 ро­ку, в річницю смерті Луки Гарматія пишеться: “За організацію “Просвіти” у Ростоках переводять його (Л. Гарматія. – М. В.) на найгіршу посаду на Косівщині – до Голов. При кінці 1903 p. Лука Гарматій засновує у Головах товариство “Січ”. 1905 p. закладає читальню “Просвіти” у Чорній Річці (присілку Голов) і організовує крамницю при читальни. Лука Гарматій навіть допомагає у вивозі волів на віденський ринок, сам їздить у тій справі до Відня. За його стараннєм замінено громадське урядування з польського на укра­їнське (підкреслення моє. –  М. В.). У хаті війта читав людям три томи Костомарова (“Богдан Хмельницький”). Зорганізував на Різдво “січових” колядників та допоміг відновити закриту “Січ”,..

А окрім цього, ще й давав у себе притулок Володи­мирові! Гнатюкови, Михайлови Коцюбинському, Олександрови Олесеви, Михайлови Грушевському і всім, хто жадав вивчити “...житє гуцула у кождій хвилі з пере­понами або симпатіями всіх сил “того світу”, котрі за кождою ростинкою, камінчиком, коликом, у воді, в лі­сі, на дорозі, на царинці, в хаті, при злій і добрій на­годі житя родинного і господарської роботи зорким оком стежать за його поведенням”.

Ця характеристика належить перові самого-таки Гарматія, що писав реченнями-періодами, подібними бу­довою на Довженкові. До речі, і Олександр Довженко був у Головах: є фотографія у селі, на котрій він у військовім мундирі захоплює промовою голівчан.

А Гарматій прислужився своєю подвижницькою пра­цею збирача скарбів народних не лише докторові Шухевичеві, а й доклав зусиль до матеріалів Михайла Ко­цюбинського, Володимира Гнатюка, Олександра Оле­ся. У численних Гнатюкових дослідженнях і легендах, у “Тінях забутих предків” Коцюбинського, у циклі пое­зій “На зелених горах”, написаних Олесем 1912 року, живе невтомна душа цього дивного сподвижника, що покуту приймав як дарунки долі...

На багатьох поколіннях голівчан чистим відсвітом відбилася висока громадянська свідомість, людська по­рядність, відчуття власної гідности і вартісности, тяга до правди і волі, гордість за своє походження. Це сіяв і стверджував учитель Гарматій, де тільки міг, куда його кидало життя.

Що це за село – Голови, до котрого 1900 року було заслано Луку Гарматія? Під самі полонини. Якщо й справді гуцульські села складені із царин (низовин) і голов (верховин), то Голови розположені найвище в го­рах і найдальше з-межи всіх поселень. Голови, бо го­ловують верхами над нижчими селами. Хоч кажуть, що назва походить від скараних тут опришків – їх голо­ви довго висіли по кіллю на покай усім людям. І це стверджують давні записи.

Тут спілкувався Михайло Коцюбинський із тінями наших предків.

Перед Головами є ще село Красноїлє, котре походить від красної їлі (ялини), що з одної накололи дощок на покриття сільської церкви, а обкантований величез­ний пень служив престолом. Ту церкву красноїльці від­так дали за простибіг у бідне село Черганівку (між Косовом та Кутами), а собі другу збудували. Той знаме­нитий пень з красної їлі стояв серед села ще в середи­ні XIX століття. А так, як їль живе у Карпатах 1200 літ, а це була не молодша їль, то селові не триста років, а набагато більше (Красноїлє у записах прослідковується із XVII століття).

А так, як села строїлися здолини вгору по ріках, то за Красноїлєм заселилися Голови. Коли?

Пошукаємо в податкових записах, люстраціях, інвен­тарних книгах, як тривав процес. Уже й на карті По­куття французького інженера Гійома Левассера де Боплана (1650 p.) позначені гуцульські села Березів, Микуличин, Космач, Тюдів, Ростоки, Устєріки, Довгопо­ле, Зелена, а далі пасмо Чорногори і за ним село Ясиня на Закарпатті. Чи Боплан уже не взяв до уваги ма­лі приполонинські поселення попід Чорногору (тільки село Зелену заніс до карти – вона якраз по той бік по- –лонини Скупової, а по цей бік Голови), чи їх, цих сіл, ще просто не було... Коли мої Ростоки згадуються у документах у 1500 році, то Голови (а з ними Гринява, Яблуниця на Білім Черемоші) – аж у 1785–1788 роках. Все ж виглядає правдоподібно, бо заселялася місце­вість вгору по ріках. Це видно навіть по тому, що тро­хи нижче село Стебнів уже значиться у записах 1731 року. Ще одне. Полонини в історичних джерелах упер­ше з’являються як літні пасовища в середині XVI сто­ліття (коли постали Ростоки, коли’ розгулялися гора­ми опришки). А в другій половині XVII до середини XVIII століть, коли з’являються Голови і інші причорногірські села, полонини уже бурхливо розвиваються.

