Багато чого написано й наговорено про «козацьке виховання», та ясностi цьому мiфовi катастрофiчно не вистачає. Зате вистачає словес.

Для прикладу наведу один iз найзрозумiлiших фрагментiв засадничого матерiалу з Сучасного педагогiчного порталу «Освiта в Українi»:

Можна сказати, що мета, мiсiя виховання повинна полягати:

  • у передачi культурних цiнностей;
  • у пiдготовцi молодi до iнтеграцiї в суспiльство;
  • у нiвелюваннi, зменшеннi соцiальної нерiвностi.

Тiсно до мети долучаються завдання виховання, виховнi детермiнанти. Головне завдання освiти будь-яких рiвнiв – це виховання людини – громадянина. Головна мета української системи освiти згiдно Нацiональної доктрини розвитку освiти України у XXI столiттi «Створити умови для розвитку i самореалiзацiї кожної особистостi як громадянина України, формувати поколiння, здатнi навчатися впродовж життя, створювати й розвивати цiнностi громадянської освiти».

От сiли собi й написали Доктрину: створити! формувати! створювати! Доктрина на те й доктрина, щоб нiкому не свербiло спитати – а навiщо? а з якої необхiдностi? а чим це вiдрiзняється вiд того, що вже було? А чого варте «зменшення соцiальної нерiвностi» шляхом виховання! Особливо iнтригує загадка: кого ж саме спостигне таке виховання – соцiально вищих чи соцiально нижчих? А методики, методики якi? Гiпноз? Релiгiйний дурман? Чи традицiйна совкова демагогiя? Або ще: «Головне завдання освiти – …виховання людини- громадянина». Невже ви не стрiчали прекрасно вихованих, але неосвiчених (та зате яких активних!) людей-громадян? І навпаки?

Я розумiю, що з цих кардинальних проблем iснує окияноре ще зрозумiлiшої педагогiчної лiтератури. Тому зупинюся лише на тому питаннi, з якого де сядеш, там i злiзеш (бо вiдповiдi нiхто не дає, навiть лiтератури вiдповiдної немає): звiдки випливає, що у виховання/освiти/навчання є або повинна бути мета? Чую обуренi вигуки: це ж очевидно! Отже вся моя мова буде лише про те, що це – не очевидно. Це не тiльки не очевидно – це помилково, а значить шкiдливо, а в державному масштабi – злочинно.

Навчання (його поширенi в людському суспiльствi форми – освiта й виховання) є так само важливою, бiльш того, визначальною властивiстю всякої живої iстоти, як i харчування або продовження роду. Це не виховують, це генетичнi властивостi. Не можуть живi iстоти iснувати, якщо вони не мають цих властивостей. Це не я придумав i не з педагогiчної лiтератури вичитав. Це вже рокiв сорок як вiдкрила й довела сучасна фiзика, зокрема той її напрямок, який називається «фiзикою живого»1. Отже здатнiсть до навчання й потреба в навчаннi так само внутрiшньо притаманна кожнiй живiй системi/iстотi, як i здатнiсть i потреба їсти, пити, продовжувати рiд. Це могутнiй природний механiзм, втручання в який рiвнозначне створенню штучних морiв, оберненню напряму рiчок, клонуванню та вирощуванню людей у пробiрцi та iншим подiбним злочинам людини проти Природи. Але люди, звичайно ж, не побоялися й цього грiха: придумали школу.

Школу придумали так давно, що вже забули, коли й чому вона перетворилась на тюрму, а оскiльки ту тюрму вiдсиджують усi, то повернутися до природного глузду тепер украй важко через iнерцiю, притаманну будь-якiй системi освiти. Не вкладається сучаснiй людинi в голову, що заганяти учнiв до школи й там навчати їх – таке саме безглуздя, як силомiць годувати корову сiном. Щоб збiльшувала надої. Але саме таке безглуздя й чиниться в школi. Саме воно зробило можливою сучасну державу – грандiозний апарат поневолення великої кiлькостi людей невеликою зграєю негiдникiв. Саме в школi вiдбувається та поголовна психiчна й моральна кастрацiя населення, яка дозволяє тим негiдникам так легко манiпулювати великими волячими отарами. Саме з нашої шкiльної системи вийшли ми всi й виходять нашi дiти, внуки i так далi, з наївним переконанням, що написанi в атестатi оцiнки й слова про зрiлiсть вiдповiдають чомусь реальному. Насправдi нашi випускники досягають лише бiологiчної зрiлостi (та й то не завдяки школi); в усьому iншому це людськi iстоти, чий культурний розвиток затримався приблизно на 10 рокiв i вже нiколи їх не наздожене. Вони практично нiчого не вмiють i не знають, у них немає iнтересу нi до знань, нi до роботи, це просто гарматне та гаремне м'ясо. Винятки трапляються, але вони лише пiдкреслюють страшну загальну картину. Перейшовши смугу вiйськової служби, потiм розпусти, пияцтва та наркоманiї, вони мусять шукати якогось прожитку – ось тодi тiльки починається їхнє навчання. Оскiльки воно дуже запiзнiле, то ефективнiсть його невелика – достатня лише для засвоєння традицiйних функцiй раба в рабському суспiльствi. Зрозумiло, якої влади потребує таке населення i скiльки тiй владi потрiбно розуму, щоб поратися з такими «людьми- громадянами».

