Зміст статті

Укі

Гой, цісарю, цісарику,
З качурика пірьи,
Я такого любка маю,
Що пише папірьи,
Я такого любка маю,
Що пише листочки,
Перед моїм милесеньким
Скидают шєпочки.

“Розумний” по-гуцульськи – “укий”. Тому й наука. Шкільничої науки не було, а уких було чимало в горах. Скільки пісень, дум, переповідок пам’ятало много людей, пам’ять народна то не розгубила: прецінь укий народ. Спрактикований, точний у всьому: у рит­міці співу і танців, у звичаєвих обрядах, у біді, гараз­ді; чесний у слові, пошукач за правдою. То нащо йому вигадки? Такому. Видумати може один хтось, а задля користі мав би цим бавитися цілий народ?

Тик виглядає, що теперішнє життя триває, аби, за­глядаючи у тридесяте царство прийдешнього, оберну­тися якнайдалі у минувшину. Теперішнє – то лиш місток між майбутнім і минулим. Спізнати, обміркувати, перейти подумки науку предків. Для цього й живемо. А маючи все це при собі, можна посуватися далі. Ось вам і різниця між уким і неуком. Чого-то так є, що від нас все хтось та застає, затолочує тернові шляхи предків? Кому це вигідно? Аби безтямно німим стадом сунути. Куди? У прірву? Без досвіду, без оглядки на пройдені дороги, без права запитатися, заперечити, за­сумніватися... Зостановитися!

Дайте глитнути повітря. Стривайте. Не женіть. Ми вже й так на краю. Від Ноєвого потопу до чорнобиль­ської прірви щось та було, діялося, надіялося.

Приречені мають пільги: кому вишень серед зими, а нам, зголодженим, отого яблука із так довго заказуваної, заборонюваної дички. Вона з наших пралісів, чому ж не маємо права скуштувати того, що предки викоха­ли? Хоч тепер. Коли ми такі хворі...

Іду лісами. Я спізнала поезію мудрощів Ніцше, ба­чила кістяки геродотівських часів, торкалася фараонських саркофагів, мене діткнувся в генетичнім коді чорнобильський саркофаг. Мені п’ятдесят. Чому ж я так несміливо іду дідовим лісом? Я “на ви” із смере­ками. Я перед ними мала і розгублена. Бо вони все вдома у себе, а я все десь. Бо вони тут вдихають і ви­дихають, приречені хімічною сокирою все ж висяться до неба – котра вища... Як вони стражденне борють­ся за своє земніння під сонцем, а нікуди не воліють від рідних гір відірватися. Для них усе найліпше – отут.

І вони вже лагодяться спати. Жовта фоя не зважає на космічне диряве синє полотно неба: вона і воно – вічні... І ці ліси. Любі мої. Як лікуєте моє серце, очі, як мені з вами, і тільки з вами добре! Де би я не бу­ла, чого би не спожила, аби в медах купалася чи уми­валася слізьми – найдужче мені вас бракувало. Мами і вас. При добрі а біді. Та ви лагодитеся до сну. Мрака легонько накриває вас, і ви собі придрімуєте. Отак ви спали без мене всі ці роки? Ви могли без мене? Ви мусили звикати... А я... Що ж я? Багато чого не змог­ла, бо без вас. Півжиття. Як птаха в леті – ні там ні тут. Але ви є. До вас кожної хвилі мож навернути. Не засинайте. Повістуйте, бо моя гостина минає. Не вкривайтеся. Побудьмо. Господи, як я могла вас ли­шити самих? Певно, що мусіли звикати. А тепер я вам чужа. Прихожанка. Стою під вашим великим храмом – не видите? Як ви умієте мовчати, терпіти, переждати, перебути. Навчіть мене, вділіть усього свого, камінно­го, живицевого. Я така слабкодуха, мізерна і немічна, що не варто зі мною і знатися. Що було Довбушеві викрешувати зорі на грунях – ви були коло него. А у мене ні вас, ні мами так здавна. І ви є і мама ще, а ме­ні нема. Але то неправда. Ви мені скрізь видитеся, в усьому відбиваєтеся, бо ви надто високі. А мамин го­лос веде мене. І тепер якби спитав:

– Чуєш, Марі, а може, то ти бісиці боїшся?..

