Освіта і виховання е найважливішими компонентами культури, яка в усьому світі розвивається національними шляхами.

Юрій Руденко

Яке дерево — такі його квіти, який батько — такі його діти.

Народна мудрість

ЕТНОПЕДАГОГІКА — НАЦІОНАЛЬНА СИСТЕМА ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ

Виховання підростаючого покоління для кожної нації є найважливішим складником національної культури. Передача всіх культурно-історичних традицій батьків, дідів і прадідів завжди гарантувала вічність життя нації. Нація, за Костянтином Ушинським, — це насамперед система різноманітних природних (біологічних, анатомічних, фізіологічних, психічних), історично обумовлених ознак тіла, душі й розуму. Духовним якостям певного етносу притаманна така ж стійкість, як і колір шкіри, очей, волосся, бо вони передаються у спадок нащадкам. Отже, справжнє виховання не може існувати в "чистому вигляді", тобто поза традиційною культурою певної нації. Усі найвидатніші педагоги світу визнавали, що виховання дитини завжди має грунтуватися насамперед на культурно-історичних цінностях своєї нації, а вже пізніше відбувається знайомство з традиціями інших народів. Незаперечний закон дидактики: пізнання навколишнього світу починається зі знайомства з рідною вулицею, селом чи містом, своєю країною, а вже потім — з іноземними, сусідніми краями. Тобто від пізнання свого, рідного, національного — до пізнання чужого, багатонаціонального, світового.

У сучасній педагогічній науці виділяється окрема галузь етнопеда-гогіка, яка досліджує конкретні етнічні традиції виховання. Українська етнопедагогіка, як і все українське, досить довго перебувала у тенетах імперського мороку. Праці видатних вчених із етнопедагогіки не вивчалися в педвузах, замовчувалися або просто ігнорувалися.

Якщо російський психолог Павло Блонський у 60-х роках XX століття міг стверджувати, що російська школа "повинна виховувати маленьких росіян", то про українську школу в цей час не йшлося. А вже виховання на якихось особливих "українських національних традиціях" не тільки не входило в плани радянських органів народної освіти, але й просто засуджувалося як вияв українського "буржуазного націоналізму". Ось чому, прийшовши нарешті до своєї незалежності, маємо національно несвідоме покоління, яке просто не знатиме, що робити зі своєю незалежністю. Між поколіннями "славних Прадідів" і їхніх нащадків — духовна прірва. З'єднати розірваний ланцюг, заповнити духовну порожнечу здатна тільки цілеспрямована система заходів, впроваджена у всі ланки національного виховання, починаючи від дитсадків і закінчуючи вищою освітою. Мусимо надолужити, повернути втрачене наступним поколінням українців.

Слово виховання походить від ховати, переховувати, тобто оберігати, опікуватися дитиною, а отже, навчати пристойно поводитися, здобувати освіту, розширювати світогляд, моральні норми. Виховання повинно готувати дитину до самостійного життя (пор. в росіян "воспитывать" — вигодовувати від "питать"). Певні традиції етнопедагогіки, які застосовуються, починаючи з грудного віку, впливають на весь психологічний розвиток дитини в майбутньому. Так, наприклад, англійський етнолог Джоффрі Горер вважає, що тривале дуже туге сповивання немовлят є одним із засобів привчання їх до покори і необхідності суворої влади.

Повноцінну, цілісну, національно свідому особистість із почуттям власної гідності, високими моральними якостями можливо виховати тільки завдяки правильно організованій системі вивчення національних ідеалів, традицій і звичаїв. А ця система має формуватися із національного світогляду, філософії народу, національної ідеології. Якщо ж вона ґрунтується на ідеях лише якоїсь одної партії чи іншої громадсько-політичної організації, то можемо отримати лише фанатичне, або в іншому варіанті — байдуже егоїстичне покоління меркантильного типу без певних національних ознак.

Українська етнопедагогіка бере свій початок десь у далеких глибинах кількатисячолітньої історії нашої землі. Психологія мирного хлібороба, закоханого в землю, ліс, річку, дерева і квіти з роду в рід передавалася наступним поколінням. Проте потреба захищати цю землю від чужоземних зайд виробляла стійкість і мужність, вимушену войовничість і патріотизм. Не піддаватися чужим культурним впливам, чужій вірі — риси, притаманні народам Причорномор'я та Подніпров'я, які записав для нас Геродот ще в V ст. до н. ч. Як передавалася ця система знань, чи то були спеціальні школи, чи просто громадські заходи, чи це виховувалося в сім'ї? Безумовно, існували певні форми передачі світоглядних основ народу від старших поколінь до молодших. Кожен скіф мусив знати свій родовіддо сьомого коліна. Отже, й шанування своїх Предків — глибинна риса української ментальності, успадкована від геокультури української землі. Так, саме в родині дитина отримувала перші уроки любові до свого роду, землі, звичаїв. Велесова Книга має спеціальну молитву пошанування "родителів" (дослівно "тих, хто народив", тобто мати-батько, а не просто "батьки"): "Слава отцям нашим і матерям, що вчили нас про Богів наших і вели нас за руку по стежці Права!"'

