Зміст статті

 

Верем’є

Як чоловік умирає, гуцули кажуть: чєсує. Як не ста­не кого – говорять: дні єму вийшли. І кленуть так: а дні би тобі вийшли!

З часом у цім краю не так, як скрізь. Запитайте ко­го старого у наших горах – коли родився. Почуєте: на Йвана; перед Різдвом; у Пилипівку; на Маковія; по Великодні... А про рік і гадки не мають. Хоч і рік уточнять, як допитаєтеся: перед першов воинов; як Австрія упала; як настала Польша; як дєдю взяли на войну... І це не тому, що народ темний, просто у гуцу­лів свої рахунки з часом. Хронологічне літочислення у них не прийнятне, років не числять, а іменують поді­ями, значать особистими обставинами: як буря ліси –повивертала; як неня вмерла; як я женився; коли кла­ли у нас церков; як убили брата... Це конкретніше, аніж тисячі, сотки чисел у часовім позначенні.

А пори року розділили великі свята. Вони астроно­мічно сходяться у поділі року, але туго ув’язані з гос­подарським заняттям. Весна – Святий Юрій, літо – на Петра, осінь – Дмитрія, зима – в Николая. Оці четве­ро ділять собі рік так: Святі Петро і Павло тримають ключі від світу. Настає час замикати тепло, а їм жаль світу, що буде в студени, не зважуються це робити – передають ключі Дмитрові. Той замикає тепло (8 лис­топада). Але також сам не годен скувати землю ледами, замести снігом. Уже коли утвориться на землі груда, пообпадає листя з бучини, кличе Святий Дмитрій старшого побратима, сивобородого Николая, що є в усьому світі Дідом Морозом (Санта Клаусом) – несе дітворі у мішку подарунки, кладе послушним уночі під подушку (19 грудня). Дмитрій просить Николая: “Братчику, пусти зиму”. Сивобородий перебирає у свої руки ключі від світу; сіє снігом, доки має того насін­ня; а як усе висіє і міхи повитрясає – передає ключі Святому Юрієві (6 травня), котрий тратить зиму. Цей, наймолодший з них чотирьох, так надмірно захоплю­ється розтоплюванням снігів, бавиться потоками, ще додає дощів, робить повені, що якби розважливий Пет­ро не відобрав у нього ключі (аж уліті – кажуть, не завше у середу Петра, бо свято не в один і той день буває), то буйний молодик довів би світ до другого по­топу після Ноєвого. Але як навесні не поквапиться Юрій відобрати ключі, то Дмитрій буде зводити з ним якісь давні свої рахунки: витискає морози; і вліті мо­же вдарити приморозком. Дмитро каже Юрієві: “Не дав мені рано сцати, я не дам тобі пристиглий хліб зі­брати!” І зморозить. Бодай квасолю.

Хоч гуцули називають радше не місяць, а свята за­мість нього, але і місяці мають свої найменування. При­міром, на січень все-таки давні люди казали та й те­пер кажуть: “у Різдво”; “у Видорші”; березень – “на Одокії” (14 березня – Одокія жене кози в бріст); “на Теплого Олекси”; травень асоціюється з Юрієм і так далі.

Тепер – щодо назв місяців.

  1. Січень – січе снігом, віхолою.
  2. Січник (лютовень) – має найбільшу силу лютости.
  3. Март – передвесняний, але неврівноважений, ка­жуть, якби він був серед зими, то роги би повідморо­жував і семирічним волам. Та він і так заморожує теплиці, що не вкриваються ледом продовж усеї зими; марот і в мишачу нору завіє студенню.
  4. Березень (цвітень ще) – береза розвивається, брунь­ки брухнавіють.
  5. Травень – оповні цього місяця травою може віл напастися.
  6. Гнилень – не вільно рубати дерева, бо згниє.
  7. Бидзень-білень – худоба бицкається від мух та оводів; білять полотна.
  8. Копень – кажуть ще “на Маковея”, “на Спаса”, “на першу Богородицю”. Того місяця роблять сіно, мечуть копиці.
  9. Жовтень – або на Михайла, у Здвиження, жовкне лист.
  10. Падолист – на Покрову опадає листя.
  11. Грудень – у Пилипівку замерзає груда.
  12. Просинец – на Николая – просить зими (снігу).

Отакий гуцульський календар. А такий космос:

Сонце стоїть над землею, сонце – то облич Бога, рай; там сидить Бог, його Дух – Алей та душі, що со­бі рай заслужили. Сонце було зразу дуже велике. Від-коли люди настали, від того часу воно зменшується, бо як чоловік народиться, то відривається кусник сон­ця йому на звізду; а як чоловік умирає, то його звізда гасне і паде; коли умерлий був праведний, то його звіз­да вертає назад до сонця, а як ні – то паде у світ. Із таких звізд неправедних людей і постав місяць. Часом паде зараз багато звізд, це показує, що десь на світі великий помір. Вранішна звізда – денниця, перша вечірна – зірниця. Це Архангелова, а та, ранкова, –Ма­тері Божої. Коли ж води меншає – земля опадає, віддалюється від сонця, і тоді робиться на ній холодно – зима. І над землею зимно, усе мерзне, з того падає сніг (гуцули кажуть: паде зима).

Ранньої весни спершу сіється зимний дощ, потому тепліший, топляться решти льодів, темніють сніги – стає велика вода, більше моря, і земля підходить, як тісто, догори, все ‘ближче і ближче до сонця. Так от сонце стоїть над землею, а земля плаває на воді. Як вода стає більша – – підноситься на ній і земля, ближиться до сонця і тоді настає літр. Від того стає на землі спечно. А в спеку всяка диханя п’є багато води, купаються, розпліскують воду – море меншає. І зем­ля опускається нижче. Знову на ній, віддаленій від світила, усе поволі замерзає.

Так щороку: земля то підходить до сонця, то осідає вниз. І зрозуміло, що вліті, коли підойметься до сон­ця, на ній стає ясніше, днина більшає; а як упустить­ся – менше видно, днина коротша. Земля крутиться, мов кружало, довкола сонця. Посередині неї висока гора, куди лиш орел – Божий посланець – та ще го­луб долітають. Коли земля викрутиться так, що гора стане навпроти сонця та заступить його, тогди є ніч;а як гора просунеться – уже день.

Про всі явища природи народ має свої вірування. Так, грім постає з того, що Алей Божий кидає камінням за пекуном. А як пуститься за нечистою силою з лиску­чим мечем – блискавка. Вітер у горах люблять, він провіває всяку нечисть, се Дух Божий, а вже буря – Дух Сатани.

І тому чоловікові не можна іти у крутіж бурі, коли звіється все – і порохи, і лист, і каміння –там є Юда, він уб’є і возьме собі кожного, хто до него зайде у той стовп. Вітер, що віє з верхів, з Угорщи­ни, називається горішній; бойковець – західний, від бойків; долішній – з півночі, з долів; підсоняшний – зі сходу сонця.

А град – кусні леду, які товчуть грішні люди, що по­вмирали. Вони набирають у міхи того леду із Погано­го озера в Човногорі і несуть за Юдою, куди він справ­ляє, на котрі села.

У дощ деколи являється веселиця – весела дождевниця (Дожьбог – не родич?). Веселиця тому, що зем­ля, травка веселіє від дощу. Веселиця – Божа жила. Нею йде вода з чистої керниці просто в небо – там у спеку хочуть пити. Веселиця показує, як зависоко бу­ла Ноєва потопа. Якби натикати собі 12 голок у п’яту – можна зайти до веселиці. Такий чоловік буде бачити усе на світі, чого ніхто не видить. Як чоловік нап’єть­ся води там, де веселиця п’є, і не дихаючи, забіжить до місця, де вона другим кінцем п’є воду, то такий чоловік зараз стане жінкою.

Теперішні люди втратили знання себе, світу, вони розірвали, самі того не хотячи, вервечку, що в’яже нас із вселенським буттям. А воно є вічне. Давні люди були умудрені, бо вони мали космічне чуття. Лиш де­котрі з мільйонів витрималися – вони витять – мають силу над світом; передають через руки, очима, устами. Тепер ми їх бачимо у телевізорі і дивуємося чудеса­ми, що ці люди уміють. А колись таких непростих було повно по селах, і ніхто їм дуже не дивувався. Це було так природно, як дощ, вітер, зима, літо. Це було серед нас, давніх, віруючих. У Бога, у чудо, у себе і свою безминущість. Сокотили душу, бо вона мала у чистоті перейти на той світ, а там один присуд – віч­ність: чорній душі – чорна, праведній – добра. І кождий поступ виважувався. Грішили, бо смертні. Але вмі­ли каятися. І міру гріхам знали. І покуту за кожен.

Як погадати, скільки днів на місяць гуцули давно святкували, то не знати, коли свою велику господарку утримували. Насамперед тримали (і тепер також) урочисті свята – рокові і неділі. У ці Божі дні гріх ро­бити, бо на тім світі людська душа тяжко покутує, а за неділю – гріх неспасний.

За цими святами ідуть пригінчливі (причкові, пригодні), у які не можна робити на ґаздівстві через шкоду між маржинов, і каліцтво між людьми, та через бурю, град, громи й інші напусти на людей і маржину.

А вже на святки не пригінчливі – лиш церква їх дотримуєть­ся – не можна шити і прясти, а так все роблять.

Але витрималися і понині у гуцулів святки, яких ніде нема зазначених у церковних календарях, а люди святкують, навіть часом і не знають чому, а лишень тому, що їх святкували наші предки спервовіку. Баба Мирониха учила нас:

“Дауні гірєне ці сєтки дуже сербували, у ні дуфали і мали із ними из’єзані усєкі вірування свої старовіцкі, проти иких попи у церквах дуже остро і сильно виступали. Було бильше таких людий, що на Розигри, Рахманцкого Великодня, Обрітенія, Курика нічо би на світочку руков ни тєнули так, єк на Великдень. Але помаленьку та віра єла си нієчіти, упадати, зачєли у себе ни робити, але йти до других “на толоку”; то за менчий гріх уважєли та менче з него шкоди ци каліцт­ва си боєли. Из чєсом зачєли у себе робити, а єк настау на світі нидокик, то і у неділю та урочєсті сєта роб’є, так це си взєли вид світової войни”.

Теперішні гіряни кажуть: “Єкби тип ер так, єк дауно усі сєта сєткувау, то би из голоду сконав”. А про жін­ку, що кожного свята і святця не пряла, не шила, а май­же кожну днину святкувала навіть таке розказують:

“У водного чоловіка була така жинка, шо загалом усі дни у тижни сєткувала, бо був “гірц” від роботи. Нічьо не робила. У понедівнок ни прєла. ни шила, бо то Божий понедіунок. Ни брала си за веретено і иглу у вівторок, боєласи напасти; спала у Божю сере­ду. Усі божки сєткувала. Сербувала і чєтверь, бо то четверта Божя днинка у тижни. У п’єтницу нічьо ру­ков ни кєвала, бо це шє май бильшя від середи Божя днинка, а в суботу ни вільно робити, бо субота задуш­на – за роботу у суботу сердєтси людські душі з того світа. У неділю навіть коло печі ни порала си, бо день си, прецінь, називає – нічьо не ділай. І так пере­жила усе житє. Чоловік из таксу жинкоу ни мау шєстя на своїм газдіустві. Гет избідніу, цілком обголіу, ни міг си ни в чім запомочі.

Єк та жинка єму умерла, вин поклау єї голу-голіську у деревище, єк мама на світ уродила. Лиш одно місце на її тілі накриу покришкоу вид горшька, ика шє си у хаті завалєла. Єк изийшли си люди на комаш­ню та й прийшоу піп за мерцем, розкрили деревище, піп єк уздріу голу жінку-мерця у деревищю, зачєу си вадити из чьоловіком, чього вин изробиу из свої жинки по смерти таку публіку, таж це и встид и гріх.

А єк тот чьоловік розказау, єк то єго жинка усі дні сєткувала, єк Сави и Варвари сербувала, нічьо рукоу ни кєвала ни одного дня, так єк друга чєлєдь лиш на Сави та Варвари, то піп зачєу инакше говорити и не­біжку опроважєти:

Було ни савити, ни варварити,Верем’є А на сорочьку собі пазити.Верем’є Господи помилуй и прости,Верем’є Вид такої жинки заступи.

Почерез то теперішні гуцулки уже рідко котра савит и варварит, а на сорочку пазит, бо боітци такого притрафунку”.

Найбільше свято у гуцулів, та й на цілій Галичині, у Буковині, Закарпаттю випадає у січні. Як сонечко зачинає змагатися в силу, а Божа днинка береться рос­ти – настає Новий рік. Цю пору обходять не тільки дома, а й у церкві/ Не забуваймо, що гуцули святку­ють дотепер старий Новий рік, що припадає на Василія, 14 січня. Але починають, раніше – з Різдва, Із Свя.-того вечора. 6 січня, “як сонечко зачинає змагатися в силу, а Божа днинка береться рости”. Мужчини, що роблять бутинами, порозходилися зарібками у чужі сторони, сходяться, аби там що було, у цю пору до­дому, як ведеться з давнини – спожити разом Тайну вечерю Святого вечора у своїй хаті Бо лиш у рідну хату приходять у ту пору на Тайну вечерю і душі померших. Кого вже кого, а померших гуцули шанують впродовж усіх часів. Це видно і по коляді, що назива­ється “Умерска”:

Ой як сей ґазда з дому відходив
(Ой дай Боже!),
Скликав він собі всі сусідочки,
Всі сусідочки, свою ґаздиню,
Свою ґаздиню й свої діточки,
І схотів собі свічки сукати,
Заставив собі прощі прощати;
Ой сказав собі попа привести.
Усукав собі лишень три свічці.
При першій свічці тіло вмирало,
При другій свічці душку спускало,
При третій свічці тіло вбирали.
Ой прийшли за ним святі янгелі,
Ой прийшли за ним п’ятьма возами. На першім возі самі корогви,
На другім возі самії книги,
На третім возі самії свічі,
А на четвертім самі ангелі, А п’ятим возом все тіло взяли.
Як си зближили вони до церкви,
Ой сами дзвони та й задзвонили,
Самі си двері порозтворєли,
Самі си свічі позажигали.
Ой ввійшли попи служби служити,
Служби служити, опроважєти,
Ой тогди зачєв він промов’єти
До свої жінки, до своїх дітей:
Шоб єсте мене не забували,
Все в суботоньки ізгадували,
Все в суботоньки ізгадували
Все в суботоньки і в неділеньки Колачіками, акафистами,
Як того нема – кавалком хліба.
Я ж за вас буду Бога просити,
Шо ви будете многа літ жити.
А встаньмо, браття, ми си підведім,
Ми си підведім, всі руки складім,
Всі руки складім, молитви скажім
За цю душечку, що відси пішла,
Із сего дому, з сего талану:
Шоби та душка із Богом була,
В царстві ясному супочивала!

