За найновішими археологічними дослідженнями, в тому числі радіовуглецевими та комбінованими аналізами, Трипільська культура процвітала від половини VI тис. до н. е. аж до кінця ІІІ тис. до н. е. і за підрахунками археолога М. Відейка десь 2600-2700 років поспіль.

Власне, чимало хто з дослідників Трипілля вважає, що Трипільська культура не припиняла свого існування, а перейшла в інші культури українського Подніпров'я. Деякі дослідники відносять Трипільську культуру до цивілізації. Під таке визначення ця культура підпадає за наявністю у ній протоміст, храмових комплексів, ремісництва тощо.

Як же постав отой феномен української землі, ота найстабільніша у Світі, за визначенням археологів, пракультура, де її корені, що в’яже її з українством? – такі питання можна часто зустріти у літературі, присвяченій Трипільській культурі. За дослідженнями антропологів Р. Єндика, Хв. Вовка, І. Раковського, С. Руденка, С. Сегеди, носії Трипільської культури мали давньосередземноморський, протоєвропейський та змішаний з цих двох антропологічні типи. Представники цих типів, як доводять відомі вчені Г. Дебець, Т. Кондукторова, І. Гохман, мешкали у Подніпров’ї уже в IX тис. до н. е.

Носії названих типів десь у неоліті розвинули Трипільську культуру. Саме розвинули, бо ця культура стала, як вважає чимало дослідників, є продовженням ранішої праукраїнської археологічної культури – Буго-Дністровської. Свого часу відомий український археолог В. Даниленко виклав таке своє міркування: Трипільська культура розквітла на базі праукраїнських неолітичних культур, а «корінною» для неї була Буго-Дністровська культура. Остання, як вважає дехто, своїми коренями входить в український мезоліт, початок якого відраховується з IX тис. до н. е.

Український учений В. Щербаківський пов’язував давньоземлеробську людність Праукраїни, в тім числі і трипільців, із людністю, стосовно якої в стародавніх міфах греків закріпилася назва гіпербореї. За уявленнями греків, гіпербореї жили десь на півночі, у райській країні, улюбленій Богами. Деталь – «райська країна» говорить, звичайно, не про землі сучасних Скандинавії чи Росії, а про пишну природою Праукраїну.

На час існування Трипільської культури, як пише М. Чмихов, на сучасних українських землях у результаті природно-кліматичних та соціальних чинників виникло кілька археологічних культур, чи то «групи близьких між собою синхронних археологічних пам’яток… що мали комплекс спільних ознак». Людність тих культур, за Чмиховим, могла об’єднуватися в культурно-історичні області або блоки культур. Уже від 4400 року до н. е., як заявляє М. Відейко, засвідчені матеріально контакти творців Трипільської культури із носіями інших неолітичних культур Праукраіїни. Зокрема, за Відейком, трипільці мали не лише тісні господарські, а й шлюбні контакти зі своїми сусідами – носіями Середньостогівської та Нижньомихайлівської культур. Варто додати, що тоді були уже і військові конфлікти, про що свідчать археологічні знахідки. Отже, відбувалася консолідація праукраїнської людності. Здійснювалось і взаємопроникнення її мов.

Більшість дослідників Трипільської культури говорить про її однорідність у часи так званої неолітичної революції. Деякі автори, як от В. Мицик та О. Фисун вбачають у трипільській людності «етнічну спільність», якій були притаманні однаковий уклад життя і суспільна організація, спосіб господарювання, космогонічний світогляд і релігійні вірування. «Трипільська культура, – пише В. Мицик, – єдина у своїй основі. Риси її розпізнаєш по всій території розселення: на Сході і на Заході, на Півночі і на Півдні України».

Суцільність і щільність заселення українського Правобережжя в епоху Трипільської культури відзначають усі дослідники. Зокрема В. Петров відмічає, що «поселень у ІІІ тис. до н. е. було більше, ніж нині». В наші дні відкриті велетенські протоміста оріївтрипільців площею у кілька сот гектарів. Можна твердо заявляти, що історія міст і сіл України починається у Трипіллі.

