Зміст статті

Спервовіку

Як будується гуцульська хата? Та так, аби в ній було добре жити, – відповість кожен гуцул. І піч, і ко­мин, і жердка для убрання, і лави, і стіл, і колиска – все на своїм усталенім зручнім місці, як у кожнім житлі людськім... Так то так, але ж від першої підва­лини до останньої дошки хата гуцульська різниться своєю конструкцією, і тамтешні зодчі уміють майст­рувати хрестовинами, зрубом, без жодного цвяха. Ха­та тесана або мита, як кажуть у горах, – мила, смере­кова, запашна, здорова для життя!

Подібно до цеї споруди збудували гуцули і свій світ. усесвіт. До всього дотянулася прудка народна гадка-здогадка; нема нічого такого на землі й на небі, щоби його не сягнула, не осмислила, не встаткувала глибин­на мудрість вишліфуваного в часі поколінного виміру. І воно вже вічне, бо люди ним здавен користуються, сповідують в своїм поводженні, вірують в його мо­раль. Воно вже не годно вмерти, бо є – як смерекові ліси, як полонини, як троїсті музики.

Але треба, як ватерку у ватернику, підтримувати сухим ріщєм дій, живлющим подувом спогадів. У ме­ні це все живе, бо дано в спадок з діда-прадіда.

Конкретно про дідів.

Один з них – Микита Влад (рід його тягнеться до Трансільванських гір) – чимало оповідок подарував свого часу не тільки нам, онукам, а й докторові Шухевичеві до його неповторної багаторічної праці “Гуцульщина”. То на тій, то на тій сторінці п’ятитомника блимне наймено мого предка та села Розтоки під роз­повідями, які мій дід називав придабашками.

Що знав цей усміхненоокий невисокий вусань кількість населення кожної з найновітніших держав, вчитувався в Біблію, принюхувався, як до тютюну з люльки, до нової влади і не йняв віри, що колгосп, якого так хотів, забрав у нього єдину конину і розхлябану борону, – та все це не зашкодило дідові твердо вірити у фантас­тичний гуцульський світ, сповнений нечистою силою і найчистішим повівом давнини.

Другий мій дід, Мирон Оринчук, зріс у відлюдді на полонинах і вмер великою дитиною незачепленої при­роди, кажучи мені незадовго до смерті: не читай бріх­ні, дитино, не калічся, одну правду я в книжках вивидів – про часи, коли ще звірі говорили, – ото читай...

Цей дід спілкувався з лісовими “жителями”.

Не довіряла просторікуватим дідам. Збагачувала ду­шу щедротами бібліотечних полиць, аж спохопилася – а в душі легонько, аж проголодно, і якби не дідовизна, то й зовсім пусткою тягне. Аж нарешті ки­даюся в рідність, вдихаю, оживаю, стаю собою, дощиною світобудови мого етнічного роду. Гей, душе, де ти блудила, що так пізно д’хаті навернулася!..

Мушу збудувати з того матеріалу своє – колибу, зимарку, халупку чи світлицю, вже на що потєкну, по­дужаю. Доста світованити. Пора оселитися. Припроси­ти гостей. З усього буду брати по дрібці на свою оби­тель, з багатого гуцульського духовного віна. Але не для себе будуватиму, не тільки собі: комусь та лишу.

Кладу хату згори, а не звикле – знизу. Як світ бу­дувався – згори. Гуцульський космос.

Спервовіку була лиш вода, облаки і Бог. В облаках спав Алей – Дух Божий, а Бог ходив по воді. Раз і зробилося на воді шумовиння, щось там забовталося, закрутилося – ні колода, ні живе. “Що ти є?” – “Або я знаю... Живе я, але не вмію ходити, щось робити”. Бог не знав, з чого походить це диво. Бо то був Триюда-Арідник, як і Бог спервовіку. Так наскучила Гос­поду самота, що вже таки приклав тому другому го­лову, доточив руки, ноги і врадувався побратимові. Бог знав усе на світі, але нічого не міг сам зробити, а Триюда був умілий, але не вигадливий. Отак і стали жити. Один знає, другий може. Тільки погадаймо, яка-то десь між цими двома першими мусила бути конку­ренція, які творчі катаклізми вирували поміж задумом і ділом, скільки гніву та заздрощів породили на світі оті дві сили!..

А напершу цікавого було мало: бродять вселенськими водами та вітаються при зустрічі: “Як спалося, по­братиме?” – “Добре, як Вам”. – “Як днувалося?” – “Гаразд, як Ви”. Стали якось міркувати, як би то доб­ре було мати на чім припочити – хоть би шмат якої тверді. “Я би зробив землю, коби глина була”, –каже Бог. “А де ж її взяти?” – питається Арідник. “Та де, є у присподнім”, – дповідає Бог. “Я би туди пронир”, – загорівся Арідник. “Пронри, – каже Бог. – Меш зачерати землю, конче скажеш в моє ім’я”. Кинувся Арідник у бульбону, вхопив глини мовчки та наверх. А заки виринав з тої тридев’ятої глибини, вода вимулила все чисто з руки. Побачив це Бог, похитав голо­вою: “Таже скажи в ім’я моє, бо намарне все робиш”. Подався Арідник вдруге, та боїться, що лиш Богова буде ота твердь, і затявся – ухопив пригорщі намулу та гайда наверх, – знову все вода змила з рук. “Бо не казав єс, що в ім’я моє! – роздратувався Бог. – Іди ще раз і скажи”. Вергся втретє Триюда у глибочінь, та брав з дна і вже казав во ім’я Бога, але і в своє ім’я також замовив. І виніс стільки глини, що лишилося за нігтем.. Бог подивився скоса на свого напарника (а відав усе!), вишкріб ту крішку грунту з-під сатанин­ського кігтя, сплескав паляничку та вкинув її на воду. А паляничка розрослася, та й стала земля – крихка, як шкаралупка гороб’ячого яйця. Дух Божий Алей як пробудився, як вздрів то внизу, – злякався, схопив обо­ма руками, затряс так, що земна шкоринка поламала­ся: зробилися гори і скали. Схопив Бог Алея за руку, прикував її, аби так дуже не тряс землею. Так одна рука Алея (Ілії) прикована, аж при кінці світу буде відпущена, – тоді від струсу земля розтріснеться на дрібки.

