Стаття присвячена ідеї священного героїзму та лицарства у творчій та життєвій спадщині В.Шаяна.

Розкрито основні поняття, які характеризують героїзм та лицарство у творчих пошуках філософа. Показано філософсько-релігійні засади мислителя щодо відродження та зміцнення духовних героїчних цінностей України та її ролі у всьому світі.

У сьогоднішній час, в період економічної та духовної світової кризи, коли Україна прагне віднайти своє становище у європейській та світовій співдружності, варто звернутися до творчого доробку українців, у працях яких ми можемо так чи інакше знайти дороговказ виходу нашої держави з кризового становища та шляху до процвітання.

Одним з таких маловивчених особистостей був Володимир Петрович Шаян – етнофілософ, релігієзнавець, санскритолог, культуролог, етнолог, мовознавець, поет. До проголошення незалежності України мислителі української культури, які з різних причин перебували в еміграції, вважалися буржуазними націоналістами і їхні праці були заборонені.

Дослідники сучасної філософської думки приходять до висновку про повернення до етнічної духовності, філософії, релігії (8). Саме виявленням і вивченням духовних цінностей українського народу усе своє свідоме життя займався Володимир Шаян. В Україні та Європі В. Шаян відомий перш за все, як автор проголошення відродження і переосмислення етнорелігій.

Частково аналізом творів В.Шаяна з філософського та релігієзнавчого погляду займалися Т.Беднарчик та Т.Хміль. У деяких розвідках В.Шаян згадується як історик чи філолог.

У даній статті ми спробуємо показати ідею священного героїзму та лицарства як рушійну силу у духовному житті України, як це висвітлено В.Шаяном у його життєвому та творчому шляху.

Володимир Шаян народився 2 серпня 1908 року у Львові в родині підстаршини австрійської армії, а за польської окупації Галичини – залізничного службовця. Мати походила зі селянського роду села Добростани на Львівщині. Закінчив з відзнакою львівську гімназію у 1927р. До 1939р. навчався у Львівському університеті, де оволодів знаннями з філософії, санскритської, європейських мов та літератури. У 1944 р. він емігрував до Відня, 1945 – до Аусбурга, а з 1948р. по 1974 – жив у Лондоні, де і помер (10). Там працював директором бібліотеки та музею ім. Т.Шевченка, був головою Педагогічної комісії, заступником голови ПЕН-клубу в екзилі, заступником голови Ліги Європейської Свободи, дійсним членом Української Вільної Академії Наук, членом Британського Товариства Літераторів, Головою Спілки Українських Вільних Журналістів та ін. (2, 21).

За Володимиром Шаяном, священним героїзмом називаємо героїзм, який служить найвищим ідеалам нації і людства одночасно (25, 452). Цим героїзмом пройнята вся духовна історія української землі.

У філософських дослідженнях вченого поняття української національної ідеології нерозривно пов’язане з українською духовністю. Ці питання актуалізуються ще за часів Київської Русі, коли «становище і характер священного гeроїзму, як основи українського світовідчування, було вже ясно виражене і здійснюване в ідеології українського лицарства Київської Доби» (25, 449). В.Шаян планував написати окрему працю «Ідеали українського лицарства княжої доби» та, на жаль, цей матеріал не виявлено. Пізніше священний героїзм проявився у козацькій добі. Професор виявляє святість у Лицарів Козацького Ордену, повних життя, крові, радості і життєвої потуги. Вони боряться за цінності та ідеали своєї нації. «Чи могли б існувати Справедливість і Воля, як би не було сили священного героїзму, яка ці ідеали встановлює, закріплює і їх здійсненню служить?» (25, 451).

В.Шаян стверджує, що історія насправді є розвитком ідей, виражених чи то в рeлігійниx системах, чи в ідейно-моральних цінностях нації. Справжньою історіотворчою силою є ті ідеї і засновані на них цінності характеру, волі і дії, які вносять поодинокі нації в історію людства (25, 452). З філософського погляду започаткував і обґрунтував саму ідею священного героїзму, на думку В.Шаяна, саме Григорій Сковорода, «пробудник пробудників», який «оформлює у філософську систему світовідчування, досвід і завдання нації на шляху до величавого самоусвідомлення» (25, 456). Так, Сковорода називає героїв-творців нових рухів в історії «уродженими благовісниками» (26, 518). Учнями Сковороди, а, отже, і духовними лицарями, вчений називає Котляревського, Квітку-Основ’яненка, Костомаріва, Куліша і Шевченка.

Вияв священного героїзму, за дослідженнями В.Шаяна, яскраво відображається в українській літературі, яка стала основою української філософії та ідеології, національних реформ та релігійних рухів (17, 158).

