"Лютѣ бо граду тому въ немъ же князь оунъ, любѧи вино пити съ гусльми и съ младыми свѣтнїкы" (Повість минулих літ, 6523 р.).

Гуслі — найдавніший струнно-щипковий інструмент, існував ще від часів Київської Русі, що засвідчено численними документами і авторитетними дослідниками: Ібн-Дастом, І. Рігельманом, П. Кулішем, М. Сумцовим, М. Лисенком та інш.

VMEnsembleа)(Укр. гуслі, барокко)

Інструмент мав форму трапеції з доволі великим і глибоким корпусом, мав від одинадцяти до тридцяти струн. Стрій їх переважно діатонічний. Гуслі тримають на колінах і грають пальцями обох рук. На гуслях грали супровід до співу, а також в ансамблях, музику до танців, що показано на фресці Софійського собору початку XI ст. В «Слові про Ігорів похід» є оповідь про те, що Боян співав із супроводом на гуслях. Мали велике розповсюдження. Глухівська школа випускала гуслярів-професіоналів (XVIII ст.).

Серед скоморохів, зображених на фресках Софійського собору на початку XI ст., поряд з виконавцями на лютні, сопелях і тарілках бачимо і гусляра. Якщо зважити на те, що гусляр в цій композиції зображений на першому плані, напрошується висновок, що гуслі в ансамблі скоморохів були провідним інструментом. З цього зображення довідуємось про особливості будови гуслів і спосіб гри на них, про те, що на гуслях не лише супроводжували свій спів, але й грали в ансамблях музику до танців — на фресці показано, що в супроводі інструментального ансамблю інші скоморохи (виконавці на сопелях і тарілках) танцюють.

б) sofiyskiy sobor 136(гуслі на фресці Соф. Соб.)

В «Слові о полку Ігоревім» говориться, що Боян співав з супроводом на гуслях:

«Да той, браття, наш Боян
Тож не десять соколів він на лебедів пускав,
А свої літучі персти він на струни накладав;
І живії струни славу самі грали тим князям».

Уже в Київській Русі були відомі імена народних співаків-гуслярів: «соловья старого времени» Бояна, «словутного певца» Митуса, «певца гораздого» Мануйла та інших.

Отже, є всі дані, що гуслі вперше створені стародавніми слов’янами на території теперішньої України. Про це, зокрема, свідчить згадувана фреска Софійського собору. На користь цієї думки говорять також і численні пізніші факти.

«Гусельна гра в XVIII ст., — пише Тихомиров, — користувалась увагою і при дворі. Ще в 30-х роках цього сторіччя згадується придворний гуслист Маньковський. Український підскарбій Яків Маркович у своїх «Дневных записках» повідомляє, що дочка Федора Карпеки виїхала в Петербург і там вийшла заміж за Маньковського, гуслиста при дворі. Така повага до придворного гуслиста. На початку 1730-х років при дворі служив також гуслист Киріак Кондратович... За наказом якогось Н. П. Петрова, що залишив ці відомості, Кондратович був потім перекладачем при Академії наук, а освіту здобув у Київській духовній академії».

Треба гадати, що гусляр Маньковський, як і Кондратович, були українцями і на службу при царському дворі були взяті саме як музиканти. Набір музикантів і співаків до царського двору і церковних хорів столиці Російської держави практикувався задовго до тих часів, про які говорить Фамінцин. Для підготовки кадрів придворних музикантів у Глухові 1738 р. за наказом царського двору засновано школу, де музично обдарованих дітей з усієї України і навіть дорослих козаків вчили співати, грати на скрипці, гуслях та бандурі і потім відправляли до царського двору. Хто опирався — забирали силою. Взагалі співаки, гуслярі та бандуристи українського походження високо цінувались при царському дворі. Ось що з приводу цього пише Д. П. Тихомиров:

«В капелі цариці Єлизавети Петрівни згадуються два бандуристи — Любисток і Нижевич і два гуслисти — Созон і Григорій Черняхівські. Матеріальне становище цих бандуристів і гуслистів було навіть краще від становища оркестрантів, які входили в капелу».

Широко відоме ім’я гусляра В. Ф. Трутовського з Харківщини, який уклав перший збірник народних пісень під назвою «Собрание русских простых песен с нотами», виданий у Петербурзі протягом 1776—1795 рр. у чотирьох частинах. Придворний співак і камергусляр, як його тоді називали, записував не лише російські, а й українські народні пісні, до яких додав музичний супровід. Деякі українські народні пісні входили в постійний репертуар гуслярів. Одну з них під назвою «Ой під вишнею, під черешнею» в супроводі гуслів записав придворний композитор і капельмейстер французької опери в Петербурзі Франсуа Андрієн Буальдьє. Її наводить у своїй капітальній праці з всесвітньої історії музики бельгійський композитор Франсуа Жозеф Фетіс.

Згадуються гуслі також в українських народних піснях:

Їхали купці харківці,
Стали явора рубати,
Тонкі гуслоньки тесати.