Протягом віків в Україні викристалізувався педагогічний досвід народу, втілений у його мудрості, вміннях і навичках виховання наступних поколінь. Цей досвід відображений у фольклорі, іграх, танцях, мистецьких творах, обрядах і традиціях.

Про виховання складено безліч приказок та прислів'їв: "Учи сина, як годуєш, бо тоді не навчиш, як тебе годуватиме", "Як не навчиш дитину в пелюшках, то не навчиш і в подушках", "Не навчив батько, то не навчить і дядько".

Народна педагогіка не нав'язлива: це і колискова пісня, і казка або скоромовка, і народні ігри, які будять розум, спонукають дитину замислитися над невідомими явищами, почуттями людей.

У давній дохристиянській Русі багатовіковий педагогічний досвід народу втілювався у конкретні форми виховання. Найголовнішим із них було традиційне домашнє виховання молодших старшими. А коли дитина виявляла значні здібності до навчання, її віддавали на виховання до волхвів та кудесників. Однак вихідці з різних станів переважно успадковували заняття (професію) своїх батьків. Князівських дітей також виховували волхви і військові наставники. Так, відомо, що вихователем Великого князя Святослава був Асмуд, а воєводою — Свенельд. Гадаємо, що лицарське виховання молодий княжич Святослав отримав за традиціями Звичаєвого Права X ст. Таку версію висловив також Юрій Миролюбов — великий знавець слов'янської старовини, подвижник вивчення Велесової Книги. У своїй поемі про славетного князя він описує його навчання у "строгого Кудесника", який обіцяв Свенельду за зиму підготувати цього юного учня так, що до літа він знатиме про Богів, Триглави, буде чути повеління Перунові. Все минуле і майбутнє Русі Кудесник показує княжичу в "криниці віщій", бо Святослав "до Віди тайної охоч вельми". Тільки після цього княжича можна буде навчати "ділу ратному".

Оскільки Рід — основа нації, то діти ще з раннього дитинства отримували знання про свій Рід і родовід. Ці знання були обов'язковими і при вступі у шлюб, адже кожен народ оновлюється завдяки родині. Народ уявляли як єдиний потік крові (генів), що витікає з вічності і спрямований у вічність. Тому русичі з давніх-давен навчалися зберігати чистоту роду. Цьому навчали волхви і старійшини роду, це передавалося з уст в уста. Нині сучасні громади рідновірів сформулювали ці заповіти в таких словах: "Не цурайся Роду свого, його Звичаю та мови: бо рідна мова і Звичай зберігає енергію нації. Не руйнуй природу серед якої живеш, бо цим ти відбираєш майбутнє у своїх нащадків, зрубуєш гілку Роду свого".

Цінні відомості про навчання і виховання в дохристиянській Русі подають нам українські казки про Оха. Він змальовується дуже літнім дідом, який живе біля дуба (образ язичницького волхва, який живе біля капища у священному гаю). Знання (відання), яким навчали старі волхви молодих учнів, визначалися як "те, чого в руку не взяти", тобто знання духовні вважаються вищими за всякі матеріальні багатства. Вчили також тримати слова. Віра в магічність слова, у його здатність стати ділом була однією з найвищих волхвівських моральних цінностей: "Слова — не полова, а зерно по вітру не розсипають!" Майбутнього учня на самому початку попереджають, що волхву потрібно мати велику силу волі, яку слід шукати не в чужих, а в самому собі.

Складність становища людини відаючої серед людей невідаючих також має бути повідомлена майбутньому учню. Чи зможе він витримати "тягар" свого відання: "Чи зможеш витримати прокльони людські, людям добро несучи?" І в цьому правилі відображена мудрість давньою відання про те, що вічні істини в конкретний момент історії зовсім не виглядають істинними. Тому суспільство дуже часто вороже сприймає і самих носіїв істин, і їхні ідеї. Відаючий говорить слушні речі в неслушний час, бо він промовляє до сучасного світу зі світу Вічності. Однак учень має знати і те, що "по-справжньому мудрий простих і темних не зневажає".

Учень мусить перевершити свого Вчителя, тільки тоді є розвиток. Волхви навчали не тільки збирати знання-відання, але й практично користуватись цими знаннями. Тому після кожного етапу навчання складалися спеціальні іспити. Якщо після першого випробування учень знаходить у собі сили продовжувати навчання, то він повертається до свого Вчителя, якщо ж ні — то забуває всю віщу науку навіки. Коли ж учень відчув своє призначення нести своєму народові світло істини — він уже собі не належить.