Другим втіленням Духа української нації В.Шаян називає Тараса Шевченка. Як він зазначає, «Священний героїзм Шевченка це не тільки боротьба проти тиранів, – це нещадний похід проти всякої облуди, лицемірства й неправди в історії людства... Бог Шевченка це Живий Дух Правди, Добра і Волі» (25, 460). Шевченко у вченого – це «великий дух ведійських віщунів, творців Упанішад – магів Бога Сонця» (29, 545). Т.Шевченко, на думку професора, у своєму «Букварі» навчав «високої філософської правди», яка очищується у вогні та крові, і від якої немає «нічого яснішого, легшого, пpocтiшого, більш прозорого i самозрозумілого … Правда дається тільки святим пророкам, що в силі обняти своїм духовим зором цілі довгі відтінки icтopії людства» (29, 534). Чин «святого ясного лицаря, лицаря правди» полягав у тому, що Шевченко «xoтiв ножами свого слова вицідити з народу сукровату кров раба і налити туди чистої і святої» (29, 534-535). Цю фразу В.Шаян неодноразово повторює у своєму дослідженні життя і творчості поета. У «Перебенді» Шевченка В.Шаян знаходить, що правдива автобіографічна сповідь душі – це усвідомлення програми сина нації, який знає своє призначення вказати шлях до волі всій нації (29, 550). «Героїчний лет Шевченкового генія» найбільше проявився, як вважає професор, у поемі святої борні «Гайдамаки», де «з таких перемог постає й твориться історія народу, формуються криштали його морального призначення. Це тут освячується дух народу і розковує крила до лету» (29, 555). Природа Шевченкової святості нерозривно пов’язана зі землею і з народом. Вона воююча й очищаюча, активно спрямована проти земського зла, вона пробуджує волю чину, волю здійснення святості (29, 558). На думку В.Шаяна, Шевченко показав себе в образі Перебенді, який «із сонячних висот одухотвореного героїзму хоче свої високі правди поширити на землі, проспівати гімн пророчий на землі і померти серед блаженного почування безстрашности і безсмертности» (29, 562). В.Шаян вважає, що «святий лицар» – це найбільш відповідне окреслення самого Шевченка.

«Передовим» лицарем, якого визнали своїм духовним провідником Українські Січові Стрільці, В. Шаян назвав Івана Франка. У Франка професор виявляє «одну велику національну віру … у священний героїзм української Справи» (28, 605).

Основу основ священного героїзму В.Шаян знаходить у житті та працях Лесі Українки: «лицар це той, що бореться за чесний стяг» (27, 628), до останнього подиху. Поетеса висловлює, на думку вченого, «прокляття заржавілим мечам, заржавілим рукам і заржавілим душам», тому що лицарем не можна назвати того, хто бореться за свою даму, чи за свою любов, чи за свою службу (27, 628). Леся Українка «гартувала себе на … Великого Лицаря в колі Духа і Слави» (27, 635), прагнула «пробудити націю до визвольної боротьби! Підняти на чин! Викоренити рабство з душі, із світогляду, з історії… Першою стати до бою! … І не треба їй софізмів, програм, ні навіть догм філософії. Їй вистачить її чисте серце, відвага й героїзм» (27, 642). Як тільки Леся стала повнолітньою, І.Франко визнав її жінкою, яка може носити лицарський меч мужчин (27, 645). В.Шаян називає поетесу «просвітленою» (27, 666), «Високою Жрекинею Святині Українського Слова і Духу» (27, 647). Вказуючи на те, що сама героїня називала себе дочкою Прометея, вчений визначає «український Прометеїзм», як національну ідеологію, і передбачає, що сини розкованого Прометея почнуть нову добу в історії всього людства (27, 647). У фіналі драми Лесі «Бояриня» професор вбачає «картину неперевершеного, в ідейно-моральній силі, священного героїзму… питання героїчного обов’язку супроти Батьківщини» (27, 655).