Ця думка вивела мене з дрімоти. А правда, боюся. Я світами проблукала, нічого не страхалася, ночувала у чужому лісі, у юрті, у циганів, у брудних і пишних готелях, у потягах, у шпиталях з мерцями, між добри­ми і лихими людьми. Я не боялася. А бісиці завше жєсно. Бо вона триває. І потинає людей. Вчепиться і потне. Хто її видів? Ой, багато хто. От мій дідо Мирін. Ота розповідь про неї знов. А про Брошну. Про Брошну призабула. Але, чую, розказує комусь у себе в хаті Василь Маглич з Голов. Дослухаюся: все крапля до краплі як дідо колись у повідав. Усе так. Але Маглич мого діда не знав, він про свого казав: “Йой, та то давно, дід уповідав, у тій Брошни, у бутинах, нявок розвелося, аж кишіло їх слідами. Дідо сам видів. На обкорованій колоді дивиться – а то слідок гейби ди­тинячої ноги, маціцький. А так на дереві якби випік хто залізним формаком. І другі люди виділи такі слі­ди у бутинах. Бо то в Брошни, Там, казав дідо, природ­ні плеса глибокі були. Бирвами загородило воду. І як бирва урветься, упаде в плесо, – відти вискочить зо сто видр. А що стругів там було! А в нас, у Головах? Я сам пастушив, ловив їх руками. І головачі були – це дунайські осетрові, і кліш, і марени (із сомових). Ще минулою року зловив мій сусід головача, то було риби на півхолодильника. Вони йдуть з Дунаю на нерест через Чорне море у Дністер, з Дністра в Прут, від­ти Черемошем уверх – уверх по річках і потоках. Пе­рескакують біданки через каміння, б’ються, гинуть, а йдуть у верхи на продовження роду у чистих водах...”

Най переб’ю нечемно отут оповідача, але не вмовчу про чисті води. Кажуть, що наш Черемош – найчисті­ша ріка в Європі. Може, й правда. Але чи то надовго? Бо щороку уже в моїх Розтоках так наміряються то шкірзавод, то асфальтовий втулити коло ріки. Вже, ба­чу, вирубали шмат камарового старого лісу і возять цистерни потайки ночами, навпроти буковинського мли­на. Ніхто нічого не знає. Ніхто ні в кого не питає. Все тихонько, все крадьма. Аби відомчий живіт напхати. А то, що ріка занапаститься, байка. І то байка, що се­ло обстроєне горами довкола, куда ті дими гудронові-пухлиноносні дінуться? Ні продуву, ні вітроходу. В людські печінки все то сяде. Нашим дітям. Гірко таке знати. Сумно гуцулам. Бо розуміють, що й доро­ги треба асфальтувати, і шкіри виробляти, але якби то по-розумному, по-господарськи. А цьому тепер не навчені. Тільки грошей, побільше грошей загребти, а там – кому той гірський кут цікавий?..

А він же, чуєте, який цікавий. Здається, із зародка­ми рік і життя показує свій зачин. З головиць і пото­ків. З оцих непорочних замагур, палениць, перехрес­них, голов. Із Чорногорії. Якщо життя – великий спі­ральний вихор, то Чорногора з усім, що там діялося, є центром крутежу.