Зв’язок живих із душами умерлих не переривається у цім краї. І про те ще далі поговоримо. А нині Святнії вечір – Христос ся рождає! Славімо єго! У нас дома за тиждень перед Різдвом мама зачинала поратися у хаті: білить, миє пере, порядкує, – всі разом убирає­мо хату по-святошному, печемо завиваники з маком (лишився тільки спогад про мак!), з горіхами і повид­лом, варимо пшеничку і лагодимо решту страв – усіх дванадцять. На Святий вечір і найрідніший прилагодиться до вечері якнайкраще. Покійний тато, бувало, у передріздвяні дні нарубає сухих букових дров, виве­зе гній на город, зчеше маржину, почистить у стайні, колешні, поприбирає у коморі, на поду.

В церкві також порядкують. Люди ладяться до ве­ликого свята Постом, Пилипівкою – не лише тілом, а й душєю єднаються з ним. Не дочекаємося того вечо­ра. Мама миє грибна фасолі, сущениці, сливки, рихтує крупи з олієм і часником на голубці спускає листя з .квашеної капусти. А ми бігаємо довкола – котре вхо­пить запашний лист з квасної головки, а то вмочить палець у зелений конопляний-гарбузовий олій, що роз­дається на всю хату і скобоче ніздрі; а тут ще й риба пражиться, замащена у горщику – тато ймив голова –ча метрового, товстого, як теля.

Повна хата запахів неймовірних, різдвяних – тато сидить на вищкребаній добіла підлозі (сестра Олюська покійна так уміла хвоєю вимити) – тре у макортику макогоном мак та лукаво роззирається, шукає маминого милого лиця ме­жи діточими: видиш, Од6, єка то тєжка робота чоло­віча... Дуже любив маму до самої смерти. А вона помахає на нього пальцем в кукурудзяних крупах з чеб­риком і олієм: маєш розум говорити пусте при дітях?.. А ми скористаємося з їх перемови та хапаємо котре збілілого в молоко маку, котре гриб або смачне осе­рдя з капусти.

– Та наїжся вже, їла би ті онниця! – сердиться вреш­ті мама. – Ліпше би дрівець унесло, а ні крутиться та заважає попід ногами...

Того дня ніхто у хаті не те що не їсть, навіть води не п’є, не можна курити до самої вечері. Всі постять. Крім маленьких. Але нема права і сваритися,., битися. А ми таки були пустотливі, особливо я і менший брат Коля – “невкритні”. Через нас грішила мама. А то кажуть, хто цего дня свариться, буде почерез цілий рік заводити сварку. А ще не вільно того дня рубати дров, бо птаха “вирубає” навесні кукурудзу.

На Святий вечір багато є усякого ворожіння. У той день ховають петельки, аби через цілий рік не видіти “тогу довгу” – гадину. Мама дивиться у хаті, а тато понадвірю, аби нічого ніде не висіло на клинках, на грядах, колах, бо від того сідала би літом птаха на городину.

Нарешті під радісні дитячі оклики стіл застелюють отавою, накивають усякого насіння і накривають бі­лим обрусом. [На конах стола кладеться по зубцеві часнику від уроків. Треба ще, каже мама, і під стіл накидати отави, а ми вже радо “ричемо, як корова, бліємо, як вівця, ржемо, як кінь”, аби худоба велася. Десь давно щевиносили усі игли з хати, “аби кольки не кололи нікого цілий рік”, затикали прядильні дірки у лавицях клоччям або отавою, приповідаючи: “Не дирки затикаю, але рти моїм ворогам, щоби їх напасті мене си ни ловили цілий рік!”; з цеї причини завізува­ли гудзи на мотузі: “Не гузд зав’єзую, а рот війтови, що мене кривдив”; сідаючи до вечері, присідає той мо­туз із гудзами – “аби усі брехуни, пльоткарки так мовчєли, єк ці гудзи підо мнов”.

Давно, коли кожен гуцул був озброєний, як убраний, виходив газда у смерку з хати – стріляє з пістоля на знак, щоби сусіди бралися до Тайної вечері.

Він бере каганець із ладаном – обходить і обкурює три рази хату від усілякої нечисті задля родини, а також і маржини.

Мама накладає аж тепер на стіл дванадцять пісних страв, серед них найголовніша пшениця з маком, ме­дом, тертими горіхами – така смачна (може, “смачна”, “смак”, “смаком” від того, що “з маком”?), така соло­денька, що сама пливе у горло по язику. З неї і почи­нається Тайна вечеря. А є ще гриби з часником в олію, рибка і студенець з голови кліня чи головача, пироги з маком, сливки з фасолею, росівниця – крупи з ка­пустяним розсолом... –мисок і ложок топиться на м’я­кім запашнім отав’янім столі.

Але ще тато набирає з кожної страви потрохи у ко­рито, солить, мішає з грисом і несе худобі. А ми бігає­мо по сусідах та до родичів – розносимо у білих фустинах зав’язану вечерю за померші душі. Чути, як хтось за плотом каже: “Єк тот мак відьма не годна визби­рати, так аби не годна пошкодити моїй маржинці”, видно, розсіває коло стайні самосівний мак. Хто чу­ється в такій силі, що може відвертати град, бере мис­ку із свяченим, а в другу руку сокиру, виходить на­двір і так запрошує до себе на Тайну вечерю: “На Свєтвечір родив єм си, на Свєт-вечір хрестив єм сми, Пре­чиста Діва на золотій крижмі мнє держєла, у змиєвім озері мнє купала! Градівники, мольфарі, чорнокниж­ники, планетники (оце-то так! а може, інопланетники?), лісні, вовки, медведі, рисі, лиси – прошу вас на вече­рю!” Так остро кличе три рази, відтак закінчує: “Єк ви ни євилиси на су Тайну вечерю, єк Не маєте моци свитиси на Різдво, –так абесте не мали моци ані волі зробити мені зло в моїм хіторі! Єк вас тепер не видко, не чути, так аби вас не було видко-чути цілий рік!”

Ще кличе бурю: “Будь ласкава – виходи до нас на Свєту вечерю”. Також три рази. “Коли ти тепер не ласкава прийти на Свєту вечерю, на дари Божі, на стра­ви ситі, на велике добро, єк ми тебе просимо, то не приходи до нас літі, єк ми тебе не трібуємо!”

Тепер у хаті. Викурюють ладаном щезника, що міг десь притаїтися. І особливо улюблений змалку мило­сердний звичай покликати померші душі. Ґазда має обійти з вечерею три рази за сонцем довкруги хати, кладе миску на стіл і уклякає, а за ним усі, б’ють по­клони, моляться:

“Просимо щире Бога, аби єго ухвалити, упросити – най і тих душ до вечері припустит, шо ми їх не знає­мо, а їх дожидаємо, шо за ні ніхто не знає, шо бутинами побиті, дорогами покалічені, пострачувані, водами потоплені, котрих ніхто не знає, лягаючи і встаючи ніхто не згадає, дорогов ідучи; а вони, бідні душі, у пеклі пробувають і цего Свєтого вечора чекают, шо у нас молитви великі идут, і такі си найдут, шо тоти душі споминут. Господи, заборони хрестєнску худібку і нашу від звір’я і від поганої віри на рогах, на водах, на всіх переходах!”

Дякуємо Богу, що поміг дочекатися Святого вечора та просимо і нарік. Відтак тато дає ту миску з вече­рею котромусь із нас, кажучи: “Ми усі, з усего щиро­го серця і з Божої волі, кличемо Божі і грішні душі на вечерю і даємо її, аби вони на тім світі так вечеря­ли, єк ми тут, я даю за тоти померші душі, шо погибли і порятунку не мают; най Бог прийме перед їх душі! Я їх кілько запрошаю і закликаю на цю Божу Тайну вечерю, кілько у цім полотні є дирочок (миску даєть­ся на полотні), по тілько аби їх було на кожду дирочку!”

Уже сіяє з неба перша зірниця – всі сідають за стіл.

По вечері не миють, не прибирають зі столу – все че­рез душі, що мають прийти. Мама кладе чогось солод­кого на вікна – для ангеликів. Не можна де-небудь сісти, не продувши місця, аби не привалити яку душу, – їх тут багато зібралося на звану вечерю.

А ми наслухаємо, коли під вікнами задзвонить сріб­но дзвіночок малих колядників. О, як ми, дітьми, лю­били ходити колядувати! Але почали переслідувати, ганялися за нами учителі, сільські “активісти”, що їх просто водно звали посіпаками. Було й таке вже не­давно, що діти на Львівщині порощебщалися, тікаючи від таких посіпак... Ми також скакали у скалу, в кор­чі, ліси – котре куда виділо, як нас ловили. Бувало, ті­каємо, а з нами є хлопець, перебраний на ангела – у довгій білій сорочці поверх кожушка і з срібними із позлітки крильми. Він шпортається, бо перешкоджає довга сорочка. Здається, що той ангел летить, а за ним і за нами женуться злі сили. Дмитро Павличко уповідав, що він іакож був колись таким ангелом. Всі ми колись були ангелами...

Колядники – це складна, дуже відповідальна спра­ва у моїм краю. Майже виборна система з довірою громади.

Не кожен годен бути колядником і почерез тяжкий труд – від хати до хати у всіх без устанку ко­лядувати, і через голос; та й авторитет, врешті, річ тут не послідна.

Охочих до того досить. Кожен хотів би перед вести (як і серед народних депутатів), бути вибірцею (вибра­ним у церкві другого дня свят), бо це велика честь. Вибори, поділ на табори, стягає до церкви на Збора велике число людей, яким цікаво, котрий колядницький табір зайде у їх кут села. Кожен табір веде вибірця. На вибірцю обирається церковний брат або якийсь упливовий і поважний ґазда із колядницької округи. Вибірця вибирає березу, скрипичника трембіташа і колядників. Він годить березу і музикантів. Від­повідає за то, як запорядно ходять колядники та як зачесно справуються; він уважає, аби не було розпус­ти у колядниках. Вибірці дають із церкви скарбоньку – він відповідає за колядницькі гроші свого табору. Вибірця ходить з колядниками цілий час. Він пильнує за порядком, носить скарбоньку з грішми. Відтак ра­зом із березою рахують коляду (гроші) і віддають у церкву. Як вибірця чесний, розумний, добре справується, то може все життя вести колядники.

Але найважливішою особою межи усіма є береза. Він мусить знати усі колєди і плєси напам’ять. Мусить уміти файно колядувати та й вести колєду. Він за неї відповідає. Має також тямувати, яку колєду у котрій хаті треба колядувати, аби то ся вдавало усім людям. Тай має на гадці, як у котрій хаті можна задовго бу­ти, як зайти з ґаздами, забавити гостей, аби і ґазди і гості лишилися контетні (вдоволені). Навіть таке тре­ба знати – як кому заколядувати під вікнами та як заплєсати оперед хати. А ще – подякувати ґазді та газ-дині. Важливо і відійти з колядниками від ґазди так, аби тим нікого не вразити і колядників не знеславити. На березі вся відповідальність. Він більше-менше уже знає, хто яку завелику коляду дасть, та й відповідно колядує. Де надіється “гойної колєди”, там він довго і файних коляд колєдує. А де знає, що дадуть коляду не таку велику (йдеться про плату), то там і він мен­ше сил докладає: квапиться, перетинає коляди. Дехто сердиться: “Ці так колядували, якби ціпом махали. Як-небудь”. Колядники на то про себе відказують: “Яка плата, така й робота”, та й ідуть далі колядувати і набуватися там, де їх ліпше, сердешніше приймають.

А буває, що ґазди скупі, не пускають їх, аби не пла­тити, вдають, що їх нема дома.

Ци дома, дома наш пан господар?
Ой дай Боже!
Ой ми то знаєм, що ґазда дома.
Сидит він собі по конец стола.
Ой сидит, сидит, книжку читає,
Книжку читає, пісню співає.
Прийшли до него від Бога гості,
Від Бога гості та й колєднички;
Прийшли ‘го знати, єго витати,
Єго витати, пісню співати,
Пісню співати, колєдувати.
Надворі мороз, співати не мож,
Ой ґаздо ладний, просимо встати
І нас до хати зараз впускати!
Де ґазда живе у злагоді з ґаздинею, дітьми, у гаразді, йому колядується найліпшої: Ид цему двору, ид веселому
Гей дай Боже!
Прийшли гостеве у рік до тебе
Ци дома, дома наш пан господар?
Ой бо ми знаєм, що він є дома.
В нашого пана побита брама,
Брама побита, срібні ворота,
Срібні ворота, біле задвір’є,
Біле задвір’є, білі овечки,
Білі овечки та й коровочки,
Та й коровочки, сірі волики.
Ой-бо ми знаєм, що ґазда дома,
Він сидит собі по конец стола,
По конец стола єворового!
Ой тоти столи красно покриті,
Красно покриті – єлчі скатерті,
На тих скатертях круті колачі,
Круті колачі, пиво варене,
Пиво варене, вино зелене. Вставай, газдочку, отворєй двері,
Уставай з лавки, розмикай замки,
Пускай до хати, ни дай стояти,
Надворі мороз, стояти не мож.
Видно, були колись достатки.

Та й колядників десь ходило побагато. Невже по стільки, як у коляді?

