Народна справа і попи - II.

II.

Поперед усего скажемо кілька слів про той закид, що радикали бунтуючи народ проти по­пів, бунтують його тим самим против церкви, против віри, против Бога, против релігії, а че­рез те підкопують одну з головних основ розвою руської народности.

На разі лишемо на боці те питане, чи справ­ді радикали бунтують кого не-будь. Навіть як би то було правда, що радикали бунтують на­род против попів, то чи випливає з того, що во­ни бунтують його против церкви і против віри? Чи попи самі є церква? Ні, вони є тільки слуги церкви, а церква, то є всі вірні, отже й ті самі ра­дикали. Чи коли я говорю, що якийсь слуга є кепський, я тим самим бунтую против господа­ря? Здається, що се очевидна дурниця, а прецінь такі дурниці повторяють отеє вже десять літ ріжні покликані й непокликані оборонці нашо­го попівства.

Чи попи є віра? Чи христіяиська віра стоїть на попах? Кілько знаємо, Христос не встановлю­вав ніяких попів, а тілько вислав у світ апосто­лів і учеників, щоб учили всі народи. Найліпші з поміж тих апостолів звали себе "слугами сло­ва", але ніколи не вважали себе його панами. І завсігди пізнійше бувало так, що в часі упадку правдивої релігійности попівство вважало се­бе за одно з вірою, з церквою, уважало себе па­ном церкви і паном слова божого, а тілько в ча­сі розцвіту правдивої побожности і релігійно­сти підносилося до того становища: слуг сло­ва і слуг церкви, тобто слуг того загалу, тих бід­них, темних і обтяжених великим горем житя. І коли нині наше попівство отеє вже десять літ повторяє: радикали йдуть против попів, а тим самим ідуть против віри, то по нашому се є знак його великого засліпленя, знак великого упадку правдивої віри і правдиво релігійного ду­ха — не серед народа, а серед самого нашого попівства.

Ні і ще раз ні! Не на попах стоїть христіянство. Сто літ тому сказав оден учений німець, і нині можна сміло повторити його слова: "Христіянство стоїть не на попах, а на перекір по­пам і можна се вважати за один із доказів його великої сили, що не вважаючи на своїх попів воно простояло стілько віків."

Ми вже показали і заявили в попередній розвідці, що радикали не виступали і не висту­пають ані против правдивої релігійності, ані против віри, ані против її тайн і обрядів. Як по­літична партія радикали не мають потреби вда­ватися в ті справи і займати в них якесь стано­вище. Але як поодинокі люде, як горожане конституційної європейської держави при кінци XIX віку ми всі, радикали і не радикали, маємо запевнену основними законами свободу думок і свободу вірувань. Вільно нам і треба навіть нам кождому і в релігійних питанях думати, вчити­ся, просвічуватися, шукати правди. Сего нам не можуть заборонити ані попи, ані біскупи, ані кардинали.

Коли наші попи, самі нераз мало освічені в справах релігії, кожде таке шукане правди, кожду свобіднійшу думку вважають за єресь, за злочин, за проступок против релігії і против свойого попівського маєстату, то тим вони тіль­ко шкодять тій справі, котрої ніби то боронять. Бо може бути, що одна часть вірних послухає їх, а друга ні. То що тоді буде? Ті що їх послухають, будуть мусіли притлумити в собі всяке думанє про справи релігії, отже з часом заглу­шать у собі всяке релігійне чуте, дійдуть до то­го, що релігія:зробиться у них простою привичкою пустою, і мертвою формою, забобоном. Го­ді заперечити, що вже и нині власне такі люде є найлюбійшими овечками. Для великої части наших панотчиків, бо таких найлекше водити, голити і стригти. Але не забувайте, що се люде вгрунті річи зовсім безрелігійні; вони вірять в попа, а не в Бога. А ті, що не схочуть слухати попа, що захочуть справді доходити до щирої релігійности, до згоди слів і думок з ділами, ті будуть окричань за єретиків і будуть мусіли від­вернутися від церкви. Чи сего бажаеся теперішним оборонцям правовірностн у нас?

І як би-ще ота нагінка за радикалами була спричинена правдивою вірою, правдивою релі­гійністю у наших попів! Власне противно! О кілько їх знаємо, значна частина їх сама ні в що не вірить,1 сама живе без релігії в душі, кормить ся тілько голим обрядом, держиться церкви, як говорили давні, латинські попи, nonpropterJesum, sedpropteresum (не за для Ісуса, а за для насущного хліба). Ми знаємо і особисто чимало таких попів, що самі ні в що не вірячи удають страшенних релігійних загорілців, гримлять на соборчиках і на проповідях протав безбожни­ків і радикалів, а по тихо говорять: "Щож, чо­ловік мусить жити, то й мусить грати комедію за котру йому платять!'' Певна річ, ми знаємо і глубоко поважаємо також кількох правдиво релігійних попів, але сих швидко можна пізна­ти: на соборчиках і зборах вони тихі, не грим­лять, на проповідях їх слово навіяне теплою любовю, у них все і порада і підмога для вбогих, для покривджених, для заблуканих. Вони не ба­жають стосів і Сибіру для вільнодумців, а дер­жаться більше Христових слів: "Хто з вас сам без гріха, нехай кине на неї каменем". Чи богато маємо таких попів у краю?