Натрудився Бог, ляг спати, а Триюда не засне від заздрощів та грому Алеєвого. Надумався струтити Бо­га у воду. Почав його сплячого котити. Що котить, а земля розростається в той бік, куди нечистий тручає. Зрештою, проснувся Творець та так ударив свого не­доброзичливця, аж той сам завалився у воду, а над ним замерзлося. Розігнався Арідник, вдарив головою об лід, розкололася твердь, аж пара з неї пішла. І те­пер з ополонки в люті морози парує. З тої пари по­тяглися мряки в небо та й стали хмари. Забоявся Арід­ник Творця, уникав зустрічі з ним. А як здибалися, то улесливо називав Бога побратимом. Але Бог все звав його розпобратимом – добре затямував підступність Сатани. Та мусіли жити, бо оба були спервовіку самі-одні на весь світ. Що Творець вибагне, Арідник зро­бить, а Бог мусить у него то виманити. Так було із Арідниковими вівцями, козами – іншою диханею. Бог за­думував, Арідник зачинав, Творець хитрощами відби­рав та довершував усе живе.

Коли вже всякої дихані було на землі доста, Арідник задумав будувати хату. У тій хап було все геть, як ведеться, а вікон – дасть Біг. Через розколібинку сві­тило трошки сонечко у хаті. Арідник то і робить, що набирає в міх днини та до хати носить. За цим і застав його Творець: “Що дієш, розпобратиме?” – “Ади, ха­ту поклав, а днини покласти у хату не можу”. – “По­жди, я так зроблю, що буде у хаті днина”. – “Як зро­биш, то хата буде твоя”. Бере Творець пилку та випи­лює два протеси, обрамлює. Заходять, а в хаті день! “Це буде людям”, –заповів Бог; він уже не одне ви­мудрував у Арідника. “Чекай, – пошкодував Сатана, – я таке зроблю, що ти у мене не вимудруєш!..” – “Зро­би”, – згодився Творець та й пішов собі.

Зладнав Арідник ватру – сидить і гріється (диму ще тоді ватра не мала). “Що се?” – “Та ватру зробив-сми, добре грітися”. – “Дай це мені, розпобратиме”. – “Ой, ні, все ти, побратиме, в мене повідбирав, а ватри не дам!” Пішов Бог, зірвав з дерева губку, висушив на сонці, поклав її в розколібинку, та тер доти паличкою, заки губка втлілася. Триюда сокотив свою ватру та уснув. Прокидається – аж у Бога ватри горять. Розлютився нечистий, плюнув у Божий вогонь, а з нього закурилося. “Най, – каже Бог, – коли вже палиться, най і куриться!” Тому у ватрі є дим.

З того часу миру між ними вже не було. Арідник твердо задумав збавити Бога. І зробив млин, що зерна молов на муку, але треба було валок все ногою кива­ти. Він хотів, щоби Бог попав у хитро підлагоджений капкан. Але Бог і тут змудрував розпобратима, заста­вив показати, як той валок рухати. Так Триюда упався у капкан. І відтоді був прикований до млина. Рвав­ся, торгався, аж тонка землиця задрижала – провали­лася, та він разом із своїм млином запав у тридев’яту землю. Земля наша стоїть на морі, а в тім морі друга земля, відтак ще одно море, а потім знов земля. То вже Арідникова земля – пекло.

Проситься розпобратим: “Господи! А коли ти мене звідси пустиш?” – “При кінці світу, Сатано”. Відтоді, як умре котрий грішний та піде до пекла, питає його Арідник: ще пишуть писанки? є ще Великдень? Бо як­би лишили писанки писати, якби не було Великодня, то вже тоді був би кінець світу – і Сатана виліз би з тих ланців.

Сидить Триюда прикований, зсилає на землю своїх явидників: вони сидять під виворотею. Того виверну­того дерева не вільно рубати ні на дрова, ні на будівлі. Явидники перебігають границями сіл, дорожищами (на схресті трьох доріг) або де три плоти вкупі; як мають вони яку ношу, то перепочивають на такім триплеті або на остриві порожній, що сіно з неї забрали, а са­му остриву (суху сучкасту палю) вимикнути із землі забули; явидник каже, що то для нього лишено. Як сіно кладуть з висушених острив’яниць у стіг, то самі остриви хутко витягають із землі та кладуть в опліт. Сидять явидники-юдники у тих хатах, де діється всі­ляке пустиньство, крадіжки та шахрайства. Юдники є навіть у церкві – у маковиці; звідти вони юдять людей, аби в церкві спали, говорили та сміялися. Люди кла­дуть хрести на сволоці (балка під стелею), на дверях, на воротах – від юдників.

