Виростеш ти i почнеш дiзнаватись про славу героїв,
Батькову славу пiзнаєш i мужностi мiць непохитну.
Вергiлiй

Ми так часто вживаємо слово «герой», що зовсiм не замислюємося над глибинним його значенням: герой фiльму, герой роману, малюк, розмахуючи шаблею-лозиною, також заявляє, що вiн – герой. То хто ж такий – герой? Це ми спробували з’ясувати iз завiдуючим вiддiлу iсторiї психологiї Інституту психологiї iм. Г. С. Костюка АПН України кандидатом психологiчних наук Володимиром Куєвдою.

– Слово «героїзм», як свiдчать джерела, грецького походження, але прижилося воно як наше рiдне. Є навiть такi мiркування – вони недостатньо обгрунтованi – що починається воно десь вiд грецької Гери, дружини Зевса, володарки всiх Богiв. Заведено вважати, що героїчна людина, це, по- перше, гiдний, достойний наш пращур, той, що є зразком для наслiдування – вiдважний, смiливий, тощо.

Так от, як нас вчили? Будьмо ж справедливi – героїзм на слуху у нас – це Олександр Матросов, Зоя Космодем’янська. Але чи насправдi воно так? Чи такий то вже героїзм? І що стоїть за героїзмом?

Є багато непомiтних людей, якi з’являються десь там. І потiм, зовсiм не прагнучи слави, визнання, популярностi працюють в iм’я цiєї землi. Це герої, чи нi? І якщо подивитись крiзь призму таких мiркувань, скажiмо, на механiзми надання високого статусу Героя України – ми побачимо, що не про тих героїв iдеться, якi кидаються на амбразуру. Скажiмо ось, Іван Дзюба – Герой України. Так, вiн – Герой. Хоча, свого часу на нього нападалися i звинувачували у слабкодухостi й мало не у вiдступництвi. Добродiя Дзюбу так переслiдували iдеологiчна й державна машини, що в нього безвихiдь була. Його з, вже на той час, не зразковим здоров’ям, запроторили до в’язницi й пообiцяли випустити за умови, що вiн пiдпише лист-покаяння. Так от, нiби то вчинок слабодухої людини. Але! Вiн вийшов на свободу для того, щоб продовжити всiй героїчний життєвий шлях. І те, що Дзюба зробив сьогоднi для України, для своєї землi, свого народу – належить до найвищих зразкiв, скрижалiв героїзму, достойництва…

– Можливо, в цьому випадку героїзмом було i те, що вiн зберiг власне життя…

– Безумовно, як елемент, як необхiдну умову вияву. От вiн зараз видав книжку про Шевченка. Я трохи займався дослiдженням Шевченка, як психолог. І я низько схиляюся перед цiєю людиною i за цю роботу – я вже мовчу про «Інтернацiоналiзм, чи русифiкацiя?» та iншi його роботи.

– То героїзм – це те, що є зразком для наслiдування…

– Розумiю, до чого ви ведете. Так, герой – це вiдважний, смiливий, тощо. Проте, за тим стоїть ще одна риса, яка майже нiде не проходить: є безглуздий героїзм. Скажiмо, пiти стрибнути з мосту, чи з восьмого поверху з парашутиком – ну я щось тим доведу. А в iм’я чого? Але, на жаль, от на таких, i десь приблизно подiбних речах, сформували у нас уявлення про героїзм, i заохочення, чи пiдбивання до подiбних вчинкiв, як героїчних. Скiльки ми знаємо, особливо в пiдлiтковому, юнацькому вiцi калiцтв, навiть вбивств на грунтi отакого повного безглуздя.

– Отже, героїзм i безглуздя – не сумiснi…

– Це перша – основна теза. Будь який героїчний вчинок, має грунтуватися на усвiдомленостi, рацiо цього вчинку – його розумностi.

Говорячи про Чорнобиль, я розумiю цих хлопцiв. Вони клали голови, i ризикували iстотно – бо не всi знали рiвень загрози. Але вiйськовi частини, якi брали участь у лiквiдацiї наслiдкiв аварiї – то були спецiальнi структури – i тих, якi їхали, iнструктували. Тобто, вони розумiли, на що йдуть. Це правда – героїчнi вчинки. Вони розумiли, що своїми тiлами вони закриють країну i, за великим рахунком, свiт.

