Осінній Світовид перевів годинники на зовсім інший час і лад. Дедалі менше важкої роботи, дедалі довшими стають вечори – час заспокоюватися, наводити порядок у господі й господарстві, у своїх стосунках із ближніми, у власній душі. Щороку осінь нагадує нам про конечність усього, що ми бачимо на світі, конечність і нас самих, неминучість глибоких перемін у людському житті і в Природі.

Але поки людина жива, в ній жива й надія. Все на світі вмирає – але неодмінно й народжується. Живучи в нерозривному, невпинному русі Сварожого кола, спостерігаючи плинність і минущість буття, людина не менш гостро відчуває і його вічність. Вічне повторення, вічне повернення, вічний рух! Жаль за останніми птахами в небі, жаль за листям, що падає з дерев і більш не зазеленіє, жаль за літнім теплом, але неможливо повірити, що це востаннє й назавжди. Людина не просто вірить – вона знає, що прийде час і все повернеться, молоде й прекрасне. То як же не повірити, що й сам колись повернешся! Це буде інше тіло, інша біографія, але душа, відчуття й усвідомлення СЕБЕ – незмінні й вічні. Помислити своє небуття здорова людина не може: вона є завжди, а коли її нібито немає (наприклад, міцно спить), то немає й нічого іншого, немає й ніякого сприйняття. Тому ніхто з нас не має й не може мати досвіду небуття – а в такому разі хто сказав, що небуття взагалі можливе?

Так себе тішить кожна людина, споглядаючи та слухаючи золоту осінь. А тим часом уже й дощі зачастили, а ось і трава памороззю береться, а ось і перші білі мухи… Дядьки оглядають усе господарство та завершують усі надвірні, польові, городні та садові справи, ховають до весни робочі знаряддя. Пасічники заносять до сховищ утушковані на зиму вулики.

14 жовтня – день Матері Слави. Це давня наша Покрова: осіняла, покривала вона руських воїнів на полях ратних покровом своїх золотих крил: «Б’є крилами Мати Слава і кличе нас, щоб ішли за землю нашу і билися за огнища племені нашого, бо ми є русичі!» Має Покрова й іншу іпостась – у ці дні Мати Земля починає вкриватися (опалим листям, а іноді й снігом – і в цьому є свої знаки, вкрай важливі для землероба) та лягає спочивати на зиму. З цього дня й до весни не можна землю турбувати ніяким знаряддям – хіба тільки доводиться копати могилу.

В наш час Покрову шанують уже відповідно до християнської легенди – як «покров Божої Матері», яким та закрила колись Константинополь і його захисників, наслала бурю, яка потопила човни нападників, та таким чудесним чином урятувала місто від варварів. За однією з версій, варварами були наші з вами предки-русичі, тобто давні Українські козаки. Чом же й нам не святкувати.

До Покрови мають повернутися в село чумаки. Затримка в їхній далекій дорозі – не просто поганий знак, а й реальні тяжкі поневіряння на розквашених осінньою сльотою шляхах. Зате коли чумаки приходять вчасно – це величезна радість і правдиве свято. Село стрічає їх з рушниками та іконами, стрічає як героїв, бо дуже нелегкий і небезпечний чумацький промисел, і витримують його лише молоді, кмітливі, дужі, спритні та хоробрі чоловіки. Зате яка то радість привезти додому «повні мажі риби, повні вози солі»! А скільки новин з усього світу! А які гостинці й подарунки рідним та коханим! Але ніякої торгівлі, доки не буде роздана десятина доходу вдовам і сиротам. Святкує все село, бо повернулися найкращі. Серед них і ще зовсім підліток – упросився ж таки до валки, разом із старшим братом, і не так собі на розвагу, а мав упродовж усього походу відповідальну роботу: доглядав і своєчасно змащував дьогтем колеса всієї валки (а це добра сотня, а то й більше возів!). Тепер з нього весело, але по-дружньому кепкують старші: «О, Дмитро наш добре воза попомазав – дак і солі ж попоїв!». А як отаке пояснити: в незліченних і незрівнянно прекрасних чумацьких піснях дуже багато слів про тяжку дорогу, хворобу, смерть у чужім краю чи в дорозі, але немає жодної пісні про вдатного та заможного чумака! Наче й не з чумацьких заробітків почалися статки Симиренків, Терещенків та багатьох інших знаменитих Українських родів.