Лицарем священного героїзму, за дослідженнями Володимира Шаяна, можна вважати Олега Ольжича, який був героєм та борцем, втілюючи свою поезію у революційній діяльності, будучи заступником голови Проводу ОУН у 1944р. Вчений вважає, що Катерина у поемі «Муки Св.Катерини» стала для Ольжича «Символом Великої Матері України, мученої за правду її віри» (20, 708). Пропозицію Ольжича прийняти подвійні муки, щоб звільнити Мученицю, він називає мужнім викликом Святого Лицаря, який лише шкодує, що не можна вмирати двічі (20, 709). Героїзм Ольжича проявляється ідейно-моральною непохитністю, яка, на думку філософа, є дійсною і найсильнішою зброєю на світі. «Постава і ідеологія святого лицарства так Органічно спаяна із його душею, що на хитання немає там місця…. Це благородне почування… дається людині, що справді досягнула безособової чистоти своєї дії» (20, 712-713). О.Ольжич «перекладав свою поезію на мову своїх чинів. Із мови своїх чинів і своєї духової правди він писав потім програму OУH» (20, 713). Також, В.Шаян вважає, що основною рушійною силою душі Олега є чиста, ніжна, потужна і тверда любов до воїна і героя, що поет любить у воякові перш за все «безмежне щастя розкутого духа, що переборовши слабість, сумнів, страх й хитання, творить нову і вищу особовість Лицаря» (20, 720). У Ольжича філософія борні і святості, на думку вченого, знайшла найкращу форму вираження. В.Шаян підкреслює, що О.Ольжич все життя шукав міф, який би став стимулом для історіотворчих зусиль нації і в результаті сам став втіленням міфу про святого Лицаря (20, 730).

Початки героїзму та «лицарської спільноти» Володимир Шаян вбачає уже у ранніх творах Бориса Грінченка, який звертався до творців історії «теплим і любовним словом «друже»» (16, 1292), а пізніше «показував силу пробудженого ідеалізму й благородності в … народі», що приводить до «перевтіленого духу козацьких і лицарських героїв, який жде на своє пробудження у свідомості та героїчному чині» (16, 1295). Б.Грінченка професор називає «великим поборником Лицарства» (23, 899). Грінченковий героїзм має «постійну і рівномірну напругу, стається фактом його «буднів», «звичайним станом» його душі» (23, 897). Поезія Грінченка, за висновком В.Шаяна, «є висловом нового, вищого, духово-лицарського стану нової людини в історії людства» (23, 899).

«Сповнене великим чином й ідеалізмом» (26, 521) було життя героїв УНР, розстріляних біля с. Базар на Житомирщині. Спадкоємцем і носієм священного героїзму та його яскравим вираженням професор називає Українську Повстанську Армію. У боротьбі, яку вели повстанці, «Сила служила Ідеї і Праву» (25, 463). Дії ОУН-УПА склали «Добу Безсмертних Героїв, що повністю свідомі свого історичного призначення» (22, 1359).

Основною силою героїзму та лицарства В.Шаян вважає почуття святості, яка уявляється у вигляді «Світло-Істоти, або ж Світло-Сонця» і викликає в людині «дивний і піднесений стан душі від сильного натхнення аж до світовізій віщунів» (19, 182). Святість проявляється у внутрішньому переживанні та спостереженні, у інтроспекції. Вчений називає святість основним атрибутом Бога. У лицарів-пророків святість має надзвичайну силу напруги і проявлється у їхніх душах «об’явленням» (19, 188). «Розвинене, удосконалене вчення про таку природу Божества, Космосу і Людської Душі було предметом Знання Таємного, цебто вищого пізнання, яке передавалося достойним цього просвітлення» (19, 189). Почуття святості у професора тотожне почуттю блаженності, коли «почуваємо дивне піднесення духа й торжественність (29, 538) … Суть цього почування – це одне з найглибших питань метафізики» (29, 539). У Т.Шевченка виступають навіть сльози блаженності. В такому стані душі, за висновком В.Шаяна, людина пізнає своє призначення (20, 708). Вибух почуття святості, на думку вченого, відбувся за три роки до смерті у О.Ольжича (20, 703).

Центральною філософською ідеєю лицарства у В.Шаяна виступає «одержимість людської природи ідеалістичним героїзмом» (22, 1359). На думку філософа, ідеалами, за які віддавали своє життя та творчість у священному героїзмі лицарі, були добро, правда, воля, справедливість. Їхня справа була найвищим Ідеалом не тільки нації, але всього людства. А сила священного героїзму ці ідеали встановлює, закріплює і служить їх здійсненню (25, 451). Тому священний героїзм у В.Шаяна, як правило, постає як ідеалістичний героїзм, яким наскрізь пройнята філософія Сковороди і який пізніше продовжив у своїй творчості Шевченко. Виключно у Святому Лицарстві виразно закладається «Ідеал Української Духовності» (20, 728). О.Ольжич у своїх ідеологічних статтях ідеали героїзму, жертви, лицарської чистоти життєвого шляху усвідомлює як цінності в історії усієї нації. Людині-лицарю, за висновками В.Шаяна, притаманні правдивість, благородні емоції, благородні ідеї, що вцілому виявляють благородний героїзм (23, 894-895).