Але Арідник зривався з оков. Розтіцькі діди розка­зують, що з шістдесят років тому він був урвався. При­сягають гуцули, що виділи, як він летів під облаки ко­нем білим, сам великий, чорний, страшний! Гадали, що світ кінчиться. Як він летів облаками, то громи били, блиски лякали; де він ішов поверх лісів, то ліс упав, як від коси трава. Дахи зривало, де він ішов поверхи. Кажуть, у Красноїлі (від “красна їль” – ялина) на Ви­годі з каплиці урвало дах та занесло – аж через скіль­ки сіл! – у Білоберезку разом з хрестами, зо всім. Та щастя, що ланцюги пекельні знов зловили нечистого.

Явиди (юди, чорти, дідьки, невмиті, пекуни) повста­ють з дітей, яких через сім літ ніхто не схрестить, і з місця, де убито чоловіка і заховано без опроводів: як страчений там перебуде сім літ і ніхто не відає за него, не даст опроводу, тоді його вбиває юда.

Якось Бог удер собі руку. Відірвав тоту шкірочку, що висіла коло рани та кинув на землю. Скотилася шкірка в трубочку та все що покотиться – то стане більша. Бог був знову сам, і це йому сприкрилося, і він дав так, що із тої шкірочки, що стала велика, зробився Адам.

Цей богоподібний був зразу чистий все­редині. Ходили собі з Господом по землі та про всяке гуторили, аж поки Триюда не вистався з тридев’ятого споду та не вийшов на землю. Якраз Бог наклав ватерку, аби Адам зігрівся. Вздрів Щезник ватру і Адама і з ревнощів обплював Боже створіння. Приходить Бог, а тут Адам нехарний, обпльований, – що робити? Пере­вернув його Творець нечистим усередину, з того часу чоловік усередині нечистий, з нього куриться, як з тої обприсканої Арідником ватри. Крикнув Бог Алеєві – той загримів люто, Арідник зо страху знову щез у свою тридев’яту землю.

Став Адам чоловіком. Бог повіддавав йому все, що мав, лише одну яблінку-паперівку собі лишив. Цих яб­лук вільно було лиш Богові їсти. Раз ляг Адам спати. Бог узяв галузку иви та й поклав коло него, а заки Адам проспався, то стала з тої галузки жінка – Йива. Одно­го разу вона пішла по яблука до саду, а там гадина обвилася за яблінку та їсть яблука. Ще і Йиві дає, каже, що ці яблучка найсмачніші. Покуштувала Йива, – запашне, солодко-винне, не зрівняти з тими лисницями, що вони їли! Де було знати, що то Арідник, пере­кинутий у гадину, її пригостив. Понесла бігом Адамові. А й справді не таке, як ті зелепуги, але ж чи не з то­го заказаного дерева!.. Спохопився, аж йому застряг­ло в горлі (через то видко горбик на горлі кожного чо­ловіка), та пізно. Являється Бог і каже; “Відтепер ви грішні. За непослух будете покутувати. Дотепер вам не треба було ні робити, ні убиратися; тепер будете”.

Шкура в Адама була поросла, як у барана, на ногах ратиці. Спали з ніг ратиці, лишилося лиш на кінчиках, а волосся опало з нього геть – став голий. Дав йому Бог плуг, воли – будеш орати, сіяти, робити до самої смерті! Став Адам орати, а поле зцілюється. Знов іде чоловік д’ Богові: “Що робити? – “Йди ори, –каже Творець, – а перед кожною роботою попроси мене, аби я тобі поміг. Не йди до мене, не лишай роботи, ти про­си, я вчую”.

Так постала молитва. Бог сам навчив її Адама.

З того часу, як люди согрішили, стали вони розплод­жуватися. Триюда виривався на землю та юдив їх про­ти Бога. Множилися юдники. І вже Триюді легше, мож­на сидіти у пеклі і висилати намісників на землю. Раз на рік він їх збирає у пеклі і дає розкази, що як ро­бити.

Непокірна Йива ще раз вчинила непослух. Коли на­родила першу дитину, Бог казав кинути ту дитину по-через хату. Йива взяла ягня та вергла через дах. З то­го часу ягня само ходить від народження, а коло дити­ни бідує жінка три роки, поки твердо зачне ходити. Для певності кожна жінка мусить присягати чоловіко­ві, що буде послушна.

Бог жив на землі межи людьми, доки між ними не вселилася ненависть та гніви. А як їх намножилося багато, забагатіли, стали слухати юдників, – не злюби­лася земля Богові, піднявся він на висину. Звідти все видить.

Арідник з того часу править землею через своїх юд­ників. Та і сам часто приходить на землю. Бог стра­шить його громом. Та часом Алей твердо всне, нечис­тий зірветься з ланцюга пекельного і наробить на землі багато шкоди: людей, худобу забере, плова несе хати, а він, щез би, іде в тумані, музика гримить! Переносить ріки, зрушує скали. Алей-Ілія де вздрить Сатану, то громом палить-б’є в скалі, під деревом. Від тих часів стало гриміти, блискати, і війни та стрільби від того часу на світі.

Найперша верства людей від Адама були Велети. Во­ни давалися юдити, і тому все що нова верства, то вже щораз менша була і жила коротше. Які велети були великі та як довго жили, видно з такої гуцульської переповідки. Ішла дочка велета полем. На тім полі ора­ло троє: поводінник воли веде, погонінник – поганяє, плугатар за плугом іде. Забрала велетиця тих орачів з волами і плугом у жменю, приносить татові додому та й каже: “Ади, які черваки землю нам точать! Через то хліб не родить!” А велет відказує: “Понеси назад, відки взяла, бо це люди, що з нас перевелися. Люди стануть колись такі, що дванадцять у печі будуть мо­лотити, а рубаючи будяк, будуть кричати, аби тікали, бо ялиця вб’є”.