Тоді ж і находимо у Язловецьких актах (1754 p.), що “якась жінка-“гуцулка” підпалювала панські будинки, фільварки, за що була страчена”. І в мемуариста-істо­рика Петра Ступницького в хроніці: “1816 года. Тяж­кий год. Гуцули ходили за збожем аж у Молдову”. Від­так Ступницький потверджує термін “гуцул”, згадую­чи про гуцулів у сйоїх хроніках 1824-го, 1830-го, 1832-го, 1848 років. Отже, при заселенні Ростоків ще про гуцу­лів не чути, а вже Голови осідають гуцули. Хоча це була одна і та історично-етнічна група, просто назва пристала до неї пізніше. А як же називали тих перших поселенців над гірськими ріками – якби-то знати... Знаємо ясно, що в долах селян мучила панщина і во­ни тікали хто куда міг: одні в опришки на Стіг і Го­верлу (“говерла – “гаверла” – “пуста земля”, “неро­дюча”), інші, більш смирні, освоювали кавалки земель понад рікою серед лісів. Іван Франко писав у 1888 ро­ці про моїх предків таке: “В атмосфері повної темно­ти і пригноблення жив цей люд, ніби в мряці. Особам більш живої вдачі, що прагнули до руху і зміни, зали­шилась тільки одна дорога – опришківство, розбійни­цтво, жебрацтво і загалом життя нестале, нелегальне, але вільне. Була це теж одинока на ті часи форма народного протесту проти пануючих суспільних поряд­ків”. Але й та решта утікачів, що не воліла розбою, осі­даючи в далеких, недоступних горах, вірила, що дер­жавний апарат не досягне їх там і не упокорить. Так і було якийсь час у малозаселених Карпатах, з непри­ступними скалами, глибокими потоками-ярами, непро­хідними лісами і широкими полонинами. Шукай вітра в полонині!.. Іван Вагилевич писав, що народ ішов у гори шукати правду і свободу і зароджував там інше життя: “Створився спільний спосіб життя певного по­рядку і прав – тобто життя гайдамацьке”, – пише Ва­гилевич про Гуцульщину.

Але вернемося в Голови, де, за королівськими мет­риками, уже є в селі 63 господарства, котрі сплачують податок 1578 злотих 13 гривень (Ростоки мають на цей час 107 дворів, оподаткованих на 3541 злотий 9 гри­вень). З чого жили ці люди і за що сплачували грошо­ві повинності, коли землеробство було другорядним у господарстві Гуцульщини? В описі грунтів села Голо­ви від 1878 року сказано: “То село в гористім місци положене майже під самими полонинами, де немає жодної возової дороги, крім кінно-верхової.

Огороди разом змішані з сіножаттям, в одному загородженні між якими будинки по горах розположені”. В інвентарних описах також згадуються малоземельні і безземельні гуцули-городники, комірники (квартиранти, бездомні), халупники, наймити. В одному з інвентарів значиться у Головах 1789 року 13 халупників. Про них записано:

“Ці піддані до роду халупників належать”, “загород-ні грунти і куски сіножатей” мають.

Що могла держава мати з такої бідноти, які податки?

Ті ж інвентарі показують, що повинності голівських селян у 1789 році складалися з вісьмох пунктів. І хоч кожен мав припис відбути до десятьох днів “пішої” панщини, читаємо: “Та громада жодної панщини не ро­бить, лише чинт і інші повинності готовими грішми пла­тить”.

Але були багачі, що володіли полонинами, лісами, пасовиськами. Особливо розвинуто у ці часи вівчар­ство. У першій половині XIX століття на Гуцульщині нараховувалося понад 100 полонин. І було би неправ­дою вважати, що з них користали тільки пани, дідичі і держава. Простий нарід – хто п’ять, а хто тридцять п’ять голов – давав на пашу до ґаздівських полонин маржинку, а скором ділили порівну мішєнникам, не­залежно – багачеві чи бідному.

Питаюся у старих людей – чи вони чули що про панщину у горах. Ні. Всі кажуть, що панщини гуцули не зазнали – то десь у долах це лихо тривало. У доліському селі Виженка, що під Німчичіем (давно пе­ревал Німчич називався Турецька вершадь; на Буко­вині панували турки), і тепер ще якось витрималася каплиця з видавленими по глиняних стінах записами: по стільки-то буків давали за невихід на панщину, аж кров сикала... А Лука Гарматій записав у Жаб’ї ота­ку розповідь: “Давно була тьижка панщина, робили у Ромашкана на Віжници по пйить день на тиждень, иш­ли та й робили тьижко. Ходив старец сйитий. То не був старец (прошак. –  М. В.), але цісарський син. При­йшов до одного чоловіка на ніч та й каже: “Приймете мене?” – “Та прийму, –відповідає чоловік, а сам нуждуєси, шо треба йти рано на панщину: – Єкби си за-пізнив, то дадут дванаціт буків”. – “Я би пішов за вас, – каже подорожний ґазді. Але рано старец спит – ни встає. А ґазда квапит: – Идіт, бо си забарите, та мут вас бити”. А старец на то: “Я умисне си спізню, найко ци мут бити...”

І пишов на ту роботу. То вже сонечко пидийшло в обіди, нарід наробивси, а вин лише прийшов. Окоман сказав єму: “За кого ти прийшов?” – “За того и за то­го”. – “А чого так забаривси?” – “Так міні випало”. – “Єк тобі так випало, то біжи до канцелярії, неси суда лавку и бука”.

Приніс вин ларку, а окоман каже: “Лєгай!” Дав єму окоман дванаціт буків і пишов старец до роботи. Ро­бив до полуднє. А по полудни треба було квапитиси вставати, бо также давали 12 буків. Старец собі по­воленьки їв, не вставав борзо и на полуднє дістав шє 12 буків. Вірєдили єго, аби приніс води. Вин єк пишов, так ни вернувси – лишив картку, прибив у Ромашка­на на одвирку. Увечір пан прочитав тоту картку, а то писав цісарський син. Рушили за ним, але не могли на­здогнати. Угіослід того прийшло вид цісаря, шо панщи­на скасована, а Ромашкан згорів у залізній печі”.