З весільної пісні (а весільні пісні, як і всі обрядові, належать до найдавнішої верстви народної творчості) дізнаємось про те, що гуслярі брали участь у цьому сімейному святі:

Гуслі гудуть, до двору йдуть, наряжайся (або: «рано-рано»),
Наряжайся, дівко Палазю, візьмем тебе!

Хоч я й наряжуся, а вас не боюся: єсть у мене,
Єсть у мене мій батенько — не дасть мене!
А що мій батенько ворітця відчиняє, рано-рано,
Що він же ті гуслі у двір пускає — ранесенько.
Гуслі гудуть, до хати йдуть, наряжайся,
Наряжайся, дівко Палазю, візьмем тебе!
Хоч я й наряжуся, я вас не боюся: єсть у мене,
Єсть у мене моя ненька — не дасть мене!
А що моя ненька хату відчиняє, рано-рано,
Вона тії гуслі з хлібом зустрічає — ранесенько.
Гуслі гудуть, до столу йдуть, похиляйся,
Похиляйся, дівко Палазю, візьмем тебе!
Ох я й похилюся, я вам покорюся, рано-рано,
Бо моя родина віддає мене — ранесенько!

Ці приклади ще раз підтверджують, що яворчаті гуслі здавна і довго побутували на Україні. І все ж гуслі не втрималися в складі українських народних інструментів. З півдня Русі вони поступово розповсюдились на північ і зрештою стали національним інструментом російського народу.

Чому ж гуслі не утримались там, де їх створено? Одну з причин, правда, не основну, пояснює в уже згаданій праці О. Фамінцин, а за ним і М. Лисенко. В поміщицькі будинки Росії і особливо України почали надходити з Західної Європи більш досконалі інструменти, зокрема клавесин, а пізніше фортепіано, які поступово витіснили з ужитку гуслі. В той самий час вони поширювались у більш віддалених і глухих районах Росії, зокрема на її північних просторах. Залишились побутувати гуслі й на Україні, але переважно у попів та бідних дворян, переходячи в спадок поколінням, які були неспроможні купити дорогий клавесин чи фортепіано. В «Записках» В. І. Ярославського повідомляється, що його дядько Діомін Петрович «добре грав на гуслях і вчив церковних півчих» ще в кінці XVIII і на початку XIX ст. В цей час в Україні були переважно удосконалені столовидні гуслі, на них можна було почути досконалу гру когось із духовенства чи дворян, які, власне, зберігали і розвивали на Україні мистецтво гуслярів. Високої думки про їхню виконавську майстерність був музикознавець Я. Штелін, який писав, що вони

«настільки володіють цим інструментом, що чудово, з винятковою виразністю виконують найновіші італійські композиції з театральних балетів, оперних арій і цілі партити найскладнішої гармонізації».

Цей автор далі відзначає, що гуслі звучать краще клавесина. Саме такими вправними гуслярами були вже згадані Маньковський, Кондратович, брати Черняхівські та Трутовський.

Однак незаперечним залишається факт, що клавесин і фортепіано поступово витісняли з ужитку гуслі. Вже в XIX ст. на Україні вони зовсім не зустрічаються. Проте вся аргументація Фамінцина і Лисенка не пояснює, чому ж не збереглися гуслі серед широких кіл населення України. Тут побіжно нагадаємо, що гуслі стали основою для створення українським народом більш досконалого інструмента — кобзи, або бандури, які витіснили їх із музичного побуту України.


  • И. Штриттер, Известия византийских историков, объясняющие российскую историю, ч. I, СПб., 1770, стор. 54.
  • Цит. за кн. Д. П. Тихомиров, История гуслей, Тарту, 1962, стор. 15.
  • Див. Д. П. Тихомиров, История гуслей, стор. 19.
  • «Слово о полку Ігоревім», К., 1953, стор. 74.
  • А. С. Фаминцын, Гусли — русский народный музыкальный инструмент, СПб., 1890, стор. 18.
  • Д. П. Тихомиров, История гуслей, стор. 37.
  • Д. П. Тихомиров, История гуслей, стор. 37.
  • А. А. Потебня, Объяснение малорусских и сродных народных песен, т. II, Варшава, 1883, стор. 215.
  • Д. Ревуцький, Золоті ключі, вип. 3, К., 1929, стор. 6.
  • М. В. Лисенко, Народні музичні інструменти на Україні, К., 1955, стор. 45.
  • «Киевская старина», т. XIX, К., 1887, стор. 111.
  • Я. Штелин, Музыка и балет в России XVIII века, Л., 1935, стор. 74.
  • Детальніше про це — в підрозділі «Кобза, або бандура».
  • Цит. за кн. Д. П. Тихомиров, История гуслей, стор. 8.
Теги:

Схожі статті

  • 24.06.2016
    1070

    22 травня цього року Україна відзначала свято - День перевезення в Україну праху великого

    ...
  • 18.05.2016
    4044

    380 років від дня народження Марусі Чурай (Чураївни, 1625-1653), легендарної української

    ...

Медіа