Місяця грудня на Різдво

Яскравий сріблясто-золотий Плуг з'явився на небі першого листопада, з'явився незадовго до опівночі й стояв сторч. Жоден киянин не вгавив його по­яви. В кінці листопада Плуг виходив на небо відразу з кінцем дня, здіймався ду­же високо й заходив аж над ранок, деда­лі дужче й дужче схиляючись лемешем до землі, а кияни з завмиранням у серці чекали, коли він нарешті зовсім упаде Це мало статися в двадцять і п'яте груд­ня. І ось, нарешті, цей день настав.

Волохи-колядники визначили, що Зоря-Зоряниця ввійшла в перші зорі могу­тнього Перуна: народилось прадерево світу— Молочна Путь і в серці її— Мати-земля До того в світі не було анічо­гісінько

Цього ж дня всесильний Сварог, во­лодар вогню небесного, батько Сонця, Мі­сяця та Зоряниці-Зорі, який перед цим навчив був людей жити сім'ями,— скинув їм з неба Золотий Плуг, навчив ора­ти землю й кувати залізо. То був день святого Різдва.

На святвечір Плуг з'явився в небі ра­зом з першими зірками, він стояв майже над заходом і хилився лемешем униз. Ки­яни висипали зустрічати Плуг до Свя­щенного пагорба, заполонивши всі нав­колишні вулиці й навіть княжий двір.

Золотий Плуг ось-ось мав упасти,

Негадано Доброчин охоче пристав на запрошення Володимира та його двох мо­лодих жінок: піти «на Плуга». Стояв не дуже сильний мороз, але після опівночі знявся вітер, і Доброчин звелів ключни­ці принести кожух. Це була гарна ведме­жа одежина, оторочена смушком чорно­го песця, а на нижньому ріжку поли — трьома скісними низками перлів — яку більшості князів та бояр.

На Володимирі кожух був лисячий, а широкий бобровий ковнір сягав до вух. Шапки на князях теж були не однакові: у світлого князя з того самого чорного пес­ця. у великого ж князя — боброва, пере­ламана угорі на правий бік.

Зате обидві княгині були вбрані досущ однаково: в підбиті білим соболем шуби та шапочки-боярки під платок, тіль­ки шубка в царівни була оторочена по рукавах і на подолі білим, а в її двоюрід­ної сестри—чорним песцем. Обидві КНЯ­ГИНІ ходили при надії, а відтак ще дужче нагадували коли не близнючок, то бодай рідних сестер.

Після вислання Рогніди Володимир мовби заспокоївся. По замахові минув цілий рік, рана на спині давно загоїлась, а разом з нею й рана в душі. Він не міг би сказати, що зненавидів свою другу жо­ну: просто вона була далеко, й він про неї рідко згадував, як рідко згадують тро­юрідну або й ще дальшу сестру.

Тільки за дітьми в нього іноді млоїлося серце, й то для нього було неабияким від­криттям, Раніше, коли вони були з ним, він про них не думав, а тепер збагнув, що то лише зблизька так здається, ніби чо­ловік не думає про своїх дітей, як не ду­має й про власні руки та ноги. Але якщо їх утратить або вони бодай заболять.

Володимир з якимось хворобливим нетерпінням чекав, коли в нього наро­дяться нові діти.

Він скоса зиркнув на обох княгинь. Першою мала привести Іванка. Вчора її пойняв був страх; вона відчула легкі пе­рейми й злякалася, щоб не привести ди­тину на Новий рік: новорічні — недовго­вічні... Але сьогодні вона забула про свої страхи й потягла його та Теодору «на Плуг». Теодорі було ще далеко до поло­гів: місяців чотири або й п'ять.

Княгині тихо перемовлялися між со­бою по-булгарському, остерігаючись не так обох князів, як бояр з бояринями та чорного люду, що виповнив увесь прос­тір навколо Священного горба: вони лед­ве сюди протиснись.