Отже, як бачимо, навчання вищій мудрості було, як правило, добровільним: "мусиш згоріти в огні, який викрешеш власною рукою". Тут вогонь символізує духовне прагнення, горіння душі, яке або є, або його нема. Не кожен здатен "згоріти" ритуальна Недаремно волхв попереджує: "Не ти згориш, а дурень, який до мене прийшов по науку". Вогонь виступає безначальною духовною субстанцією в обрядах посвячення (ініціацій), які учень має пройти трикратно. Казка про Оха розповідає, що після першого "спалювання" учень перетворюється на яйце — символ пізнання таємниць тваринного світу, після другого — на горіх — символ рослинних чарів, а після третього — на макове зерня — символ розуму і мудрості як ідеалу. Такою була етнічна нраукраїнська школа — система знань і виховання.

Зміни у вихованні почалися з 988 року, коли князь Володимир силоміць забирав дітей до новостворених шкіл, щоб навчати їх християнству. Проповідь нових моральних законів, які не узгоджувалися, а то й просто суперечили етнічному світогляду та Звичаєвому Праву, викликала серед знатних мужів обурення, а серед простих людей - острах.

Чужовір'я сприймали як духовну смерть. Адже у свідомості народу міцно трималися етнічні знання про цінність Роду і Волю як духовний ідеал. Важко було повірити, що "раби божі" в наступних життях будуть мати Волю. Таким чином, руйнувався весь цілісний світ, розпадалася вся світобудова народних цінностей та ідеалів. Трагедія руського народу була очевидною. Про це літопис оповідає так: "І почав він ставити по городах церкви, і попів (настановляти), і людей на хрищення приводити по всіх городах і селах. І, пославши (мужів своїх), став він у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне. А матері ж дітей своїх оплакували, бо іще не укріпилися вони були вірою і, як померлого, вони оплакували". Багато століть руська душа буде борсатися між природними етнічними ідеалами і нав'язаними "вселюдськими".

За Ярослава Мудрого вже існували початкові школи, школи та училища при монастирях (всього налічувалося близько чотирьохсот). До перших педагогічних праць християнського часу можна віднести "Поученіє" Володимира Мономаха, яке він склав для своїх синів. Твір пересипаний цитатами із Біблії, яку Ярослав коментує і пояснює через призму свого власного розуміння. Хоча праця вже позначена християнським впливом, у ній є безліч посилань на мудрість народу, народну мораль: "Якщо ви при силі, хоч раз поклонітесь до землі, а коли вам стане немічно — то тричі", "Убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте", "Додержуйте клятви, щоб переступивши її, не погубити душі своєї", "Старих шануй, як отця, а молодих, як братів". "У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться", "Лжі бережися, і п'янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло", "Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому що всі ми смертні єсмо. І чоловіка не миніть, не привітавши".

Як бачимо, ці правила діти засвоювали насамперед від батьків, в родині; а в громадських стосунках молоді люди перевірялися на громадянську зрілість.

Традиції української етнопедагогіки розвивали й козацькі січові школи. Хлопчики з дев'яти років приймалися у науку, де проходили не тільки навчання грамоти, але й військової виправи, музики, співу, поводження у громадському середовищі. Підростаючи, вони допомагали вчителям у роботі з молодшими учнями, підтримували дисципліну. Старші школярі також заробляли гроші на утримання школи читанням молитов за померлих чи вбитих козаків, продажем ладану чи свічок, новорічними привітаннями тощо. В учнівському колективі було самоврядування за зразком козацького: самі учні обирали собі отамана. Після шкільних занять відбувалися ігри та забави, спрямовані на фізичне загартування молодих козаків, а для старших - військові вправи та змагання. Значна увага приділялася національним звичаям та обрядам.

Козацька педагогіка ґрунтувалася на ідеях національної свободи, людської гідності, почутті господаря своєї землі.

Традиції української етнопедагогіки творчо розвинув видатний філософ Григорій Сковорода. Він гостро засуджував відірвану від практичного життя систему виховання, яка ігнорувала природу дитини, пригнічувала в ній людські нахили й прагнення. У той час деякі українські поміщики та старшина віддавали перевагу "модному" вихованню, досить часто далекому від справжнього пізнання життя, забуваючи свої національні традиції. Григорій Сковорода нагадував їм: "Якщо ти українець, будь ним. Якщо ти поляк, то будь поляком. Ти німець? Будь німцем. Ти француз? Будь французом. Татарин? Будь татарином. Все добре на своєму місці і своєю мірою, і все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне".

Значний внесок в етнопедагогіку зробили українські письменники Тарас Шевченко, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Леся Українка, Іван Франко і Михайло Коцюбинський, які зберегли для нас джерела народної мудрості, де відображені й народні педагогічні погляди.