Існують укладені філософами закони героїчної етики лицарства. Їх вперше сформулював Г.Сковорода. Шевченко повторив слова Сковороди в поетичній формі і проголосив по суті ті самі закони, повністю поєднані з відчуттям «правди як святості» (25, 457). Сковорода найвищим духовним званням наділяє провісників правди, яких В.Шаян назвав теофантами. «Вони мусять відзначатися так як і лицарі цілковитою погордою смерти і тільки, переборовши страх смерти вони будуть здібні бачити і об’являти Правду» (25, 459). Вчений проводить порівняння і приходить до висновку про тісний зв’язок філософії Шевченка («Кавказ») з філософією Сковороди («Зміїний потоп») з точки зору теофанії. Усім лицарям-героям властива присутність непохитної «великої і чинної… живої… віри у велику чисту правду, ясне світло високої ідеї» (20, 715). У О.Ольжича професор знаходить наголошення на ідеї «Вищого Посвячення», (20, 725) як основи для націоналістичного світовідчування, звідки випливає ідея лицарських чеснот. Святий Лицар – це той, «що захищає покривджених, що визволяє уярмлених. Це той, що справедливо карає злочинців судом святим і справедливим. Це той, що буде встановлювати новий лад нового світу» (20, 728). Лицаря обов’язково повинні характеризувати такі якості, як відвага, непохитність і чистота. Вчений дає такі визначення: «Відвага – нести у світ правду свого високого призначення. Непохитність – це не тільки традиційна вірність жовніра своїй державі, … але це вірність лицаря своєму Вождеві …Чистота – це відданість цілого життя, цілої духовости і цілої душі одній, великій і священній справі» (20, 727).

Одним із законів лицарської етики, відображених у творах та публікаціях В.Шаяна, можемо назвати вірність складеній присязі. Таку лицарську вірність дотримали організатори «Братерства Тарасівців» – Б.Грінченко, І.Липа та М.Міхновський, які також «зберегли непохитну, благородну вірність ідеям» (18, 271). Збереження вірності присязі вимагає від лицарів дотримання її протягом всього життя, а, отже, «суцільної жертви цілого життя на вівтарі Священної Ідеї». «Братерство Тарасівців» В.Шаян назвав прообразом Ордену. (13, 6-7).

«Правди святого лицарства» проголошує, як зазначає В.Шаян, у творі «Єретик» Т.Шевченко, який знає, що «знайдуться лицарі, спроможні сміливо підняти прапор здійснення правди на світі» (29, 577). Творити добро – це значить боротись за його здійснення. Професор заявляє: «Є правда в житті! Знають її святі лицарі Великого Бога» (29, 588). «Найглибша правда лицарів Сонця» полягає у відомих словах кобзаря «Борітеся – поборете: Вам Бог помагає! За вас сила, за вас слава І воля святая», – вважає вчений. Правду у своїх, пройнятих священним героїзмом творах, висловлює і І.Франко, у якого «правда, передумана, глибока правда душі, така, що має силу, така, що визволяє, така, що роззброює ворога (28, 598).

Основою священногероїчного мислення і світогляду наших Предків, за дослідженнями В.Шаяна, був Міф Божественного Лицарства. Професор погоджується з О.Ольжичем, що основа для цього міфу закладена у «Слові про похід Ігоря». Міфологема усіх героїчних міфів українського народу полягає в тому, що завданням українських лицарів, дітей Бога Сонця, є творити ціності (добро, правду, духовність), здійснювати їх і вести до них усе людство (20, 746).

Одночасно В.Шаян знаходить відмінність між поняттями «герой» та «лицар». На його думку, «Герой – це поняття індивідуальне, як героїзм є індивідуальною прикметою характеру. Лицар можливий тільки в зорганізованій лицарській спільноті…. Лицарство – це не тільки революційний героїзм нації підчас її зриву чи повстання. Лицарство – це окремий стан світовідчування і рівночасно окрема форма національного існування. Цим почуттям вищого обов’язку різниться лицар від героя» (20, 726).

В.Шаян висловлює припущення, що геніїв чину й боротьби Доля «веде» з самого дитинства, молоді лицарі-провідники самі творять світ своїх таємних мрій, у яких відображається їх подальше життя (27, 622). «Деякі молодечі переживання… у дорослих геніїв… стаються важливим двигуном волі й почувань на все життя» (27, 617). Так, наприклад, Шевченко ще в дитинстві читав та «списував Сковороду». Сам лицар святої борні Г.Сковорода з дев’ятирічного віку проводив вільний час у лісі чи в полі, граючи на сопілці, складаючи сумні пісні та «розмовляючи сам з собою» (15, 23) Ідеал лицарства у Лесі Українки, за дослідженнями вченого, зародився, виріс і закріпився ще в період отроцтва, коли в Луцькому замку вона ідентифікувала себе з лицарем, «прибитим списом до землі, який кидає в обличчя ворогові своє безсмертне "Убий, не здамся!"» (27, 627). Професор вважає вік від 7 до 11 років періодом формування духовності геніїв (27, 629).