У лісі, в лісі та й на дубові
Ой дай Боже!
Блудило блудців сімсот молодців,
Приблудили вни до цеї хати,
Ци спиш, ци чуєш? Пускай до хати,
Пускай до хати пісню співати.
Ой устань, устань, засвіти свічки,
При світлі свічі; розмикай замки,
Розмикай замки, застеляй лавки,

Застеляй лавки, вбериси в шати,
Вбериси в шати пусти до хати!
Застели-стели тисові столи,
Наклади на ні увсеї дари,
А сам виходи та нас запроси,
Запроси в хату, будем співати
Й старі дідове все споминати.

У нас і тепер її колядують цієї розтіцької коляди. І оцеї також:

Ой сидит собі наш пан господар
Ой дай Боже!
По конец стола єворового.
Ой на тім столі чисті скатерти,
На тих скатертях круті колачі.
Де вни кручені? В тура на розі.
Де вни печені? У печі Божій.
Ой на тім ґазді шовкові шати,
На нім сорочка, єк бів, біленька,
Єк бів, біленька, єк лист, тоненька,
На нім чобітки саф’яновії,
На нім шєпочка соболевая.

Коляда давня. А яке вбрання! Чи не із княжої доби оті шати, саф’ян (його, правда, здавен вірмени вироб­ляли у Кутах), тури, соболі? Шати – одежа явно кня­жого статку. От вам і гуцули в диравих постолах та пірваних гачах на вучкурі...

Де найбільше див, так це навіть не в чародійництві, а в гуцульських колядах. Чого там тільки нема! Аж волос дибом стає, мороз по шкірі пробігає як вслуха­єшся. Все життя, бозна від яких віків-правіків, – у них. Ви ще їх почуєте. Але мусимо подивитися, що там да­лі діють колядники... Ага, їх запросили до хати. За строгим звичаєм береза заходить перший. Так само і за стіл сідає. Доки не встане із-за стола, доти не мож­на і колядникам вставати. Він просить ґазду: “Ци мож­на плєсакам наплєсати у хаті із дзвінками коло гостей та й коло домашних?” І дозволяє плясати “на колопні”. Хоч скрипичника, трембіташа і решту вибирає вибірця, але мусить узгодити з березою. Береза носить церковний хрест та й дзвінок у руках. І ключ від скарбоньки.

Як добрий скрипичник, то коляда йде легко. У лю­дей є охіть до усього: до колядування, співанок, до плясу. А як трапиться пустий, то колядники втомлю­ються, швидко хрипнуть, що наприкінці лишень шеп­чуть, а не голосно співають. Аби який був добрий бе­реза, з пустим музикою не годен колядувати.

Голос трембіти – найчутніший у горах. У кожнім таборі мусить бути трембіта. Вона дає знати людям, де обертаються колядники. Уночі корнєє (будить) ґазд, аби вставали та пускали до хати. Трембіта грає до плєсу надворі, до підвіконної коляди, до умерської ко­ляди, до круглєка (танцю з приспівками). Трембіташ подає голос у часі приходу до ґазди і при відході. І су­сід знає, що вже йдуть до нього. Давно у горах файно уміли трембітати. Тепер трембіта перейшла на сцену, та по горах рідше її чути.

Серед колядників мусить бути і той, що в росіян на­зивається “козлом отпущения” – кінь. Ще на него по­декуди селами кажуть міхоноша. Бо люди давно да­вали на коляду і дотепер дають хліб, вінки кукурудзи, зерно, кавалки солонини, бужениці, повісма. Конем зветься той, що все то носит у бесагах почерез плечі. З коня колядники посміюються, збиткуються. На ко­ня рідко котрий злакомиться йти, бо то тяжко двига­ти бесаги за колядниками. На коней звичайно ідуть ті, що люблять добре попоїсти, випити. Кінь не колядує.

Хто ж колядує, звеселяє нас на Різдвяні свята? На колядників ідуть молоді, охічні до коляди, плєсу, спі­ванок і танців люди. Є такі, що ходять у колядники щороку. Але є й інші: раз пішов – і вже більше не закортить; то великий труд. Сталим колядником може бути лиш той, хто має до коляди охіть та любить по­бути межи людьми. Є такі по селах, що нізащо у сві­ті від колядників не лишився би ні одного року. На­віть є такі, що просяться, щось помагають у Пилипів­ку вибірці або березі, лиш аби їх вибрали у колядники.

За колядників не тяжко: є їх скрізь доста. Тяжко за доброго березу, за порядного скрипичника. До того треба мати здібність. Береза цілу Пилипівку пригадує сам або зо сталими “старими” колядниками коляди та плєси. Колядують увесь цей час, аби не мати устиду від людей. Багато хто знає слова старовіцьких коляд. Як береза милиться, то люди сердяться. Бо слова Бо­жі не можна ані міняти, ані опускати з коляди. Доб­ре знаного березу кличуть і в чужі села. Тому що береза, скрипичник, трембіташ і кінь мусять постій­но бути при колядниках від початку до кінця – дуже втруджуються, вони є платні, їм платиться за добу по стільки, по скільки годяться наперед. Решта ходять за гонор.

Розказував мені один старий гуцул: “Із первовіку аж до половини минувшого століття у нас в горах ніхто не переслідував колядників за їх ко­лєди. Старовіцькі колєди передавали предіди своїм превнукам. Первовічві колєди переходили з покоління в покоління. Тоти старовіцькі колєди люди найліпше лю­били", тай до сегодне їх люб’ют. Старовіцькі колєди – це були первовічні Божі слова. Ними споконвіку наші предки, та й ми, славили Бога – сонце та й величєли ними Боже Різдво”.

Церковних колєд гуцули не переймали, не любили їх та й не вчилися ніколи. І дотепер старі гуцули не вміют колєдувати колєди на церковну арію, так єк їх у церк­ві колєдуют на Різдво дєки. Навіт посміюватси из тої колєди та й ни мают її ні за що. Уни колєдували та й досегодне колєдуют свойов стародавнов гуцульсков арійов сумнов та галасливов, єк полонинскі вітри. Та й держєси шє й досегодне своїх старовіцких колєдницких звичаїв.

Звичаї задержєлиси майже вірно так, єк бували стародавно у нас лиш колєди багато поперемінювано-по-перероблювано на нові. Але багато полишено старовіц­ких колєд, а заступлено їх новоуложеними, бо против старовіцких колєд страшно боролиси попи від другої половини минулого століття. Так на приказ своїх вла­дик були си напосіли на давні колєди, аби їх цілком з-помиж народу викоренити. Вони так само хотіли ска­сувати старі гуцульські колєдницкі звичаї, але це си їм так лехко ни вдало, єк з колєдами.

Попи кричєли з наказниц у церквах, що гуцульські старовіцькі колєди – то поганцкі, а ми християнські. Казали, що в тих колєдах укриваєтси поганска віра, та й тиму їх гріх колєдувати.

Одного разу цілком були сперли колєдників попи (так, що це нам не новина), єк берези ни уміли так ко­лєдувати, єк хотіли попи. Та й не пустили дотив ко­лодників у своїх парафіях, доки берези не склали нові колєди. Про це розказував мені дєдя шє єк я був ма­лим хлопцем. А єму – наш головский старий береза Федьо Джюнда.

– Я з маленького хлопця любив колєди та й колод­ників, –повістував Джюнда раз у дєдика на колєдниках. – А єк трошки підник на легіня, то вже від того чєсу завжди ходив у колєдниках. Ни з одного берези вчівси я березувати, – говорив він. – Але найбільше переймив я колєд таки в старого берези Юрія Бровки із Дідушкової Річки; ходічи з ним у колєдниках, вибивси і я на викликаного березу. Навіть у чужих селах не раз я березував. Ни одного і я вивчів на березу. Давно по­пи нікого не переслідували за колєди та й не мішєлиси до колєдників. То вже єк прийшов у Дідушкову Річку на парафію молоденький попик, то усе перевернув ідгорі дном. Колєдники зибралиси на Різдво по Службі Божій на цвинтари у свої табори та й разом із своїми вибірцями обходили плєсом три рази наокола за сон­цем церкву й ишли плєсом аж до попа на дідинец, так єк то робилиси здавен, за нами лунув туда всий нарід из цвинтаря дивитиси, єк гей запишно мет новий попик приймати колєдників. На попівскім дідинци з кождої табори виступили берези і вибірці – узєли одного скрипичника з гурту. Мене, – казав Джюнда, – обибрали за старшого березу, хоть були берези багато старші віком вид мене. Пишли ми в резиденцію колєдувати попови, єк має бути. Зачєли колєдувати. Див’юси на попа, а вин то черленієт, то білієт из серця на нас. Але всі ко­лєди віслухав уважно до кінця. А єк ми скінчили і повінчували його з жінков та й діточками шсстєм-здоров’єм, многа літами из Божим Різдвом, то попик замість подєкувати нам так, єк то си годит, штрик ид нам осов у вочі: “А це то за колєди ви колєдуєте? Хто вас та­кого навчів?” – “Це наші старовіцкі колєди, прошу єгомостя, – зачєв я й собі остро говорити попикови. – На-вчіли нас їх наші предки”, – “Між нами і попиком ви­никла сварка. Але ми таки пишли селом та й колєду­вали, єк нам хотілося про то, шо понови не вдалося. А на другий рік вин нам таки пересів дорогу. За це єго село знелюбило, доки вин був. той попик”.

Отаке розказав мені старий голівчанин, а йому че­рез дєдю – Федьо Джюнда, так що пам’ять сягає за пів­тора століття; колядували – відтак забороняли, по ча­су далі колядували, аж доки ще не заборонили, уже за моєї пам’яті. Та й знов колядують. Аж гай гуде! Доки коло церкви збиваються у табори та колядують, люди, що посходилися з верхів, витають один одного, запро­шуються у гості, жартують між собою, обзирають од­ні одних, декотрі декого обсмівають. Одних хвалять, других гудять – як то скрізь ведеться. Старші легіні видивлюються на дівок, котра би си вдала, аби у ста­рости цих М’ясниць піти до неї, а дівки “джюпиняться” проти легінів та пишняться, а проти їх старині со­ромляться та загинаються...

Та стариня, котра має на віддавку і на женінню ді­тей, журиться, розпитується, де би трафити на добру долю своїй дитині. Правда, це вже майже перевелося на нові порядки. А все ж: діти роблять по-своєму, а ро­дичі таки розпитують – не так за маєтком, як за доб­рим плечем. Кожен хоче покласти і тепер, як колись, свою дитину на ґазду чи ґаздиню.

Куражиста “челядь” – жіночки – нишком з-перед своїх мушчін (чоловіків) вудить лакомо за файними, “гардешистими” мушчінами. Шепочуться ніби межи со­бою про щось інше, а очима поводять за тими, що по­при свою “челядь” гинуть за чужими.

Уже виколядували коло церкви, виходять від попа, таборуються і розходяться по горах. У кожного блискає до сонця бартка у руці; до неї (до бартки-топірця) при­в’язаний ремінцем дзвіночок. Найкращі ті табори, що мають від п’ять до тринадцять колядників. Але практи­кують і менші табори – від сім до дев’ять людей. Ко­жен береза, поцоркуючи дзвіночком, прив’язаним роз­чесаним повісмом до старовіцького різьбленого дере­в’яного хреста, виходить із своїм табором плєсом з дідинця – рушає у свій кут колядувати.

А ми послухаймо. От цієї, криворівнянської, що її, певно, знали і Франко, і Коцюбинський, і чули не раз Олесь, Хоткевич, Грушевський...

Ой в ліску, ліску, на жовтім піску –
Святий вечір!
Росло деревце, тонке й високе,
В корінь глибоке, в листок широке.
В листок широке, в цвіток багрове,
В цвіток багрове, в вершок кудрєве
Ой на тій кудри сам сокіл сидит,
Ой сидит, сидит – далеко видит.
Єк задалеко? – На синє море.
Края Дуная корабель пливе.
Що в тім корабли? – Самі столове,
Коло тих столів все старі люде,
Ой старі люде й старі ґаздині,
Старі ґаздині радочку радє
Що не так тепер, єк стародавнє,
Шо кум до куми з вечере в не йде,
Син на таточка ручку здоймає,
Донька матери не послушає,
А брат на брата ніж витягає,
Сестра на сестру чєрів шукає,
Сусід сусіда в пана тягає,
В пана тягає, під кару дає,
Посмутилоси, похмурилоси
По всему світу, маковим цвіту! Свєтий вечір!

А може, ця давніша?

Ми ‘д цему дому та й веселому
Ой дай Боже!
Ой ми ж до тебе все в рік гостеве.
Одні гостеве – ясне сонечко,
Другі ж ми гості – світлий місяцю,
Треті ж ми гості – дрібний дощику.
Чим пофалишси, ясне сонечко?
Гой єк я зійду рано в неділю,
Загрію собов в церкві престоли,
Освічу церкви, в церкві престоли,
Дім господарский, мир християнский.
Чим си пофалиш, єсний місяцю?
Гой єк я зійду темної ночі,
Темної ночі, та й опівночі,
Зрадує ми си гість у дорозі,
Гість у дорозі, звіринка в поли,
Звіринка в поли і рибка в мори!
Дробен дощику, чим си пофалиш?
Гой єк я спаду тричі на мая,
Зрадує ми си жито, пшениця,
Жито, пшениця, всєка пашниця...
Певно, таки ця старша від попередніх:
В нашего брата злотні ворота
Гей дай Боже!
Злотні ворота з самого злота.
Ні мла, ні вода, то білі вівці,
За овечками три пастерочки.
Ой ходєт, ходєт, три трубки носєт.
Одному ймнєчко – Святий Дмитричко;
Другому ймнєчко – Святий Николай;
Третьому ймнєчко – Святий Юричко.
Ой єк затрубив пресвятий Дмитро
Гори, долини засмутили си;
Ой єк затрубив свєтий Никола
Гори, долини звеселили си.
Ліс си звеселив, та й садок зацвив,
Тай садок зацвив, єгідки зродив!