В пізніші часи Покрова стала ще й тим рубежем, коли закінчуються сватання. Засилати сватів після Покрови не годиться, бо вже починається пора весіль і весільних гулянь. Тому дівчата на порі молилися, щоб «мати Покровонька покрила головоньку». Хоч хусткою, хоч ганчіркою, аби не зостатись дівкою. Покривання голови – дуже древній обряд, можливо ще з тих звичаїв, коли чоловік брав собі жінку, накинувши на неї покривало чи мішка, як на здобич. У багатьох народів покривання голови дівчини означає або доконаний факт її заміжжя, або пропозицію чоловіка (парубка) про одруження. Символічним відлунням тих обрядів сьогодні залишається вінчальна фата.

Цікаві та глибокі своїм змістом свята наповнюють довгу, але не дуже завантажену роботою осінь Українського землероба. Окрім грандіозних усенародних містерій-весіль, у цей період колись відзначали осінню воду-Мокошу, яка тепер перевтілюється в зимову воду-Марену – і все завмирає, замерзає до Водосвяття; разом із тим, цю богиню дуже шанували як покровительку жінок, породіль, немовлят, роду; вона ж уособлювала й особливий жіночий день П’ятницю, тому й свято відзначалося в п’ятницю, останню в листопаді.

З кінця жовтня аж до Різдва Світа щосуботи вшановуються Діди. Це дні спілкування з померлими: на ніч на столі залишають посуд та ритуальну їжу, запалюють свічку. Вдень старші люди відвідують кладовище, де справляють спільну трапезу.

Найважливішими передріздвяними святами є дні Долі (в християнстві – Катерини, 28 листопада) та Калити (в християнстві – Андрія, 13 грудня). Це переважно молодіжні свята, відповідно дівоче й парубоцьке. Принаймні так їх розділяють у наші часи.

Від древніх обрядів на честь богині Долі до нас дійшло безліч кумедних забобонів, пов’язаних із ворожінням, та ще закликання Долі до хати, на вечорниці. Як тільки, чим тільки, де тільки не ворожать дівчата! Від потайки зламаних у сусідськім саду прутиків вишні (от як зацвітуть у хаті – чи то до Різдва, чи Маланки, чи Водохреща, – так і вийде дівка цього року заміж) і аж до смачнючих пампушок, що їх дівчата спеціально до цього вечора випікають, розкладають на лаві чи й на підлозі та пригощають ними дворового Рябка: чию першу пампушку вхопить, та дівка першою й заміж піде, і так далі, по черзі, як визначила Доля і як сповістить Рябко. А він робить це охоче, бо для такої нагоди його тримають голодним від самого ранку.

Коли на вечорниці приходять хлопці («Добрий вечір, пані-матко, вся чесна громадо, чи пустите до хати з святом Долі привітати!»), відбувається дуже серйозне ворожіння: кожний по черзі підходить до дівчини, з якою хотів би поруч сісти, й пропонує горішків або зернят у кулаку, а вона має вгадати, «чіт чи лишка». Якщо вказала на той кулак, де парне число, – значить, бути їм у парі. Якщо при цьому ще й сказала «лишка» – буде їхнє життя нещасливим. Зате якщо в кулаку виявлялася таки лишка, не чіт, то вже бідолаха не мав права й залицятися до цієї дівки. Так випробовувати богиню Долю могли тільки глибоко віруючі люди, що беззастережно покладалися на її присуд – а присуд оскарженню не підлягав. Сьогодні в серйозність такого ворожіння важко повірити, а між тим наша психіка мало змінилась – погляньте лиш, скільки людей граються в новітні гороскопи, біоритми, а то й давні способи ворожіння. От тільки віра в теперішніх людей не та: досить Долі щось непідходяще виголосити, і про неї тут же забувають та йдуть до іншої ворожки.

Думаєте, на свято Калити хлопці відігрувались? Далеко не всі. А «ставки» парубоцького ворожіння були високі. В давнину причастя «калитою» проходили всі парубки під час посвячення в воїни. Очевидно, то були суворі випробування, від яких до нас дійшли тільки веселі розважальні ритуали, хоча й по них багато чого можна зрозуміти.

Кругла, як сонце, «калита» випікається з найкращого тіста та ще й присолоджується та присмачується, «щоб од’їстись не можна було». Місять її всі дівчата, спочатку кожна свій шматок тіста, а потім усе тісто в діжці, кожна по черзі за віком. Випікають великого та міцного коржа з діркою посередині; прикрашують ягодами, родзинками, ближче до дірки змазують медом… і ховають. Хлопці ще мають заслужити право на доступ до калити!