Дуже яскраво виявляється натура сучасного Українця, коли його кличуть покозачитися. І як ото вважає вiн, що має загальну середню освiту, то так самiсiнько, за тим же наївним мисленням, вiн переконаний, що належить до козацького роду, а це вже фактично й козак, ось тiльки посвяту пройти та могорича хлопцям поставити. Та й чому б це мало вiдрiзнятися вiд вступу в партiю, комсомол, профспiлку чи релiгiйну громаду? Прецедентiв масового лицемiрства так багато, що воно нiби й не лицемiрство, бо всi ж так само чинять…

А як же iнакше? Справдi, уявити щось iнше, крiм осоружної роботи та омрiяної корчми, пересiчний Українець не може. Не може – завдяки глибокiй i всебiчнiй неосвiченостi й повнiй нездатностi й вiдразi до навчання. Не знає вiн, а якщо й знає, то не знає ЧОМУ в Українi колись було не так. А було ж. Вiд Київської Русi й до часiв Сковороди Україна була найкультурнiшою країною Європи – в цьому не так i важко переконатися, вивчаючи наш давнiй фольклор, звичаї та вiдомi iсторичнi документи (наприклад, Українська мова була державною у Великому князiвствi Литовському XIII-XV ст.). Чи ж багато сучасних «козакiв» знають, що на той час i ще два столiття по тому практично все населення України було грамотним? І що це означало? І головне: як це досягалося?

В тiм-то й бiда, що цiнностi здорового (природного) суспiльства в суспiльствi штучному не шануються, ба навiть пiддаються глуму. Одною з таких цiнностей якраз i була давня козацька система навчання й виховання. Сьогоднi про ту систему складаються якi завгодно казки та уявлення, але нiхто як слiд не знає, в чому її суть. Причина цього незнання в тому, що системи як такої насправдi не було. Система – це виплiд людського муштрованого науками розуму, а дiти Українцiв росли, виховувалися й навчалися природним чином, без примусу, без плану, без доктрин i програм, а по необхiдностi й за вiльним вибором. Що це означало?

Це означало, передусiм, що дiти росли, виховувалися й навчалися при батьках, точнiше при своєму родовi, аж до зрiлостi. Зрiлiсть наступала у вiцi 15-17 рокiв, тобто на цей час дитина вже вмiла й знала все, що було необхiдно для самостiйного життя.  Що й закрiплювалося шлюбом, i молодята брали на свої плечi той самий важкий тягар господарювання, продовження й виховання роду, що й їхнi батьки. Здається, сьогоднiшнi люди не розумiють, що це був найкращий можливий устрiй людського життя на землi – чесний, здоровий, продуктивний, а в тi часи ще й сам собою зрозумiлий.

А звiдки ж там бралася грамотнiсть? Звiдти, звiдки й тепер береться: з необхiдностi. Читати, писати й рахувати необхiдно справдi кожному, i будь-яка нормальна дитина навчається цих простих та потрiбних речей протягом року-двох. Школа в цiй справi нi до чого, досить елементарної батькiвської уваги. Окремi дiти видiляються особливими здiбностями й схильнiстю до «грамоти» – розумнi батьки придiляють їм бiльше уваги, надають особливi преференцiї для навчання, посилають до грамотних (учителя, дячка), а то й у школу вiддають. І ось тут закопаний головний секрет козацької науки: вона була вiльною! Дитину нiхто не примушував учитися, це могло вiдбуватися тiльки з її власної охоти. Батьки та вчителi лише пiдкладали дитинi поживу у виглядi книжок, задачок та свого досвiду. Та констатували: цей «понятливий», а цей – нi.

Для понятливих дорога була вiдкрита хоч до академiї (Артемiя Веделя зарахували до Могилянки, коли йому було 12 рокiв), а непонятливi природним чином вiдсiювалися: їм ставало важко вчитися, вчителi й батьки це розумiли й не мордували їх, а визначали їм iншi, легшi, доступнiшi, «спорiдненi» види дiяльностi. Повторюю, це не була система, це був природний вiдбiр, для здорового глузду самоочевидний. Вiн забезпечував так само природну структуру грамотностi й освiченостi населення, де кожен займався своїм дiлом по своїх силах.

