Вужі та занепад трипільської цивілізації

Вужі були одними з перших свійських тварин. Вони захищали врожай землеробів Трипільської цивілізації від гризунів, рятуючи, тим самим, людей від голодної смерті. Саме тому зображення вужів-оберегів, зустрічається на горщиках в яких зберігали їстівні запаси.

Цікаво, що український фольклор зберіг переказ про сварку чоловіка та вужа – «Вуж та дитина» Пригадаємо цей сюжет. Один господар жив у мирі та злагоді з і своїм хатнім вужем, аж поки між ними не виник конфлікт спровокований дитиною людини. Хлопчик вдарив вужа, що пив молоко, той укусив за це дитину. Батько хлопчини помстився плазуну – відрубав вужеві хвоста, і тим самим позбавив його здатності відтворюватися (у хвості розміщуються статеві органи вужа). Після цього господарство чоловіка занепало через неврожаї та загибель худоби. Спроба замиритися з вужем була не вдалою.

Можливо ця казка - зашифрований міф про загибель давньої цивілізації...

Зміїний орнамент Трипільської кераміки

Карл Васильович Болсуновський, український історик та археолог, першим запропонував тлумачити спіральні орнаменти кераміки часів неоліту як зміїні. Розвиваючи цю ідею, видатний історик та археолог Борис Олександрович Рибаков, вважав основою подібного керамічного орнаменту Трипільської цивілізації вужів. Він наводить наступні аргументи на користь цієї гіпотези.

Вужі, на відміну від отруйних змій, цілком безпечні для людей. Живучи поряд з людьми вужі не тільки не завдають шкоди, але й можуть бути корисними: вони полюбляють ласувати гризунами, чим захищають людські запаси збіжжя. Отже в стародавні часи ці плазуни рятували хліборобів від голодної смерті.
Вужі та змії посилюють свою активність під час дощів. Цей факт дав привід давнім землеробам вважати вужів посередниками між небесним та земним світами, охоронцями вологи.
Вужі ховаються в земляні нори на зимівлю в період осіннього рівнодення, та виходять зі сплячки в час весняного рівнодення. Перебування вужів у норах також пов’язане з сонячним циклом день – ніч. Звідси походять символи, що дуже нагадують китайський символ «Дао» («інь – ян») – єдність та взаємодію протилежностей (день – ніч, зима – літо). Ці знаки на трипільській кераміці можна тлумачити і як солярні (пов’язані з рухом сонця), і як символи посередників між небом та землею – вужами.
Зображення вужів часто розташовано на кришках трипільського посуду, що дає підстави тлумачити їх як оберегів для їжі, що знаходилася в середині посуду.
Подібні зображення наявні на стінках моделей трипільських осель, де вони виконують функцію охоронців житла. До речі, у наведеній легенді «Вуж та дитина» чоловік господарював дуже успішно, поки не посварився з вужем.
Зображення зміїв можна зустріти на стилізованих жіночих статуетках, що належать до Трипільської цивілізації. Ймовірно, в такий спосіб, відзначено зв’язок між молоком жінки-матері, та дощовою вологою пов’язаною з вужем.
Збільшена копія трипільської жіночої статуетки зі зміїним орнаментом. Розташована на даху Київського археологічного музею в селі Трипілля. Світлина Ю. Тимочко

Про останній зв’язок свідчить ще одна українська легенда про вужа та жінку.

Вуж, людина та катастрофа

У легенді записаній Миколою Грінченко в Старобільському повіті Харківської губернії (зараз – Старобільський район Луганської області) «Вуж та корова», оповідається про конфлікт людини та вужа.

Вужі, за українськими народними повір’ями дуже ласі до молока. Як і в легенді «Вуж і дитина» це стає причиною протистояння вужа й людини. Одного раз молодиця пішла доїти корову, і заскочила вужа, що ссав молоко обгорнувшись довкола коров’ячих задніх ніг. Жінка вдарила плазуна, і він утік до свого обійстя,що знаходилося в льосі. Молодиця подоїла корову, та понесла набіл до льоху, де на неї й напав вуж. Він обгорнув її і почав ссати жіноче молоко. Усі спроби позбутися вужа, виявилися невдалими. Жінка померла – і тільки тоді плазун відпав від неї. Невдовзі померла і корова.

Насправді вужі не вживають молоко. Вони не належать до ссавців, тому не мають ферментів для засвоєння молока. Отже перед нами символічна оповідь про катастрофічні події, що були в минулому. Цілком можливо, що ці події відбувалися саме з Трипільською цивілізацією, бо саме в ній існував культ вужів, що знайшло віддзеркалення в орнаментах керамічних виробів. Вважається, що до 45% трипільської кераміки містить зміїний орнамент.

В українському фольклорі не так багато оповідей про вужа. Можливо саме через те, що його культ існував у часи сивої давнини. У наведених легендах відбувається конфлікт та протистояння людини та вужа. Пригадаймо, що вуж вважався посередником між світом небесним та земним, пов’язаний з вологою та сонцем (найважливішими чинниками для землеробства), та дарував добробут («Вуж та дитина»). Отже конфлікт вужа й людини може символізувати природні зміни: змінився клімат, а разом з ним – кількість вологи, температурний режим та інші чинники, що мають величезний вплив на рослинництво. Мабуть кліматичні зміни викликали занепад традиційних способів господарювання, притаманних Трипільській цивілізації. Занепад міг бути розцінений як наслідок порушення зв’язку світу людей зі світом богів, де роль посередника виконував вуж.

Люди, що належали до культури Кукутені-Трипілля через економічну, кризу спричинену зміною клімату, не змогли протистояти тиску сусідніх племен. На місці Трипільської цивілізації постали інші, більш пристосовані до нових кліматичних умов.

Чи міг відгомін про ті події зберегтися аж до наших часів? Ймовірно, що так. Сучасні генетичні дослідження доводять, що близько 20% українців є носіями генів прадавніх трипільців (документальний фільм «ДНК-портрет нації» знятий ТРК «Україна»). Подібно до того, як генофонд людей Трипільської цивілізації став суттєвою складовою генофонду української нації, так і перекази пов’язані з тими прадавніми часами стали частиною нашого фольклору.

Використана література