Володимира дивувала дружба цих двох нерідних сестер. Хоч вони були жін­ками одного мужа, це не відбилося на їхній взаємній приязні дитячих літ. Вони навіть спокійно домовлялися між собою, в чиїй одрині ночуватиме сьогодні муж.

Володимир глянув потайки на свого вуя. Нещодавно Ждан Будимирович ка­зав, нібито Ліла-Софія породила в Ольжиному селі доньку, а він дав їй волю й подарував оте своє село. Це Доброчин міг собі дозволити, бо Ліла-Софія була єдина наложниця й він її любив. А в мене б і сіл не стачило, сам собі засміявся Володимир і почав пильніше дивитися на небесний Золотий Плуг.

Золотий Плуг майже помітно падав. Минулого Різдва княгині ще відчували се­бе чужими в Києві й не ходили «на Плуг», але сьогодні жваво перемовлялись і по­казували його одна одній довгими рука­вами, які провисали мало не до землі. Булгари ще сто й двадцять тому літ прийняли християнство, й ці вісімнадцятирічні княгиньки жодної уяви не мали про справжнє Світове Різдво, бо церква вва­жала його «поганським» святом і твер­дила, нібито в цей день народився син божий Христос, хоча він народився пе­ред 985-ма роками, а Різдво Світу людс­тво відзначало багато тисячоріч.

Це Доброчин і намагався розтлума­чити жінкам свого небожа.

—А коли Золотий Плуг упаде,—спи­тала царівна,—то ми почуємо грім?

— Не почуємо,— відповів Доброчин, — Це вельми далеко. І це тільки такий...

ну, небесний знак, чи що. Сварог ще пе­ред тисячами років скинув той Плуг з не­ба.— Звичайно, то була казка для дорос­лих і дітей, певно, всього лише давня каз­ка, але Доброчин відчував, що йому при­ємно в неї вірити, бо він знав її ще з ма­лого й щоріздва, післятайної вечері з найтайнішими колядками, від яких його по­бивав мороз, він неодмінно йшов з бать­ком і матір'ю зустрічати Плуга: Дажбоже святище було далеченько за Красними іскоростенськими ворітьми. Доброчин хотів якось розповісти про все те юним християнкам, але в цю хвилину з-за По­дільської брами виринула юрба: то були довгосподівані волохи-колядники. Кожен перебрався в чужий кожух і свиту й мав личину на голові, щоб його ніхто не зміг упізнати, бо ще вчора ці люди махали молотами в кузні чи працювали на княжо­му дворі, а сьогодні вони були колядни­ками — славили світове Різдво:

Ой як було знащада світу
тоді не було неба й землі,
а но було синєє море...

Доброчин знав цю колядку до кінця, але її потаємних слів не мав права ви­мовляти жоден людин і жоден князь чи боярин, навіть великий київський князь: це право мали лише волохи-колядники Вони ще звечора закололи на Подільсько­му требищі різдвяну свиню, поволоши- ли на її нутрощах і передрікли людям усе зле й добре, а тепер уславляли небес­ний Золотий Плуг, який уже майже впав на землю.

Колядники підійшли й стали під Свя­щенним горбом: у трьох передніх були в руках смолоскипи, іскри з яких порскали на нетолочений сніг. Колядники стояли саме навпроти Дажбога й чекали знаку старійшого. Знак було подано, й над дос­вітнім Києвом понеслось:

Пане господарю!
На твоїм подвір'ї верба стояла
тонка, висока,
листом широка...

Доброчин пошепки розтлумачив мо­лодим жінкам:

—Верба — це Берегиня. Цебто зем­ля з Молочною Путтю заразом.

Колядники співали далі, піднявши смолоскипи догори:

На тій вербі трійця горіла,
три іскри впало —
три морі стало...

—Так трійця ж і в нас є! — мовила царівна. — Бог-отець, бог-син і бог—дух святий.

—Це співають не про ту трійцю— відповів Доброчин,— Це вони про Сон­це, Місяць і Зорю.