У справжніх лицарів В.Шаян знаходить відчуття їхньої власної сили у їхніх душах, «внутрішній духовний вогонь». У зовнішньому світі вони зустрічають, іскри, які цю силу «запалюють» (27, 699).

Також вчений у своїх творах героїзм та відданість своїм ідеалам неодноразово називає «Святою Борнею». Зокрема, таким лицарем, на думку В.Шаяна, є Б.Хмельницький, який «в усіх своїх універсалах … свідчиться Богом, що прагне тільки добра, правди і справедливости, і що прагне їх не тільки для України, але для всіх її ворогів. Як правдивий Лицар Святої Борні він усе знав межу між помстою і справедливістю і ніколи цієї межі не перейшов» (25, 451). В.Шаян визнає позитивні моральні якості українського героїзму, тому що в українському світовідчуванні герой здійснює певне «творче і конструктивне завдання. Він бореться із силами негації, і морaльного Зла, що перешкоджають у сотворенні Ладу і Добра» (25, 461). Найглибший, найправдивіший смисл святої борні, за висновками професора, проявляється у «величі живого духа, міці живого слова» (29, 588). Ідею Священної Борні і Священномучеництва Олега Ольжича він називає «фрагментом великого космічного бою Ясного Лицаря Сонця проти Царя Зла і Теміні» (20, 713).

Одним з основних світоглядних питань українських лицарів є ідея боротьби «Світла із Тьмою». Ця ідея проявляється вже в перод княжої доби, коли «внуки Дажбога, сини і сили Світла» боряться зі «cилaми Теміні, темними і дикими монгольськими ордами» (25, 448). Кожний великий український лицар-пророк, подвижник визвольної справи чи визначний діяч «зустрічався з боротьбою із темнотою і обскурантизмом» (16, 1293). Справедливо філософ зазначає, що ця сама ідея «борні Cвітлa і Тьми» актуальна в душах сьогочасних українських лицарів (25, 448).

Цінностями, більшими від життя, від боязні смерті, В.Шаян називає людську гідність, волю нації та саму націю як духовну спільність усіх її членів, а також «Творчий Дух Людини, що животворить в історії людства» (25, 455). Усвідомлення своєї найглибшої сутності найбільше проявляється у «стані, який екзистенціоналістична філософія окреслює як т. зв. “граничну ситуацію”, себто при загрозі смерті, чи «зустрічі» зі самою смертю (25, 454). У такій «межовій ситуації» майже завжди перебувають, на думку вченого, духовні воїни чи лицарі та «благовісники Правди», які готові загинути з радістю, виконуючи «вроджений чин» (26, 518). Так, воїни Святослава «рвалися на смерть, немов на радість найвищу» (4, 27). Неперевершену погорду смерті героя у «межових ситуаціях» зустрічі зі смертю (називаючи їх моментом «надприродного зачудування» (23, 901))) В.Шаян бачить у баладах та поемах Б.Грінченка. Воїнською зброєю, за висновками професора, є не тільки меч, а перш за все, тіло, енергія, сила і саме життя. У боротьбі найважливішою він вважає «справу з Богом, якій служить дух лицаря» (26, 520). В.Шаян доводить, що існує «Дух Світла і Дух Космічної Мислі», і тільки він знає, скільки «його синів і лицарів вмирало в стані чистої святості» (20, 714) за ідеї визволення України від будь-якого рабства. Виходячи з принципів лицарської етики Сковороди, герой «духовно вмирає», якщо втікає чи відхиляється від боротьби і не виконує покладеного на нього внутрішнього обов’язку. У Грінченка самотній або останній лицар аж до смерті обороняє Священний Стяг, який вказує на перемогу Ідеї, за яку гине лицар (23, 901).

Темі безсмертя присвячена поезія «Храм», де філософ показує безперервну героїчну традицію лицарів, які творять новий лад (5, 18-20). За висновками В.Шаяна, людина, визнає свою безсмертність тоді, коли в собі усвідомлює свою Духовну Істоту. І це відчуття безсмертності робить героя «Вічним і Безстрашним» (27, 699).