Майже у кожній з давних коляд згадка про Дунай. Не буду виривати кусники з них, бо то не можна, а на­співаю одну таку, що її колядували головські ґазди у Києві молодій удові Івана Миколайчука – Марічці Миколайчук, славній нашій співачці:

В саду-садочку, під кедриночков,
Ой дай Боже!
Там сидів голуб із голубочков.
Цілували си, обіймали си,
Золотим крильцем загортали си.
Закравси стрілец з темного луга
Змірив у дуба, убив голуба.
Голуба убив, голубку ймивши,
За тихий Дунай запровадивши.
За тихий Дунай, за крутий берег.
Дає їй їсти єру пшеницу,
Дає їй пити зимну водицу.
Ой она не їст, ой она не п’єт,
Сивими крильми по Дунаю б’є.
Чому ти не їш, чому ти не п’єш, В садок вишневий плакати ідеш?
Єк мені їсти, єк мені пити,
Єкий світ милий – нема з ким жити.
Ой маю я там сімсот голубий
Вибери собі, котрий ти любий.
Хоть най їх буде сімсот чотири,
Нема й не буде, єк був мій милий. Єкий був милий золотокрилий,
В лице білєвий, сам чорнобривий!

З колядою ходять від Різдва до Василія – до старого Нового року – 14 січня.

Отак – поколядували, набулися в гостях, наплясалися (пляшуть босі, аби бджоли роїлися, маржина вела­ся), наданцувалися “на колопні”, скільки кому хотіло­ся. І вже по Різдву. Але час іде, він ніколи не стає, не ділиться, то люди його ділять та переділюють по-но­вому.

Від Різдва до Видорщів не можна нічого їсти на по­двір’ю, бо “усяка галиця витак їст і воюєт городину”. І взагалі не їсться понадвір’ю першого тижня по Різдвя­них святах, бо “звірак ручіт між маржинов і б’єт маржину та їст її полонинами”.

Від Різдва рахують тижні у року і кажуть, у котрім тижні що припадає. Стрічаються зима з літом. Дев’я­того тижня – Обрітеніє, гуцули кажуть “се свєто, ко­ли птаха обертається із теплих країв – обрітає свій рід­них край, зачинаєт паруватиси; та й погода літа обрітаєтси подлудь зимної”. Десятого тижня – Одокія; можна сіяти розсаду. Одинадцятого – Сорок святих. Дванадцятого – Теплого Олекси. Тринадцятого – Бла­говіщення. Чотирнадцятий і п’ятнадцятий тижні порож­ні, здавна зауважили: в цей час недобре нічого сіяти, ні садити у землю, бо нічого не вродиться. Наші пред­ки казали: чотирнадцятого тижня від Різдва – варка (небезпечна) весна; шістнадцятого тижня уже бізівна (годна, певна) весна; сімнадцятого – мірна весна; ві­сімнадцятого – пізна весна; дев’ятнадцятого тижня – ізкінчена весна.

На Василія – старий Новий рік (але ще старіший був таки на Різдво) – їдять скоромну вечерю з м’ясом, маслом, яйцями.

Того вечора ходять маланки. Діти мають з них велику радість і страх одночасно. Бо люди в мас­ках бігають за дітьми – добре, як то лиш коза, а не чорт. По вечері дівки годують котів пирогами (варе­никами)’. Котрий пиріг кіт лиш потягне – то дівка зве­деться; котрий пиріг кіт лиш попахає – “ту дівку мут сватати, але весіллє розіб’єтци”; а котрий пиріг кіт із’їсть – ту дівку віддадуть заміж.

Перед печі, коло опецка, палять скіпкою кужелі на то, аби знати – любляться чи ні чоловік із жінкою, ле­ґінь із дівкою, “любас із любаскою”. По кужелеві, кот­рий горить, видко, хто кого дужче любить, “хто за ким більше угонєєт”.

Одна бабка з Хороцева і таке уповіла: “На Василєний Свєтий вечір дуже добре годуют маржину, бо то Свєтий вечір худобинки. Вопівночи того вечора маржи­на говорит між собов так, єк люди, і розказуєт, ци ґаз­ди її добре ци зле держут. Ту бесіду між маржннов можна чюти, але шо з того, коли хто її чує, то не смієт другому розказати. Хто би розказав другому ту бесіду, шо говорила маржина, відразу умер би”.

Бачите, декотрі вірять, що на –Василія, на Новий рік по опівночі “отворєєтци небо. Хто би уздріу, єк отворєєтци небо і знау у трьох словах запросити, що хочєт – то би мау. Був би дуже щєсливий чоловік”.

Досвіта на Василія ідуть сокотити гроші, аби видіти, де горять опришківські скарби, закопані в землі.

Багато ворожок-вірувань з цим святом зв’язані.

Третій Святий вечір припадає на Водохрестя – 18 січ­ня. Він також “сухий” – усі говіють, постять, аж доки не винесуть “водицю” із церкви. Цілий день “божкують” і лагодяться до вечері, як на перший Святвечір, лиш уже із вечерею не ждуть сходу вечірньої зірниці, а їдять, коли нап’ються свяченої води. Зрання кожна ґаздиня робить із воску маленькі хрестики, несуть їх у коновочці з “водицею” святити – від церкви кожен спішить до хати. По восковому хрестику ґаздиня на­ліплює на всіх стінах хати, на усіх одвірках, на входах до хліву, колешень, стаєнь. Так само баранам, коро­вам, бикам – до рогів. “На ці хрестики не маєт моци і путері ударити ні відьма, ні упир, ані єка инчя нечіста сила”.

19 січня маємо Відорші – Ардань (у Розтоках кажуть Йордан). Це свято обходять дуже гонорово, а найкра­ще виглядає, як ідуть святити воду на Ардан.

Дівки, легші убираються якнайгонорніше, бо то уже м’ясниці – пора сватань. Не пусто співають у нас:

Наша каша, добрий борщ. Дівки файні до Видорщ. А як минут Видорші, Дівки стануть як турші.

Турш – то таке ніяке дерево, що не росте ні уверх, ні вшир. Туршами також називають запаршивілих те­лят, що не правляться, лиш кучерявіють.

Тоти дівки й удовиці, що хочуть у цім році віддати­ся (ясно, що вийти заміж), стараються зловитися попо­ві за рясу або бодай ущипнути за що-небудь, як пере­ступає поріг із церкви на Ардан. Котра то зробить, ка­жуть, що точно в цім році віддасться. І та дівка, що несе Матір Божу на Ардан, також має завитися у цім році.

Усі ґазди, що мають пасіку (а карпатські меди, від­коли гори, славляться), ідуть на Ардан із засвіченими трійцями. Піп гасить трійці у Ардані (в ріці) – це на рої, парої, на меди.

“На Ардані, бувало, – казали старі гуцули, – грішко вигеукували стрільці из пістолєт, що аж дим из пороху укривау Ардан”. На Відорші по днині, яка запогідна, ворожили старі люди “політе на пасіку і урожу на ці­ле літо”.

По Ардані не вільно прати чотирнадцять днів, бо в усіх ріках, потоках і головицях вода свячена! Того свя­та на Ардані умиваються водою, аби змити із себе “усєкі услауди”. Набирають води у судиння до хати на цілий рік.

От і кінець січня, 31 день його – – Танасія. Не можна тільки шити-прясти, а так усе роблять. Як від Дмитрія до Танасія, так забагато зими від Танасія до Юрія (6 травня), їздавен приказують старики, що “єк на Та­насія є половина сіна в оплотах, то годіуля дотєгне до Юрія. Єк на Танасія більше сіна изгудовано, єк лиши­лось, то траба собі загоді докупити, хотіуше ни стра­тити маржину”.

Ґаздівські приказки з давніх гуцульських господар­ських календарів радять: “Сухої днини першої і дру­гої кватирі січня добре є рубати дерево на стоупи і кілє до плотіу. Січневе дерево є здорове і тверде, єк кри­ця. Прудко ни пріє”.

У М’ясниці ґаздині роблять кужелеві толоки на пря­діння. Не з одної такої толоки велика люба зачалася...

Посеред січника, або вже по-теперішньому – лютого (лютовня, у горах кажуть), 15 дня, Стрітеннє – велике урочисте свято. Прецінь, зустрічаються зима із літом і борються, котре котрого передужіє. По Стрітенню лю­ди ворожать, яке буде поліття. Як тепло на Стрітеннє, то побідило літо, а як студінь, що стріха не капне, то “перемоцовує” зима. Іще буде довго держати.

На Стрітення святить піп у церкві трійці, убрані зіл­лям і трьома свічками. Люди розбирають собі трійці із церкви д’хаті. А до речі: трійця у формі тризубця та­кож споконвічний народний символ у горах. Зрештою, це триєдиність Отця, Сина і Духа. Люди не годні були зрозуміти, чому раптом стару трійцю після війни ста­ли забороняти. Її таки з церкви і своїх хат не дали. Та ж то символ душі! Так оці свячені на Стрітення свіч­ки і зілля із трійці сохранно ховають. Тим добре “си підкурювати, єк си христінина шош осахнет (настра­хає) або учєпитци икас бола. Тим добре підкурювати и маржину, єк їй шош хибує”.

Це дуже варке (небезпечне) і пригінчливе (від “при­года”) свято. “Хто єго зпониважєє, то может раз-два (швидко) побачити каліцтво або мати икус причьку”.

...Уласія – 24 лютовня – то свято від ласиці-кіточки. У горах дуже твердо святкують Уласія, “аби ласичка маржину не кусала”. Як укусить маржину ласичка, на то майже нема ліку. Але я пригадую, що Фурівка бу­ла відсипала вуглям і примівкою, як раз бабчину ко­рову укусила за дійок ласиця і вим’я так спухло, що тиждень не приступити було до корови...

Ґаздівські ради на січник-лютовень: “На віуці (зга­даймо “Черноуци”; хтось побачив отару чорних овець, і так назвали потім там місто) треба мати теплі хліви, аби єгнєта не мерзли, єк си віуці уночі котєт. Рано, єк си випускає віуці из хліва до обори, траба пересмотрювати, котрі є на окочилю и на ці удень напантрувати, аби єгнєтко окочене ни змерзло та и аби ворони очі не видзьобали. Молоденькі єгнєтка добре держєти у теплим місци, то уни тогди добре ростут. Треба зважєти при плеканю на віуці, єк би єке єгнє ни висисало молоко, то конче ту віуцу видоїти-вицеркати, аби си вим’я у неї ни зважило.

Хто має налагожене дерево у лісах на будинки ци опал, добре извозити на своє місце, поки дорога держит, аби витак ни капарити грузьми”.

Марот. Або, як радше кажуть у горах – у Пущінє. Чрез ціле пущення м’яса не їдять – упускають його зо всіх страв. Зато увечір перед м’ясопусним тижнем їдять стільки м’яса, аби ціле говіння не кортіло їсти.

Як котра дівка дуже хоче віддатиси, то ще на Різд­во, лиш переступит поріг церкви, каже, гордо хрестя­чися: “Добрий день, святі апостоли! За три неділи з файним чоловіком на постели!”

А як не віддасться, минуть М’ясниці, іде до церкви на Пущінє – потихоньку увійде, стане у куточку смут­на, тєжко зітхаючи, молиться: “Икий би був, най би вже був, Коби лиш хліба роздобув...”

На 9.ІІІ припадає Обрітеніє. То свято обрітенія пта­хами рідних країв. Птахи починають паруватися. І десь у цей час – прадавня Дідівна – задушна субота. Ка­жуть, що в давнину діди випросили у Бога три дні у року, три суботи, у які моляться за померлі душі, по­минають їх, а душі з того світа так само моляться за нас. Перша Дідівна, або Задушна, субота припадає М’ясниць у суботу перед Великим Пущінням, друга – у суботу перед Святою неділею, третя – у суботу пе­ред Дмитрієм. “У даунині діди збиралися на цвинта­рях – на. гробах покійників. Люди износили поминки: усєку їду та питє. Діди їли-пили і молилиси Богу, данцуючи на гробах та плещучи у долоні померлим: ла-ду-ші. При цім приспівували: “Плещу у ла-душі за померших душі”.

Цей звичай, переказаний дідами, давно скасований. Але люди роблять на цвинтарях опроводи. Дають бід­ним кукуци (малі хлібці) за душі умерлих і лагодять на гробах їду. А діди ще й таке кажуть:

“Дідіуна субота зветци тиму, що у ню колись діди молили Бога за душі так, єк тепер попи, лиш инчим способом. За-душна тиму, шо робитци поминки за ду­ші. У Дідіуну суботу по деєких селах не роб’є нічьо през умерлі. Бо єк си робит у ці суботи, то душі валєютци на тім світі і не мают супокою. Такі люди, що роб’єт у ці дні ни є самі доуговічні, бо їх проклинают душі тих дідіу, шо ці дні обібрали були дауно за свєта”.

От вам і так звані нині модні з’яви “біополя”, “дво­сторонній зв’язок”. А попросту: невмирущість душі, незнищенність сущого.

Діди наші знали, дотримували, святкували. А ми тільки – по газетах і з телевізора знаємо. І то на день-два...

Наприкінці першої декади марта – Велике Пущіння. Люди наварюють якнайбільше страв. Особливо прийня­то цього дня їсти пироги (вареники) з бриндзою і мас­лом, а також бануж (кукурудзяну кулешку на смета­ні). Їдять допізна. М’яса не вживають “през шкоду між маржиноу”. Кажуть, що циганська дитина так наїлася на це свято, що розсілася. На Пущення ввечері зда­вен роблять вечорниці “из зузами и гульками”.

Перший понеділок Великого Пущення називається Запусний, або Полокавний, понеділок. Цього дня усі по­стять, крім дуже маленьких дітей. Наколи день, ра­ненько усі перебираються у чисті білі сорочки, миють­ся, чешуться. Ґаздиня перемиває у хаті всі миски, лож­ки, горшки, столи, лавиці – усе, на чім би міг затрима­тися “скором”. Пече із ячмінної муки тоненький корж – жилауник, дрібненько його натикаючи і соля­чи, кладе у піч. Його їдять із квашеною капустою, хро­ном. Ще, бувало, діди давно ходили в Запусний поне­ділок до коршми “зуби полокати” від скорому. Але те­пер коршм нема, а зуби навчилися “полокати” будь-котрого дня.

14 марта на Одокії добре зачинати першу днину вес­ни у городі. Посіяна в цей день розсада капусти, брук­ви дуже файно вродить.