Маємо також праці видатних педагогів, які замовчувалися довгі десятиліття: Софії Русової, Костянтина Ушинського, Григорія Ващенка та багатьох інших. Хоча нині, зрозуміло, слід оновлювати систему педагогічних поглядів, узгоджуючи її з вимогами сьогодення. Етнопедагогіка як окрема дисципліна не вивчалася в жодному педвузі України. Лише за незалежної України з'явилися перші курси цієї дисципліни, з яких уже постає цілісна система народної педагогіки українців, яка увібрала в себе досвід багатьох поколінь із глибокої давнини. Майбутнім українським педагогам читаються лекції про сутність і особливості національного виховання, його філософські основи та історію становлення і розвитку, шляхи і засоби формування національних духовних цінностей. Змінилося наше ставлення до "загальнолюдських" цінностей, слід поборювати всілякі теорії, сформовані на асимілятивній ідеології.

Українська етнопедагогіка має стати основою національної системи освіти та виховання. Так, Юрій Руденко виділяє кілька розділів етнопедагогіки: народне дитинознавство, народна виховна практика (з її основою — батьківською педагогікою, народна дидактика) та народна педагогічна деонтологія.

  1. Народне дитинознавство має вивчати духовний світ дитини в різні періоди її життя: вікові та психологічні особливості дітей, їхнє мислення, емоції, світосприйняття. Кожна вікова група зумовлює певний вид догляду, виховання та навчання.
  2. Батьківська педагогіка. Саме в родині — природному осередку зростання дитини — виховується любов до батьків, родини, Батьківщини, рідної мови, історії та культури, засвоюються основні моральні принципи, розвиваються почуття добра, совісті, справедливості. Отже, батьки — головні природні вихователі дитини. Найкращі умови для виховання повноцінної людини дає поєднання родинних і загальнонаціональних традицій, регіональних звичаїв, які підтримуються батьками і передаються дітям.
  3. Народна дидактика. Головними напрямками народної дидактики є саме особиста праця дитини, дослідницький пошук, живе спілкування, в якому найкраще виявляється особистість дитини, розвивається мислення й мовлення, пам'ять і воля.
  4. Народна педагогічна деонтологія (від гр. потрібне, необхідне) вивчає етичні проблеми: почуття обов'язку і моральних вимог. Ось головні ідеї та настанови, які передаються у спадок: любов до батьків, родини, хліба, рідної землі, піклування про молодших, співчуття та співпереживання, вірність прадідівським заповітам тощо.

Етнопсихологія тісно пов'язана з народною педагогікою. Слід знати психологічні особливості української дитини, перш ніж приступати до її навчання та виховання. Як зазначала Софія Русова, українська дитина не дуже експансивна, вона занадто вразлива й часто ховається від інших зі своїми переживаннями. Отже, до неї слід підходити з повагою до її індивідуальності, не потрібно силувати ні до роботи, ні до гри.

Вікові категорії розвитку дитини такі: новонароджений — до 10 днів, немовля — до 1 року, дитина — до 11 років, отрок — до 16 років, юнак — до 20 років; дівчинка — до 13—15 років, дівчина — 15—20 років.

Кожна вікова група потребує особливого догляду і виховання. У народі завжди хвалять матір, яка постійно розмовляє із немовлям, співає пісень, адже це з раннього віку розвиває розумові здібності дитини. Схильність дітей до наслідування старших дуже рано починає виявлятися в їхніх іграх та іграшках. У давнину іграшки виготовляли з дерева, глини, парафіну, полотна тощо. Робили їх батьки, рідні чи купували на ярмарках. Іграшки, виготовлені народними умільцями, дуже часто є довершеними мистецькими творами. Такі іграшки сприяють формуванню естетичних смаків.

Виховуючи культуру поведінки, в Україні здавна застосовували методи, що свого часу були засуджені як забобони, проте в народі вони випробувані протягом століть: "Не сідай за вугол стола, бо не одружишся", "Коли їси, то не співай, бо матимеш дурного чоловіка (дурну жінку)", "Не об'їдайся за обідом, бо пупцем потече", "Не їж у шапці, бо твоя жінка буде мати дурного чоловіка", "Коли сидиш, то не дриґай ногами, бо чорта колишеш", "Не облизуй макогін, бо швидко полисієш", "Не сьорбай і не клацай ложкою по зубах, бо будеш мати заїди", "Не об'їдайся сира, бо скоро буде твоя голова сива", "Іж окрайці з хліба, будуть тебе хлопці (дівчата) любити".

У народі користувалися делікатними методами заохочення і покарання. Для того, щоб дитина зрозуміла, що вчинила недобре, застосовувалися жартівливі примовки, наприклад: "Чим ви, хлопці, дома втираєтесь?" -"Батько рукавом, мати подолом, а я на печі так сохну!" Або: "Ой ніч моя, піч! Коли б я на тобі, а ти на коні, славний з мене був би козак", "Як подивитися, то всі люди брешуть, одні тільки ми правди не кажемо".