Як намножилося людей, що давалися дуже юдити, пішов Бог від них на висину і вибрав собі повірницю – Жертву. Вона була зразу така, як чоловік, сиділа між небом і землею на високій горі, де нічого, окрім афин (чорниць), не росло і не родило. Жертва живилася тільки ними і від того була чиста. Не раз посилав Бог її на землю – звідати, як заховуються люди, а то й скарати їх за гріхи вогнем.

Тоді Жертва перекидала­ся в гадину з крильми, а на хвості мала таку пацьорку (намистину), що на весь світ світила. Так одного разу виконувала Боже доручення і зголодніла-наїлася на землі мерші, що лишилася після потопу. Заледве при­тяглася на свою гору. Бог став її розпитувати, чи була на землі, чи моляться люди – про все, за чим її поси­лав. А вона відповіла, що так заслабла – заледве при­повзла на гору. “То будеш отак повзати, доки світу!” – закляв Господь Жертву за ослушенство. Із тих пір вже вона не мала права надзирати над людьми, бо їла мершу, стала нечиста. А що довго служила Богові, то він лишив її старшою від кирниць. І стала Жертва лиш тоді пускати згори воду, як їй приведуть живого чо­ловіка. Люди кидали в один і той речинець хлопця або дівку Жертві, і тоді вона припускала їм води. Це за гріхи людські. Бог позволив Жертві таке робити. 0так і почали на світі жертвувати, і тривало це довго, аж поки один святець не вбив тої поганої гаді та стало доста води повсюду. Але треба пам’ятати, як довго кожна крапля води відкуповувалася через жертву. Йдеться про часи Велетів. Тоді Жертва мала силу над водою. А що Велети давалися дуже юдити та Бог мусив покинути їх, піти собі на висину, то одного вже разу так допекло йому, що дав розказ Жертві, аби пус­тила усю воду. Як Жертва то зробила, то зачався по­топ. Серед людей був один праведний – на ім’я Ной, то лагодився до потопу – збудував великий ковч. За­брав Ной до свого ковча пару велетів і всілякої дихані по парі. Лиш одна звірина була розумна і не схотіла іти в ковч; се був одноріг. Він понадіявся на свою силу, а ще хотів згори все видіти, що діється. От і лишився на воді, а плавав добре, ще й ріг йому помагав – ши­рочезний, як ціле дерево, мав той ріг дванадцять пасемків, а кожен з них ще на дванадцять ділився. Плавав що плавав по водах той одноріг, а коли потоп за­йшов усі верхи гір, то птахи, які там ще витримува­лися, почали літати над водами, а як і їм крила зболі­ли, то посідали на той ріг однорогові, як на гілля. Та було їх дуже багато, заважили –- втопили однорога.

Після потопу Ной випустив із свого велетенського ковча всю диханю і людей, що все маліли і всілякого звіра. То розмножилося. Тільки однорога, нема. А він був уперед, потопу.

...Чи не про шерстистого носорога говорить гуцуль­ська пам’ять? Адже вчені кажуть, що був такий в дольодовиковий період. Та зник. І ріг у нього був розга­лужений, як оленячий. А ще переповідають старі гу­цули, що перед потопом була диханя інша, як тепер, її кості то там то тут відкопують по світу...

Ось вам і дідівські придабашки!

Нема такого найглухішого села на всі гори, де би не відали бувалі гуцули про премудрого Соломона. І всі розповіді починаються з того, “який мудрий Соломон не був, а...”.

...зустрів одну файну та охічну жінку, став з нею жити, і вся премудрість йому відпала...

...не знав, яка земля завелика, хоть знав, що земля – як яйце, що стоїть вона на воді. От забаглося мудре­цеві зміряти, як-то зависоко від землі до неба. Іде до вірла та просить понести його вгору. Бо тільки орел (вірел) міг найвище злетіти, аж до райських дверей, не далі. Полетів орел до Бога по дозвіл. Не хотів Бог, щоби Соломон і це знав – як задалеко від землі до неба. Каже вірлові:

– Неси його сюди, але най у долину не дивиться, бо впаде і розіб’ється.

Пообіцяв Соломон, але не втримався і зирнув у до­лину, бо, прецінь, за тим і здоймився у небо. Упав і розбився. Орел узяв смерть Соломона на свою душу. Так став грішний птах, котрим сам Бог слугувався, по­силаючи листи на землю, розпитуючи, що в світі дієть­ся. До того орел був подібним до Бога, тому його кла­дуть у церкві на образах, на грошах, на урядах.

Так, як гуцулія зображала в своїх переказах початок і подальший процес світобудови, то мала певну уяву і про кінець світу. Більшість переповідок кажуть так:

“Як Велетам і премудрому Соломонові (прообрази си­ли і духу) настав кінець, так буде і цілому світові”.

Що ж. Народна уява не провиджує смислу людсько­го існування, розвитку природи при фізичному і мо­ральному знидінні на землі. А буде, як при началах проречено: Бог відпустить затерплу руку Алеєву, здриг­неться земля, вирветься з тридев’ятої темені Триюда, зірветься і Жертва. Два роки ходитимуть по землі Алей-Ілія і Триюда-Ірод. Останнього півроку зустрі­нуться на полі Сафатовім, на шкурі того бика, що десь пасе на полонині.

Ірод Іллю уб’є. І пуститься дощ – де капне, там усе, що не затопиться, то спалиться, зго­рить. Настане темнота. Буде це у Велике Пушіння (піст). Від праведної крові, що проллється з бичої шку­ри, загориться світ, перегорить земля. З’являться чоти­ри ангели, протрублять на всі чотири сторони світу. Повстають вмерлі, зробиться метушня. Впаде сонце, місяць, зорі, земля піде в преісподне, звідки взялася. Тоді світ скінчиться.

