У другі половині лютого Предки українців святкували б прадавнього українського Колодія — свято сонячного циклу, яке означає, що сонце переходить від зимового холоду й темряви до весняного тепла й світла.

Про це свідчить сама назва свята — КОЛОДІЙ. Якщо пригадати, що слово коло — це стародавня назва сонця, то неважко буде зрозуміти початкову звертальну форму, яка переросла у назву цього весняного свята: «Сонце, дій (грій)!» У тому, що після цього звертання воно справді починає діяти, гріти, наближаючи літо, можна навіть не сумніватися: сама Природа розпочинає нове одвічне Коло свого Вічного Життя з відродження та оживлення всього живого.

Наші Предки, українські слов’яни, глибоко розуміли святість цієї пори в Природі, бо й самі жили за законами Природи — космічними законами Всесвіту. Саме за цими законами, сутність яких — не порушувати космічні ритми, жити в гармонії з ними, і формувалися звичаї та обряди наших Предків. Тому свято Колодія, як і всі інші свята Кола Сварожого (слов’янського календаря), відігравало важливу роль у житті слов’ян, а особливо у слов’янської молоді. Адже це було свято весни. А весна – це час кохання й злюбу-шлюбу.

Шлюб і поява від нього дітей для наших Предків мали дуже важливе значення. Адже це не просте поповнення сільської громади новими членами, молодою робочою силою, це — одна із умов продовження роду, від чого залежало: існувати племені чи роду, а відтак і всьому народу, чи зникнути з лиця землі! Тож, як бачимо, свято Колодія з’явилося у нас задовго до впровадження християнства і є суто родовим.

Будучи сонцепоклонниками, наші Предки вважали: якщо сонце починає «діяти» (гріти, себто виконувати своє космічне призначення), то і ми повинні діяти згідно з Космічним Божественним Законом, щоб виконувати своє призначення — те, що належить робити саме в цей космічний час.

Старійшини (або волхви) слов’янського селища пильно стежили за одружуваністю молоді. Тому на Колодія тим, хто вже був на порі одруження, але не одружився чи не знайшов собі пари, жартома чіпляли або прив’язували до ноги дерев’яну колодку, вирізану з гілки плодового дерева, прикрашену стрічками чи квітами.

Колодка має кілька значень. Колодка — громадський осуд (в жартівливій формі) тих, хто не виконав свого природного обов’язку і не одружився, тобто не продовжив свій рід і не поповнив ним громаду. Вважалося, що цим вони могли погано вплинути на Природу і зашкодити Її плодючості. Колодка — це й фалічний знак — чоловічий символ продовження роду. Ті, кому прив’язували колодку, мають віддячити гостиною, дарунками чи грішми.

Південні слов’яни (словенці, хорвати) примушували неодружених волочити колодку селом, а потім її закидали на дах їхньої хати. В Україні прив’язують колодку одружені жінки, які мають дітей.

У понеділок (приблизно за місяць перед дохристиянським Великоднем жінки сходилися у Громадській хаті селища або у того, хто запрошував до себе (з приходом християнства місцем зібрання стала корчма). Одна з жінок непомітно клала сповите полінце на стіл і тоді всі враз викрикували: «Народилась, Колодка (або Коло-дій), народилась!» Потім бралися всі за руки й жвавими рухами, з веселими вигуками та співом відповідних пісень, співаних нині на Христинах, на зразок: «А вже наше дитя народилось, а вже дитя на світ Божий та й з’явилось!» — тричі обходили навколо столу за рухом сонця.

Тут же, навколо колодки, що лежала посеред столу, розкладали молочно-борошняні обрядові страви: вареники, пироги, начинені сиром, сметану, млинці та ін.; на стіл ставили пляшку з ритуальним напоєм і веселились.

На другий день гурт цих же жінок брав з собою стільки колодок, скільки є неодруженої молоді в селі, і вирушав по селу, заходячи до хат, в яких жили неодружені хлопці або дівчата, але які вже були на порі одруження.

Коли Колодієва жіноча громада заходила до таких у двір, господар не мав право її не впускати до себе в хату, оскільки боявся накликати цим на себе гнів Богів.

Неодружена молодь, знаючи, що до неї в цей день прийдуть такі гості, звичайно ховалася, але її знаходили і колодку таки прив’язували. Ті, кому це робили, від колодки мали «відкупитися» гостиною, дарунками або почастувати хмільним напоєм та закусками. При цьому батько «прив’язаного» удавав сердитого вигляду, а іноді, мабуть, і дійсно сердився та казав синові: «Так тобі й треба! Не хотів женитися, тепер і тягни колодку! Думав йому весілля справляти, а тепер доводиться від колодки викупляти». Якщо колодку чіпляли дівчині, то мати казала: «Так тобі, доню, й треба! Не заслужила молодого, тепер тягни колодку!» Звичайно, такі обрядові дії слугували досить потужним заохочувальним стимулом для одруження. Після такого «сорому», як правило, більшість неодруженої молоді в селі згодом одружувалась, щоб не скуштувати такої участі у наступному році. У деяких селах Полтавщини прив’язували колодку й батькам, ніби за те, що не впильнували своєчасно одружити дітей.

Так тривало протягом тижня. У суботу Колодій «вмирав», і його «оплакували» на останньому Колодієвому почастуванні.

Ось у такій яскравій формі наші Предки дбали про збереження нашого Роду, а відтак — українського народу, святкуючи таке дивовижне свято, як Колодій. Тож, з Колодієм будьте здорові!

Теги:

Схожі статті

 

Медіа