Як останній тиждень М’ясниць зветься Масниця, так перший тиждень говіння має назву Федоровиця. Того й того тижня не можна золити пряжі, білизни, аби не ро­билися черваки у скороми (молочних продуктах). Дав­но не вільно було прясти Федоровиці. На це гуцули придумали раду (бо скільки вже можна святкувати – нічого не робити): завивають чучело і кладуть у кут на запічок. Це увечір. Рано розвивають ще й через те, “би си родиу лен і колопні”. Як хочуть льон і коноплі мати дуже файні, то Федора розвивають аж наступного по­неділка.

Далі ідуть Теплого Олекси і Сорок Святих. На Теп­лого Олекси ворожать, яка буде весна, по жабах ще ворожать на молочність коров. На Сорок Святих також старі люди вгадують погоду в року. Кажуть, що як у цей день є мороз, то уже його не буде сорок днів, бо всі сорок морозів складаються на цей один.

Котра газдиня на Сорок Святих почислить яйця, то буде мати на Великдень сорок яєць на писанки і паску. На Сорок Святих вибирають усяке зерно на насіння і кажуть, що із кожного зерна уродиться сорок зерен.

Тепер лишилися ґаздівські приказки марта: “Єк си уздрит перший раз у марті кропиву, то добре неу ру­ки натрепати, відтак уна не ме жілити. Треба добре коні віусом гудувати, аби годні орати. Ті кури дуже не­сучі, икі насаджуєтци у марті. Марта уже не добре ру­бати ліс, бо пускає міска і у деревини раз-два мечєтци чірвак пид лубом. Треба собі прилагодити плуг і боро­ну та держєти коло сап і городників, аби то усе було готове до весни. Докінчєти извивати прєжі у клубки на полотна, а єк зима изгине, то треба бити белегу ко­ло оплотіу на даванєх”.

Може, коли пов’язали колгоспи, не слід було поне-важити усе старе, pcf юм із порадами. Все ж таки вони тримали віки наших дідів ґаздами. Але то все, разом із церквами і забраними попами, назвалося забобона­ми і було покасоване.

А на порі та й на дворі цвітень (по-давному – бере­зень). Уже Серед опістя. 3.IV. Скільки від Пущення до Середопістя, стільки не святкують, лиш по нім лічать та від нього починають сповідатися, аби прилагодити душу до Великодня.

7 цвітня Благовіщення. Про це свято старі люди го­ворили: “На Благовішінє благословит Бох світ весноу, Бла-говішінє є почєтком весни, першеу веснєноу дниноу”.

До Благовіщення “віуці сп’є у фоєнках, у хлівах, а від Благовішіня віуці повинні спати на новім місци – надворі, під голим небом, бо уни си уже рехтуют від цего дня до літа, до полонинского житя”. Так було у нас у горах спервовіку.

На Благовіщення рано зачинає перший раз зозуля кувати.

На Благовіщення вилазить вся диханя, що є у землі, наверх.

До Благовіщення не можна класти у землю ніяку городнину ані сіяти зерно, хіба що розсаду брукви і капусти, і то в городах.

Перед цим святом увечір і на Благовіщення рано і вдень і дотепер ворожать і примовляють проти відмий, проти гаддя, граду, до пасіки і маржнни.

Бувало, знаємо, що цього дня не можна нести до хати прут, галуз­ку; а притягнеш якусь ломаку, як на гріх. І мама бе­ре – б’є тою ломакою. Бо через це вже напевно вліті гадина притягнеться до хати. Колись, як я була ма­ленькою, мама каже, що принесла до хати гадину, об­мотану довкруг ручки... Вона ні людської, ні чиєї ін­шої дитини не кусає.

Благовіщення твердо святкують. Бо це варке і при-гінчливе свято.

Дивні звичаї! На Благовіщення нічого не можна са­дити, сіяти в землю. А вже наступної днини, 8 цвітня, на Благовісник, “можна усе класти у земню, нима стра­ху – уродитци”. У народі кажуть: “Від Благовісника благовіститци людом весна”. Це свято “варке і пригінч-ливе през вогонь і убитє деревом у лісі”. Хто робить на це свято, тому слабує маржина, гостець тягне руки (болі суглобів).

І от уже коли випаде, саме за тиждень до Велико­дня, під кінець місяця Бечкова (шуткова, вербна) не­діля.

На Бечкову неділю ідуть по бечку до церкви. Хто ді­стане розвиту бечку, повну – ситу, то буде йому ці­лий рік веселий, повний і ситий. Косматий, як бечка. Хто дістане голу бечку – тому буде голий, тяжкий та капарний цілий рік. Як дістанеться бечку, треба урва­ти котик і цілим проковтнути, то не буде ангіни цілий рік.

Як виходять із церкви, б’ються бечкою, приговорю­ючи:

Бечка б’є, не я б’ю – За тиждень Великдень! (Недалечко – червоне єєчко!)

Бечку несуть із церкви до хати. Нею вигонять блохи з хати і затикають її за образи. Давно казали: “Єк є у хаті бечка, то блихи си ни задержє”. А дід нас учив:

“Аби мож дістати из церкви тоту бечку, то по роздан-ню людем си лишит, то неу добре бити маржину, єк женут у єрмарок, тогди купец из рук хапає ту маржи­ну”. І посилали все мене, прудку дитину, вхватити з-перед других охочих свячену послідну галузку. Мені то завше вдавалося. Може, тому й маржина мені зма­лу велася. Рослини ні, а маржина трималася мене, рос­ла, правилася.

Мама просила, аби я з нею гнала овечки, теля у ярмарок, бо від мене борзо купували – я думаю, ще б не купувати: стоїть чумазе дівча у запащині, постолятах, врівень з тою овечкою, уже і торговель­на реклама! Але таки мама казала, що як я покладу ру­ку на порося, що ми купуємо на ярмарку, то буде з него солонина на п’ядь. І дотепер їду – купую мамі поро­ся. Правда, восени їм з нею буженицю, А мама будить і майже все нам у світи висилає...

Казали ще діди, що бечкою добре обтикати свої го­роди проти граду. На бечку не ударить.

Ми любили Великодний тиждень, що тривав по бечці. У вівторок на городах починаємо “гріти Діда” – па­лимо картоплиння, садове листя. Коло ватри кладеть­ся кукуц хліба, гуску соли і кубок води. Це – Дідові. Ловимося за руки і тричі обкручуємося, данцуючи за сонцем високо і голосно співаючи; “Грійте Діда, дайте хліба”. Так просимо три рази. Як ватра потахне, ідемо гурмою гріти Діда коло хат, і так гріємо його аж до четверга рано. Ходили навіть і дорослі дівки та легіні. Відтак – за кукуцами лиш малі діти. А потому пере­стали. І забули за це. А в притчі про сотворіння і кі­нець світу сказано: як перестануть колядувати на Різд­во, ходити за кукуцами у жившій четвер, писати пи­санки перед Великоднем, – тогди буде право сатани, він уже буде пущений з ланцугів тридев’ятого підзем­ного царства. Приблизиться кінець світу.

Нехай так. Але іце таки пишуть, пишуть писанки. Полишили коляду не з своєї вини, а тепер відновлю­ють – колядують, аж у Києві чути. Може, ще не пропадення? Може, спасемося покаянням, милосердям, на­верненням до мудрості?..

Живної середи, або Чорної середи, не можна “клюпати” у дерево, бо деревина відразу усхне. Тому, як є пусті корчі на полі, лиш каменем торкнути – почорніє і усохне.

Живною четверга ватаги викручують живу ватру і держать, бувало, її аж до полонинського ходу. Відтак, женучи маржину, виносять живу ватру на полонину, і вона горить у стаї аж до осені – до самого розлу­чення.

Кажуть, що, як зберуться люди із церкви по Страстях, тоді уходять у церкву мерці із гробів і відправля­ють відправу. Якби замкли якого чоловіка, сплячого на Страсгях у церкві, то умерлі би його розщипали-роз­несли.

Великодня п’ятниця є дуже великим і карним свя­том. Не годиться нічого робити ані з чого пускати кров. Тої днини є твердий піст.

Зато Великодна субота – робітна днина. Жінки ла­годять дору, допікають паски.

Великдень обходять дуже урочисто, з великими стародавними віруваннями і звичаями. Уже в суботу увечір паска і дора готові до свячення. Як паска при пе­чінню западеться, то недобрий знак. А як відлетить із паски шишка, то лихо: хтось у хаті умре. Рано на Ве­ликдень миються срібним грошем. А нас мама ще мила писанкою, аби красні були, як весна. Босою ногою не вільно ступати на землю. Сідлають коні і їдуть ще до днини святити паску коло церкви. Із церкви летять кіньми – хто прудче добіжить до хати, той цілий рік буде мати першенство між людьми. А для гонорового гуцула це найважніше! Паскою б’ють корови, аби не переходили (були щороку тільні), так, як Великдень не переходить жодного року. Є й такі, що і на це ве­лике свято не їдять м’яса; це роблять ватаги, вівчарі, аби звірак маржину на полонині не бив.

Цього дня одні одним дають писанки – ці прадавні символи світу і життя. Коло церкви на цвинтарі молодь провадить усілякі забави, граються з ігри, при котрих цілуються, сватаються, посміваються. Це все аж до дзвонів на вечірню. А коло хат ходять, "писанчєрі" за писанками.

Тиждень по Великодні називається Світлим. У поне­ділок, що його іменують Волочівним, або Поливавним, коло церкви на цвинтарі є великий рух із писанками. Жінки і дівчата дають писанки легіням і чоловікам у дарунок. Гонор тому, хто дістав найбільше писанок. Декотрими селами парубки обливають дівок водою, і дівки тоді мусять дарувати писанки. Буває, що ловлять дівку і тягнуть до води – “волочать”, аби дістати пи­санку, як вона не хоче давати. І тому такі назви дістав цей понеділок.

Що треба робити ґаздам у цвітні?

Насамперед орати і приорювати гній. Сіяти овес, са­дити біб і ранню бараболю. Пускати бджоли, аби облі­талися, і передивитися, чи є доста поживи. Годувати добре ягнят отавою і вівсом, аби на Юрія уже доїти овець. Із стриженням овець не квапитися, бо можуть зо студені потріскати. Стригти лошат і застригати вівці.

 “У Жиуний четвер раненько стрижетци молоді річ­ні лошєта – стригуни. Тої днини застригают вівці: простригают довкруг голови і вимени кождій віуци. Це робитци до схід сонця. Ту воуну изпарити, висушити, изчістрити, изпрєсти і виплести до схід сонця баюр – вучкур. Витак, єк болєт голу, вилиці або шия, то тим баюром добре перев’язати – і відразу помагає. Тот вуч­кур старший віучєр носит на голим тілі, почерез него пускає віуці из кошєри на пашу. Єк перейде літовишє, він тот вучкур изноу зав’єже у гудз собі на голе тіло, то і одна віуця єму нікуда ни урветци. Ціле мішінє овец держитци купи, єк руно воуни”.

Як гуцули знаменують ягнят цего дня? “Досвіта у Жиуний четвер, єк лише першя птаха у лісі заспіває, – треба позначіти ножицями єгнятам вуха. Витєті ножи­цями пишіки єгнєчіх вух треба зібрати усі докупи і закопати у лісі в муряховину, аби си віуці ніколи си низводили у ґазд і так си котили – плодили, єк си низводє і щороку плодіси муряхи”.

По головних рокових святах – Різдві, Великодні, Свя­тій неділі – три дні камінь горить у землі, тому нічого не можна робити надворі. Так заповіли нам наші предки. У Світлий четвер також не можна нічого робити у го­роді через фортуну – бурю, аби городи не била. Це ярмаркове свято; хто в него робит, може мати шкоду між маржиною, призначеною на ярмарок.

У тиждень від Великодня припадають Проводи, а ці­лий тиждень після Проводів називається опровідний. “Провідна неділя проводить усі свята у року”. Провід­ного тижня не можна сіяти лен і колопні, “бо з тої ро­дини мусів би хтос умерти і полотно з того лену ци колопень було би єму на сорочку до смерти почерез ту роботу”.

Опровідної неділі роблять опроводи на гробах небіж­чиків.

Опровідного понеділка добре проводити лошат; вони будуть дуже скорі, добре будуть вестися, справлятися у тяглі.

Найтаємничішим з усіх свят для мене є Рахманський Великдень. Він припадає у чотири мірні тижні від живної середи – у середу. Бувало, на Рахманський у під­гірських містечках провадилися великі ярмарки. Цей ярмарок головно на вівці був “послідний вісний ярма­рок”.

Рахманський Великдень колись усі горяни дуже твер­до “держєли”. Тієї днини ніхто нічого не робив, бо ка­зали, що якби хто у цей день взявся до роботи, то від­так земля сім років нічого не родила би – “банувала би”.

Про рахманів і Рахманський Великдень отаке розка­зують: “Далеко звідси, на схід сонця, за синими мо­рями є гори і великі скали, обточєні зі всіх бокіу голу­бими (у гуцулів і галичан взагалі “синє” – то “голубе” і навпаки наш синьо-жовтий прапор є небесно-жовтим) водами, шо ніхто там си ни може дістати, добути, на­віть птаха туда ни долетит. На тій земни осілося дванаціть людий – рахманіу і там покутуют за нас усіх грішних, аби уратувати світ від зла і біди. Уни жиют сами, єк черці. Жінок у них нема. Уни говіют цілий рік, а скоромнєтци лиш раз на рік. Навіть ни знают, коли у нас припадає Великдень. Але єк є у нас Велик­день, і хтос верже на воду шкаралушу из єйця, и та шкаралуша до них заплиє, до тих людий – рахманів, за піучверти тижня, – то вни видє, шо є на світі Велик­день, шо воскресла прауда на світі, єку уни хотє, шоби була искрізь, –дуже тому си радуют, и тої днини роб’єт у себе Великдень. Дванаціть їх ділитци одним їйцем. Отілько є їх скороми. Єкби такі були на світі усі люди злагідні і шєрі, ни зависливі, єк тоти рахмани, шоби си могло дванаціть одним їйцем поділити ріуно і були тим задоволені, насичені, тогди би усі люди стали рахманами. На світі був би один для всіх Великдень і одна прауда запанувала би на земни. Був би гаразд і достаток, єкби таке си могло стати”.