Колядка тривала, в ній ішлося про те, як Сварог узяв собі за жону Дану Ле- лю — Богиню небесної води; й вона по­родила йому на Різдво першого сина — ясноокого юнака:

Слава тобі, Леле,— син божий наро­дився!..

—Син божий Христос? — перепита­ла царівна. Доброчин з гідністю відповів:

—Дажбог Сварожин! А не якийсь там Христос... Через це взавтра дні почнуть довшати. Хтось підійшов ззаду й торкнув Доброчина за плече:

—  Не сподівався тебе тут увидіти...

Це був старійшина київських воло­хів Стан.

—Чому це ти не сподівався? — неп­риємно вражений, запитав князь.

Той приглянувся до нього старечими очима, тоді повернув голову до Володи­мира та його жінок, але спитав світлого князя:

—Чим ліпший за Дажбога отой їхній Христос?

—Ніхто не каже, що ліпший! — відпо­вів Доброчин.

—А ви чогось аж навколішки вкля­каєте, та все ніяк не можете випросити хрестики з царя.

—Зроду не вклякав і ніколи не вкляк­ну,— розсердився Доброчин.— Якщо й доведеться колись почіпляти хрести на гриви, то почепимо їх не як милостиню з царських рук, а як добуту в січі здобич. Як дань від царя!

Так рішуче Доброчин зроду ще не висловлювався, його розібрала злість на вісімдесятишестирічного волоха й відьмака, який замість зілля поклав у розверзту рану дрібку солі. Що тямить у княжих справах цей волох? Він не ба­чить далі від Священного пагорба, з гір­котою подумав світлий князь, тоді зга­дав отця Григорія й подумки вилаявся. Ні Стан, ні пресвітер не виділи на трид­цять піт уперед, хоч Григорій і торочив йому колись про час розкидати й час громадити каміння... Він раптом запи­тав сам себе: а я виджу? Я такий самі­сінький сліпень, як і вони...

Це зіпсувало йому настрій.

—Дивись: уже? — надміру схвильо­вано прошепотів Володимир, показуючи рукою понад голови людей. Він хотів роз­важити свого дядька. Княгині принишкли й завбачливо поклали руки на животи.

Колядники перестали фати й співа­ти. Золотий Плуг уже торкався чепігами землі—тільки леміш іще виснув у небі. До знаменної події пишалася якась мить. Кияни затамували подих, Доброчин зці­пив зуби й застиг, і раптом з двору по той бік Священного горба пролунала піс­ня. Голос був проникливий і сріблясто-дзвінкий Співав півень.

Доброчин не зводив ока з західного пружка землі. У цей час Київ тисячого­лосо вигукнув:

—Упа-а-ав...

Поза спиною Доброчинові побігли му­рахи. На західному прузі непорушно ле­жав сорокацвїтний Золотий Плуг.

Колядники знову заграли руками й ногами, сіючи іскрами смолоскипів на ви­толочений сніг,

Пане господарю!
Бери Плуга Золотого
за серебляні чепіги
та йди в поле орати,
орати, жито сіяти —
Золотим Плугом орати,
святий хліб сіяти,
діток годувати,
пане господарю-у!..

Півні галасували від Подільських до Красних воріт, їм відповідали когути Претичевого дідинця й колишнього Блудово- го двору, з Подолу й Ольжиного двору Вишагорода, що на Щековій горі, з Гончарів і Кожум'яків, а кияни стояли й захоплено слухали вісників першого різдвяного дня, до якого лишалося ще добрих дві години, бо не буває довшої за різдвяну ніч.

А потім почали купками розходитись. До світанку треба було ще внести в ха­ту плуга й покласти під столом, де він лежатиме до Нового року — тобто до другого Різдва — народження дідуха-місяця, коли першу борозну належить прок­ласти в незайманому снігу, бо кожне ве­лике діло слід починати щедрого вечора, як це робили діди-прадіди та їхні діди.