Мій вуйко Николай таке саме чув від свого діда Йвана. Додає, шо цісареви люди довго скаржилися на то, шо пани у горах не слухають цісарського наказу – не скасовують панщини. (За указом панщину на Гали­чині скасовано 16 травня 1848 року). А цісар не вірив. Але нарешті післав свого сина до Віжниці (містечко коло села Виженка, називалося давно Здвижень). Пе­реконався цісарський син на своїх плечах, шо тєжка панщина триває по горах –дістав 24 буки.

Приклад вартий наслідування...

А голівські ґазди про панщину у їхнім селі не чули. Дуже вже воно бездоріжне і гірське для панських об­ходів. І гуцул у Головах чувся вільнішим, хоч не мав грунтів, не їв білого хліба. Зато дихав на повні груди. Недаром тут найдовше витрималися опришки. Ще й тепер коло хати Олени Сапріянчук-Бойчук – правнуки у семім коліні ватажка опришків Михайла Бойчука (Кляма) росте груша, котру посадив тесть легендарно­го героя.

Біографія Бойчуків багата, як гуцульський стрій. Олена розказує, що її прапрадід у семому коліні був Чокан – козак з України, що утік з польського поло­ну. Та як прийшов у Голови – мав лиш сокирку з ма­леньким топорищем... Поклав тою сокиркою хату і по­садив коло неї оцю, що дотепер витрималася, грушу. Узяв собі гуцулку за жінку, та й мали одну доньку. На тій козацькій доньці оженився Михайло Бойчук з перших Голов (тепер присілок Шкірівське).

Оцей Бойчук мало що пожив коло своєї господарки, так переймився тестевим духом (і свого, певно, не бракувало), що не хотів ані раз нікому коритися – пішов у оприш­ки. Зібрав ватагу таких самих, як він, і став називатися Клям. Пани Кляма боялися, як Божої кари, як гро­мової бурі на свої голови.

У хроніці гуцульського літописця Ступницького від 1817 року читаємо: “Появилися в горах шайки славних опришків: Бойчук, Марусяк з Космача, Мосорук, ва­тажок з Прокурави, Штолюк з Жаб’я і Куделюк – з-за Черемоша, Яким’юк з Вербівець...”

Михайла Бойчука не варт сплутувати з іншим Бойчуком, уже Іваном – також славним поводирем гір­ських месників. Іван Бойчук діяв на століття раніше, опісля Довбуша. А коли зробилося скрутно, втік ра­зом із своїми орлами до Наддніпрянської України – влився у Переяславський козацький кіш. То славна іс­торія, до неї ще вернемося... А тепер про Михайла Бойчука-Кляма.

Багато років діяв разом із своєю ватагою попід по­лонинами Михайло Клям. Він був справді невловимий, і пушкарі довго його розшукували, аж нарешті зло­вили у Річці. Катували Кляма в Устеріцькім “катуші” – підземній тюрмі управителя пушкарів Герлічки. Але ва­тажок не видав жодного опришка, жодного ґазду, що помагав їм, не промовив слова.

Як дізналася Чеканова донька, що її чоловіка трима­ють у катуші, схапала діточок – їх у Кляма було два­надцять, одинадцять синів і одна донечка – і бігом до Устєрік.

Каже Олена Бойчук, що Михайло Клям ще теплий був, але уже неживий – його повісили. Бере нещасли­ва вдовиця тих діточок-сиріт і на роздоріжжі, що на­зивається Вигода, каже їм:

– Розходіться по людях служити, бо я не годна вас прогодувати.

Лишила тільки трьох: хлопчика, що в бесагах несла, трошки більшенького, що вже ходив, і дівчинку, бо не хотіла дати її збиткувати. А старших синів післала се;

лами до газдів на симбрилю (наймитувати). Ці два хлопчики, що лишилися коло мами, називалися Юрій і Микула. Вони виросли і збудували 1845 року хату. Та хата стоїть і тепер з написом на дверях – ким і ко­ли збудована.

– Дідо не дає її розбивати, – каже Олена.

Цей дідо – Бойчук Василь Дмитрович походить з Микулиного коліна. У Микули був син Федьо, що мав сина Дмитра, –Дмитро Леся, дєдю цего діда Василя, що не дає розбивати хату. Йому 94 роки. А його хаті 145 років. Вона лиш на п’ять років молодша від церк­ви, покладеної в Головах 1840 року за священика Сильвестра Вітошинського – відомого просвітянина і громадського діяча в Галичині; цей священик 1874 ро­ку організував у Головах Товариство тверезости. Ма­льована голівська церква Йосипом Сороковським уже пізніше, за священика Рожка. Так-от дідо не лиш ха­ту не дає розбивати, але й предкову – козакову грушу рубати.

– Иду-ко я грушу Чоканову рубати, там під нев мают бути гроші, золото, – каже Оленин син Василь.

Старий Василь Бойчук не позволяє внукови це ро­бити.

– Я, – каже, – колись гадаю собі: це пусте, дичка, не родить – урубаю гет. Лиш подумав, а гілля така грубезна упала передо мнов. Та не раз були вітри, бу­рі, нічого її не ломило, а це упало тепер вперед мене. Заклєта, видко, груша. Не треба її кивати. Не вільно.

А люди говорять: певно, під Чокановов грушев мают бути опришківські гроші, заохочують молодого Бойчука.

– Нічо, я рубати її не буду. Маю копати – мушу тоти скарби добути...