Де лиш я не перепитувала про цей Рахманський Ве­ликдень, про рахманів! Мало хто що знає. Один архео­лог каже: а може, то “брахмани”, є такі. Але гуцули твердять, що рахманські праведники – є русинаки, такої віри, як ми. Дехто каже, що живуть вони у монастирі в Сочеві, і ми завдячуємо їм своїм жит­тям.

Але вповідають і таке. Нібито ці шкаралуші, кинуті на воду, допливають у Туреччину, де дають знати на­шим людям, що там осталися на заробітках про настан­ня Великодня. І в бойків знов я чула: шкаралуші з яй­ця кидають у ріки тому, що багато наших людей живе у турка в ясирі; вони і не знали б, коли той Великдень, якби не доплили до них шкаралуші з яєць і писанок.

Це, як на мене, близько істини, бо ж і Маруся-Богуславка у кобзарській думі робить те саме – сповіщає уярм­лених у турецькім підземеллі козаків про Великдень. А ще коли зважити, що турецьке слово “рахман” оз­начає милосердя, то добачимо зв’язок звичаю із ту­рецькими невільниками.

А втім, хто нам скаже напевно – хто такі, оті рахмани?..

Так ми доплили до травня. У мірних сімнадцять тиж­нів від Різдва буде Юрія. Це свято завше 6 травня, у той день, в який буває Різдво.

Що це велике свято весни, знають усі. Гуцули ка­жуть, що воно відтогди, відколи світ. Юрій відбирає у Николая зимні ключі і ховає. Потому витягає із свої табівки від весни ключі. Розмикає ними браму і випус­кає на світ Весну. “Напоунюютси гори, долини і поло­нини манноу, а земня набирає сили до урожі”.

Перед Юрієм увечір ґазди і ґаздівські діти на усіх кичерах палять вогні. Бурять ватри. О, це називається Кирелейса – знаю, ми малими палили Кирелейса!, Пе­рескакували почерез ватру. Легіні ловляться за руки у круглєк і танцюють за сонцем – зустрічають Юрія, який до гуцулів “на білім кони идет и за собов Весну ведет” у гори – гожу, молоду і космату зелену Весну! [Наколи досвіта зайграє Юрій у свої злотні весняні ро­ги, здоймають гуцули із стін трембіти і весело йому від­повідають.

Голос трембіт витає по селах аж до ходу полонин­ського. А на полонинах до розлучення.

‘Перед Юрієм увечір, бувало, баба кладе дійниці і ві­дра із водою на дахи колешень, аби у них почерез ніч нападала манна – роса. А перед сходом сонця кличе нас бризкати тою водою на корови і на вівці.

Ми радо це робимо, перебризкуючись помежи собою та примовляючи, як нас навчено:

Икий гість, такий колач!
Абесте тілько дали молока,
Кілько води ріка.
Єк у головицях навесні прибуває води,
Так і ти, маржинко, прибудь манни із трави!

По цім зачинають перший раз доїти вівці. Чоловіки вичитують загороди, вивозять обірник (все з обори) на поле, а що весь гуцульський добуток у маржині, то не дивно, що в цей день ворожать усяко, аби лиш вона давала якнайбільше молока, аби її ніхто не урік та аби вона прудко і пишно множилася.

Перед Юрієм збирають сухого хворосту, якнайбіль­ше глогового, розкладають його у стріп на воротах або на загороді, де ночує маржина чи десь на толоці. Ко­ли зачинає вечоріти, беруть давани (сіна з-під маржини), підложують під гліг і запалюють, приговорюючи:

“Господи, дай тілько маржини, кілько буде попелу з цеї ватри!” Як утвориться грань, переганяють через неї худобу, “аби така остра була, як ватра!”. Глогу ужи­вають при цім катарсисі, “шоби уроки маржини не чі­пали си, як глогу не чіпає си нічьо!”. Перегнавши всю, кілько є, худобу через погорілу ватру, докидають хво­росту, бо вона має горіти, аж когут запіє – це відстра­шує від загороди відьми, що “тої ночі ласі за молоком ходити”. Попіл, і той розсівають по царині. Корови та вівці, що з такої царини їдять сіно, “дають велико мо­лока, прудко множєси, пишно котєси – кожда маржинка чінит все по двоє”.

Дух перехоплює видовище; згори прориває темряву вогняне кочело. Воно котиться, качається, біжить, як жива вогненна сила. То дерев’яний обруч, обвитий сі­ном, запалений і пущений згори проти чередінниць.

Того вечора закопують під хатній поріг кавалок за­ліза, аби переступаючі поріг мали дужі (залізні) ноги!

Може, бачили у гірських селах грудки землі – кецки, натикані пруттям? Се також робиться на Юрія. На всі стовпи воріт, ґражд, загород кладуть кецки, а в них тичуться зелені галузки на знак, що святий Юрій коси­чить ліси. А ще кецки хоронять від чередінниць.

Треба на Юра кецку на ворота накладати – Не ме чередінниця корові молоко відбирати.

Як є вже паша, то всю дійну маржину вигонять пасти. Досвіта на Юрія збирають цвітки юрочка (Ranunculus acris), січуть і посипають сіллю із Свят-вечора, дають худобі – буде на молоці жовта ладна сметана.

Перед сходом сонця іде ґаздиня гола до тої мурашковини, що у ній на Благовіщення закопала сіль, булку, пацьорки (намисто), бере то звідти, дає коровам, при­мовляючи: “Я вам даю су манну з усего світа, шо му­рашок наробив, шо тут наносив; шо я вам дала, аби так моя маржина все зуживала і так аби си старала, як мурашок се кіз, ніс, ішов і тікав! Абес була така легка та люта, як мурашок!

Як понесу від себе масло у мі­сто, то так, аби си збігали купці до него, як мурашки до мурашковини”.

Коли корови з’їдять “примівку”, ґаздиня доїть їх че­рез пацьорку так, аби у вимені не лишилося ні краплі молока, бо вірять, що корова цілий рік буде давати стільки молока, скільки дасть на Юрія. А пацьорка за­стереже від чарів також на цілий рік.

А ґазда у цей час ходить та робить дехтем хрест на дверях стаєнь, колешень, кошар, на усіх воротах і кон­че на лопатці кожної худобини – від того утікають відьми, що наносять всякої хвороби та відбирають мо­локо.

А всяку звірку, навіть кота і пса, яка того дня набли­зиться до обійстя, відганяють, бо вірять, що “то відь­ма перекинулася на те, аби зайти у стайню та відобра­ти молоко у корови”.

З того, в який день припаде Юрія – пісний чи ско­ромний, ворожать, чи буде дуже молочна у цім році худоба, чи сите буде молоко.

Як здоять на Юрія перший раз у року вівці – моло­ко глєджуть, роблять із того сиру колачики, святять їх у церкві і дають бідним. За ці подаваники бідні мо­ляться, аби вівці були молочні і здорові.

Це такий поминок за худібку, як задушна субота за людські душі.

Марків день припадає третьої днини по Юрію. Свя­то дуже прнгінчливе. Давно його твердо тримали, бо казали, що могло би трапитися каліцтво. А ще через урожай: “Єк си робит на Маркіу день, то куда си Мар­ко подивит – голод стає на світі”.

На Івана Довгого (у двадцятих числах травня) добре огірки садити – довгі виростуть.

До Николиних обсівок – 22.V – пора закінчувати веснування. Це свято від маржини; його дотримують, аби звірина маржину не била.

Ґазди знають від старших, що до Юрія треба остриг­ти вівці. Від Юрія пускати ягнята на пашу – най учать­ся пасти. Вівці і ягнята познаменити, почистити їм папірки. Лагодитися до полонинського життя.

Настав гнилень (червень); він багатий на Зелену не­ділю, язичницькі Розигри. А починається церковним святом першого тижня Костянтина і Єлени. У гуцулів своє поняття про цих святих.

Рідко кажуть, що вони принесли зі сходу віру Христову, а більше говорять, як про світських людей. Є така давня казка:

“Святий Николай був нежонатий. Пішов до Бога і ка­же, що не має охоти женитися, видно, не має долі. А Бог відказує: – Ти маєш долю; є на склєнній горі Єлена Константина (КонстантиноЕа донька), ти її озмеш, го твоя доля. – Пішов святий Николай долю шукати, та й нігде не міг на ніч упроситися, аж єго сонце приймило і поправило куда іти на склєнну гору. Відтак мі­сяць приймив його.

А жертва у лісі йшла з мукою і занесла св. Николая на ту гору. Єлена Константина пізнала свою долю, і во­ни повінчалися. Але чоловік подивився у заказану пив­ницю і звідти вискочив Ірод: зін викрав Єлену і втік з нею”. Казка скінчується тим, що св. Николай доганяє їх, відбирає Єлену із допомогою Іллі (Алея), оковує Ірода; відтоді Ірод і донині сидить окований.

На початку червня (гнильня) весела Свята неділя – Зелена неділя. Люди радуються цему святові, бо тоді земля косичиться зеленню. Перед Святою неділею ідуть мужчини рубати галузки з явора – косичать хату, церкви, хрести при дорогах, городи.

По деяких селах відбуваються великі храми, ґазди хо­дять одні до одних у гості, набуваються. У Зелені свята так само, як і у Різдвяні, Великодні три дні земля горить.,

Тому ці дні святкують.

У зелений четвер вимикають, б’ють по полях папо­роть – це найліпша днина на її винищення. Як так зро­бити кілька років – то не лише папороть, а й хобза, бу­дяччя та інші бур’яни виведуться з полів.

Про папороть всіляке кажуть. Але вона так буйно за­хвачує царинки,. толоки, що її нищать, як можуть. “Кілько є зілля, то усе від Бога, лиш папороть від чор­та; вона цвите опівночі на Йвана; до схід сонця при­стигає і сіє си по поли; вона шкодит траві. Аби її зба­вити, треба рано встати до схід сонця, узєти бук і лиш у сорочці та у гатках піти на царину; буком треба би­ти папороть навхрест; потому свєтити царинку через три роки – вона певно пропаде”.

У кого папороть росте на межи – кажуть, що то від сварок. Як сусіди сваряться межи собою та дуже кленуть, Мати Божа гнівається і дасть так, що з тої межі стане нора, зарва або кинеться на ній папороть.

"Це розказував про сусідів вуйко Николай. Він застеріг: ме­жу не можна захоплювати ні на цал; бо кілько ще зем­лі внизу, то вся буде на гробі – тиснути на груди то­му, хто захватив.

А збирач народних перлин Лука Гарматій лишив нам свої записи з Голов: “Папороть цвите уночі на свєтого Ивана. Хто хоче мати цес цвіт, то мусит йти голий у папороть и сокотити. У той чєс в опівночи сокотит и диявол цвіту папороти. Коли папороть розцвитетси, го диявол сунет си рвати, а тогди тот голий має вхопити з него шлик (шєпку), і коли її на себе вбере, то ніхто єго видіти ни буде, аби ходив по рабунках, по крадежи. Цвіту не мож дістати, бо диявол ни допустит. Ко­ли би кому вдалося того цвіту роздобути и заколоти собі у руку, то до єкого-будь замка руку приложит, то замок си отворит”.

А укладач гуцульських календарів, народний депу­тат до сойму Петро Шекєрєк так пише:

“Цвіт папороти цвите вночі на св. Йвана о першій годині по опівночи. Хто би цес цвіт мав – покладе на долоню, тот усе видит и знає все, що си в світі діє. Єго сокотит Біда, и ни дала би нікому узєти. Один чоловік пишов сокотити на Йвана уночі тоту папороть, єк бу­де цвисти. В першій годині нараз лиш блисло, а вин тнув косов та й зачєв тікати. А чорт за ним женеси та водно кричит: “Подай моє!” Чоловік звер усу траву з коси, але чорт таки си за ним гнав аж до хати, а в ха­ті бравси єго бити, кричит: “Подай моє!” Аж розбили косу, а то цвіт був у п’єтці коси. Біда узєла цвіт. Того чоловіка уже більше ни кортіло николи ити соко­тити”.

Через папороть ми забігли аж на Івана Купала, а то ще мають бути наперед Розигри. Про це свято, котре лиш у глибоких горах наших дотримують, ми уже го­ворили напочатку, відтак знов, де йшлося про лісних--бісиць. Але це свято варте цілої книжки, великого до­слідження: воно з душі народної, як та цвітка папо­роти уже лиш десь далеко зблисне. Не згубити би та­кого дорогого цвіту. Бо з ним і ниточка до чогось дуже важливого із давнини нашого буття згубиться – я певна!

Коли тоті Розигри? Мама сміється:

– Господи! Тобі саме пусте в голові... Уже сивієш, а тобі – Розигри.

– Ви мені шє матриган мали показати. Казали, шо у горідци нашім росте, а не показали...

– Тобі нашо матригану? Кому хочіш дати? З ним нема жартів... Иди міні рушники попришпилюй над об­разами. Також давно обіцєєш; лиш пусте писати – ко­му того тепер треба? Ади, їсти нема шо купити. Правда мамина. Тепер усім коби лиш гроші... І все-таки віра народна невмируща: то там, то там протнеться обрядом. Деколи і не знають чому: так тре­ба, предки наші того дотримували. От у кого є збігленєта (недоношені умерлі діти), той на Розигри не ро­бить нічого. А як і має невідкладну роботу, то вполудне мусять її “присісти” – усі сідають на землю і кіль­ка хвилин мовчки сидять. Відтак можна далі робити. Про збігленєт зрозуміло – нявки-бісиці саме із таких діточок і походять. А чому вполудне треба їм годити, а не коли інакше? Також є пояснення в самих опові­дях: на Розигри вполудне нявки заводять данці, хто би нетвердо спав у тих місцях, то видів би, як вони данцують. Розигри – свято лісових дівчат; “зузи – данці з музиками нявки розчинают вобіди – розигруютци”, І це зрозуміло.

 – То коли ж тоті Розигри?