Як міра покарання застосовувалося і биття дітей, проте погляди на це явище були різними: "Добрі діти доброго слова послухають, а лихі й дрючка не побояться", "Рідна мати високо замахує, а помалу б'є".

Батькові іі матері в сім'ї відведена найвища роль — авторитарна. До батьків діти звертаються із пошаною, на "Ви".

Давнім українським звичаєм вважалося кумівство, яке й досі є традиційним у багатьох українських сім'ях. Це цікаве явище — своєрідний громадський обов'язок допомагати батькам у вихованні дітей. Досить часто батьки новонародженої дитини обирали по кілька пар кумів. Встановлювалась ієрархія: старші куми, молодші, прикуми, по-прикуми. У гуцулів іноді запрошували по 20 пар кумів, яких розподіляли за старшинством. Які мотиви цього звичаю? Вважається, що, чим більше кумів, тим багатше крижмо (подарунки дитині), або більша вірогідність, що дитина житиме.

Як бачимо, українська народна педагогіка й нині користується традиційними етнічними нормами і зразками виховання дітей.

ДИТЯЧИЙ ФОЛЬКЛОР ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА ЕТНОПЕДАГОГІКИ

Дитячий фольклор настільки різноманітний, оригінальний і багатожанровий, що потребує окремої розмови. Це колискові, забавлянки, ігрові пісні, дражнилки, лічилки, небилиці, заклички, приповідки, скоромовки, казки, загадки й жартівливі пісні. А для немовлят та дітей до трьох років колискові пісні й забавлянки виконують дорослі".

Колисання дитини має надзвичайно важливе значення в перші роки її виховання. Колиска в українській родині мала символічне значення, її не викидали навіть тоді, коли в хаті не було дітей. Найчастіше колиску виносили на горище, щоб не перевівся рід. Колиски робили зі "співучого дерева" — клена, ясена, калини, щоб діти були співучими, дужими та вродливими. В народі здавна помічено, що материнська пісня над колискою має велику магічну силу: вона заспокоює, дає позитивні емоції, оберігає від хвороб, нещасть та страху.

Колискових пісень співали народженяткам та немовлятам із перших днів їхньої появи на світ. Колискові пісні призначені тільки для одного слухача — дитини і виконуються одним співаком — матір'ю (іноді бабусею чи іншою близькою людиною).

Як правило, дитина після народження була біля матері два дні, а на третій відбувалося ритуальне вкладання у колиску. Найдавнішим звичаєм було прийнято першого вкладати в колиску кота (як і першого впускати в нову хату). Вважалося, що кіт може наділяти дитину спокійною вдачею, приносити солодкий сон. Кота колисали в колисці, примовляючи: "Як на кота муркота — на дитину дрімота". Потім кота випускали, а дитину клали в колиску й співали колискову.

Назва колискова пісня не є народною, — це фольклористичний термін. У народі ж існують різні назви цих пісень: співати кота, співати люлі, співати при колисці тощо.

Кіт — один із найпопулярніших персонажів колискових пісень, який є і м'якеньким другом і вредним розбишакою, що заважає спати: "Ой ти, коте, не гуди, спить дитина, не буди" або "Цить, дитино, цить, не плач, принесе киця калач. Вже недалечко на мостику, несе калач на хвостику".

Приспівом до багатьох колискових є протяжне "А-а, а-а-а" або "люлі-люлі, люлі-люлечки". У ранньому віці немовля ще не розуміє слів пісні, але вже розуміє лагідну мамину мову, її ніжність, відчуває тепло й рідність. Із двох-трьох років дитина вже чудово усвідомлює, про що співається хоча б у такій пісні:

А ти, котик сірий,

Не ходи по сінях.

А ти, білуватий,

Не ходи по хаті,

Не буди дитяти.

А ти, котик рудько,

Та витопи грубку.

А ти, котик чорний,

Та сідай у човник,

Лови рибки повен,

Щоб і няньці й мамці,

І бабусі старенькій,

І дитинці маленькій. А-а-а.

Крім того, дитина знайомиться із новими поняттями (рибка, човник), а також дізнається про забарвлення котів.

У колисанках іноді зберігаються найдавніші образи Богів сну Сойка і Дрімоти:

Ходить Сонко по долині, Мати кличе до дитини:

— Ой Соночку, соколочку, Іди до нас в колисочку! Іди до нас в колисочку. Приспи нашу дитиночку!

Або:

Ой ходить Сон коло вікон, А Дрімота коло плота, Питається Сон Дрімоти:

— А де будем ночувати?

— Де хатонька теплесенька, Де дитина малесенька, Там ми будем ночувати, Дитиночку колисати.