Козацька груша. Опришкові скарби. І хата ватажкового сина. Все це уже скарби. Живі. А для діда Ва­силя Бойчука світили колись інакші скарби – не матеріальні. І завіз їх у Голови учитель Лука Гарматій. Старий Бойчук його добре пам’ятає. Каже, що був ду­же говорючий. Як приїхав до Голов Лука, то гуцули зустріли його, як це заведено в горах, гостинно. Але в Головах гуцули найгуцулішї. Найгостинніші. І нині йдеш селом і попросиш пити – ніколи не винесуть го­лої води, а завше якогось напою: малиннику, афиннику, настою паростків хвої, жентиці або розводу (квас­ного молока з водою). В першійліпшій хаті приймуть, нагодують, постелять. Не питають хто, відки. Такий закон здавен.

Але одно приймити гостя, а Друге віддати йому сво­їх дітей. А Гарматій записував дітей до школи. Це голівським ґаздам не вдавалося. Ніхто не хотів позбува­тися помочі – віддавати в дідче нащадків свого маєтку, тяжко приробленого.

Тим більше, що усі знали: у ста­рій школі сидить щезник – він. гримить, бубнить, дудо­нить там щоночі. Школу відколи поклали, там ще ґаз­дівська дитина не сиділа. Бо в ній сидить нечиста си­ла. А котрий ґазда відпише свою дитину Сатані. Де хто таке видів!

Довга і тяжка робота випала на долю Гарматія. Заки він розказував, переконував тих занурених у стару ві­ру газдів, школа пуста-порожна страхала перехожих; кождий старався обійти її, якнайборше проминути, пе­рехрестившися від нечистого. Лука ходив від хати до хати – розказував і слухав, не переставав дивуватися. Але й не опускав рук. З цими людьми можна багато зробити. Ці люди йому припали до душі. Відси він так просто не уступиться. Нічого, в Головах дітей до шко­ли не дають. Він зачне з присілка Чорної Річки. Там створить читальню “Просвіти”. Буде неграмотним гу­цулам читати “Богдана Хмельницького” Костомарова. За кілька тижнів вечорами прочитає їм три томи. Кож­ного вечора до читальні приходять все нові люди. Уже вони разом вчать коляди, організовують січових колядників на Різдво. Чорноріцькі ґазди віддають усі як один своїх дітей на науку до Гарматія – цей не зба­вить їх синів. А голівським стало заздрісно: що – їх діти пущі? І в Головах є товариство “Січ”, также Гарматій створив його двома роками перед “Просвітою” в Чорній Річці. Ми, голівці, гонорові – не попустимо. Так поволеньки викурили нечистого із школи і післали до Гарматія своїх дітей.

Кращої школи, як у Головах, ніде в горах не було. Мали поміч від “Просвіти”, від учених гостей, що раз по раз навідувалися до Гарматія і дарували селові свої духовні скарби.

І мирили між собою кмітливі учні і просвічені зсе­редини ґазди, Божі заповіди і сила-силенна тої дивини, що “за кождою ростинкою, камінчиком, коликом, в во­ді, в лісі, на дорозі, на царинці, в хаті, при злій і доб­рій нагоді життя родинного і господарської роботи зорким оком стежать за його (гуцула) поведенєм”, як писав сам Гарматій у своїх споминах про Михайла Коцюбинського.

Бо гуцул завше лишається гуцулом. Лиш неписьмен­ний увірує в гуцульський багатий світ несвідомо, з ост­рахом, а освічений уже береться засобами науки про­світити, з’ясувати, не руйнуючи свого світу.

І я так волію.

Добро і зло, темне і ясне у нашім краї межують, як у самій природі.

Вертаюся на Вигоду, що на роздоріжжі в сторони мо­го села, Жаб’я і Голов. З Вигоди вигідно хоть куда. За Черемошем на Вигоді стоїть довгий будинок. На вид­ному місці. Це тепер Музей атеїзму. Найневідповідніша назва такій незвичайній споруді – не знаю, чи є де ще така на всі гори... Це та святиця, покладена Васи­лем Жикалєком за “погані гроші”. Так це діялося не так давно. І каплиця його є (лиш верх із хрестами два рази зносило: раз Сатана ураганом, а другий раз уже руками слуг у п’ятдесятих роках). Є і його грунт, на нім сидять брати Недоходюки Василь та незрячий Іван – Гриневі на них кажуть. Бо Жикаляк був без­дітний і взяв собі на годованці Гриня Недоходюка, а це вже його сини – Гриневі. Іван оповідав мені, а Ва­силь і місце показав, де дідо викопав кітлик червоних. Під ліском, на обочах. Викопав Жикалєк (Бабій на ньо­го казали) тоти гроші, застрашився Сатани, бо гроші, певно, були “нечисті”, та заповівся покласти святицю. Так і зробив. А ще заповів себе і жінку Одокію під пре­столом поховати. І люди виконали його волю – обох поховали під самим престолом у каплиці. А Гриньо за­жив на грунті і в хаті, що Жикалєк придбав на части­ну скарбу. Що в цім неправди?

Є інший варіант набутих Василем Бабієм грошей. Це вже Олена Бойчучка чула від покійного Курлея – зна­ного голівського боднаря, на прізвисько Кіцмак. Він таке їй розказував.

Хотів бідний Бабій спробувати роздобути грошей на грунт і на хату в той спосіб, що горами ширився. Як собі погадав це, так і вздрів Сатану.

– Ци ти би мені не позичив грошей?

– Чому ні, але аби ти мені за рік приніс. Приносить Бабій за рік тоту позику – спудився і не кинув ни гроша. А то дощі – та й урвало засув. Бабій,

коли брав гроші у дідьтя, питався: як я буду тебе визивати?

– Скажеш...