Парубки про це знають, тому поводять себе цього вечора дуже чемно й шанобливо. Співають дівчатам вітальних пісень, дівчата співають навзаєм. Далі влаштовується велика трапеза – кожна дівка щось приготувала, та й хлопцям не гріх принести тарані, горішків чи ще яких гостинців. Горілки на вечорницях ніколи взагалі не водилось, а на свято Калити – тим менше.

Після вітань, жартів, обміну новинами та легкої закуски починається головне дійство вечора – кусання калити. Дівчата підвішують калиту за мотузку, перекинуту через гачок на сволоку; одна тримає кінець мотузки в руках, регулюючи висоту; вона виряджена в чудернацький чоловічий одяг і називає себе «паном Калитинським». Дві інші дівчини стоять обабіч калити з кухлями розведеної сажі й ганчірками на паличках – це квачомази, мовчазна й сувора сторожа.

Кожному парубкові надається можливість – і велика честь – пройти випробування на спритність і витримку. Тисячоліття тому це й справді, мабуть, були серйозні козацькі змагання, а в наші часи вони зводяться до веселих розваг, де можна лише вгадувати окремі елементи народної магії та символіки.

Біля порога або й у сінях кладуться навхрест коцюба (жіночий символ) і рогач (чоловічий символ), і кожний претендент розпочинає свій виступ оригінальним танцем на тому перехресті, та так щоб не зачепитись! Далі він бере коцюбу, сідає на неї, як на коня, й прямує до підвішеної калити. В цей момент він – «пан Коцюбинський». Перед ним сяє, пахне, манить його калита – золоте Сонце, поживний Хліб і солодкий символ Жінки водночас – як же йому кортить причаститися Сонця, Хліба, а ще й того Жіночого єства… Та життя – це страждання! Калита підвішена високо, так, що ледве-ледве дістаєш зубами, коли станеш навшпиньки, а хапати її руками не можна, а тут ще й смішать. Воно й без того весело, а вже коли вся молодіжна громада заповзялася тебе розсмішити, то вдержати поважний вигляд неймовірно важко. Вже ніби й дотягнувся до краєчка, вже відчув губами дотик коржа, але, втримуючи рівновагу, торкнувся калити носом, і вона повернулась ребром… Це ще не біда, ти маєш право на нові спроби, всі чекають, коли ти вкусиш калити, аби лиш не засміявся. Бо як тільки засмієшся – кінець твоїм зусиллям: невмолима сторожа тут таки з обох боків вимаже тебе мокрою сажею.

Не журись! Утішся! Це теж гарне причастя, бо та «фарба» виникла з поєднання найважливішої пари стихій – води й вогню; а крім того, ніхто не боронить піти вмитися та ще раз виїхати на коцюбі, щастя спробувати. А тим часом їде вже інший пан Коцюбинський, і товариство має клопіт, як би й цього розсмішити. Та хоч як силкуються дотепники, їхні жарти й витівки вичерпуються, повторюються, набридають, і ось уже калита надкушена! Це тільки додає хлопцям охоти, один за одним виїжджають вони на смертельний (для калити) герць, калита поступово зменшується в діаметрі, і нарешті он хтось таки докусався до омріяної дірки! Калита тепер легко знімається, сама випадає з петлі, щасливець отримує всю рештку й ділиться нею з ким хоче – хоч би й з своєю дівчиною.

Вечеря продовжується, веселощі та витівки продовжуються, вечорниці тривають «по-давньому, по-старому, од світу до світу» (чого й називаються досвітками), але до схід сонця всі мають розійтися по домівках – за цим стежить і пані-матінка, цього вимагає й віковічний звичай.

Решта грудня – це панування Корочуна, теж таємничої істоти прадавніх часів; вже за тиждень до Різдва Світа його всіма засобами то «шанують», то «проганяють», як завжди водиться діяти з тими силами, що вже відпанували своє. Мабуть, його ім’я пов’язане з найкоротшими днями, а може з тим, що надходить час, коли самій Зимі буде вкорочено віку: ось-ось народиться божич-Сонце, і тоді вже хай начуваються всі зимові сили – темрява, холод, заметілі, нудьга; і почнеться новий оберт безконечного, безсмертного руху Сварожого кола.

Теги:

Схожі статті

  • 07.09.2016
    1385

    Слава Сварожичу! Ось і закінчилось літо, припинились усі польові роботи, врожай зібраний,

    ...
  • 06.10.2016
    1436

    Астрологічно, День осіннього Рівнодення настає 21 вересня  - цей день рівний ночі. Свято

    ...