Чи це не заклик оберігати все, що довкола дано лю­дині, що в ній самій, пересторога можливості катаст­рофи?!

Але світ гуцульський веселий та розмаїтий. Як вер­ховинські краєвиди. Як вбрання святешне і на щодень. Навіть при вмерлому на “грушці” (ввечері того дня, коли вмре людина), заводять ігрища (“грушка” – від “гра”), аби забуватися та коротати час. Як би не поби­валася родина, а все ж на якусь хвилю “грушка” відво­лікає, перебиває туск. Кощунські для незвиклого ігри при катафалку наводять на думку про безперервність життя на землі, про закономірні поступи мудрої при­роди. У цьому є проблиски альтернативи.

Вражає безперервність та послідовність народної мі­фології цього краю. Ніщо тут не виникає випадково, нічого не пропадає безслідно. Арідник, що вибовтався на початку світобудови з піни вселенських вод, про­довжує діяти впродовж століть як постійний головний учасник усіх життєвих обставин верховинського краю. Без нього не відбулося жодної нової віхи, господарсь­ко-економічних здвигів. Він опанує землею...

Наприкінці XVII століття австрійські підприємці роз­почали інтенсивний видобуток карпатських руд. А пе­ред цим горами гуляла очисна ватра опришківства. Оп­ришки поховали свої скарби в землю. Як їх видобути? Модна проблема пошуку скарбів охопила і Червону Русь. Ці події дали сильний поштовх до вірування в закопані скарби. З’явилася термінологія – чисті і не­чисті гроші. Завузлувалося довкола них розлоге пле­тиво народних оповідок, живучих і донині.

Ось деякі образки.

Із чистими грішми легше. Вони собі лежать у зем­лиці і світяться, бо прецінь чисті. Це ті поховані оп­ришками на кращі часи. Але є і нечисті скарби – їх злі духи сокотять.

Щезник на них сидить. Сидить, хто сидить, а бідного чоловіка кортить до них добутися. Але то дуже тяжка справа. Оповідав мій дід Мирін (його ще в горах звали Шурган, бо довгий був, як тес­лярська шурган-пила, що нею протеси ріжуть), що сам видів, як Гримало (дідів полонинський сусіда) мав дочиніння через нечисті гроші із Щезником. Їдуть раз кіньми через ріку, а було місячно. Раптом коні як не здоймляться на диби, не заіржуть несамовито! “Який дідько тобі!” – не встиг вимовити Гримало, а Щезник лиш гепнувся межи коні. Невисокий, хромий на пра­ву ратицю (десь Алей кропнув його), у черленім сардаку, черлених гачях, з-під крисані ріжок стирчить, морда цап’яча з борідкою, задерта, очі булькаті: “Я гезде, тутечки, ти мене кликав?” Діди оніміли. Коні ста­ли посеред ріки як вкопані. Бере той, щез би, Грималового коня та веде на берег. І другий кінь іде за ним. “Що не признаєшся? – шкірить Арідник чорні зуби до Гримала. – Не знаєш мене чи встидаєшся? Я ваші ма­єтки множу, а ти з платою не квапишся...” Як попудить коня, аж мало в скалу не впали, до самих Тарночок гнав їх нечистий, а там зашуміло та затріщало межи сиглами, аж луна у хмари пішла. І щезло.

Дід Шурган давно підозрював Гримала. Та й не лиш мій дід. Села говорили, що той мав Щезника. Одного разу заходить ватаг у стайні Грималові, а там стоїть панок у черленім та на скрипочку йграє, коровки самі заходять на місце (дійниці скачуть під них), дояться, аж кров з вимені покажеться, а не вільно спинитися, заки скрипка не вмовкне. За хвилю повні дійниці молока. На ватагові аж капелюшина встала зо страху.

А платив ще тесть Грималів своєму панові жінками. Багато мав жінок, все йому вмирали.

Люди кажуть, що то через тоті прокляті гроші. Аби до них дістатися, треба мати дідька. А його можна со­бі висидіти, Маленькою чула від керманичів з Довгополя, як один ґазда чорта вивів та слугувався ним. А тре­ба, кажуть, взяти останнє яйце (снозок) від чорної кур­ки, покласти під ліву пахву і сховатися на печі заки­нутої хати на перехресті доріг. Не брати нічого в рот дев’ять діб, ні до кого не говорити. З того покладка-запортка вилупиться Щезник і буде вірно служити чо­ловікові, але за то просить душу. Можна поманити Сатані душу ближнього, але то небезпечно, бо як вмреш раніше, то таки твою візьме.

А взагалі, як вздриш уночі синій вогонь – то скарби знак подають. Треба все мати ніж. за ременем та хут­ко застромити його в землю на тім місці, де стоїш, ко­ли синій вогонь завидиш. Аби як було далеко, то во­гонь буде горіти, (їж доки не прийде той, що ніж пих­нув у землю, вогонь згасне – гроші даються за­брати.

За знайдені скарби годиться покласти хрест або кап­личку, то все буде прощено. Такі хрести по горах бу­ли всюди, та все їх повалили і каплиці здебільшого порозбивали. У Космачі донедавна стояла церковця; ні­бито в такий спосіб збудована Матієм Палійчуком; па­ру років тому згоріла. А була, окрім всього, ще й рід­кісною пам’яткою старовинною русинською дерев’яно­го зодчества. Та комусь, видно, заважала.