Про автохтонність трипільців найпершим відстоював думку В. Хвойка:

«Як повна стабільність обряду поховання і всієї її обстановки, так і вражаюча схожість антропологічних даних при збереженні скелетів, якнайясніше говорить про один і той же незмінний народ… в зазначеній у моїй праці місцевості (починаючи з околиць Києва, в Київському, Канівському, Черкаському, Чигиринському, Сіверському, Липовецькому та Уманському повітах Київської губернії, у прилеглих до них північних частинах Херсонської і більшій половині Подільської губерній, а також частково в районі лівого берега Десни в Чернігівській губернії і в Прикарпатській області) з незапам’ятних часів протягом цілих віків жив осілий землеробський народ орійського походження».

Далі В. Хвойка уточнює: «Народ, якому належали описані пам’ятки, був ніхто інший, як гілка орійського племені… і нащадки якої і донині населяють Південно-Західну Росію». Тобто Україну.

Про незалежність Трипільської культури від культур Малої Азії та Балкан висловився відомий український археолог В. Даниленко, стверджуючи: Правильним буде наголосити не на трансформації одного явища в друге, а про паралельний їхній розвиток». А В. Петров висунув думку, що трипільці ввійшли в етногенез українців. На генетичному зв’язку української людності із неолітичною трипільською наголошував В. Щербаківський:

«І ми вправі вважати і твердити, що ми є та були автохтонами на своїй землі не від VI віку по Різдві Христовім, тільки ж від неоліту».

Я. Пастернак стверджував, що саме на основі Трипільської культури зародилася самобутня культура українського хліборобського населення, причім незалежно від усіх слов’ян, із подальшим розвитком трипільського населення неврами на Волині, антами у Київській землі. Із людністю Трипільської культури пов’язував перший період розвитку українського народу М. Брайчевський.

З усього, про що йшлося вище, напрошується, отже, висновок, що творці Трипільської цивілізації нікуди не зникли з українських земель і нізвідки не прийшли на сучасні українські землі, як це хочуть нав’язувати дослідники-міграціоналісти, а зроду-віку проживали у нашому Подніпров’і, себто були корінним чи то автохтонним людом на своїй предковічній подніпровській землі і ввійшли в етногенез українства. Ще В. Хвойка не сумнівався, що «народ, який жив у нашій місцевості з неолітичної поG ри… з початку свого існування носив зародок тієї сприятливої для розвитку гуртових і сімейних засад культури, яку ми послідовно бачимо і в подальшому, і в пізнішому, і навіть у сучасні нам періоди». Пізніше В. Петров також переймався питанням: «Що в’яже Трипілля з сучасністю?.. Хліборобство, скотарство, топографія селищ, спосіб будови жител, розпис хат і печей, виразні й визначні господарські й народно-мистецькі спільноспадкові традиції». Як бачимо, обидва учені наголошують на спадкоємності українства щодо трипільців. Згадаймо, що й М. Чмихов доводив, що ще з доби неоліту, за його висловом, перша лінія розвитку людності Праукраїни домінує і дотепер. Та перша лінія Чмихова і в географічному, і в часовому вимірах збігається із ареалом розселення та часом розквіту Трипільської культури.

Трипільська людність, за даними В. Щербаківського, відносилася до «динарської раси». А саме цей динарський антропологічний тип (його ще називають адріатичним, середземно-морським) вважали українські антропологи Хв. Вовк, І. Раковський, С. Руденко основним (44,5%) у антропологічному складі українського народу. Інший український антрополог А. Івановський дослідив, що українці виділяються найдовшими ногами серед інших народів. Очевидно, оті довгі ноги українців «ростуть» ще із часів Трипілля. Про це говорить така деталь. За даними нинішнього українського антрополога С. Сегеди, сучасники і сусіди трипільців носії Дніпровсько-Донецької культури були б найдовгоногішими у порівнянні зі всіма теперішніми народами. Оті довгоногі творці згадаG ної сусідньої із трипільцями культури були поглинені саме трипільською спільнотою.

Стосовно антропології, то є одна деталь, на якій будуються спекуляції дослідників-міграціоналістів. Та деталь пов’язана із антропоморфною пластикою трипільців, а точніше зі скоG шеними чолами горбатими носами деяких людських статуеток, виготовлених трипільцями. На цих підставах навіть В. Петров заявляв подібність трипільців із басками. Але у наші часи, коли вже зібрано багато антропоморфної пластики трипільців, серед неї, як зазначає М. Відейко, можна віднайти і статуетки із іншими типами чола. По-друге, спрощені примітивні статуетки трипільців не обов’язково мусять бути абсолютною копією живих людей.