Або:

...Налетіли гулі, Сіли на колисці В червонім намисті. Стали думать і гадать, Чим дитинку дарувать: Чи Сонками, чи Дрімками, Чи красними ягідками!

— Подаруймо Сонки-Дрімки. Сонки-Дрімки в колисоньки, А Ростоньки у костоньки, Добрий розум в головоньки..."

Розвиваючими дитяче мислення в українській етнопедагогіці є чимало пестушок, забавлянок, небилиць. Найпоширеніші з них відомі всім "Сорока-ворона на припічку' сиділа...", "Ладоньки-ладусі", "Куй, куй чобіток" тощо. В таких забавлянках найкраще розвивається пам'ять дитини, її мовлення, логіка мислення, виробляється розуміння навколишнього світу. Коли дитина плаче, її заспокоюють спеціальними примовками:

Цить, не плач, Я спечу тобі калач, Медом помажу, Тобі покажу, А сам з'їм.

Якщо дитина ще не розуміє іронії, насмішки над плаксою, то їй проказують цю ж примовку, але з іншим кінцем: "Медом помажу, усім покажу, а тобі дам". Пестушки та забавлянки переважно промовляються речитативом, іноді співаються.

Цікавим жанром у дитячому фольклорі є так звані небилиці, або нісенітниці. Дітям трьох—чотирьох років уже зрозумілий їхній парадоксальний зміст, що викликає здоровий сміх і жарти:

Півень задавив коня — Нічим їхать до млина. А бабині коноплі На печі попріли, А дідові постоли На льоду згоріли.

У дитячому фольклорі також дуже поширені "безкінечні пісеньки", які можна співати, доки не набридне:

Був собі журавель та журавочка, Наносили сінця повні ясельия. Наша пісня гарна й нова, Починаймо її знову: Був собі журавель...

Дитячі фольклорні твори складалися як дорослими, так і самими дітьми. Переважна більшість із них — це, на думку багатьох дослідників, творчість самих дітей (особливо середнього і старшого віку). Діти дуже часто перероблюють і переосмислюють пісні дорослих, вкладаючи в них зрозумілий для них самих зміст.

Дуже поширеним жанром дитячого фольклору є лічилки, якими діти користуються, коли грають у піжмурки: "Раз, два, три, чотири, п'ять, вийшов зайчик погулять...", "Ходить бусол по болоту", "Котилася торба" та ін.

Лічилки є залишком давнього ворожіння про те, кому випаде жеребок. Такий випадок долі не міг сприйматися як несправедливість, адже так судилося долею. Іноді в лічилках діти вживають замінники числівників — вигадані слова: "Моно, двоно, троно, чатер, патер, шістер, містер, шутка, вутка, чах". Такий прийом Мирослав Стельмахович також пояснює давньою магією чисел, своєрідним табу в лічбі, щоб не зурочити (наприклад, господиня не лічила яєць, щоб кури добре неслися).

Своєрідним явищем дитячого фольклору є дражнилки і мирилки, назви яких зрозумілі. Сперечаючись або б'ючись, діти дражнять одне одного на ім'я, за якусь рису чи ваду характеру (зовнішності): "Ванька-встанька требуха, з'їв корову і бика..." Такі дражнилки, як правило, створюються самими дітьми стихійно під час ігор чи спілкування як в колективі, так і індивідуально. Проте, коли хочуть миритися, промовляють мирилки. Така своєрідна дитяча данина словесній магії:

Мир-миром, Пироги з сиром, Вареники в маслі, Ми подружечки красні, Поцілуймося!

Скоромовки, загадки, казки — все це збагачує творчу уяву дитини, виробляє навички усного мовлення, дотепність, будить фантазію, гумор, природний потяг до спілкування. Дитяча фольклорна творчість збагачує дидактичні можливості етнопедагогіки.

Нашим педагогам слід також широко використовувати народні дитячі ігри, танці, забави, які зберегли діти та записали українські фольклористи, письменники, етнографим. Старше покоління українців ще пам'ятає, як у 50—60-х роках минулого століття у школах під час перерв лунала "жива музика" (не магнітофонний запис, а музичний супровід вчителя чи музичного керівника) і діти танцювали веснянки, грали в гуртові ігри. Таке ненав'язливе музичне виховання прекрасно пов'язується із етнопедагогікою, адже до танцю стає той, хто хоче, кому цікаво вивчити пісню або танцювальні рухи. Діти люблять такі народні забави, а систематичне заняття такими рухливими іграми і танками виробляє пошану до народного мистецтва, збагачує пам'ять, прилучає до культурних джерел свого етносу.

ВИХОВНІ ІДЕАЛИ НОВОЇ ДОБИ

Які риси характеру слід виховувати в дітей, щоб вони стали людьми з високою національною свідомістю, гордістю і гідністю, які одвіку були притаманні українському народові? На думку професора Григорія Ващенка, насамперед слід уявляти свій народ як єдину спільноту, що об'єднує в собі покоління минулі, сучасні й майбутні, та відчувати свою єдність із цією спільнотою.