А каплиця в Красноїлі, на Вигоді (на роздоріжжі), ще витрималася. На всі гори знають, що збудував її Василь Жикаляк за викопаний скарб. Заповів похова­ти себе коло престолу тої світички. Так і зробили захоронили Жикаляка і його жінку під порогом бічних дверей каплиці. А хата Василева стоїть і дотепер. По­руч.

Є ще один спосіб добути ті жадані скарби. Пригадую, дід Мирін називав кір-зілля. Ми пастушили, я завер­тала корови, дідову і свою, бо Мирін уже був дуже старенький – сидів коло ватри, грів довгопалі руки, що наробили на всі гори бочок, цебрів, берівок, бербениць, коновок до води і гарців до квасного молока, натесав саней... Не стало діда, все то порозсихалося, порозсипалося – нема кому робити нове, ніхто не вміє. А діди наші вміли. І все знали. Були собі і господаря­ми, і фінансистами, економістами і прогнозистами, лі­карями і знахарями... Так ось, ношу дідові з лугу та показую квітки, трави. А він каже що від чого. “От в Чорногорі росте багато такого, що ніде нема, – вповідає Мирін, –є там і кір-зілля... То від скарбів. Його гляба (ніяк) вздріти. Кір-зілля доти є, доки на нього ди­вишся. А лиш глипнеш деінде –- щезає. Як хто хоче шукати грошей, що закопані, то брати би це зілля, за­сукати у свічку, котру мертвець тримав. Свічку з кір-зіллям покласти межи великий і другий палець правої ноги і сунути по землі; як прийде на то місце, де є гроші, то запалиться само. Там можна найти скарб...;

У Чорногорі десь росте не тільки кір-зілля. Є там і шовкова косиця – едельвейс. Колись ми з Пушиком

Степаном, ще молодими, важили шукати, хто знайде квітку щастя. Та так і роз’їхалися. Відтак Степан, ма­буть, знайшов-таки – пісні, одна за одною, посипались йому. А мій едельвейс ще десь виколисує Чорногора.

У Чорногорі є все. Минулого літа, ясної днини, бачи­ли ми з пограничної смуги коло гори Стіг білі снігові плями на Говерлі і на Попівані. Мій вуйко, Николай Оринчук (Миронів син), каже, що давні люди ворожи­ли на цім: як дотримається у Чорногорі до нового сніг, то дотримається у коморі до нового хліб... Декотрого року (а вуйко зріс у полонині, його брат Іван там у самоті віку доживає серед сигл і ведмедів) сніг лежить, аж почорніє і так новим припаде. Там є озеро, що не завше розмерзається.

Так от, у цім озері робиться град. Недарма назвись­ко йому таке – Несамовите. Воно біля полонини Марішевської, під горою Данциж. Гуцули кажуть: як у Несамовите озеро вергти камінь, зараз настає буря з громами. Походить це правдоподібно з того, що всі хма­ри, бурі, блискавки надходять з-понад гори Данциж. На полонині Марішевській стоять хрести на місцях, де громи побили людей. Це свідчить, що справді з-поза Данцижа, понад озеро Несамовите, через полонину Марішевську іде до Жаб’я (тепер Верховина) і далі шлях бурі та грому.

Що ж то за “вічні” сніги, що за льодове озеро? Чи не сліди це ледової епохи на верхів’ях Карпат? Майже в усіх чорногірських кітловинах, що не сягають понад 1500 метрів над рівнем моря, на північних схилах вид­но виразні бічні, середні і чільні морени, а то й великі відломи скал, вигладжені і порисовані рівнобіжно. По­дібно, що це робота льодовиків. Якою ж мала бути по­вінь, коли вони розтопилися! Черемош і в наші часи все згортає на своїм шляху – мости, дороги, споруди, ліси, гамованки, як раптово розтопляться сніги поло­нинські. А то ж були десь гігантські льодові запаси вод!..

Та це прерогатива вчених. А ми підемо далі в гори – послухаємо, як у Несамовитім град роблять. Там живе і Планета. Вона пробуває під скалами і плиттям у хра­мі. Все це давно затоплене. Як вирветься Планета з Несамовитого, за кількасот верст вибиває все в полі на ніщо. Є, правда, градівники, що можуть цю біду відвернути, спинити.

Але спершу про озеро і все, що гуцули видять віками в нім, – ще його називають Змієне або Зинєве (за синю глибінь).

Душі всіх людей, що стратять себе або кого друго­го, ідуть у Несамовите озеро. Там, у Чорногорі, є ве­ликий камінь, а в камені озеро без дна. В нім дуже зимно. Серед літа стоїть лід. Як верже хто (це вівчарі люблять робити) у Несамовите камінь, зараз вибіжить з того озера білий кінь, а на нім сидить білий чоловік. Він бігає поверхи і лупає копитами лід. Зараз збігають­ся з міхами душі страчених, та й тоті, що других стра­тили, набирають у міхи кавалки леду і летять у хма­ри. Відти сиплють тим лєдом туда, куда їх поведе той на білім коні. Чим більше тих душ є, тим більше граду.