Гуцульский календар вказує: по Зеленому четвергови. Ще: “Розигри свєткуют гуцули, аби нявки ни взєли кого з собов, бо сей день – то свєто лісних; уни данцуют довкруг корчів, особливо ліщини, та не дают ні­чого робити”. І далі вже те, про що ми багато гово­рили: “Кажут, шо на Розигри ни можна робити, аби буря городами ни играла”. І це прояснено: за своє свя­то нечиста сила (хоть гріх таких файних дівчат обзи­вати так, але...) нашле пімсту тому, хто не дотриму­вав – городи витовче.

Але мудрі гуцули і таке запримітили: на Розигри и звір усєка розигруєтци –най Бох боронит! Єк би у тот чєс між них упавси чоловік – роздерли би...

І далі: хто робит на Розигри, у того лакома звір маржину бити.

О! Це вже ближче до істини. У природи мусит бути такий день: Розигри.

І випадає він – день розигрів усеї дихані, надто лі­сової – у червні, тижнем по Зеленому четвергові.

Докладніше не сказати! Дивіться у календар, як має­те святешний, вичисляйте і святкуйте, хто як любить: можна іти на Скупову спати (не забудьте лиш узяти "лук-часник і оделен-зілля"), аби вздріти красних нявок у танцях; кому шкода городів, має вмерлих “ненарод­жених”, – краще нічого не робити; а хто має охоту здибати “розийграного” ведмедя – також прошу ку­дись у хащі!

Онуфрея припадає щороку 25. VI. До Онуфрья зазуля голосно кує. Ану, прослідкуймо, чи то так. Від Овуфрея і до Івана “затвердає” – давиться ячмінним колосом (вона, видно, звикла їсти зелене колосся, а тут воно вже стигле, з остюками). На Йвана перестає кувати цілком. Кажуть: від Онуфрея до Йвана днина стоїть на порі – “ні прибуває, ні менчєе”. Але то неправда, –сум­ніваються гуцули, – бо сонце так довго не годно стояти на однім місці; днина не стоїть на порі ані одної го­дини; сонце щодня на инчим місци заходить; кождий це упантрує, як лиш схоче.

Не один гуцул не одне упантрував у природі. Нам важливо скористатися з усього, що полишено, переда­но предками. Воно добре виважене.

Сьомий місяць року – білень. Ще кажуть – бидзень. Згадуємо: тоді білять полотна; від спеки, мушні бицкаються корови.

7 липня (біленя) – Івана Купала, Різдво Йоанна Хре­стителя. З цим днем пов’язано чи не найбільше обря­дів; багато з них дійшли до нас. Але вже на початку XX століття бідкалися гуцули, що не розуміються на зіллях, котрі їх знаючі предки збирали на Йвана. А зіл­ля було сильної лікувальної дії. “На Йвана идут в Чорногори брати усякі зілля. Старі люди с-нали докладно, ике зіллє до чого служит, ику маєт силу, єк си нази­ває. Из теперішних людей мало хто це знає. А кожде зілля має силу, єк єго избирати до Ивана. Найбільше берут зіллє днем перед Ивана”.

Знали і уміло брали. І на лік, і на ворожбу. Особли­во збирали оделен (Valeriana off), косатень (Iris), крівавник (Achilea millforium), хрещате зілля (Paris quadrifolia), прозірник (Hypericurn perforatum), підорву (Lysimachia nummularia). Тим зіллям лікуються гуцули без посвячення.

А оце зілля перед вживанням святять: біж-дерево (Artemisia campestris), васильки (Ocymum basilicum), живокіст (Symphytum off), звоздики (Dianfhus), чорно­бривки (Tagetes patuSa), дівенну (Verbascum), арніку (Arnica montana), криве зіллє (Poligonium bistorta), девєцел (Carlina acaulis), підойму (Sanicula europaea), омелу (Viscumalbum).

He можу окремо не відділити матриган (Atropa belladona) – як видимо, це беладонна! Збираючи зілля Чорногорою, не раз наші діди надибували цю чародійну ростину. Її також святять. Але коли найдуть, мечуть, бувало, довкола него крейцарі, танцюють, обнімають, цілують його... Корінь матригану вважається у горах злюбним. Та й не лише до люби, а від різних тяжких недугів його звикли уживати. Розкажу про це далі...

Назбиране зілля несуть до церкви посвятити. Уби­рають ним великий хрест перед церквов. Як тільки священик посвятить зілля, розхапують його з хреста один з-перед одного. Тоді ліпше помагає проти уроків, до підкурювання, ліком.

День перед Іваном обкладають, обтикують хату зіл­лям, та й не лиш хату – городами тичуть ліщину; во­на хоронить від черваків урожай.

Коли говоримо про цвітіння папороті, то маємо за­уважити, що вона цвіте з 7-го на 8 липня, з Івана на Йвана Купала. Івана – сьомого, а Івана Купала вось­мого липня-біленя.

Бувало, неня будить нас із сестрою до схід сонця на Йвана Купала і каже бігти голим скупатися у росі. А нам малим все рівно – голі чи в сорочечках, надворі літо. Правда, роса застудена – дрижаки виступають на шкірі. Лягаємо на горбі і одна за одною качєємоси росяними травами удолину – аж світ закрутиться. Але зато будемо здорові – абияка де висипка, бубка – все пропаде; ми вірили, бо так було.

Нагадалася співанка з тих часів:

На Ивана зіллє брала, На Петра си мила. А по Петрі в дві неділи Весілє робила.

То таки дівоцькі свята! Бо йде мама дівки на видан­ню або сама дівка у ліс шукати зілля тирлич. Скоро знайде, вимикає з корінням і так примовляє: “Тирлич, тирлич! Ти до мої дівки (до мене) дев’ять легінів при­клич! З дев’ятьох – вісім, з восьми – сім, з семи –шість, з шести – п’ять, з п’яти – чотири, з чотирьох – три, із трьох два, з двох – одного; то її (мій) суджений, не розгуджений”.

Зілля тирлич приносять до хати, ховають до другого дня. Скоро лиш зазоріє, треба іти по воду, кажучи: “Єк вода борзо йде головицями, чуркалами, теплицями, так аби моя дівка (я) борзо віддаласи. Єк сонцем усі люди радуютси, так аби мойов доньков (мнов) радували си. Єк вітер шпарко біжит, так аби до мої доньки (до ме­не) свати їхали. Єк любит маціцька дитинка свою мам­ку і гине за нев, так аби легіні гинули за мойов донь­ков (за мнов)”.

Так промовляє три рази, за кожним разом зачерпаючи води; несе ту воду до хати і варить у ній тирлич-зіл­ля. У тім виварі має дівка рано умитися, тоді вона пев­но сего року вийде заміж. Як заскоро – залежно від того, як віяв вітер, коли воду брала.

Не дивно, що дівки так люблять сильний вітер на Йвана!

Тепер я вам, дівчата, таке розказала, що будете ме­ні дякувати, лиш дочекайтеся Купайла та зробіть усе, як треба. Шкодую, що молодою не скористалася з та­кої важливої ради, бо надто скоро заміж вийшла, не дочікуючи шпаркого Купайлового вітру...

Кому це вдалося, може ще й таку давну ворожку мати на увазі. Як зазоріє на Івана, іде дівка до чуркала (треба, аби вода з гір виринула чурком) – джере­ла; підкладає під воду сухарик і промовляє: “Добрий день, водичко, ярданичко, найстарша царичко! Обми­ваєш гори, коріння, каміння, обмий і мене, породже­ну, хрещену (скажімо, Олену), від усякої мерзи, від пагуби, абих була така чесна та велична, як весна! Абих була така красна, як зоря ясна! Як си радують весні, так аби си радували мені! Абих була даровита, як осінь, багата, як земля!” Промовить так три рази; умиється. Сухар цілий час мокне під чуркалом. По цім іде до хати, аби ніхто не перейшов її. Той сухар по­кладе висушити і йде нової неділі (перша неділя по новю-новому місяцю) знову до чуркала – все так, як пер­ше, повторює. Нового понеділка робить це саме третій раз. Як сухар по третім разі висохне, потовче його і дасть до страви легіневи. Він з нею одружиться.

Це все може і леґінь зробити та свою дівчину при­гостити.

Є примівки лагідні, мирні. А є такі, що трохи боязко від них. От хоть би ця:

“До схід сонця на Івана іде дівка на дзвіницю – оббризкує щонайбільшому дзвонові серце і каже: “Єк серце тебе розбиває, аби серце (ім’я легіня) так за мнов розбивалоси. Єкий ти голосний, аби і я така голосна (славна) була. Єк люди йдуть до церкви, лиш ти задзво­ниш, так аби до мене старости йшли. Єк люди сонечкови радуютци, коли ти їх кличеш, аби си мнов так ра­дували!” Бризкає і промовляє три рази, потім" обливає дзвін з верха, збираючи воду внизу у підставлену по­судину. З тою посудиною спішить до хати, а як сонце зачне сходити – умивається дзвонковою водою з тими самими словами. Воду виливає на дах, аби ніхто по ній не ходив, бо вся ворожка би пропала. Дівка, котра так зробить, віддасться, за кого хоче.

До Івана невільно купатися. На Йвана всі говшкають у ріку. Повна ріка людей. Дівки – як русалки з розпу­щеним чорним, русявим волоссям. Молодиці декотрі не самі собою. Парубки, чоловіки і змагаються наввиперед­ки, лоскочуть дівок, а ті верещать та мало не топлять­ся у бистрих габах. І всі голі, як ми, дітвора, поміж них... Усе це картини дитинства такі невинні і прекрас­ні, як найпишніші шедеври мистецтва! Сорому у цей, день не знали, бо про це не мали гадки. Прийшов Ку­пайло – всі купаються.

Ой на Петра вода тепла, До Йвана студена...

Ще по Ірані посвячують усі поля.

Але до Петра ще маємо час, а далі по Петрі ідуть громові свята. І мама каже:

– От запиши: Іллі, Палія, Маковія, Гавриїла – гро­мові свята. Кінець липня – серпень. Вересень у горах уже з приморозками.

Особливо Ілля-Алей найстарший від грому, граду. Вся небесна артилерія у його руках.

Це свято 2. VIII. Кажуть ще: як на Іллі запряде ку­курудза, то буде врожай.

А вже Палій (Пантелеймон) від блискавки. Ілля мо­же громом побити маржину за кару, а Палій спалить сіна, копиці; це свято ще називають: копіца.

На Маковея святять мак. Але, починаючи з Іллі, то уже-восьмий місяць – копень.

Але аби не забути розказати про гірські лікувальні ростини, які так ревно збирають на Івана. Хоч би про той утаємничений матріган, що світами називається беладонною.

У теперішніх довідниках лікарських трав про него сказано коротко: “Беладонна – дурман сон­ний, зілля сонне, зілля погане, матриган (підкреслення моє. –  М. В.), німечник, німиця, німиця чорна, одур сон­на, отровниця, отруйниця, рай-дерево, сонник, царичка, ягода вовча, ягодка бішена...” Я лиш собі міркую: мо­же, тому мама мені й не показала, де воно у нас ро­сте, що то заказано, як рай-дерево; а може, боїться, бо воно дуже отруйне. Але ж і “царичкою” називають – видно визнаний лік!

Далі у довіднику читаємо, що з коренів і листя ви­тягують атропін. Рослина болезаспокійлива, проти-спазматична, вживають при бронхіальній астмі, кишеч­них захворюваннях, навіть при отруєнні морфієм. Са­ма ростина отруйна: заготовляючи її, не торкатися очей, носа, уст; мити руки опісля.

Це по книжці. А що по людських розповідях?

Вживають настоянку матригану проти дифтерії, ко­ли від високої температури людина марить – від дурнєчки по-гуцульськи. Його можна рвати лише на Іва­на, мечучи довкола себе дрібні гроші, якби відкупно­го. Під час копання гуцули танцюють довкола матри­гану, обіймають, цілують його, примовляють всіляко. Викопаний корінь мочать у воді, тою водою умивають­ся на любощі, її дають у горілці тому, кого хочуть зчарувати. А як хочуть збавити чоловіка, дають йому цілу порцію випити.

Юра Соломійчук із Жаб’я лишив цікаві записи про матриган:

“Єк з кого хочут добре си насмієти, лиш дадут та­кому у горівці матригану. Але що робили, єк го копа­ли, то вздрите на тім чоловікови. А роблять усяке: со­рочку, гачі скидают, копаючи, витріщуютци, співают, плачют, плещутци... Все то саме буде той дієти, що вип’є. Одного разу я сам переконався на тім матригані. Один керманич дістав великий переполох. Старі люди говорє: дати би єму матригану, то би помогло, але аби не пошкодити, треба копати тихонько. Моя жінка пі­шла копати. Взяла свою товаришку, шо потребувала лі­ку для себе. Іду і я за ними, хочу видіти, єк мут копа­ти. Та жінка, що для себе копає, робит це тихо, ні сло­ва, нічьо, лиш собі загнулася та копає. А моя показує фіглі: плеще у долоні, співає, скаче – чисто дуріє. При­несли і окроме бабі, а окроме Павлюкови намочили того кореня.

Рано баба п’є, бабі нічьо, лиш спит цілу добу. А тот керманич єк напив си, то було на шо си дивити! Огрібає землю, припічок, співає, плеще в до­лоні; усі ті фіглі повторив, що моя жінка показувала, єк брала матригану. Ми смієли си спершу, але мали гріх, бо так прийшло, шо він уже гине. Убрали-сми єго до смерти, добу так пролежів, а витак стало єму легко. І єк попустило, то дотепер чоловік дужий-здоровий жиє”.

Про чародійну силу матригану почуєте в Карпатах багато розповідей. Усі сходяться – подібні на цю, Соломійчукову.

Це про матриган. А інші трави? Берім коситень. У його виварі дівчата миють волосся, аби мати довгі коси.

Про оделен уже говорили, що це лік проти злої хво­роби (епілепсії), проти смутку, скуси і від лісної, як від неї находить сум на чоловіка. Біж-дерево святять і мо­чать у горілці від болю зубів. Цікаве повір’я про дівенну: у її вивар] купають тяжко хворого; як має умер­ти, то умре зараз по купелі, а як має подужати, то від­разу стає легше. Настойкою арніки мастять рани. Кри­вим зіллям (настойкою) знімають корчі, жіночі крово­течі, болі шлунка. Настойку омели п’ють проти жовтінниці. Підойму – проти дифтерії. Невістульки вживають за трійло на рибу. Вивар любистку дають тому, кого хочуть прилюбити собі.