—А я теж не вірив, що ти прийдеш на Плуг,— сказав своєму вуєві Володи­мир, коли вони входили за княгинями до Княжих воріт.— Я був собі завдав урока: якщо не прийдеш зустрічати Плуг— значить, цього літа...

Він не доказав, а Доброчин не допи­тувався. Кого-кого, а небожа він розу­мів найліпше за всіх. Володимир ніколи не став би впоперек його дороги, Доброчин був упевнений у ньому як у собі, і все-таки його не полишало відчуття не­виразної провини до небожа.

В одрині він нерухомо пролежав го­дини півтори, втупившись у невидимий чорний сволок, а потім накинув кожуха й пішки подався на Поділ, Боричів узвіз був слизький і безлюдний, хоч у хижах попід горами курилися вже дими.

Доброчин увійшов до хвіртки першої хати на Гончарах. Ця хата, скільки він себе й пам'ятав, так і лишалась кра­йньою. А вікно було так само запнуте кабанячим міхуром. У вікні світилося. Доброчин після короткого вагання відчи­нив незамкнені двері й увійшов.

У хатині було свіжо й тепло. Стан сидів на дзиґлику над скошеним столом, одна нога якого зламалась і була заміне­на жлуктом.

—Сідай, княже — проказав Стан,— Це ти в мене вдруге гостюєш. Скільки ж то вже минуло літ? Доброчин скинув ко­жуха й сів на ослоні.

На ріжку столу горіла свічка в мідя­ному поставці, й кінчик Станового носа яскраво сяяв, як і тоді. Це викликало спо­гади.

— Пишеш? — запитав князь.

Стан відсунув тоненьку липову до­щечку, а гостре залізне писало встромив у поставець.

—Сам бачиш.

—Пишеш про цей день?

—  Про все минуле літо, Добрине,— сказав Стан, назвавши світлого князя тим іменем, яким звав його ще за хо­лопських літ,— кожного Різдва пишу про всеньке літо минуле.

—Прочитай, коли не гріх.

Стан замислився. В давнину це й справді вважалося б тяжким гріхом — читати книги сторонньому чоловікові, але надходили такі часи, коли й Станові годі вже було визначити, де починаєть­ся й де кінчається гріх

—  Прочитай ось цю книжку,— ска­зав князь, кивнувши на недописану до­щечку. Стан підсунув її трохи ближче й прочитав:

—  «І послав цар сла до Києва, так мовлячи київським князям: «Негоже царському вухові слухати, яко просите за свого поганського князя царську доч­ку й сестру. Зроду-бо ще такого не було й повік не буде!» І сказав світлий князь Доброчин, так до сла промовляючи...»

Стан замовк, а Доброчин ажз осло­ну перехилився. Кожух ізсунувсь додо­лу і став схожий на захарчоване теля

—  Й що ж відповів той твій князь грецькому цареві? — спитав Доброчин.

—Там більше нема нічого написано­го, — сказав Стан.—Але се ти ліпше йод мене відаєш, Добрине. Доброчин по хви­лі спитав:

—А ти відаєш?

Стан одсунув дощечку на місце й кивнув. Якийсь час вони переважували один одного поглядами, й першим озвав­ся гість:

—  Усе це не так просто...

Старійшина київських волохів удру­ге кивнув, і в очах його промайнули біль і якась тиха безвихідь. Доброчина рап­том охопило моторошне відчуття, ніби вони стоять удвох над розкритою моги­лою, в якій мало зникнути щось безмеж­но рідне й дороге обом, біль і сум не мали межі й берега. І все-таки живі мусили ду­мати проживе.

Він так і збагнув оте мовчазне й змирене кивання.

Коли Доброчин вийшов потім над­вір, над Дніпром щойно народжувалося сонце— мов немовлятко на невидимих Лелиних руках. Це небесне немовля на­гадало йому про інше, й Доброчин відчув нагальну потребу поїхати до Ольжиного села.