Добре, як є в селі градівник, то відверне ту бурю. Цей чоловік готує себе замолоду. Він має на то засо­би. На Святвечір бере непочатої вечері зі всього по­троху; бере мітлу та кочеріу і з усім цим три рази об­ходить хату, кличе: “Прошу тебе, тучу, крізь тучу, прийди до мене на святвечір пити, гуляти, веселитися, гриміти, дудніти, бити, я тебе прошу”. Потім іде в ха­ту – ховає у хусточку за сволок ту вечерю і сідає їс­ти; за столом не має ні до кого говорити. А рано на Різдво якби хто привітав його: “Як спав?” – має тихо сказати: “Я град відвертав”, аж тоді відповісти звикле: “Гаразд, як ви”. Ту хустинку розгортає аж навес­ні, на Великдень – святить, а вліті, як прийде туча, – вішає свячену дору на патик (це палиця, що нею свіч­ки в церкві гасять або вкрадена в старця, а найкраща та, що нею гадюку із жабою розігнали, як гадя хотіла жабу з’їсти), скидає з себе одяг, стає голий проти ту­чі і примовляє: “Я тебе спираю і не пускаю не сам со­бою, але з Пречистою, з усіма святками і з помічниками, з порятівниками! Коли ви, бурі, тучі, чорнокниж­ники, не йшли до мене на Тайну вечерю, то не маєте права на моє впасти село. Як я розігнав гадину з жа­бою, так я розгоню оцю фортуну наліво, як жаба з гадиною утікали, так най ця фортуна утікає на ліси, на води! Розсядься! Ти тут путері не маєш, як не мав іти до мене на святу вечерю. Іди, рознесися, як вітер по світі. На сині моря, на пустелі, куди коні недоіржують, де пси недобріхують, корови недорикують, вівці недоблеюють, кури недопівають, ворони недолітають, де гласу християнського не чути. Я тебе до села не допускаю, як не допустив гадину до жаби. Як гадина розсердиться, що жабу не з’їла, і трісне зі злості, так і ти, хмаро, розсадися, сі я тебе сюди не пущу! При­йдеш до мене, як вода у теплиці замерзне”.

Можна град відвернути. Лиш як Розигри не святку­ють, то нічого не поможе – туча всі городи виб’є.

Що ж то за свято – Розигри? Це свято лісних дів­чат. Воно з минулого, як Гагілки, Русалії, Красна гір­ка? Уже не водять хороводів дівчата на Гагілки, не розпускають кіс на світанні білополі русалки коло ставів та озер, давно забули нащадки полян, що свя­то Красної гірки приурочене відходу частини русинів з Карпат до Дніпра-Непри...

А Розигри – таке реальне свято, що я його бачила чорним по білому недавно у маминім церковнім календарі. Припадає воно щоліта на перший понеділок Петрівки. Це свято настільки існуюче, що парубки з мого села Розтоки зібралися на полонину Скупову – ночували там в надії побачити лісних, але дівчата не прийшли... “Бо ви джинси нап’яли, з транзисторами ви­бралися –таким невірам лісна не показується. А я її видів!” – хвалиться дід одного з юнаків. І йому за­здрять – так хочеться в молодості зустрічі з незвичай­ним!..

А мій дід Мирін бачив бісицю. Було це, як з війни вернувся. Коло Брошнева. В лісі. Їхав .конем по першо­му молодому сніжку. Дорогу загородила виворіть-ялиця. Дивиться дід – і очам своїм не вірить: по колоді вниз сліди маленької, як дитиняча, босої ніжки. Далі слід пропав. Аж під самою вирвою на снігу кров, жмут­ки шерсті. Ага, боролася, бідна, заки лісовий чоловік таки її роздер...

Чомусь у всіх розповідях (а їх я чула і записала в різних регіонах Карпат чимало) не мирять, навіть біль­ше – ворогують між собою лісна-бісиця і лісовий чо­ловік. Ось розповідь бувалого керманича із Зеленого Верховинського району. Малою чула я її кілька разів між плотогонами і добре запам’ятала. Група бутинарів (лісорубів) узимку зібралася йти в свої села за хар­чами, що вже викінчувалися. Котрийсь пожартував:

“Мой, хто би в колибі лишився коло пил і сокир?”

“Що дасте – я лишуся”, – обізвався молодий пару­бок Юра Зеленчук. “Якби лишився, то дав бих нові­сіньку сокиру”, –- сказав один. “А я віддам сверд­лик”,-- додав другий, бо ніхто не вірив, що Юра не жартує.

Лісорубський інструмент високо цінувався у всі часи; доброї сокири, міцного свердла нелегко бу­ло придбати. І Зеленчук лишився стерегти інструмент бутинарів, а вони пішли в село. Розіклав добру ватру і збирався уже спати, як здалеку долинув розпачливий вереск, вищало щось не своїми голосами все дужче і все ближче. Не спостиг леґінь отямитися, як до колиби залітає дівка, та така красна, що він оторопів. “Де би я сховалася?” – благально простягла руки заплака­на красуня. Який би леґінь утримався і не поміг не­щасній дівчині серед ночі в лісовій глушині? І Юра, недовго думаючи, кинув ту відзігорну кралю в загород­ку із сухим листям для розпалу. Не спостигла дівчина заритися добре в той лист, як до колиби ввірвався ку­ди страшніший гість – величезний, широкоплечий, з голови до ніг оброслий сивою шестю. Скочив до заго­роди, вихопив дівча, приступив ногою – роздер навпіл. Одну половину спік на ватрі – змолов гігантськими бі­лими зубищами, другу закинув на плече і пішов, як і прийшов. Лиш погрозливо блиснув черленими очища­ми.

Приходять бутинари у понеділок – інструмент на місці, все як має бути, тільки Юра щось мовчить. Оні­мів, бідака. Але на мигах усе їм розказував і не раз.