Але Олена Бойчук забула то заклинання і вже напи­сала мені в листі з Голов: “Здається, він сказав двоє слів наподобі “чала-чій” – це, може, не точно, бо то більше тридцять років, як мені Юрій Курлей розказу­вав – той дідок багато знав, але єго уже нема”.

То-приходить Бабій на умовлене місце, що засуну­лося від дощів. А мав сказати .“чала-чій” на тім самім місци, де брав позику. Що робити? Бабій прийшов рів­но за рік з кітликом у бесагах, а то – засув. Чує – а там плаче хтось. Дослухається, призирає, а то малі бісенята:

– Нашего дєдю сегодне убыв грім, та й ми не годні найти, де гроші поклав...

Бабій тогди нічого не каже, лиш вертає назад. За пайку тих грошей кладе каплицю на Вигоді, не­далеко свого грунту.

А Сатана все-таки зімстився – зірвав дах разом з хрестами та заніс далеко... Це вам розкажуть і в Красноїлі, і в Головах, і в Устєріках – так було.

Цікаво, хто тепер орудує в тій каплици, що стала Музеєм атеїзму – Бог ци чорт?..

З цими дідчими грішми мали дочиніння колись гуцу­ли. Таже золотими опасками обшивали довкола крисані, носили за позолоченим ременем золочені кріси, пі­столі, топірці.

Якби си Кедроватий утворив, То би на весь світ засвітив’..

І моя фамілія Задурєків із потоку Фудутова добре користала. Є про то опришківська співанка Довбуша:

Почерез Єворів та почерез Плоску, До Фудутова – туда ми дорога! Прийшов до Фудутова, повів очима, Подивив си на стів, а вже горівка уточєна. Хто її заплатив, ци тота Задурєнка чемна, Горівка оковита та з єрого жита! Напиймоси, братьи, йика у на смаковита! Ой пили-смо, братьи, та й попивали, Та усе до Задурєнки радо повертали, По наголовникови у котев дзерівний грошей изсипали.

Ци ти, Задурєнко, у Бога просила Абес в сріблі-злоті до віка ходила?

(Тота Задурєнка мала 25 дітей, а її донька – 15). Кажуть, що від Задурєнки “...пишли на Писаний Ка­мінь, закопали там решту золота та й заклєли. Довбуш на камени підписавси, виліз на самий верх на плитє та став си дивити на Чорногору за тим євором, пид кот­рим вин родився. Пидскочів угору, аби ліпше уздрів, та й камінь пид ним заваливси и розлупавси.

А єк Дов­буш падав, то зачіпив опришка, шо тримав мідний котев з черленими – так тот збанок упав разом из гріш­ми у шпару. И тепер там пид плитєм є. Але на тим місци зробиласи керниця”.

Є на Писанім Камені і підпис Довбуша, є коло него і студена головиця.

Все чомусь там, де були “погані” гроші, западаєть­ся – засувається земля...

От і в Ростоках. Малою я пастушила з Коцем і Штефаном Василя Раб’юкового, що жили над плесом на Горбі. Бувало, згримає, зблискає, а ми бігом до першого-ліпшого дерева, малюємо хрестик і вже там пе­реховаємося лиху хвилю. Овечки коло нас туляться, дощ ллє, а ми хрестимося, як блисне, і віримо, що де­рево з хрестиком блискавка не вб’є.

– То ангел у чорта цілить, –- каже старший Коцьо. Мій дідо єго, щезника, видів, так, як я вас. Казав, що такий панок невеликий, у чорному капелюсі, лиш з ра­тицями і хвостом, як оця овечка.

Ми слухаємо і тулимося гурту одні до одних – мен­ші і вже школярі – від холоду чи від страху, і овечки тиснуться коло нас. Довкола стемніло від плови, лиш блискавка освічує видряпаний хрестик на старій сме­реці. І ми вже десь у давнині, в інакшім світі...

Старий Николай Раб’юків любив пити. Жив у Жоло­бі, за теплицею, недалеко від нас. Він найшов кітлик червінців. Але той каже:

– Дай за то душу.

Раб’юк думав-думав і надумав дати душу хлопця-старчука, що ходив, просячи, коло хат. Привів того хлопця, а то єму каже:

– Ні, мені не треба цеї душі. Вона несвідома, що з нею роблять. Дай свідому.

Тоді Раб’юк приводить на то місце свого найменшо­го сина, калікуватого.

– Живого не требую. Ти вбий єго і так дай мені... Повів Раб’юк сина додому, опам’ятався, що він заду­мав дитину згубити свою за дідчі гроші, – і відніс тоти гроші назад.

Витак сини випитували, де тоти гроші, а він пообі­цяв, шо покаже, як буде умирати. Але не сказав і пе­ред смертю. Його дуже просили сусіди, рідні, аби по­казав, де то місце – щоби хату на нім не поклали, а вік не показав. Потому копали-рили, але нічого не знайшли.

І той Жолоб засунувся. Уже при моїй пам’яти – десь по войні. Такий засув великий – скала урвалася, і засипало рінню кавалок Жолоба.