А от що розказують про зрад-зілля (Agrimonia eupatoria). Покохаласи дівка із злим духом, котрий пока-завси її чоловіком. Вона не знала, шо се біда. Одного разу договорювалиси межи собов, єк він має її найти у тім місци, де вони сходилиси. Дівка каже: – Я буду косицев. Одна з-межи трьох. Пізнаєш мене – озьмеш. – Біда прийшла та й зирвала середну цвітку, забрала ту дівку. З того на зрад-зіллю середна косиця не цвіте.

Або про иву: “Се дерево прокляте, бо зголосилоси кілками из себе проколоти руки і ноги Ісусови”. А кед­рового зілля боїться злий дух.

Гуцули часто вдаються до лікування чисто своїми ме­тодами. Як до чарів, примівок, так і до ліку вживають полу. Жіночої теплої поли дають при астмі та ще ба­гатьох хворобах. Що ж говорять про саму полу (menstruatio)? Нібито у чоловіка була зразу также пола, як у жінки; Та як зачав чоловік робити по церквах, бу­динках, мав з того неприємність.

Мати Божа випросила у Бога: “Най маю полу, а чоловік ні. Від того часу нема у чоловіка поли і він уже носить коротку со­рочку, а жінка мусить носити довгу”.

Ще кумедніша розповідь: “Зразу суромота була під пахвов; там лишився порослий слід від неї. Та де лю­ди йшли – ци то в церков, ци на храм, там зчіпалиси. Бог тому переклав суромоту у таке місце, аби її схо­вати, аби не мож було між усіма зчіпатиси. Люди зачєли встидатиси, скриватиси, заховуватиси. Від того і походить – заховувати, виховувати дітей, аби себе ґре­чно вели в життю...

Ми зайшли далеко...

Ще про свято Петра. Через тиждень по Івані, 12. VII, Петра, туго зв’язане обрядами і віруваннями з днем Івана Купала.

На Івана зіллє брала, На Петра си мила. А по Петрі в дві неділі Весілє робила.

То богацьке свято, бо дні великі, має коли робітник і слуга у богача наробитися. Бідні люблять великі ночі, а малі дні, бо тоді більше відпочинку, менше робиться. Богачі це не люблять.

“Не завше у середу Петра”.

“Женивси бідний на Петра – ніч була мала”.

“Єму пішло из Петрового дня” (важко).

“Днини є лиш до Петра, а по Петріх днини – жменя: зазорєло – і вже вечір”.

Ґаздівські ради вчать: найліпше брати бриндзу з по­лонини до Петра. Барани, бики перед Іллі треба відлучєти вид овец и коров. Котрі барани на заріз ци на продаж, то треба зачінати їх годувати до лою – дава­ти добру, свіжу пашу.

До Петра пророб’єти траву лише на отаву, а по Пет­ріх треба си брати до кішні трави. Скошене сіно у цві­ту є доброу поживоу для маржини.

До Іллі треба ділити бджоли, по Іллях це уже недоб­ре робити – пізно.

При сінокосах уважєти, аби сире сіно не метати у сіна (стоги). Буде сухе – зелене сіно для маржини, а не шкідливе сире, изпліснявіле, стухле.

Через свої кооперативи (о! уже були кооперативи) продавати афини і самим учітиси вироб’єти з них добрі напитки.

Використовувати урожу малин на продаж, це дає добрий дохід.

Лишилося кілька великих свят восьмого місяця – копня. Бо про громові святки цего місяця уже сказали.

19. VIII велике урочисте свято Преображенія. Як до Івана Купала не можна купатися у ріці, так до Преоб­раженія не можна їсти садовину. Почерез умерлих. Треба їх уперед дати бідним за померші душі, аби ті покушали, відтак можна і собі їсти. Тому приносять на Преображеніє до церкви огірки, помідори, качулки ма­ку, яблука паперівки, груші-спасівки, сливи, варені ку­курудзяні качани, завиваники з маком, яблуками, бу­кети квітів, особливо васильки, Боже тіло, солом’янки (безсмертник), самнасію – усе це разом із глечиками з водою піп святить коло церкви. Варто побачити ці ди­вовижні натюрморти з квітів, овочів, фруктів у різно­барв’ї сонячного серпневого дня! Веселоликі ґазди і ґаздині навперехрест носять одні одним садові і го­родні дари за простибіг: “Най Бог прийме перед дєдевої душі”. –“Простибіг, най Бог прийме!” Обдаровані кушають книші, печені на капустянім листі, з бриндзою і кропом, молоду кукурудзу, винні жовті грушки, великі рум’яні і солодкі плоди білосливу, запивають водою. З ними попоїли і тоти душі, що їх згадали.

Це перше жниварське свято. Його разують (тільки раз їдять), аби сколосилося. “Єкби на це свєто убиу стрілец звірину, то сім років ни будетци єму вести стрілецтво. І сам мусит пострілитиси. У цес день ни можно давати ватри з хати, бо буде маржина шкідна та й може хибувати у молоці”..

28 копня – Перша Богородиця. Стрільці рвуть мак у це свято і ховають. Як робиться сильця на оріпки (ку­ріпки), то довкола сильця обсипають тим маком зем­лю – оріпка мусить упастися в сильце.

29-го – другого дня по Богородиці – Лукотворенного. Гуцули того дня роблять толоки на сінокоси. Кажуть діди наші, що то був чоловік, роджений без рук, без ніг, але жив і файні образи малював(?)...

Вересня у Карпатах не було, бо так природа дала, що по Першій Богородиці жовкне лист – робиться з лі­сів золото і смарагд. Настає жовтень. Це дев’ятий мі­сяць у року./Або ще його називають по святах: “на Головосіка”, “на Михайла”, “на Здвижіннє”.

На Головосіки – 11.IX (Усікновеніє голови святого Івана) не вільно їсти всього, що головкасте – капусти, цибулі, часнику, маку, горіхи. Кажуть, що з кожної го­родини, садовини, що росте головками, почуріла би кров, якби його рвати або сікти. Люди говіють, а стріль­ці постять, бо це найбільше стрілецьке свято в року. Усі стрільці чистять свій стрій і йдуть на полювання того дня. Мої вуйки убивали, бувало, зайців, лисів на Головосіки щороку. Кажуть, що сам князь лісів – олень іде на пушку цього дня. Щоправда, оленів ніколи не можна було стріляти. В давнину була така велика ка­ра за оленя, що стрільці убивали один одного, як кот­рий запримітив другого, що убив на ловах оленя... Це ще і мої батьки затямували. Тепер браконьєрам це якость минається; б’ють оленя через роги, та й м’ясо вважається делікатесом.

14.ІХ – день Бабиного літа, по-церковному – Семе­на Ставника. Це давний, старовіцький Новий рік; з ним зв’язано багато ворожінь і вірувань – про погоду на цілий рік. Яке Бабине літо, така буде осінь. Який закрасний цей день, такий заврожайний буде рік.

Михайлове Чудо – 19.IX – дуже пригікчливе свято; хто робить цего дня, того чудо-причка не мине. Ще бабка застерігала цього дня ні з ким не сваритися, уни­кати прокльонів, бо так станеться.

На Другу Богородицю – 21.IX – уже вся маржина повинна бути дома; полонини порожніють, смутніють, а села веселіють голосами, худібкою.

27. IX – Здвижіння – велике рокове свято. Від цього дня зачинають відлітати гуси та інші птахи до теплих країв. Як летять гуси восени, то за чотири тижні зима, а навесні – весна.

Уся диханя в цей день ховається у землю зимувати, а на Благовіщення вилазить. “Земня ни приймає лиш ту гадину, шо укусит чоловіка. Уна узимі издихає из студени на земни”. “На Здвижіння сходяться усі гадини до одної старшої; вона є ангел від Бога післаний, що на той день перекинувся у гадину. Старша гадина веде усіх зимувати у теплиці-головиці”.

Давно по Здвиженню розходилися опришки на зимів­лю, а на Юрія збиралися на умовлених восени місцях. При розлученні і сході так стріляли верхами з пісто­лів, що аж дим гори укривав.

Третьої днини по Здвиженню – Осафата, “того, шо на єго (Осафатовій долині) буде Страшний Суд”.

Осафата святкують, аби видітися на Осафатовій долині в часі Страшного Суду.

Пожовклий у жовтні лист зачинає опадати – надворі десятий місяць падолист.

Найбільшим осіннім святом є Покрова (14.Х), вона покриває усю весняну, літну і осінню роботу. На- По­крову уже повинна бути зібрана уся городина. Хто не вибере барабулі до Покрови, то дере її з ватрою з-під снігу. Покрова лакома покривати землю снігом. У го­рах часом зачинається від Покрови зима. На Покрови до схід сонця зрілі дівки моляться:

Покровонько, Покровонько! Покрий мені головоньку – Кинь на голов’ хоть онучу, Най си дівкою не мучу.

“Усім покриткам, шо си зведут дівками, покриває го­лови Свєта Покрова фустков, а для відданої чєлєди уна випросила у Бога біле покривало на голов – перемітку. Зведеницям ни можна николи си завивати у перемітку, бо перемітка є знаком відданиці, а фустка знаком зведениці. Донидауна у горах віддана чєлідь до церкви була би ни пишла завита инак, єк у перемітці. Шє май дауніше уся чєлідь віддана ходила завита у перемітки заусіди. А тепер то усі ходєт у фустках и ни пізнати, котре відданиця, а котре зведениця. Світ си перевер­тає ид горі дном – витєт покритки”, – скаржаться ста­рі люди у горах.

На Луки – 31.Х – добре садити часник. Давно віри­ли, що якби іншого дня посадив, то умер би до року. А тепер кажуть м’якше: “Лука дуже файний родитци и ніколи ни зводитци”.

От уже Дмитрій замикає тепло, а як на землі почне утворюватися груда, покличе святого Ннколая, аби пу­скав зиму.

Настав грудень, одинадцятий місяць. Ще кажуть на сю пору: “у Дмитрія”, “у Пилипівку”. У Дмитрову – дідівну суботу перед святом кладуть на гробах хліби з притуленими запаленими свічками. Як священик від­читає парастаси, роздають подаваники на поману за померші душі.

Від Дмитрія (8.XI) дають маржині сіна досить.

І взагалі, за ґаздівськими радами, вівцям треба добре давати “нічліги” у ясла, аби їх заосенувати файно, а не заморити.

Так усій маржині. За доброї години обварувати на зиму вулики у пасіці і передивитися, чи є до­ста поживи бджолам на зиму.

Уже йде Николай пускати зиму... Просить її. Надворі просинець.

На Введеніє – 4.ХІІ – мастять коровам вим’я мас­лом, аби сите молоко давали. Коло полудня обкурюють корови смеречиною з примівкою: “Єк ніхто не може цес дим у міх зибрати, так аби не міг ніхто корові ман­ну видобрати!”

Увечір перед Андреєм – 13.XII – ходять чарівниці чередувати маржину, відбираючи добре молоко. Хто хоче проти того заборонитися, має принести рано, до схід сонця, в день перед св. Андреєм “на відлів” води. Увечері того дня робить живу ватру і розкладає андріївську ватру. До неї треба бечку з дев’ятьох бечкових неділь. З цеї ватри відгашує вогонь – кидає дев’ять раз по дев’ять вугликів у воду. Потім бере дев’ять зубків часнику з Святого вечора (тих, що на вуглах стола бу­ли при Вечері) і дев’ять шматків гною з-під корови; перетовкає це все. Водою кропить хлів, стайню, а гноєм робить хрест верх дверей, мастить корові перехрестя і між рогами з примівкою: “Єк цисе бридке і до цего ніхто не може навернутиси, так аби ніхто до мої ху­доби ни навертався!”

Кожна дівка варить дев’ять маленьких пирогів з бриндзою та маслом і кладе їх на праник. Пускає ко­та. Як має дівка віддатися скоро – кіт з’їсть пиріг, а як затне один та лишить – дівка зведеться; затне кіль­ка – лишиться у зведеницях назавше.

По вечері, як усі полягають – у завлєги, як давно казали, виходить дівка надвір, скидає із себе сорочку і тягне її за собою по землі три рази довкола хати. По­тім іде у дроворуб і сіє там сім’я, промовляючи: “Я маю доти бути дівкою, доки мають з сім’я вирости колопні; маю колопні брати не сама собов, але з свойов дружинов. Ци буде він у лісі, ци на поли, ци у місті, ци в до­розі, ци шє де, то аби нічо ни гадав, лиш мене на гадці мав. Аби єго ни бралося ні спанє, ні сижінє, ні стоєнє, лиш за мене аби гадку мав та до мене йшов. Аби ‘го ни сперла ні вода, ні скала, ні поле, ні ліс, ні полонина, ні буря – аби ішов у воду без броду, крізь люди, єк во­да крізь сак, на другі аби си не дивив, лиш до мене спі­шив!”

Волочачи сорочкою посіяні колопні, в декотрих селах дівки співають: Андрію, Андрію, Колопні сію, Сію та волочу – Віддати си хочу. Дай мені знати, З ким їх буду брати. Я трєсу плотом, А пліт болотом, А суджений мудьми Над моїми грудьми.

Хлопці лакоми підстерегти голу дівку і настрахати...

Надівши сорочку, дівка заходить до хати, з’їдає пе­ресолений коржик; не сміє пити води – кладеться спа­ти на свою сорочку. Вночі присниться той, що має її взяти. А сниться він їй з подарунком; як дасть їй півколача, то буде з нею жити лиш піввіку; а як цілий колач – то все життя; як принесе дійницю молока – буде багачкою, а як пироги у глиняній мисці –- буде мати долю, але проживе бідно.

Обійшли ми, відсвяткували, приворожили, обчарували цілий рік!

Спробуйте прожити наступний за цим старовіцьким календарем: може, будете дужі-щасливі?! Обов’язково будете! Вища-бо мудрість прорікає: не як вам скажуть, а як ви!

 

Теги:

Схожі статті

  • 14.04.2020
    323

    Унікальна, несхожа на інші українська культура виткана з безлічі яскравих явищ. Частину з них

    ...

Медіа