У праці "Виховний ідеал" Григорій Ващенко пропонує визначити країні національні риси українців, щоб розвивати їх у наступних поколіннях. Такими рисами є високий інтелект, сильна емоційність, охайність, чемність, гостинність, високі моральні якості, лицарська мужність, високий рівень статевої моралі української молоді. Але причинами нашої недолі є хиби волі: ледачість, нерішучість, інертність, млявість. Проте аристократичність духу всього українського народу, на думку Григорія Ващенка, зуміє перемогти ці вади національної вдачі.

В іншій праці "Служба Богові й Батьківщині" Григорій Ващенко писав: "Будуючи систему виховання молоді, треба ретельно проаналізувати властивості мови, побуту й психології, характеристичні для українців різних областей. Властивості, запозичені в інших народів, треба виділити в одну групу, властивості, притаманні українському народові — в другу. Так, наприклад, у мові слід виявити широковживані полонізми, що засмічують мову галичан, і русизми, що засмічують мову придніпряпців. В поведінці треба виділити, з одного боку, властиве деяким наддніпрянцям нехтування своєю зовнішністю і вульгарність у манерах, що з'явились внаслідок московських впливів, а з другого боку — занадто велику увагу зовнішності і неприродність у манерах та поведінці, що з'явилась внаслідок польської культури та її впливів. Така аналіза, при умові її ґрунтовності, дасть можливість розглянути відмінні властивості українців різних областей, як другорядні риси, що мають щезнути в найближчому майбутньому".

Однак педагогічні праці Г. Ващенка перенасичені християнськими моральними вимогами, які нині вже мають бути переглянуті. Не можна нав'язувати дітям релігійних доктрин, оскільки нині християнська церква не є державною інституцією, а згідно з Законом України про свободу совісті й віросповідань, кожен має право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Про це ж саме йдеться і в 35 статті Конституції України. На жаль, нині деякі вчителі сприймають надто активну пропаганду християнського вчення у засобах масової інформації як державну політику. Маємо вже чимало скарг від батьків і навіть самих дітей - р і д н о в і р і в, яким нав'язують не тільки несприйнятні в Рідній Вірі моральні норми ("любити ворогів", "бути покірним" тощо), але й примушують вивчати напам'ять християнські молитви. Слід зазначити, що діти-рідновіри сьогодні більше обізнані з Біблією, ніж діти в християнських сім'ях, і ставляться до неї аналітично. Вони переважно вивчають своє рідне віровчення у недільних Школах Рідної Віри або в родинах, знають напам'ять тексти і і молитви Велесової Книги.

Отже, педагоги мають це враховувати. Що може дати християнство для виховання особистості, якщо воно побудоване на вихідних засадах загальної гріховності людства, на культах страждання, відчуження від світу, ідеях аскетизму і релігійних обмежень для всіх народів, але "богообраності" одного етносу — "синів Ізраїлю"?"'

Проповідь християнства у школах та інших дитячих організаціях, зокрема козацьких, виглядає наївно навіть для сучасної дитини. Якось автору довелося почути в тролейбусі розмову двох школярів про свято Миколая в школі: "Сказали, що прийде український Дід Мороз, а привели якогось попа". Мабуть, з легкої руки Д. Яворницького. загальнопоширеною стала думка про суцільну християнізацію українського козацтва. Однак є деякі факти, що свідчать про давні морально-звичаєві козацькі норми, світоглядні засади, які походять із язичницької прадавнини. Наприклад, характерництво — це, поза всяким сумнівом, суто язичницьке явище. Проте за умов суцільної християнізації народу, козаки -характерники приховували своє віросповідання, називаючись "християнами" про людське око. Недаремно, в одній із легенд про кошового отамана Сірка наявний мотив сумніву в його християнськості, на що Сірко відповідав: "Ти не бійся, що я неправославний християнин..." В інших легендах є мотив перевтілення Сірка в хорта та про різні чари і відання, бо він завжди знав, коли буде ворожий напад. Хто серйозно досліджував, якою була релігія козаків? Хіба поклоніння Покрові є християнським, якщо витоки культу Богнні-Матері, покровительки війська знаходимо у Велесовій Книзі в образі Матері-Слави, а ще давніше - в образі Великої Богині скіфів, якій поклонялися воїни! Коли наші вчені-педагоги дадуть відповідь на всі ці питання, тоді кожен український вчитель нарешті зрозуміє, що християнство — це лише зовнішнє ідеологічне прикриття, яким змушене було прикриватися справжнє духовне обличчя козацького лицаря, характерника, патріота.