Потому то заросло багною, мохом, травою, і ми ходили у Жолоб збира­ти дикі полуниці-хруставки. Хрусткі на зубах, великі, солодкі, вони там були найліпші. Над Жолобом висить величезний камінь, у давнину на нім стояв хрест у да­шку, а тепер олень з бляхи і синьо-жовтий прапор. То камінь Довбуша у Ростоках. Там, на самім вершку, во­дяться гаді цілими кублами. Ми, бувало, збирали всіля­кі ліновища – сиві, чорні, крапкаті. Під каменем жила мамина старша сестра Гафія, то у неї гадини любили у печі теплій сидіти. Я приходила і це виділа. Тітка спершу воювалася з нечистю, а потому привикла: то її не чіпало. Най собі гріється! А на самім Жолобі Николай Клішишин поклав стайню і каже, що, певно, на тих дідчих грошах побудувався, бо ніяка маржина йо­му не ведеться... Вуйко Николай уповідає також про свого вуйка Дмитра Семенищукового з Білоберезки, що найшов на полонині Гоїччині, нижче Штефульця, кіт-лик грошей. Приніс він то до стаї та й поклав на подрю до будзів. Мав у село брати. А то вночі так подрями гриміло, що Семенищуків не міг уснути, не знав, де із страху ховатися. Але вже якось перетерпів ніч, а рано утік із тим у село. А під попом у Білоберезці його з тими будзами сиру і кітликом грошей перестріло і перевернуло у берег. Діставси до себе, і дома його карнувало, не давало цілими ночами спокою. “Я від­дам”. Як це сказав, перестало гриміти й трясти подами. І мусив відвезти той мідяний кітлик назад. Але на тому не скінчилося. Семенищук собі зачєв позичати тих грошей. Позичав і купував у Загір’ю на Буковині ягня­та на продаж. Завше ще перед ярмарковою брамою у него тоти ягнята розхапували – дуже купці йому ве­лися на товар. А віддавав лиш то, що зверху виторго­вував. І так позичав, мав прибуток, а що понад ціну – то відносив.

– А кому він віддавав, хто там був?

– Єк відносив позичку, то нікого не було, лиш якийсь дрізд посвистував або ще щось живе – якась диханя покажеться, а так нікого не видів.

Але він знав, що мусить віддати. Без жарту.

Каже мені Олена Бойчучка якось:

– То лихо, що ви дачу збудували, а не жиєте. В ха­ті треба жити, аби си біда не заплодила. – ?..

– А то так. Хата має душу, єк людина. Має вікна – очі, лице, подобу свою кожда має. Не думайте, шо то так собі...

– Десь колись у неділю їдемо, щось там робимо.

– У неділю ніколи нічого не робіть. На то Свята не­діля, аби не ділати; на то є цілий тиждень. У Красноїлі один робив... Але я вам розкажу за порєдком. Там є озерце. Глибоке, не заростає. Це озеро на Бельмегівськім груші. Дідушки, Панковичі, Бельмеги – богачі красноїльські (зумисно пишу, як чую – “богач”, а не “багач”, бо від “Бога”). На тім місци, де озеро, бу­ла хата, жив ґазда. На Великдень йшли попри хату лю­ди до церкви, а чоловік рубає дрива коло хати. Люди до него: “Христос воскрес!” А він; “Брешеш, єк пес”, – та й далі рубає. Люди пішли собі до церкви святити, а як вернулися з свяченими пасками, то там, де була хата того ґазди, зробилоси озеро – шє видко було дах углибині. Довго було трошки даха видко у чистій во­ді. Десь із 10 метрів озеро, краї зарослі, а середина – ні.

Отакі-то Голови! Голівці зчаста кажуть на село Річ­ка. Бо то колись богач Дідушко мав багато коров, на­робив жолоби і пускав молоко з верха у долину. А хтось то йому назбитки зрунтав: молоко пішло річков. Тому й село назвали Біла Річка. Є присілок Чорна Річ­ка. Як Черемош – Білий і Чорний. Мені виглядає, що ці назви за кольорами: “біла”, “чорна”, “красний” за­лежить від розміщення до сторін світу.

– На однім селі тілько всього збіглося: і Клям, і Ді­душко з його страшною пригодою, і Лука Гарматій, і...

– Чікайте, то шє ни все, –делікатно, як завше, ка­же опришківська онука. – Я вам про діда Подама не розказала...

– Подам... Подам... Щось я таке десь чула. То не Шпитко часом? Не той, що ребра у него зрослі з клу­бами? – нагадую з дитинства розповіді керманичів.

– Той. Федір Шпитчук. Але в селі усі на него ка­зали Подам.

Про цего дідка ходять горами легенди. Іде Подам плаєм, видить; Мимлик б’є волів, шо не годні ковбки дерева витягнути на горб. “Не мучій телєта, розпрєгай, я тобі зараз це піднесу”. Узяв Подам корчугу разом з ковбками та й підніс д’горі на рівне і каже: “Тепер запрєгай”.

Оленка Бойчук пам’ятає, шо цей дідок був середньо­го зросту, але доста широкий у плечах, мав коротку, дуже грубу шию, груди видуті, люди говорили, шо в него дубелтові ребра спереду і ззаду зрослі з клуба­ми, тому такий дужий. Говорив тихо, бо мав сильний голос. Раз прийшов у сільраду, а дєдя Олени був там за секретаря, то поки Бойчук виписав Подамові по­свідку, тот начєс иззів два хліби. “Ти, Федьку, вже трошки під’їв”, –жартує Бойчук. “Ні, Васильку, я лиш занісся”.

Кажуть, шо він у заліжку за барана з’їв барана: “Єк иззіш цего, то другого даю”, – заложивси з ним ґазда. Зарізали. Файно наклали в котел, верли соли, варили, доки не відстало від кісток.

