380 років від дня народження Марусі Чурай (Чураївни, 1625-1653), легендарної української народної співачки, поетеси та композитора.

На пригірку, у вишневому садку стояла невелика хата. Звабно біліла, вікнами дивилася на широку леваду, на те, як там цвіли кущі калини та повз них стелилася стежка до річки Ворс­кла. Біля її берега вода, мов оте люс­терко, відбивала схилені верби та зо­рі, що світилися у високості неба. Нев­довзі місяць розсипав срібло на сади, на леваду. Від цього все довкола стало якимось незви­чайним, казковим. Один по одно­му почали сходитися до господа­ря вишневого садка, урядника Полтавського козацького полку Гордія Чурая його друзі, сусіди. Було гарно, затишно. Козаки зга­дували військові походи. А на призьбі сиділа тендітна дівчинка із замріяними очима, уважно слу­хала їхні оповідки. В її уяві поста­вав широкий степ і як поверта­лися з походу козаки. Веселі їдуть на баских конях. Ось повер­нули на греблю, обсаджену вер­бами. А їм назустріч вийшли у святковому вбранні жінки, дівча­та, діти біжать...

Та ось один із козаків звернув­ся до Гордія:
-Пане уряднику, заспіваймо про нашого Морозенка.

Чоловіки підвелися, стали півколом, бо негоже, сидячи, спі­вати таку пісню. Задушевно спі­вають, і, як водилося в Україні, на два голоси. Серед них особливо вирізняється дзвінкий, сріб­ний голос Гордія, що виводить з почуттям:

Ой Морозе, Морозенку,
Ти славний, козаче,
За тобою, Морозенку.
Вся Вкраїна плаче...

Коли співали козаки, всі вони зда­валися дівчинці надзвичайно гарними. Слова і мелодія схвилювали до сліз. Нишком пішла в хату... Після таких ве­чорів з піснями у садку ранками прос­тувала на леваду до верб. Там стоя­ла замріяна і вже слухала музику віт­ру, що дихав свіжим степом, вічністю, та тонкі мелодії квітів, трав. Жінки ба­чили самотню дівчинку на леваді, то­му казали Горпині:
-  Вона не така як усі діти.
- Та ні. Просто вразлива, сором­лива. Ото й гуляє сама, - відповідала їм. Маруся вродою вдалася в матір. Бу­ла справжня красуня: мініатюрно складена, невеликого зросту, струнка, як струна, з тонким вигнутим станом, задуманими темно-карими очима під густими бровами, що горіли, як вогонь у кришталевій лампаді, з привітним ви­разом тонкого, матового кольору, зас­маглим личком. Голову дівчини покри­вало розкішне чорне, як ніч, волосся, заплетене ззаду в широку косу до ко­лін. Чарівність дівчини довершував ма­ленький рот з повними, як червоний мак, вустами, з білими, як перламутр, зубками. Але при цьому а Марусі Чу­рай було невелике круто випукле гла­деньке чоло і з тонкими ніздрями ніс. Носила Маруся тонку білу вишиту со­рочку, під якою окреслювався вираз­ний бюст, та плахту, що вся мінилася, веселково сяяла кольорами.

У дівчину з чарівною вродою та доб­рим серцем, котра, до того ж, мала чу­довий голос і майстерно співала пісні, які складала з різних приводів, закохувалися парубки, проте часто... безна­дійно. Бо характером донька Горпини вдалася в батька, в людину чесну, хо­робру й горду, котрий умів постояти за себе. Гордій дуже любив свою Вкраїну і ненавидів її ворогів. Ніде і нікому не прощав зради. Цьому вчив і Марусю.

Якось під час сварки з одним шлях­тичем, не витримавши його знущань з українського народу, вихопив шаб­лю і зарубав гонористого злого польського пана. Відразу подався на Січ до гетьмана нереєстрового козацтва Павла Павлюка. З ним брав участь у походах проти поль­ської шляхти. Під час жорстокого бою під Кумейками в 1637 році Чу­рай з гетьманом і старшиною пот­рапив у полон до польського ко­ронного гетьмана Потоцького, їх привезли до Варшави і там стра­тили в 1638 році. Відважний уряд­ник користувався у полтавців ве­ликою любов'ю. Оплакуючи його трагічну загибель, народ склав про нього пісню:
-  Орлику, сизий Орлику, моло­дий Чураю!
-  Ой забили ж тебе ляхи в сво­єму краю.
-  Ой забили ж тебе ляхи із твоїм гетьманом...