Пускаю душу в Чорногору. На ціле літо. Най пасе. Там така паша!.. Ходіть, пускайте свої, злучаймо ра­зом. Я вам дещо покажу. Я тут знаю. Дивіться, гора Данциж на заході 1822 метри висоти. А ота сиво-фіо­летова, – я її називаю Стара гора, бо вона вирізнена з межи зелених, вона їм прабабка, – певно, була бе­регом, сама собою, коли оці решта верхи чинили дно польодовикового океану. Той океан сягав аж Чорного моря. Відтак все опадав нижче, зсувався, змалів до мо­ря. Там і остався, а тут з його дна постали наші Кар­пати. А ота, що я показую вам Стара гора, лілова висина, – то П’єтрос, має 2020 м. Отам далі Погане міс­це, властива Чорногора, і далі Піп Іван, на 2 м тільки вищий від П’єтроса. Говерла з ними не міряється, бо має аж 2061 м. Вона гонорово глядить убік, на своє дітище – Прут, що протікає межи нею і Спицями. Але Спиці мають ще один потік, що біжить між ними і Мунчелом (2002 м), – Бистрець. На схід від Мунчела джерела Дземброні. А ото на самій румунській з нами границі, у межі із полониною Радул, – шпиль Стіг. Круглобока піраміда в 1655 метрів, названа Стогом, за­жила світової слави: на Стогу Довбуш провадив “ус­тановчі збори” опришківського руху щовесни. Звідси зачиналося. Про Сокільський, що має 900 м і згори ски­дається на верблюда, я би вам розказувала довго, бо ця скала підпирає оборончою фортецею і моє село. За соколину зіркість оспівали її українські солов’ї. Ця скала, що впритик відвисає над Черемошем, не пусти­ла колись монголо-татарську орду в наші гірські се­ла. Перед неї повід Тюдева є Татарський потік, його ще називають Кривавий, бо чуріла ним у Черемош по­ганська кров і за ним уже вража нога не ступила. Тут’, коло потоку Сикавка, що білогривим конем рветься із Сокільського повід села Рожен просто через дорогу у ріку, щоразу оживає моє змучене серце, вертаючи з блудних доріг, а не доходячи метрів зо сто з долу, про­гресивні сили краю наприкінці XIX століття поклали білу камінну плиту з написом по одну сторону: “Бо­рітеся, поборете!” і по другу:

“Схаменіться, будьте лю ди, Бо лихо вам буде, Розкуються незабаром Заковані люде. Настане суд...”

Ні Україна, ні Європа ще повністю не віддали шани великомученикові за правду Тарасові Шевченкові, цьо­му вічному борцеві проти неволі, а Гуцулія викарбува­ла чорним по білому наведені вище слова. Та які сло­ва! І нині би їм на новім пам’ятнику належне місце. І прісно, і вовік...

Але я вертаюся (моя душа з вашими легко птахами перелітають по верхах), далі в гори, бо маю показати ще полонину Паленицю. На східних її схилах зачина­ється Білий Черемош, а на південно-західних – Чор­ний. Це ще два потоки. Ще не ріки. Потік Перкалаб перейде в Білий Черемош. З потоку Єловічори плин уже дістає силу ріки і називається Білим Черемошем. Потік Перкалаб (“перкалабий” – по-гуцульськи “криволабий”, “кривий”) і Білий Черемош ділили колись держави кордоном. На Буковині тривали Туреччина Австрія, Румунія. На Галичині – Австрія, Польша. Те­пер Біла ріка розмежовує дві області – Чернівецьку та Івано-Франківську. Або по-давньому – Волощину від Галіції. Волохи і гали... Це ж ми?

Натрудилися літати? Ще трошки – і я вас відпускаю, Ми починали з гори Данциж (данці-танці під небом), Вертаємося до неї. Спинимося тут, над озером Несамо­витим. Купатися – не дай Боже! Пообзираємо то все 100 метрів довжиною, 44-80 метрів ушир. З метри заглибоке. Риби нема і не було. Є жаби. При +14 °С у Несамовитім лише +8 °С. Застудено для купелю. Але тут життя кипить... Я вже розказувала. І ще буде­мо слухати. Тут є що чути. На цій висині у вухах по­стрілює, як у літаку, вже смереччя не хоче рости. А це жереп. Корчі жерепу, скажу інакше, мовою ботаніки, – PinusPumbilio. Де нема жерепу – там полонини, добрі пасовиська з рідкісними живлющими і цілющими травами на висоті 1100-1300 м. От нам втрапляє під око зрад-зідля (AgrirnoniaEiipatoria). Нитота обвиває зеленими вінками цю благодатну землицю. Очима відсивілої минувшини густо визирають крізь блискучі, гейби залізні зелені листочки, афини (VacciniumMyrtillus) а під осінь зачервоніють під лісами кислі гогодзи (обов’язково тверде і, а не г – VitisJdaea). А між тим жовтогарячі сплески арніки, сонячні трояндочки дивосилу на тлі голубоперлого чебрецю. Десь в мочарах вискочить рідко тривожена їдальна жаба (Ranaesculenta).