У житті лицарів-героїв, за розвідками В.Шаяна, майже завжди присутня тема жертви. Саме життя лицарів є жертвою чину, жертвою життя на вівтарі Правди (26, 520), життя «горить» на жертовнику високої Ідеї (29, 549). Принесення у жертву свого життя як утвердження ідеї – це активна форма «святої борні», обов’язкова частина української духовності (20, 745). Так, на думку вченого, Леся Українка, щоб розпалити героїзм молодих героїв до священного чину і боротьби та щоб ці ідеали встановити, ствердити і здійснити, принесла в жертву своє життя. В.Шаян «бачить», якого успіху наша нація повинна досягнути, принісши в жертву безчисленні життя козацьких лицарів та лицарів під Крутами і ОУН-УПА (20, 745). У О.Ольжича професор виявляє «філософію спеціально-українського героїзму і жертви» (20, 745). У жерву приніс своє життя і Б.Грінченко на фронті українського національного пробудження (16, 1303). Жертву свого життя лицарів-героїв професор пояснює повинністю воїна перемогти «свій біологічний гін життя і самозбереження, складаючи його як повну і свідому жертву Ідеї». Відбувається «перемога над самим собою» (23, 896). В.Шаян вважає, що «наука про дійсність жертви мусить сягати в метафізику й теологію» (20, 745).

На основі своїх розвідок В.Шаян однозначно приходить до висновку про українську націю як «Лицаря-Оборонця Правди і Справедливости» (25, 452). Розвиток української нації залежить від єдиного Духа нації, який, як зазначає професор, почергово втілюється у "провідників … із ласки Божої, із онтологічного ядра самої Нації. Їх чин, їх ідея на довгі століття визначили зміст і напрям розвитку нації, її долю і ролю у світі» (25, 460). Завдання українського лицарства полягає у встановленні «Права і Справедливости між народами світу» (25, 463). У Т.Шевченка, на думку вченого, великою справою святого лицаря повинно бути «спасення людства», яке можливе, як і шлях до братерства народів, через борню за волю власного народу. Україна, вважає він, «стягає на себе головну боротьбу за новий світ і з повноти напруження цієї боротьби черпає свою духову міць і своє провідництво» (20, 715). Для прикладу, Олег Ольжич своєю героїчною творчістю та життєвим шляхом хотів створити, за висновком професора, свідомого своєї ролі в історії людства Лицаря-Дружинника, який виборює не тільки Українську Державу, але й новий лад в історії людства (20, 720). Тому дійсність такої божественної творчості веде до усвідомлення божественної сутності нації, а отже, до обожествлення самої нації (20, 721). В.Шаян вважає, що ідеї лицарства також добре відображені у героїчних творах Василя Пачовського, де «доконується психо-онтологічна ідентифікація цього найвищого Ідеалу Людства із Ідеалом України, разом із тим її апотеоза» (20, 725-726). Українській нації, на думку професора, у величавому трагізмі і героїзмі її борні дається розв’язок питань історії всього людства (20, 730). «Якась могутня, незбагненна Сила Великого Призначення» веде вперед провідників нації, а за ними і всю націю на «безмежні височини героїзму, жертовности, ідеалізму і посвяти» (16, 1289).

В ідеї Слави В.Шаян бачить «найвищу» ідею української духовності, найбільше прагнення всього «Великого, Героїчного, Лицарського і Святого», жертовного, благословенного. Славу як метафізичну сутність філософ називає категоричним імперативом найвищої морально-ідейної суверенності нації, призначенням української нації (20, 747). У О.Ольжича ідея слави найяскравіше виражена у символі «Сонця Слави». У баладі В.Шаяна «Слава Свята» князя Святослава служитиме після смерті «в небесах Перунових» (4, 25) воїнам з «вірними та лицарськими серцями» (4, 18).

В.Шаян доводить, що у створенні та здійсненні нового типу українського героя найбільшу роль відіграють генії поети-пророки, яких вчений назвав креаціоністами. Вони священнодіяли, створюючи нові цінності і пробуджуючи націю до революції, до утвердження і розвитку української духовності (20, 721). Таким мистецтвом володіли, на думку професора, автор "Слова про похід Ігоря", Г.Сковорода, Т.Шевченко, Ю.Федькович, Леся Українка, І.Франко, Б.Грінченко, В.Пачовський, О.Ольжич.

Богом – покровителем лицарства у В.Шаяна виступає Перун. У своїй праці «Про Перуна знання таємне» автор виявляє якості лицарів на прикладі Лицаря Сонця, Лицаря Перуна.