Важко пережила Маруся втра­ту батька. І стала вона складати пісні про козаків, про свій рідний край. Часто ходила на леваду, де мала свій улюблений куточок. Тут гуляла, мріяла біля верб. І прихо­дили до неї одночасно слова і ме­лодія. Та такі неповторні й гарні, як і сама Маруся. Серед них особ­ливо мелодійними були: "В кінці греблі шумлять верби", "Летить галка через балку", "Віють вітри, віють буй­ні", "Чого ж вода каламутна", "На го­роді верба рясна", "Ой у полі вітер віє", "Зашуміла ліщинонька" та багато ін­ших/ У них виливала свій біль щемки­ми рядками:

На городі верба рясна,
Там стояла дівка красна.
Хорошая та вродлива,
Її доля нещаслива.

Надзвичайно талановита дівчина нерідко навіть розмовляла віршами/ Вони самі вихлюпувалися з її серця, як щедре весняне проміння сонця. На­роджена для любові, вона не знала її радощів, а все своє гаряче, ніжне сер­це по краплині сточила в неперевершені пісні, що й зараз вражають нас глибиною і щирістю висловленого в них почуття, чарівністю мелодій:

Ой у попі вітер віє,
А жито половіє.
А козак дівчину та й
Вірненько любить,
А зайнять не посміє.

Не видумана, реальна наша укра­їнська Сафо - Маруся Чурай зацві­ла калиною, простелилась барвінком на луках нашого народного мелосу. Часто, особливо зимовими вечора­ми, у Полтаві на одній із вулиць зби­ралися на вечорниці дівчата та хлоп­ці. Пряли килими, вишивали гладдю сорочки. До них приходила з новою піснею Чураївна. Любили дівчата її за добре серце, незвичайну вроду, але найбільше за її божий дар - склада­ти і співати пісні. Затамувавши подих, слухали вони Марусю. Потім вивча­ли нову пісню і співали всі. А через кілька днів її співали всі полтавці. До­сить часто їздили полтавські дівчата на ярмарки в інші міста України. Там співали Марусині пісні. Від них і піш­ли вони в люди, перемогли плин нес­тримного часу, і поетична нива Чура­ївни, ставши народною, заквітувала по всій землі українській.

...Йшов 1648 рік. Тоді почалася на­ціонально-визвольна війна українсь­кого народу проти польської шляхти. Її очолив талановитий полководець, мудрий державний діяч Богдан Хмельницький. Піднявся на бороть­бу з поневолювачами і Полтавський полк, в якому були знайомі Марусі Чу­рай молоді козаки Іван Іскра та коха­ний Григорій Бобренко.

...Ідеш, буває, полем. Здалека ба­чиш гарну криницю. Підійдеш близь­ко, подивишся, а вона всередині... по­рожня, без води. А ось в людську душу-криницю просто не зазирнеш. Ма­руся покохала вродливого Гриця Бобренка, але з мілкою душею, що не вмів цінувати красу, глибокі почуття, а спокусився на багатство. Та й мати його не хотіла знати бідної сироти Ма­русі. Тоді від болю і образи створила Маруся неповторну, сповнену людсь­кого болю "Засвіт встали козачень­ки". Співали її повільно, наповнюючи мелодію сумом і печаллю:

Засвіт встали козаченьки,
В похід з полуночі.
Заплакала Марусенька
Свої карі очі...

У ній поетеса і співачка правдиво пе­редала тогочасну дійсність. Адже коза­ки, готуючись до походу, вставали вдос­віта (засвіт) і скликали військо не свистом, який зовсім не був притаманний козацькому побуту.

Сигналами для збору в козаків бу­ли гучні удари литавр. Коли цю пісню співали у повільному темпі, то вимов­ляти слова "засвіт встали" не важко та згодом темп пісні прискорився, і во­на з ліричної стала бойовою козаць­кою піснею.