Подам усе мнєсо передушив від дзєми (юшки, але гуцули “юшка” кажуть на м’ясо) і з’їв. Він міг з’їсти за чотирьох. Їв не часто, але багато. У харчах був неперебірливий – їв, що було. Не мав жінки і дітей. Чо­гось не женився. Олена запам’ятала дуже грубі ноги і руки у Подама. Брат його Іван був також сильний, але менше, не так набитий. Голівський ґазда Микула Кундак уповідає, що одного разу несли підвалину на будинок, шістнадцятиметрову; в одному кінци несло четверо, на середині знов четверо, а в другому кінци сам Федьо Шпитчук – ноги у него потавали у землю по котики, але ніс так, як всі. Кундак ніс також з усіма разом і сам це видів, а ті восьмеро людей дивилися потому на сліди, де ступав Шпитчук: то були сліди ла­паті, глибокі, розчепірені в пальцях, чисто як у дикого чоловіка...

У колгоспі носили сіно з такого місця, де не можна заїхати кіньми. То. Шпитчук ніс без припочивку куда треба один центнер сіна, зв’язаного навхрест петель­ками (грубими вірьовками). Це розказував Кундак і приказував, шо Подам був подібний на непростого. А з непростими мав дочиніння рід Кундака – сам чув, як у плаю співала вночі лісна (бісиця), голос дуже файний, співала довго, доки було чути. Це під Скуповою. Там він і сліди видів на снігу, такі, як семирічної ди­тини. А сестра Кундакової жінки виділа лісовика – того, шо їсть бісиць; ішла увечір у плай, ще видко бу­ло, і зістрітила дикого чоловіка. Це було також на по­лонині. Він їй нічого не казав, пробіг, а вона так си перепудила, шо через годину" викинула дитину (ходила тяжка) з того страху. Цей дикий чоловік був високий – до трьох метрів, – оброслий. Микула Кундак ночував у хаті, в котрій ніхто не жив, і чув, як відчинило вночі двері у сіни, зайшло в хату, чути було, як ішло до сто­лу, коло стола постояло і пішло – замкло за собою двері.

– Так шо ви аби-сте собі знали, – каже про мою гу­цульську хатку Олена, – у хаті треба жити, ночувати, говорити до хати, аби си біда не заплодила...

А дід Подам подобав на лісового чоловіка. Олена малою побоювалася його сердитого сильного голосу, як з полібичка, широкого темного лиця з похилим чо­лом і ґулями над бровами, довгого чорного волосся по плечах. Жили браття Шпитчуки на Вильшєнцкім, бідно си діяло, і вони украли у когось із газдів сіно. Це було взимі. Ґазди заслідили, бо сіно си розсипало. Найшов тот чоловік свою пропажу та й каже: заверніть мені моє сіно. Ждав-ждав, а Шпитчуки не вертають. Году­ють собі корову. Минув тиждень. Прийшли восьмеро людей та ледве занесли тото сіно назад. “Ану, скажи, Федю, за кілько разів ви це занесли”, – запиталися для інтересу в Подама. “За раз. По з’єзці, дві линві в одну з’єзали та й з Иваном занесли”.

Ще й не таке було. Дідо Пуршега розказував, шо ішов давно піше з Косова та й ніс тридцять глиняних мисок у бесагах. На Буківци здогонєє Федя Подама, що несе чвертку соли. Михайло Пуршега був сміхован:

“Федю, шо хоч, абес мене до Вигоди заніс из цими мис­ками?” – “П’єть злотих”. Сідає Пуршега з мисками на карк Подамови зверх чвертки соли. Убраний у сардак (я той черлений сардак маю, бережу). Жарт жартом – несе Подам, аж люди бігли Ясеновом та чудувалися. Приніс на Вигоду на міст, поклав серед мосту на поручину: “Клади гроші, бо тручєю у воду”. Тут не бу­ло шо жартувати – сидячи на плечах витягає Пурше­га п’ять злотих. Мусив платити, бо зараз був би у воді.

А раз пішли голівці у Запорізьку область на жнива заробити кукурудзи і пшениці. Серед них і Подам. До­говорилися на один місяць, а голова стримав плату, не пускає гуцулів додому – скоро сніг упаде, а робота є. Але люди позамерзали. Підмовили Подама: як приїде голова, покажи силу. Над’їхав, просить лишитися, а дідо підклав плече – лиш “газик” блимнув у рів. Го­лова повиплачував зарібки і пустив усіх додому. А мав Подам шістдесят років.

Раптово умер цей силач, не лежав ні дня.

А гори його не годні забути. Навіть поговірка скла­лася: Шпитко робить швидко.

От вам і Голови. Село опришків, силачів, уких лю­дей. Таких, як учитель Петро Карапчук, що вспадкоємив Гарматієву тягу до знань, просвітництва. Або са­моук, учитель німецької мови Петро Дідушко: цей по чорній магіці викликав Леніна. Та вели бесіду – чого-то не так склалося, як людям гадалося... Ой ці Голови! Село з того й зачалося, шо пушкарі убили кількох несупокійних опришків, стєли голови і понатягали на Шкірівськім на коли, аби пужілися, не йшли в оприш­ки. А що то помогло?.. Від цих перших опришків, що заплатили головами за непокору до ватажка Кляма, а від Бойчука-Кляма до нинішніх часів нічого у гуцуль­ськім характері не змінилося. Гуцул волю не продає і не купує. Це при нім завше. Первий брат прогресивно­го учителя Петра Карапчука Дмитро Марощук (його дружина з Клямового роду) колись в молодості учворив таке: заскучив за горами, та як стояв на посту в армії, так із зброєю утік у Голови. Хоть знав, що буде кара­ний, а дав серцю волю, втамував тугу. Тепер Маро­щук уже в літах – кохається в рідкісних рослинах, по­насаджував їх у себе наверху довкола хати всіляких – наблизив світи до вікна. А Україна дбає, аби мати свою армію. Недармо всілякі заведії трималися найдужче в Головах. Заведією прозвали Василя Небесійчука з Їльці. У народі на таких казали “партизанка”, “лісові”, а в уряді – бандерівці. Заведія був останнім з них. Заведія любив фрашки. Люди усяке вповідають. Їв собі файний гуцул у Жаб’ї в їдальни. Сиділи разом із начальни­ком районного комітету безпеки. Бесідували. Гожий гу­цул вдався начальникови. Він встав до прилавка узяти пива, приносить, а гуцула нема. Тільки напис на сер­ветці: “Красно дєкую. Заведія”.