А може, й правда, що в гори на початку віку зайшли рутени з Провансу, як гадають деякі історики. Прилу­чили до місцевої (білохорватської?) свою, кельтську, культуру, подарували нам гідроніми, пісні (“дан” – “русло” по-кельтськи, “дана-дана” – приспівка до на­ших коломийок), назвали жабу, придатну до харчу, їдальною... Хто нам скаже?.. Хто відтворить забиті, зарослі бур’янами, глогами, забуття двері правдивої історії? Чи прийде такий у нашу долю? Чи не уб’є його швидкоплинний час, не знесе повія-вітер змінних на­прямків, не задушить мряка усталеного віками задушшя... Отож кельти, рутени або гали за устами римлян. Гали(півні), бо в тотемі у них півень. Як прикре зна­мення, з гірських орлів подекуди облишилася лише ганя (каня – Circaetusgallicus). Цe споконвічна гуцульська покутниця. Вчинила гріх та й не може його спокутувати. Бог наказав гані занести в океанські пропасті міх гаддя, що був його визбирав і зав’язав. Ганя не по­слухала Божого наказу – розв’язала з цікавості міх, і галиця далі порозлазилася по світу. А тепер за покуту літає та збирає те все. І води не має права напитися, окрім дощівки. То вона і канькає в засуху – просить дощу. Жалібно так: ка-а-нь... ка-а-нь... А головна по­жива цього птаха і справді гаддя. А що їсти? Риби, в ріках-потоках нема. Вигибла. Лісосплав, що століття­ми тер колоддям по камінню, витовк усю рибу. А во­дилися: марена (Barbusfluviatillis), головач (SalmoHucho), клінь (Sgualuscephalus). Я пригадую, в дитин­стві бачила рибу, що мала голову з телячу, – голова­ча: тато зловив перед Різдвом у Черемоші. Мама за­пекла у печі повний великий горнець м’яса, що топи­лося в роті. А з голови і хвоста зварили студенець.

Даємося до Устєрік, де Чорний Черемош лучиться з Білим, – звідси він уже просто Черемош. Чорний від затінених лісами потоків, білий – бо по камінню бистриться білим шумом, а з Устєрік ріка в добру погоду, без дощів у горах, зеленава, прозориста до дна. Має свій чистий зеленоокий вид, свою говірку, свій бистрий норов, підступно мілка – броду не дасть. Може, й най­чистіша ріка в Європі... Що би то зробити, аби так бу­ло?! Тривало.

От і все. Бувайте здорові. Хто куда, а я далі в гори. Тут маю роботи без краю.

Збувається моя мрія – я нарешті – аж не віриться – на Скуповій.

З Голов три години ходу попри Кременицю, Костівки уверх, плаїком, то лісом, то царинкамп, грунем, обоччями, врешті ми на Виході. Ох там і про-гон! Так, якби виліз із літака серед неба і сів на крило: вітер збиває з ніг, забиває дих. Ні светр, ні штурмівка нічого не важать. Близько до захмарної синяви, ідеш, як голий. Тільки вітер, небо і під ногами трохи груня, що от-от зірвешся з нього, злетиш аж десь на Зелене. Ба чи схоронилися де записи нашого історика-академі­ка Михайла Грушевського про полонинські відвідини. Він мусив бути на полонині і не раз, прецінь у 1900 ро­ці купив собі у Криворівні хату із просторою царинкою. Гуцули оповідають. Раз туда приїжджав на літо, то й на полонинах був. І, певно, лишив письмові вражен­ня. Не міг не лишити. Тільки де-то? Може, добрий час відкриє нам скарби, оті сукровища правди, що за ними так вижадав народ.