Ілюзiї прийшли на цю землю разом iз царською адмiнiстрацiєю. Петро І ще 1700 року пробував запровадити в Московiї обов'язкову загальну освiту, але орда, яка тисячолiттями не знала нiякої освiти, вчинила тому указовi шалений бойкот. З масовою школою тодi нiчого не вийшло, але царiв-батюшок i матушок це не охолодило. Лупайте сю скалу! Протягом усього XVIII столiття, та й пiзнiше, видається низка царських указiв про обов'язкове навчання – дворянства, вiйськових, духовенства… Але правильна височайша iдея посилення порядку в державi розбивалась об просту проблему: не було вчителiв. Тут, як завжди, в пригодi стала Україна. Мало того, що вона зробилась постачальницею освiчених кадрiв до Росiї; вона ще й стала полiгоном для випробувань ординської «системи» навчання за принципом «не знаешь – научим, не хочешь – заставим». Українцiв почали примушувати вчитися! Дiйну корову закували в ланцюги й заходилися напихати сiном!

Не було де дiтись. Якщо священик не вiддавав бодай одного з своїх синiв до духовного навчального закладу, вiн мiг i єпархiї позбутися. Серед жертв «системи», мiж iншим, опинився й Григорiй Сковорода, що певний час викладав у Харкiвському Колегiумi. Безглуздя й дикiсть примусового навчання були настiльки очевидними, що вiн легко вмовив ректора Колегiуму вiдрахувати кiлька десяткiв учнiв-нездар. Це було розумно з усiх бокiв, але роботи в Колегiумi Сковорода невдовзi позбувся. Державнi мiркування були незмiрно вищими, анiж «мнєнiє» якогось Сковороди.

Система примусового навчання набирала сили, охоплюючи дедалi ширшi кола Української елiти, яка швидко переконалася, що без «науки» в люди не вийдеш. Якi там люди виходили з тої елiти i з тої науки, яскраво описав Трохим Зiнькiвський2, та хто там тепер про нього пам'ятає… Грандiозну картину нiкчемностi й злочинностi царської системи освiти дав Лев Толстой3, але й про нього краще не згадувати, бо стане сумно: адже сьогоднiшня система освiти нiчим путнiм вiд царської не вiдрiзняється, ото тiльки, що бiльш масова...

Авжеж. Бiльшовики першими в свiтi поставили (й вирiшили) проблему обов'язкової загальної середньої освiти. Найважче було охопити оте вiковiчне вперте Українське село. Нiчого, впорались. Намучились добре, зате тепер шкiльна машина працює так справно, як жодному царському мiнiстровi не снилося. Вже давно нiкого не треба примушувати – самi себе приму- шують! Нiмi на панщину iдуть i дiточок своїх ведуть – нехай їх там навчать… а чого їх там навчать? Брехати й боятися. Це i є головнi дисциплiни в нашiй школi. Ми, дорослi, цього не бачимо й не чуємо. Бо самi пройшли те пекло й вижили. Бо щоб вижити, необхiдно було всмоктати в себе довiчну дозу брехнi й страху. І тепер не можемо зрозумiти – а як же iнакше?

Куди нам кидатися за порятунком? Розумнiшi Українцi вже переконалися, що нiякої помочi зовнi нiколи не було, не буде й бути не може, тому звертаються до своїх святинь i оберегiв. І серед тих святинь яскраво сяє й манить неперевершений, незабутнiй, мiстичний свiт козацтва. А що ти з того свiту вточиш, коли нiхто його насправдi не знає й не розумiє? Прекрасний рух за масове покозачення захлинається на перших таки кроках – як не горiлкою, то висмоктаними з пальця «програмами виховання» (читай – програмування) молодi, з яких, за трьохсотлiтнiм досвiдом, молодь i собi висмоктує тiльки розвагу, а все iнше легко замiнюється лицемiрством – балачками й показухою.

Та якщо в Українi є козаки – люди, якi над усе цiнують волю, – то вони в першу чергу мають згадати тую воленьку святую, не тiльки степову, а й духовну, з її ВІЛЬНИМ навчанням, яке й забезпечувало найвищу масову грамотнiсть, освiченiсть – а врештi найвищу особисту й нацiональну гiднiсть. А пригадавши цю визначальну особливiсть козацького виховання, повстати – не залiзяками, а духом – проти злочинної ПРИМУСОВОЇ системи освiти, яка ще в дитинствi перетворює людей на полохливих ледачих рабiв.

Лiтература:

  1. Фритьоф Капра. Паутина жизни. Пер. с англ. – К.: «София"; М.: ИД «Гелиос», 2002.
  2. Трохим Зiнькiвський. Молода Україна, її становище i шлях. «Берегиня», число 2-3, 1993-94 р., сс.. 4-25 (передрук видання 1890 р. в Петербурзi).
  3. Л.Н. Толстой. Педагогические статьи. 12- е изд., Москва, 1911.
Теги:

Схожі статті

  • 06.05.2016
    1227

    Визначення прiоритету iнтересiв дитини в усiх сферах життя держави та суспiльства закрiплено у

    ...
  • 13.05.2016
    1965

    Нещодавно Президент України оголосив про введення у школах християнської егики (чи Закону

    ...

Медіа