Серед настанов морального змісту для лицарства можна виділити наступні:

– Лицар перемагає зло, тому що не думає про власне спасіння як мету життя (1, 71);

– Лицар перш за все повинен перемогти свої пристрасті;

– Зрада є гіршою від смерті;

– Борня Лицаря – це «віщення радості, це творення радості, це розсонячнення душ радістю божої творчості» (24, 294).

Від Перуна хоробрі «герої з небес» отримали вірність і мудрість, «світо творчу силу», про що дізнаємося з молитви Святослава (4, 28).

У результаті опрацювання матеріалу про козаччину, яка «у своїй неперевершеній структурі була по суті лицарським орденом для оборони буття і життя народу» (12, 79), у Володимира Шаяна виникла ідея створення «Ордену Лицарів Бога Сонця». Ця нелегальна релігійно-політична організація була створена професором 5 листопада 1943р. у Львові. Метою «Ордену» була боротьба проти Німеччини і СРСР за визволення України. «Орден» повинен був «включитися в політичну і революційну ОУН». Заприсяжним лицарям, які не змогли евакуюватися разом із В.Шаяном на Захід, він дав наказ стати до лав УПА. Друга група «Ордену» була створена в Авґсбурзі в Німеччині в 1945р. Також у Лондоні у 50-их роках під керівництвом В.Шаяна видавався одноіменний часопис. Орденську присягу склали Богдан Війтенко, Всеволод Герасимович, Богослов Ліський, Вишата Святославич, Лев Силенко, Петро Роєнко (П. Боголюб), О.Новаківський. Інших лицарів з дванадцяти посвячених поки що не встановлено. Лицарем також називали Степана Кухаря (9, 345-350). Як зазначав професор, «Орден культивує проявлення Істоти. В Істоті є потуги куди сильніші, чи складніші, чи більш важливі, ніж Слово. Такою силою в Ордені уважається Лицарський Чин» (14, 16). У поезії «Балада про Сонце» В.Шаян вказує на створений ним «новий Орденський Міф», а образний блиск лицарського щита «Ордену» порівнює зі свтлом сонця (3, 28). У «Слові тріумфальному» вчений робить висновок про духовну спадщину, яку створений ним «Орден» отримав від лицарів та героїв попередніх поколінь (7, 21-22). Темі культу Бога Перуна як батька-натхненника лицарів «Ордену» професор присвятив збірку поезії «Повстань, Перуне» (6). Свої погляди на героїзм та лицарство «Ордену» В.Шаян частково виразив також у збірці, виданій у 50-их роках минулого століття, «Орден Бога Сонця». Зокрема, у двох одноіменних поезіях філософ закликає весь народ пристати до лицарів Сонця (21, 40), та розпалити «пожежу, в якій переплавиться всесвітнє зло на золото» (21, 43). У вірші «Суря-сонце» професор вказує, що «у крові героїв усіх часів і просторів» тече «кров сонця» (21, 21).

В.Шаян називає наказом передової фаланги лицарів «Ордену» утвердження й здійснення протягом всього життя «сили і висоти» ідеалістичного героїзму, які виражені кличем Лесі Українки «Убий, не здамся!» (27, 660). Звертаючись по допомогу до Т.Шевченка, вчений просить, щоб створений ним «Орден» якнайшвидше став дієвим центром розвитку і боротьби України, має намір створити Всеукраїнське Об’єднання, яке буде основою «нової будови на руїнах нового світу» (29, 537-538). Одночасно в «Ордені» ставилося питання «неособової, чи надособової дії лицаря чи героя», оскільки боротьба лицаря «мала б бути героїчним непереможним чином цілої нації, а далі основою її ладу» (26, 522).

Після ліквідації таборів «переміщених осіб» лицарі роз’їхалися у різні частини світу. Коли зв’язок між ними втратився, В.Шаян написав у «Листі до друзів», що «примушений бути одним вояком на полі бою». М.Русичу на питання, чи досі В.Шаян вважає їх лицарями, професор відповів, що ні (11, 5).

Володимир Шаян став першим і головним лицарем «Ордену Бога Сонця» і своїми творами та діяльністю втілював священний героїзм у життя. На нашу думку, філософ та релігієзнавець В.Шаян був одним з «оборонців Ладу і Добра», одним з «Лицарів Правди і Справедливості, що на нього жде історія забрудженого людства» (25, 453-454).

В.Шаян присвятив велику кількість своїх праць та значну частину творчого життя для дослідження питання героїчного лицарства, проте вважав, що «філософія священного героїзму вимагає, очевидно, дальшого розвитку й поглиблення» (26, 522).

1. Беднарчик Т. Теологія та моральне вчення української Рідної Віри Володимира Шаяна // Історія релігій в Україні. – Львів, 2004. – Книга ІІ.