Якби ся Кедроватий створив,
То би на весь світ засвітив!

Отвориться. Бо вже ключі у дверях. І злото уже там найшли.

Перед моїм зором Кринта, крута биндочка Черемошу далеко в долині. Нічого ніби й не змінилося з тих далеких відвідин Скупової Михайлом Коцюбинським. І так, як він, у пошуках тіней забутих предків, ступаю в його сліди. “...а ми оба (М. Коцюбинський і голівський учитель Лука Гарматій, –  М. В.) з фотографічним апа­ратом на Скупову плаєм стародавним, дуже мальов­ничою дорогою – на полонину, до “стаї”, “на бриндзю”.

По дорозі Коцюбинський збирав квіти. Оці самі ар­ніку, дивосил. Лука Гарматій застерігав гостя, аби уваж­но їхав, бо кінь усе ковзався на крутих мокрих по до­щі уступах. Та Коцюбинський посміхався тим особли­вим лагідним своїм усміхом і відказував, що однако – чи з коня вбитися, чи від ходьби з хворим серцем умер­ти.

“...на Скупові дув острий вітер, і ми, пустивши коні в траву, розклали за горбиком під “чувою” ватру (чува, чуга – оглядовий вершок на горі або на полони­ні. –  М. В.), подивляючи синіючі в дали Писаний Камінь, Синиці, Ігрець, Сокільське, Кришу, Магуру, і між ін­шими долинами Черемошу та єго приток з розсипани­ми загородами, як макові зерна, потопаючі в “синьо­му”...

Приперті до воринового старого плота плечима,вслухалися ми у всі тонації свиставок, заклятих там покутуючих душ, з котрих деякі вже лежали у прогнилих кіпцях, викопаних і відрубаних коликів, при­значених до звільнення з дальших мук через огонь, з закляття”.

“...Оглядаючи зі Скупови громаду Чорногори з Піп-Іваном, Говерлю, Кострич, Стовпні голівські, Лудову та ізвори Бистреця, Дземброні, Явірника і Лудівця з Че­ремошем, покійний (це про Михайла Михайловича Ко­цюбинського. –  М. В.) не міг налюбуватися своєрідною красою Карпат, які далеко перемогли вражіння єго з Альп, Криму, Апеннін та Піренеїв”.

Ці спогади вчителя, записані 19 листопада 1912 ро­ку, – збирача гуцульських скарбів Луки Гарматія бе­реже голівський учитель Михайло Іванович Савчук у першому томі збірника “Учитель”, виданого. 1925 р. у Львові. Лука Гарматій, проживши десять літ у Головах (він пише: “Як приїхав я десять років тому сюда із розкритим ротом, так всі десять і ходив”), збере нео­цінимі матеріали до Шухевичевого етнологічного п’я­титомника “Гуцульщина”. А Михайло Коцюбинський обдарує світ “Тінями забутих предків”. Вони того вечо­ра їхали “на доїння овець V струнці, на вироблення сиру”. Попадаю і я на вироблення сиру. Ватаг Скупової, літній, але жвавий Дмитро Іванович Семенюк, бід­кається, що всі кинулися дивитися кінокартину, котру ми принесли з Голов для полонинників; заки в стаї на простирадлі відтінювалась кровожадна сталінщина, ми з ватагом за ці дві години покроїли сир на квадрати, поносили у розсіл на бринзу, вичерпали сироватку-жентицю з молодого сиру і повибирали із залізного кітла крихкі запашні рум’яні букати на чисті, застелені марлями жолоби, де він собі стікав і підсихав. Скін­чився фільм; доярки, вівчарі і бовгарі повиходили стри­вожені, заплакані, а я тамувала в душі птаху добро-творчу – я не лиш була при народженні сиру, пере­творення його в масну поживну бринзу – сама своїми руками чинила це велике дійство; таке мені щастя ви­пало цієї липневої неділі на Скуповій, Моя дочка Оленка вчилася триматися у сідлі, кінь був з гуцуликів, терплячий, як давній учитель, розумів, що міська дитина кладе ногу в стремено перший раз, і, якби міг, сам би підсадив. А я пішла уверх, під чугу, отам, на вершечку Скупової, – на Тринозі, відбувалися розигри лісних дівчат у перший понеділок Петрівки.