Останнє підтверджують реконструкції порG третів трипільців, створені на основі віднайдених їхніх черепів. Так, портрет чоловіка із неоліG тичної могили біля села Вільнянка за реконструкцією Г. Лебединської не має скошеного чоG ла і «вірлячого» (вислів В. Петрова) носа. ТипоG ві українські обличчя і прямі з горбинками носи виділяють портрети неолітичних чоловіка і жінки, відтворені М. Герасимовим на основі черепів із Надпоріжжя. Такі ж українські риси притаманні чоловіку й жінці із пізньотрипільського поховання поблизу села Вихватинці. шхні портрети реконструював той же М. Герасимов.

Ще одне стосовно підмічених В. Петровим «вірлячих» носів трипільців. За дослідженнями ХВ. Вовка, вигнуті орлині носи мають 18,7% українців Вороніжчини, 32,5% українців Кубані, 20,0 – 25,1% українців Галичини. Отже, українці, а не баски і не, як дехто вважає, семіти, мають пряме відношення до орлиних носів, які мала, можливо, якась частина трипільців. Тож і антропологія не заперечує спадкоємності українства щодо трипільців. Традиції творців Трипільської цивілізації, як стверджують В. Мицик та О. Фисун, «найповніше проявляються у бутті та народній культурі українців із часів, незапам’ятних і понині: у гончарстві (форми посуду й мотиви розпису), писанкарстві, вишивці, ткацтві, де і стильово-художні засади, і космогонічні мотиви, й символи та образи збереглися до наших днів». Те саме стосується й розпису помешкань українцями, традиція якого, на думку В. Петрова, тягнеться від оріїв-трипільців, котрі дуже барвисто розмальовували свої оселі. Що стосується розмальованих осель та посуду, то за дослідженнями археолога С. Рижова, основними кольорами трипільців були червоний, чорний та білий. Правдоподібно, основні кольори українських вишивань червоними і чорними нитками по білому тлу полотна саме і є продовженням трипільської традиції.

Прикметно – українські гончарі з давніх давен виготовляють, як підкреслює дослідниця Н. Денисюк, саме «трипільські» керамічні баранці та волики у вигляді куманців і прикрас, а також і «трипільське» намисто. Варто додати, що українські глиняні іграшки та всілякі свищикі для дітей, як і глиняні козацькі обереги, дуже вже нагадують трипільську пластику.

Чимало про зв’язок культурно-історичних традицій українців із трипільськими писав В. Петров: «Нема сумнівів, уже в трипільський період Україна набуває певної суми характеристичних ознак, що лишаються властивою приналежністю за наших часів етнографічної культури українського народу як народу хліборобського». «Питомою культурою української землі» визнали Трипільську культуру учасники конференції, присвяченої 110-річчю Трипільської культури, організованої Українським благодійним фондом «Трипілля» (інформація В. Мицика).

Сам же Мицик подає у своїх працях узагальнення даних різних наук та дослідників про близкість етнокультури оріїв-трипільців та українства. У короткому варіанті те зводиться до таких аргументів:

1. Один і той же життєвий простір, однакове господарство – вирощування одних і тих же зернових, розведення одних і тих же одомашнених тварин.

2. Однакові будівельні технології – будівлі з дерева та глини з домішками соломи та полови.

3. Керамічна гончарна культура. Причому, за оздобленням та образотворчою мовою кераміG ка трипільців та українців є у всьому Світі художньо найбагатшою.

4. Світогляд трипільців і українців, як і стильово-композиційні засади в мистецтві – тотожні. Так, наприклад, кругообіг Сонця, відображений на кераміці трипільців, відповідає українському безконечнику – і там, і там закладена одна й та ж ідея – безкінечність життя під ясним світлом Сонця.

5. Тотожність стильових ознак мистецтва трипільців та українців – парність, триєдність, чотиричасність.

Українські етнографи і фольклористи ХІХ століття показали, що такі культи українців, як скажімо, культ предків, Матері Роду, води й вогню, дерева-тотема, тварини-тотема мають витоки ще в палеоліті чи мезоліті. Зрозуміло, всі ті культури дійшли до нас, пройшовши і трипільські часи. А в трипільську добу розвинулись на українських землях культи Небесних Світил, а також хліба-зерна. Про те свідчать трипільські орнаменти, святилища, оселі, пластика.