2. Боголюб П. Відродження Української духовости і віри // Українське відродження. – Гамільтон, Онтаріо Канада, 1989. – Ч. 25.

3. Володимир. Баляда лісового шуму. ­– Лондон: Орден, 1965. – 32с.

4. Володимир. Баляда про Святослава. ­– Лондон: Орден, 1965. – 32с.

5. Володимир. Гимни землі. ­– Лондон: Орден, 1967. – 32с.

6. Володимир. Повстань, Перуне. – Онтаріо, Канада: Орден, 1967. – 32с.

7. Володимир. Слово золотої діядеми. – Лондон: Орден, 1963. – 22с.

8. Колодний А. Язичництво як релігійний феномен // Українське релігієзнавство. – К., 2003. – № 27–28.

9. Лозко Г. Європейський етнорелігійний ренесанс: витоки, сутність, перспективи. – К.: Такі справи, 2006. – 426 с.

10. Лозко Г. Володимир Шаян – основоположник Відродження Рідної Віри // Сварог. – К., 1999. – № 9. – С. 5–8.

11. Русич М. Дещо із життєпису Володимира // Альманах Світання. – 1974. – № 3 (V).

12. Шаян В. Аналіза «Влес Книги» // В.Шаян. Віра Предків Наших. – Гамільтон: Видавничий Комітет при Святині Дажбожій в Гамільтоні, 1987. – С. 38 – 147.

13. Шаян В. «Братерство Тарасівців» і «Самостійна Україна» // Міхновський М. Самостійна Україна. – Лондон, 1967.

14. Шаян В. Віра предків наших. – Гамільтон: Видавничий Комітет при Святині Дажбожій в Гамільтоні, 1987. – 893 с.

15. Шаян В. Григорій Сковорода – лицар святої борні. – Гамільтон, Онтаріо Канада, 1984. – 109 с.

16. Шаян В. Життя і творчість Бориса Грінченка // Визвольний шлях. – 1963. – Кн. 11–12.

17. Шаян В. Життя і творчість Бориса Грінченка // Визвольний шлях. – 1964. – Кн. 2.

18. Шаян В. Містерія могили Тараса Шевченка // Визвольний шлях. – 1964. – Кн. 3.

19. Шаян В. Найвища Святість // Шаян В. Віра Предків Наших. – Гамільтон: Видавничий Комітет при Святині Дажбожій в Гамільтоні, 1987. – С. 182 – 264.

20. Шаян В. Олег Ольжич // Шаян В. Віра Предків Наших. – Гамільтон: Видавничий Комітет при Святині Дажбожій в Гамільтоні, 1987. – С. 702–748.

21. Шаян В. Орден Бога Сонця. – Львів: Ізмарагд. – 48с.

22. Шаян В. Повість про героїв // Визвольний шлях. – 1965. – Кн. 12.

23. Шаян В. Поезія благородного героїзму // Визвольний шлях. – 1964. – Кн. 9.

24. Шаян В. Про Перуна Знання Таємне // Шаян В. Віра Предків Наших. – Гамільтон: Видавничий Комітет при Святині Дажбожій в Гамільтоні, 1987. – С. 265 – 316.

25. Шаян В. Священний Героїзм // Шаян В. Віра Предків Наших. – Гамільтон: Видавничий Комітет при Святині Дажбожій в Гамільтоні, 1987. – С. 448–465.

26. Шаян В. Етичні, Соціологічні й Педагогічні Погляди Г. Сковороди // Шаян В. Віра Предків Наших. – Гамільтон: Видавничий Комітет при Святині Дажбожій в Гамільтоні, 1987. – С. 496–524.

27. Шаян В. Праці про Лесю Українку // Шаян В. Віра Предків Наших. – Гамільтон: Видавничий Комітет при Святині Дажбожій в Гамільтоні, 1987. – С. 606–701.

28. Шаян В. Іван Франко Син свого Народу // Шаян В. Віра Предків Наших. – Гамільтон: Видавничий Комітет при Святині Дажбожій в Гамільтоні, 1987. – С. 598–605.

29. Шаян В. Основна Сила Творчости Т. Шевченка // Шаян В. Віра Предків Наших. – Гамільтон: Видавничий Комітет при Святині Дажбожій в Гамільтоні, 1987. – С. 525–597.

Теги:

Схожі статті

  • 28.08.2016
    3175

    Великий, могутній і сильний
    Боже наш, Перуне!
    Ми праведні і вірні
    Прадавній

    ...
  • 11.05.2016
    1310

    Живу я там, де видубав Перун,
    Де вмить  послухались Дніпрові хвилі,
    Бо Діти

    ...
 

Медіа