Ця Петрівка завше у червні, але не в однім часі – щороку міня­ється. У календарі 1989 року її початок припадає на 26 число, а 1939 року – 50 літ назад – Петрівка зачи­налася 5 червня, тоді він ще у гуцульськім календарі звався гнилень. У цьому старому часоводі читаємо:

5 гнильня Розигри. У теперішніх цього старовіцького свята уже нема. А жаль. І за тим, що перестали друку­вати, як давно, під кожним місяцем немало корисні отакі ґаздівські пригадки: “Полонинський хід. Приріхтувати начинє полонинське. Почистити царинки по худобі. Парити вовну. Чистити і прєсти на сукно і ліж­ники, Сапати городи і грєдки. Почистити стайні, под­вір’я замешканих домів...На полонинах зчєста (що 2-З днина) перемішувати овечі кошари. Уважєти, щоби маржина не стала в грузи. Ватаги і дійнарі кождий раз повимивати руки до доєня і по доєню. Файно чистити дійки. Дійниці і все начинє випарити окропом з содов. Добрий глєг і чисте роблене будзів даст добру й доро­гу бриндзу”.

Ніби все само собою зрозуміло, а все ж не зайве і нагадати. Тоді не ходили комісії, не було Агропрому з його вказівками. Тоді виробляли, споживали. Як ро­били, так мали. І. свята-неділі тримали, і все встигали. Робили для себе. А недбалого зневажали. У Жаб’ю була спеціальна школа, де докладно вчили господарю­вати на селі. Змалку.

Іду під верх та й думаю собі про вуйка Івана, що на­завше полишив село та й живе у полонині. У лісах. Там йому панить. “Як уже жити на цім світі, то на са­мім його вершічку”, – казав якийсь гуцул з верхів. Як він десь там сам, без нікого? Степан Пушик назвав мого вуйка – “дикий чоловік”. Може, справді так ліп­ше...

Під ногою щось хруснуло, і запахло цибулею. Нама­цую рукою – цибулька. Згадую мамине: цибуля вед­межа, або чісник повітрулин.

Єкби ни цибуля, ни чіснок
Та ни кидрове зілє,
То був би наш світок...

Це нявки-повітрулі на розійграх співають тонким го­лосом, перед Іваном. Отут, наверху Скупової. Отут? Аж незатишно стало. Як буває – ідеш-пориваєшся, на протязі багатьох років думаєш, а коли зблизишся – стає варко гей, боязно. Аж дух забило.

Чи то у вухах щось так само собі, чи таки писк вчувається... Ю-ві-і-і... Отак, так – мама вповідала. Вони малими в полонинах не раз чули. Лиш не можна відкликатися, бо нараз тут зробиться. І... оманить? Заведе у ліс, оманить ще біль­ше, у лісі уже лишається та людина, межи люди не йде; уже не умивається, “Отченаші” не говорить, а як загине там, то душу його озьме мана. Люди мають свят­кувати Розигри, аби нявки, як справляють весілля, не взяли з собою, не заманили співом. Здавен-давна при­казують, що на Розигри, як нявки гуляють, плєшуть та співають, не вільно робити нічого, лиш святкувати... Цікаво, чи вуйко Іван має з ними дочиніння?..

Отут, на Тринозі, завершується гуцульський світ. Отут вони по полудню в той день щовесни данцюють, граються. Якби ліг спати та нетвердо спав, то би їх ви­дів, але конче треба мати зілля оделен, гадячий часник або лукатий при собі. Нявки граються та позирають скоса на сплячого, наспівують:

Йик би ни лук-чиснок, ни оделен-зілє,
Мати синка народила, ми би єго взьили!