Видко, і той начальник лісовому вдався. Приніс За­ведія до него додому кошик яєць. “Ви би ці єйця у ме­не не купили?” – питаєся поштиво у господині, жінки начальника. Господиня не надякується, хвалить чолові­кові чемного гуцула. А коли яйця з’їли, найшли на дні кошика папірчик: “Це вам продав Заведія”. Кажуть, що він був дуже твердий, ніколи не пустив сльози. Але раз привели лісові до Заведії музику Могура. Мали ска­рати на смерть. Могур був (та й ще є!) знаним скрип­ником на всі гори. Заведія каже: “Єк бес зайграв так, аби я заплакав, то пущу тебе”. Могур зайграв. Слухав, шо слухав Заведія, та й каже: “Иди в дідчє, абих тебе не видів”. Витер очі та й пустив Могура.

Фрашки до добра не довели. Запросив Заведія свого знайомого начальника з Жаб’я – переказав: ходім на Кринту, мемо їсти банужу. А той давно шукає Заведію, збирає цілий загін і йде на “бануш”. Заведія бе­ре лиш одного товариша і вірного пса. Воєнні собаки заслідили лісових, під полониною, у Костівках, оточи­ли. А тоти вилізли в смереччє і поховалися. Воєнні пси стали їстися із Заведієвим і так його побачили. Він ки­нув гранату, вибив дванадцятьох, а сам зліз і застре­лився.

Отак скінчив Заведія, котрий любив фрашки. Хто ще так ревно любить свій край, як гуцули? З ді­да-прадіда. Від Олекси Довбуша, від Михайла Бойчука до нині ще безвусого гуцульчика, що йграється в оп­ришків з такими, як сам. Чи знає цей хлопчик про то, що Довбуш заповів нащадкам, а може, й не чув, який був Олекса: високий, плечистий, темноволосий, краснолиций, рухливий, усміхнений, дзвінкоголосий... Як ска­зав “Слава ЙсусуІ”, то у бабки в Жаб’ю задзвонили ми­ски у полици, а дітвора поховалася на піч... Що вибракувані Довбушем легші на Стозі присягали на стріль­бі, що його не покинуть... Що їм сонце сходило коло закарпатського Ясіня, а заходило за низинними Богородчанами. Це лиш він так умів – шоби Кути не ми­нути, до Косова повернути... Шо Олекса зв’язав свого ворога богача Дідушка із його сином, підоймив одною рукою їх високо угору, перед тим як скарати... Шо цю силу Довбуш заслужив у Бога, як малим пастушив і за­стрелив Щезуна, котрий глумився Господу. Коли Ан­гел запитався, шо Олекса хоче за послугу, пастушок попросив: “Я хочу, абих такий дужий був, аби си ме­не не брала ні стрівба, ні сокира, ні ніж, ні вода... Хочу, аби над мене не було дужчого, буйнішого, жвавішого, аби си мене не ловили ні кулі, ні зелізо, ні во­гонь. І хочу, аби я ніколи не вмирав”. А Бог на то від­повів: “Сус Христос був Бог, та вмер, та й ти меш вмирати, але будеш доти жити, доки сам меш хотіти... зги­неш від ярої пшениці, від срібної кулі і золотого во­лосу, єк над ними дванадцять попів дванадцять служеб муть правити...” Шо вмер Довбуш 24 серпня 1745 ро­ку у Космачі, недалеко від хати своєї Дзвінки... Зреш­тою, шо –

Якби ся Кедроватий отворив, То би на ввесь свіг засвітив!.. – бо десь там і Довбуш похований, і все його срібло-злото... Шо, каявся великий опришок перед смертев:

Ану, хлопці, гей, молодці, Беріт мене на топорці, Беріт мене на топори, Несіт мене в сині гори. Беріт відси бочку меду, Бочку пива та горівки, Та й там пийте, та й там трубіт, Та й відти си всі розходіт. Лишіт, хлопці, розбивати, Людську кровцю проливати:

Людська кровця не водиця – Проливати не годиться.

Як не знає малий гуцулик, то виросте і буде знати. Відкриється йому його Кедроватий, засвітить багат­ством, правдою, засліплюючи криву лжу, котра століттями оббріхувала правду про наш край і наш народ. І перейде мій гуцулик соляними чумацькими шляхами з Карпат до Києва і Сум, до Хортиці козацьким гос­тинцем і вздрить-прозріє: Україна одна, лиш така роз­маїта, як Великодна писанка, і дороги її перехрещують­ся із Заходу на Схід, з Півночі на Південь спервовіку, спервороду – і гуцульські опришки перейдуть до Переяславського коша козацького, і прославлять Шевчен­ків край гірською відвагою, як до них коліївці услави­ли свою степову могуть у Карпатських горах. І стрітиться слава зі славою, брат з братом. То буде велике Стрітеннє народне.

Книжка рихтувалася все життя, а писалася з Божою поміччю в 1980 – 1990 роки

Теги:

Схожі статті

  • 14.04.2020
    270

    Унікальна, несхожа на інші українська культура виткана з безлічі яскравих явищ. Частину з них

    ...

Медіа