Поетичне обдарування Марусі Чу­рай розцвітає пишним цвітом, її осо­бисті переживання, туга за коханим перетворюються в нові й нові поетич­ні рядки, в нові пісні та думи. Напев­но, саме на цей час припадає ство­рення Марусею таких пісень: "В ого­роді хмеленонька грядки устилає", "Тужить-гуде дібровонька", "Ой не хо­ди Грицю", "Сидить голуб на березі".

Є прадавні скарби, що намертво лежать у землі, і живі скарби, що йдуть по земпі від покоління до покоління, огортаючи чаром людську душу. До та­ких національних скарбів належить і наша лірична пісня.

Гортаючи сторінки сивих віків, ми вчитуємось в прості слова пісень, зна­ходимо золоті ключі їх мелодій - тоді нам відкривається багато таємниць, ми чуємо голоси великих творців, іме­на яких розгубила історія. І тільки ін­коли, крізь димову завісу часу, вима­льовується схожа на легенду постать творця. До таких постатей належить славнозвісна народна поетеса, спі­вачка Маруся Чурай.

Образ цієї чарівної, талановитої дівчини з Полтавщини хвилював ба­гатьох митців. Так, Марусину пісню "Ві­ють вітри, віють буйні" батько нової ук­раїнської літератури Іван Котляревсь­кий використав у своїй "Наталці Пол­тавці", видатний національний компо­зитор Микола Лисенко - в одноіменній опері "Наталка Полтавка".

Їй присвятили свої натхненні рядки великі поети України Максим Риль­ський, Володимир Сосюра, сучасні по­ети Ліна Костенко, Микола Луків. А чудові пісні Марусі Чурай "В кінці греблі шумлять верби", "На городі верба ряс­на", "Посадила огірочки", "Ой у полі ві­тер віє", "Засвіт встали козаченьки" та інші, майстерно аранжовані українсь­кими диригентами-композиторами Олександром Кошицем, Миколою Лисенком, Григорієм Верьовкою, увійшли до репертуарів таких славнозвісних ко­лективів, як заслужена хорова капела "Думка", Черкаський народний хор, На­ціональний заслужений академічний народний хор ім. Г. Верьовки, заслу­жена капела "Трембіта" та інших.

Понад три віки нас чарують пісні, створені Марусею Чурай (1625-1653 рр.), три віки любові вона подарува­ла людям. А попереду і в неї, і у них вічність, бо велика любов і велика творчість - невмирущі.

Пісні Марусі Чурай

Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі, -
Виплакала Марусєнька
Свої ясні очі.

Не плач, не плач, Марусенько,
Не плач, не журися,
Ти за свого миленького
Богу помолися!

Стоїть Місяць над горою,
А Сонця немає.
Мати сина в доріженьку
Слізно проводжає:

-Іди, іди, мій синочку,
Тай не забавляйся,
За чотири неділеньки
Додому вертайся!

-Ой рад би я, матусенько,
Скоріше вернуться,
Та щось мій кінь вороненький
В воротях спіткнувся.

Ой Бог знає, коли вернусь,
В якую годину;
Прийми ж мою Марусеньку.
Як рідну дитину!

- Ой рада б я Марусеньку
За рідну прийняти
Та чи буде ж вона мене,
Сину, шанувати?

-Ой, не плачте, не журітесь,
В тугу не вдавайтесь:
Заграв мій кінь вороненький.
Назад сподівайтесь!

* * *

На городі верба рясна (2)
Там стояла дівка красна.

Хорошая та вродлива, (2)
Її доля не щаслива,

Її доля не щаслива, (2)
Нема того, що любила

Нема його тай не буде - (2)
Розраяли вражі люди.

Розраяли-розсудили, (2)
Щоб ми в парі не ходили.

А ми в парі ходить будем, (2)
Як любились, так і будем!

* * *

Ой у полі вітер віє,
А жито половіє,
А козак дівчину та й вірненько любить
А зайнять не посміє.

Ой, тим її не займає,
А що сватати має,
Ой, тим же він, ой, та й не горнеться,
А що слави боїться.

Сидить голуб на черешні,
А голубка на вишні,
Ой, скажи, ой, скажи, серце дівчино,
А що в тебе на мислі.

Теги:

Схожі статті

 

Медіа