А взяли би, кажуть, що й не чув би, не видів коли, Це казки, байки все? Ага, кажуть ще: як опинишся вно­чі у пущі, у лісі, на полянці або в іншім якім варівкім місци, то кажи собі байку, сам собі говори, – уже безпешно. Для того кажуть байки діточкам увечір, бо лісна може й дитину обмінити. Своє покладе у колис­ку, а людське забере. Дмитро Бельмега – поважний ґазда з мого села, гори сходив недавно, аби ту лісну вздріти. Дома жінка, сини великі, а його понесло ста­рою вірою. Бо дєдя вповідав, що видів. Нічого Дмит­рові не показалося. На то треба причини. Перший раз той образ туманить у сні, виглядає сплячому, як його кохана, котру не може забути. Аби ‘му снилася дев’ять ночей і аби встидався і нікому не вповідав, то в дев’я­тий день може ‘го втуманити, що піде за нею, куди та схоче. Вже тогди вона має до нього таку міць, як ні­чого ніколи не мало. Вона собі приходить будь-коли ввечері і видурює з-межи людей, приходить, сміючися і співаючи голосом коханої. Ти їй кажеш слово – во­на повторює, ти до коня “тпру”, а вона собі – “тпру”, ти щось погадаєш, а вона – виповість, ти вправо – і вона туди, ти назад – і вона посувається задки. Боїть­ся обернутися, бо то би її викрило. Бо вона файна, як та краля спереду, а ззаду... всю утробу видно.

Ніби тому так, що вона з тої нехрещеної, тайно погубленої дитини робиться – не має крижми, то й непокрита ззаду. Як вона вже котрого вчепиться та любиться з ним, то йому все йде рукою; коли той є вівчар – його вівці находять найліпшу пашу, їх не рушить ведмідь. Самі вернуться на місце, де бісиця з вівчарем коха­ється. Вона так чіпляється: кличе по імені вівчарів. На­коли котрий обізветься – зараз до нього пристане. Він уже не годен її скараскатися. Чоловік такий змізерніє, пожовкне, уже не має в лиці цвіту. От якби ще дістав собі кордач – пояс, що ним піп оперізується. Той кордач має під себе постелити. Пильнувати, аби не лягла з лівого боку. А як когути зачнуть піяти, оперезати її тим кордачем і затримати до білої днини. Вона ся від­ступить.

Розказував мій дідо Мирін, що його полонинський сусід Федьо Дзюбак через дурничку мало не впався їй у руки. Запіворило, а він обізвався, гадав, що то хтось із села іде увечір та подає голос. А то вже бли­зенько завищало. Він перепудився, замкнувся у стаї, наклав ватру, каже “Отченаш”, сокиру з рук не випу­скає. “А чого ватру?” – питалася я у діда. “Та бо во­на ватри боїться, її на ватрі лісовий пече”.

А бутинарі-керманичі з лісосплаву таке вповідали. Запищала, заювікала, котрийсь обізвався, а вона при­йшла. То взимі. Ватра горить, бутинарі на хвої у колибі довкола ватри сплять. Навішали сушити вбрання на подрю та й полягали струджені спати. А вона сіла собі на ту подрю, на те лудиння і гріється. Сидить така файна дівка, що куда, стілько мужчин, а вона не бо­їться. Сидить, гріється і співає.

У всіх розповідях вона гарна, має високий тоненький голос, сміється, співає. І ще: нога маленька, дитяча. Що б це все означало? Ідеал гуцульський? Але ж чо­му спереду тільки ідеальна? А друга половина її про­тивна. Може, поки дивишся, мрієш, і не маєш – то все зідеалізоване? А як скуштуєш сімейних клопотів, нестатків – уже все обертається лихим боком, спротивлюється. Ідеал тьмяніє, гине. А може, то кохання дво­яке?

Вона мені була симпатична завше. Відколи себе па­м’ятаю. 3-межи усілякої гуцульської сили нявка виріз­нялася особливою одухотвореністю, потягом до люди­ни, вродою і вірністю одному. Вона не чинила зла за­для зла – вона не може бути сама, змушена виманювати, бо відчужена людьми, приречена на лісове жит­тя.