Трипільські знаки-символи дуже плідно досліджує нині молодий археолог із Галичини Т. Ткачук. У своїх книгах він у значному обсязі наводить синхронний та діахронний аналіз знакових систем оздоблень трипільського посуду. Цікавими для виявлення зв’язків трипільської культури та українства є праці мовознавця Ю. Мосенкіса: він простежує десятки українських слів у трипільський добі. Проте, працюючи в полі індоєвропейської та ностратичної теорій, Ю. Мосенкіс не зміг подолати хибних положень отих теорій і вбачає у трипільцях не предків українців, а лише складову якоїсь мішанини етнічних груп із яких згодом постали праслов’яни. Спадкоємний зв’язок між мовно-культурним світом українства і творців Трипільської цивілізації виявив і автор цих рядків. (Див. книгу «Станістав Губерничук. Трипілля і українська мова»).

Як не дивно, але до сих пір ніхто не звертав уваги на промовисті збіги знаково-семантичних систем оздоблення трипільського посуду і пластики із космогонічними символами та мотивами українських обрядових пісень, особли-во пісень сонцепоклонницького походження. Але ж це не випадково, що на тій самій землі, де майже три тисячі років поспіль так пишно розквітла космогонічна сонцепоклонницька символіка у прикладному мистецтві, тобто у орнаментиці трипільської кераміки, так же пишно розквітла та сама космогонічна і солярно-люнарна символіка у словесності, тобто в українських обрядових піснях сонцепоклонницького походження. У тому треба вбачати генетичну спадковість, спадковий зв’язок між мовно-культурним світом трипільців та мовно-культурним світом українців.

Майже три тисячі років Трипільська культура існувала як цілісна, стала, незмінна на українських землях цивілізація. І можна лише уявити, як вплинули на консолідацію трипільського суспільства оті майже три тисячі років стабільності, які духовні набутки в умовах максимального сприяння те суспільство витворило, як розвинулися, вистоялися, утвердилися у трипільському світі трипільська мова, культи, моральність, етика і якими потужними хвилямивсе те розкотилося у наступних періодах української минувшини. У пам’ятках сколотського, антського, києво-руського періодів постійно простежуються трипільські символи і стиль.

З огляду на те, що наше українське суспільство ось уже тисячу літ потерпає від змін дерG жавних устроїв та іноземних поневолень, як і від змін релігії (сонцепоклонництва на християнство) та й мовних асиміляцій, можна гадати, що все багатство українських вірувань, обрядів, звичаїв, фольклору та української мови розвинулося задовго до останніх тисяч років української історії і має витоки десь там у нашій сонцепоклонницькій прадавнині, зокрема і в добі Трипільської цивілізації. Щодо останнього, то важливими є висновки відомих українських учених В. Щербаківського та Я. Пастернака. Ось що писав Щербаківський у своїй праці «Етнографічний тип українця»: «Наші трипільці мусять нарешті одержати по заслугах те, чого вони варті. Вони створили тут, на Україні, першу тривалу хліборобську осілість... Вони, власне, склали весь фольклор, який маємо, всі народні обряди, вірування і інше, майже всю усну словесну творчість». Коротшим, але так само вагомим є висновок щодо зв’язку українства із Трипіллям Я. Пастернака: «... для українців розвоєвою базою були трипільські племена».

Отже, попри голослівні заяви декого із представників української академічної науки (Отрощенко, Павленко, Залізняк), що, мовляв, українство не має жодного відношення до Трипільської культури, з усього того чималого дослідницького доробку, залишеного ученими попередніх поколінь та й праць сучасних українських об’єктивно-налаштованих дослідників випливає, що творці Трипільської цивілізації мають пряме відношення до українства і є нашими далекими генетичними предками.


Література:

  1. Відейко М. Трипільська цивілізація. — К.: 2002.
  2. Губерначук С. Трипілля і українська мова. — К.: 2005.
  3. Енциклопедія Трипільської цивілізації. – Т. 1G2. — К.: 2004.
  4. Мицик В. Міста сонця. – Тальне, 2003.
  5. Петров В. Походження українського народу. — К.: 1992.
  6. Хвойка В. До питання про слов’ян / Космос древньої України. — К.: 1992.
  7. Чмихов М. Від яйцяGрайця до ідеї Спасителя. — К.: 2001.
Теги:

Схожі статті

 

Медіа