У деяких школах України створюються різні козацькі групи для патріотичного виховання молоді. Як же штучно виглядає посвячення в "козачата", яке проводить християнський піп, а слова присяги рясніють іменами єврейських "святих". Ось фрагмент козацького свята в одній із київських шкіл. Учні інсценізували прийом до Січі кожного, хто входив до зали: "козацька варта" запитувала:

— На якій землі ти живеш?

На українській, — звучала відповідь.

Якою мовою ти говориш?

— Українською.

— Які пісні ти співаєш?

— Українські.

- Якої ти віри?

- Грецької.

На жаль, загал нашого українського суспільства не хоче помічати цього протиріччя. Педагогічне товариство ім. Г. Ващенка нині реанімує ідею "християнізації нашого народу і, зокрема християнського виховання молоді". У нас уже були різні системи виховання: капіталістична, радянська, вона ж комуністична, або марксистсько-ленінська. А тепер силуються створити християнську. Не слід вузькоконфесійні інтереси поширювати на офіційну освіту. Пам'ятаймо про те, що тільки етнічна духовна культура (як природна даність свого власного народу) може стати основою виховання національно свідомого громадянина України і саме вона має найбільше прав бути загальнонародною. Сьогодні це розуміє все більше свідомих українців. Слід шукати шляхи до національної єдності, а не загострювати міжконфесійну ворожнечу, яку сьогодні наочно демонструють християнські церкви.

Роль етнічної релігії у вихованні нового покоління досить довго недооцінювалась, але нині багато людей уже починає розуміти, що саме етнічна релігія виконує такі функції:

  • формує менталітет етносу через міфологію, фольклор, обрядовість, культи;
  • відображає основні історичні етапи становлення етносу через родові та історичні легенди, перекази, думи, пісні;
  • консолідує етнос навколо національної (етнічної) ідеї та навколо власної держави;
  • створює власні морально-етичні і культурні цінності;
  • регулює відносини етносу з довкіллям і сусідніми етносами (народами, державами);
  • зміцнює самосвідомість нації як спільноти своїх людей зі спільною територією, мовою, звичаями, релігією;
  • виробляє здатність до самозбереження нації, оберігає від розчинення в космополітичному середовищі.

Українські культи, що формують екологічне мислення, такі: Землі-Матері, Живої Води (Данії), Вогню-Сварожича, Предків, Дерева, лісу, хліба. Українські таїнства і обряди: творення Роду, смерті й безсмертя, священної пожертви, посвяти, освячення зброї, благословення, очищення землею, водою, вітром і вогнем, освячення шлюбу, наречення дитини, обряди Кола Сварожого (українського календаря) — ось ті цінності, які наш народ переховував віками.

Моральні норми українця-рідновіра — це норми нового українського суспільства:

  • екологічне ставлення до природи й довкілля;
  • національна гордість;
  • людська гідність;
  • засудження рабства й зверхності;
  • працьовитість і дбайливе ставлення до матеріальних цінностей;
  • засудження чужопоклонства (поклоніння чужим богам, спілкування чужою мовою, дотримання чужих звичаїв);
  • між людиною і Богом мають бути взаємовідносини довіри, а не страху: Бог — батько, отже ми не "раби божі", а Дажбожі сини й онуки.

Вчімося мислити, вчімося поборювати заскорузлі консервативні ідеї, долати шкідливі глобалістичні стереотипи мислення, які гальмують розвиток нашої Української Держави.

СКЛАДНИКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ВИХОВАННЯ

Насамкінець, слід зазначити про необхідність вироблення конкретної цілісної системи національного виховання української молоді, включаючи такі дисципліни, проблеми та звичаї народу:

  1. Рідна мова.
  2. Родовід своєї сім'ї.
  3. Етногенез своєї нації.
  4. Етнографія та антропологія своєї нації.
  5. Рідна історія.
  6. Природознавство рідного краю (регіону).
  7. Українська міфологія.
  8. Український фольклор.
  9. Український народний танець.
  10. Національне мистецтво.
  11. Народний календар.
  12. Національна символіка.
  13. Історія етнічної релігії.
  14. Національні релігійні традиції.
  15. Родинно-побутові звичаї народу.
  16. Народна звичаєвість та обрядовість.
  17. Народна ботаніка та медицина.
  18. Народна метеорологія та ін.

Отже, національне виховання, включаючи одну з найсуттєвіших його галузей - етнопедагогіку, спроможне в недалекому майбутньому відродити генетичні корені українського народу, сформувати новий тип українця, здатною вивести свою державу на світовий рівень культури.

Теги:

Схожі статті

  • 10.05.2016
    2732

    Багато чого написано й наговорено про «козацьке виховання», та ясностi цьому мiфовi

    ...
  • 06.05.2016
    1309

    Визначення прiоритету iнтересiв дитини в усiх сферах життя держави та суспiльства закрiплено у

    ...

Медіа