Але в тім життю їй тоскно; навіть на свято, коли , пробуджує землю весна, не так студено в босі ноже­нята, розвивається з деревиною серце, а в нім надія, навіть на тім веселім данцовищу серед посестер вона жалкує, що не має сили взяти маминого синка собі. От кінцева мета гуляння: добути собі пару, викрасти від тих, що її чужиняться, заманити в потоки, такі ха­щі, аби він уже не дістався до своїх, аби був тільки її назавжди.

Вона відлякує і вабить водночас. В її образі кожен видить своє найсокровенніше, невимите, невивітрене з серця жодними зливами й вітрами. Вона – образ ко­хання. Половина красна, половина – жісна. Щастя і муки, радощі й смуток. Володарка душ. Як уже дасть­ся їй чоловік, то про все на світі забуде. Вона близько, вона коло всіх, а її той, хто на поклик відізветься. За­паморочиться, змарніє, не чує інших, про своє думає. Сам у собі замкне світ. Прецінь, кажуть, затуманила, забрала. Котрого попустить – кажуть, віддала, А бага­то згинуло, пропало. Через мару. Через любов. О, чи мало з того людей погублено, відколи сонця й світу!..

Але також дивина: шукати пари серед чужих, коли є свої. Десь-то він є, лісовий чоловік, виділи його. Об­рослий шерстю, здоровенний, сильний, спритний до не­вловимості. Живе у лісах також, певно, самотою. Чо­му би йому не любити її, таку гарну, не заступити, беззахисну, слабку. Так у природі ведеться. Але не завсіди. Він женеться, вона уникає. Може, вона поча­ла ближитися до людей – і він не може їй цього про­стити. Або ревнує і з ревнощів карає на смерть зрад­ницю. Бо ж тікає, ховається в людських оселях, а він знаходить і роздирає.

Дід Мирін казав, що йшов у полонину. Велика зима впала. Вчув – щось у плаю запищало дуже: “Йой, не їж мене! Не їж мене!” А то лиш кров та й шкам. Вид­ко, дикий чоловік з’їв бідолашну.

Що ж він, і сам шукаючий людського тепла, так жор­стоко карає свою подругу. Може, за то, що вона здо­була людської подоби – голова жіноча, ноги як у ди­тини, гарна, веселовида... Що вже не обросла з голови до ніг, як він. Що він нічого не має з людським породдям, а вона зводить легінів.

Розв’язати цей загудзований климак годі.

І все ж: її вбивають. Розтерзують. Страчують. А вона є.

Подає тоненький голос. Із первовіку кличе. Ча­рує. Вже бутини давно закинуто, бо ліси вирубані ма­ло не до послідної тріски, машини їздять на полони­ни, вівчарі накручують транзистори на коротші хвилі, світ зблизився, поновився, порозкривав затемнені звори, позасвічувався електричними лампами, оповився нафтогазотрубами, обснувався сучасною комунікацією, як павук на осонні. А вона є. То там, то десь там чули її, хтось видів, комусь шкоди накоїла.

Не пилується щезати. Бо любов не годна згинути з-поміж людей. Міліють чуття у прохолодних душах, зневіра і мамона вибиває все, окрім сегочасної виго­ди, незчаста дається знати і вона. Але геть не запропащується. Десь колись вкрадається до нас у гості неждано постигає своїм двояким ликом. І тоді світ перевертається. Так повно живеться, що жадаєш віч­ності, а в щасливім плині вчуваються кроки смерті. Все близько, все тут, все вкупі. Як у землі. І життя дихає, зеленіє, шумує, наливається, і тлін вгамовує, спиняє: не квап, бо ти є лиш раз, один раз... Є – і вже нема. І більше не будеш. Ніколи. Та як заспівала мені колись одна стара гуцулка:

Але жити, поки жити,
Та прийдеться вмерти.
Хоть би був той, що ‘го люблю,
Ще й при моїй смерти.

Теги:

Схожі статті

  • 14.04.2020
    323

    Унікальна, несхожа на інші українська культура виткана з безлічі яскравих явищ. Частину з них

    ...

Медіа