Про бісицю вам можуть уповісти в кожному карпат­ському селі, ба знайдеться і такий, що бачив її. Про лісового чоловіка – рідко де вчуєте, це розмова особ­лива. Якщо бісиця з’являється і тепер то на тій, то на тій полонині і вівчарі носять при собі лук, часник, оделен-зілля, то про лісового велетня, здається, у го­рах призабулося. А був же і він, цей могутній лісовий житель. Бабка Мирониха любила своїм дітям і нам, онукам, розповідати, яку мала з ним пригоду. Невелич­ка, зграбненька, завше у вишиваній біленькій сорочці, чепурна та гарна – ще я її такою запам’ятала, а вирос­тила чотирнадцять дітей! –баба Олена трохи червоні­ла при кожній розповіді, бо дорослі сини її підкушу­вали, що то якийсь бутинар забіг до неї вночі, а не лі­совий чоловік. А дід вірив і сердито зиркав голубими дитячими очима на лайдаків, що пусте читають, а прав­ді живій не вірять.

Була плова. Дід пішов у село – відвіз конем бриндзу, а молода дружина з сином Михайлом лишилися в стаї. Плова майже вигасила ватру, Олена не виділа, лиш чула, як гупнуло засувом у дверях і щось вели­чезне нависло над ними.

Помацало мою бабку по лиці і стало її посувати, аби собі прилягти. Бабка оборонно простягла руку і діткнулася не по-людськи ве­ликого носа волосатого тіла. Завмерла. Спромоглася тільки ущипнути малого за вухо. Дитина запищала:

“Що з вами, мамо, чого мене так щипаєте?” – “Ади, ватра загасла, кобесь підклав”. – “Та ви би самі не встали, але щипаєте”. Дитина таки підклала ту ватру, стало в стаї видно – нікого. Нарано Олена побачила за дверима півметрові сліди ноги такої, як чоловіча. Прийшов дід, баба перестрашена розказала. “Та лісо­вий чоловік, ба хто більше”, –однозначно заключивдід.

Маю також свої висновки: волосатий чоловік пока­зується там, де лишилися сліди найдавнішої (в мільйо­нах років) з’яви людини: в горах Кашмиру – снігова людина, в Карпатах – лісовий волосач. Оба сивошерсті, оба ховаються від неволосатих.

Та повернемось до бісиці. Ця лісова чарівниця не одного зі світу звела. Про неї, її дії гуцули мають ці­лу теорію.

Як дівка вродить дитину та закопає в лісі, то через сім літ з похованої зробиться лісниця. А що дитина нехрещена, не має крижми, то ззаду вся утроба вигля­дає. Спереду краса – очі губить, обернеться – кишки видко.

Ловить вона молодих чоловіків. Має котрий коханку, та сниться вона йому дев’ять ночей, а він нікому не признається – на дев’яту добу прийде до нього лісна в образі коханки. Ця лісна псує тому, хто її відгонить, усю роботу в бутинах на лісозаготівлі, у полонині: роз­гонить корови зарвами, випускає вівці з кошари, ви­ливає молоко. А як лісниця любиться з вівчарем, то його вівці ходять куди хочуть, все будуть цілі, не вче­питься їх ведмідь, не розженуть вовки. Овечки самі вернуться на те місце, де бісиця з вівчарем кохають­ся. Вона кличе вівчарів по імені, котрий обізветься, то вона зараз до нього пристане, збутися її неможливо. Чоловік стає мізерний, пожовкне. Як забере котрого перший раз у ліси, так уже втуманить, таку над ним має міць, що може його видурити з-межи людей уве­чері, бо вона приходить і сміється, і співає голосом його коханої. На то і носять бутинарі та полонинники за ременем оделен і зрад-зілля. Лиш вмитися, підкуритися цим зіллям – лісна відступите не буде мати моци.

Молода доярка з Голов Василина Жовнірук розпові­дала мені позаминулого літа на полонині Середній, що баба її, Марія Василівна Жовніручка, любила одного парубка, Дмитра, на прізвисько Маскаль. Вони були молоді, стариня оженила Дмитра на багацькій, і він літував на полонині Скупова. І от прийшла до нього та, що йому все сниться, його кохана, та не суджена. Разом пасли ягнята, любилися, трималися за руки як день, так ніч. І хтось із вівчарів пізнав, що то бісиця, бо Василину видів у селі того дня, коли ця лісна три­малася Дмитра на полонині. Вже й Дмитро повірив, що це мана його вчепилася, втік у село, вона й туди дісталася. Ходить коло хати вночі, кличе жалібно:

“Дмитрику!” Раз просинається – а він у лісі і лісна коло нього... Аж пішов освятив оделен та зрад-зілля, носив за ременем цю зелену молитву, – так вона від­чепилася, хоч довго ще плакала за ним лісами, але вже до хати не лізла.

На своє свято, на Розигри, нявки сходяться на данцовищу та співають:

Не мий ногу ногою!
Не пий воду рукою!
Якби не лук-часнок,
Не оделен-зілля,
Мамка сина породила,
Ми би єго взвили!

Якби заснув на Розигри ополудні на царинці в лісі, то видів би крізь сон, як нявки гуляють: вони округ не доходять – звідки зачне, там приходить і назад вер­тає. По їх данцю слідно навесні, як паша робиться. Як сніг згине, то на їх данцовищі найперше зелено. Ще ніде паші нема, а на їх данцовищу травка зеленіє.

Лісна засіває навесні траву й усяке зілля; як воно зацвіте на Йвана, вона зриває чічки і косичиться ними.

А хто не святкує Розигри, тому туча город геть ви­б’є.

Не вірити? А наші діди вірили. І чи гірше їм від то­го жилося?..

Теги:

Схожі статті

  • 14.04.2020
    270

    Унікальна, несхожа на інші українська культура виткана з безлічі яскравих явищ. Частину з них

    ...