А Олександр Матросов – за що воювала ця дитина? Менi її жаль. Мабуть вiн силь- ний духом. Але в нього було вiднято свiдомiсть: за що, в iм’я чого вiн воює. Ми вiдвоювали, вiдбилися вiд одних для того, щоб потрапити пiд п’яту iнших.

Так от, усвiдомлення вчинку. Як правило, усвiдомлення, рацiональнiсть вчинку грунтується на утвердженнi не свого особистiсного, а суспiльного, громадського – в масштабах навiть народу. Це дуже важливо. І в цьому планi у нас є цiкавi зразки, якi до цього часу ледь заторкнутi щодо неоднозначностi героїчних вчинкiв. Ось Тарас Бульба: хто сумнiвається в тому, що вiн здiйснив героїчний вчинок, не залишивши ляховi навiть люльки-символу? Але при тому ми не враховуємо, що iз-за неї вiн обезголовив своє вiйсько. Правда, люлька – це важливо. Але це не прапор.

– Таким чином, героїзм – це вчинок рацiонально виважений, усвiдомлений…

– Так, i як пожертва самим собою, для родинного, але, як правило – суспiльного блага. І я на Дзюбi зупинився – вiн так пiдручно зiйшов. Але, даруйте, життя Лесi Українки – це героїзм. І при тому – героїка, якої треба пошукати. Розумiючи, що приречена своїм здоров’ям – вона ж змалечку знала про це – такого налопатити, ми ще до кiнця й не знаємо, що. Бо 12-титомник, виданий досi, не вiдбиває належною мiрою Лесi. До цього часу багато не надруковано або друковано не так. Ми знаємо тих редакторiв…

Тут до слова – про Симоненка. Йому ж легше було вдатися до якогось, навiть незначного, компромiсу i його б на руках носили. Але ж вiн не змiг того зробити i в 28 рокiв хлопця не стало. Його, як показують останнi свiдчення, просто вбили – абсолютно нi за що тяжко побили на вокзалi. І то вже спричинило його смерть. Так от ця тихенька, нiбито непомiтна постать, була настiльки страшна для ворогiв України! Тому й редагували його безбожно, до невпiзнання. У Симоненка є народний гiмн: «Ви, байстрюки катiв осатанiлих! //Не забувайте, виродки нiде: народ мiй є.// В його волячих жилах //Козацька кров клекоче i гуде» – так у Симоненка. Що зро- били? В його «гарячих», а не «волячих» жилах кров тече. Потiм: «гаряча кров пульсує i гуде». І – уже немає тiєї потуги.

Коли йдеться про опору героїзму, ми маємо говорити про внутрiшнiй стрижень потенцiалу, який виробляє свою лiнiю, суголосну iз найвищими цiнностями цiєї землi, цього ладу, народу – без народу нiкуди. Героїзм для самого себе – то не героїзм, а кар’єризм. І цей потенцiал вiн десь накопичує, а чи десь iмпульсивно, акумулятивно видає в певний час – розряджає його на користь, добро для народу. «Де общеє доброго в упадку – забудь отця, забудь i матку» – це Котляревський.

От вчинок Котляревського. До речi, я представляю лабораторiю iменi Володимира Романця. Вiн, академiк психологiї, розробив теорiю вчинку, яку класифiкує так: ситуацiя, мотивацiя – дiя, пiслядiя. Сюди дуже гарно вписується героїзм: залежно вiд ситуацiї, людина готується або до стрибка, або йде повiльна реалiзацiя. І коли є загроза державi, коли спiльне добро в упадку… В нього навiть є стаття про Котляревського, як героїчний вчинок… От «Енеїда» здавалось би. Ну подумаєш, бурлеск – козаки там горiлку п’ють… Але ж це на нерозумну, не здатну аналiзувати людину. Насправдi ж, в такiй формi вiн, для того часу, пiдняв дух козацтва i дух народу на рiвнi кращих античних зразкiв. Я вже мовчу, що героїчним вчинком Котляревського є те, що вiн вперше вiдважився писати цiєю мужицькою, як тодi вважалось, мовою. Чому Шевченко про нього сказав «Будеш, батьку панувати, //Поки живуть люди,// Поки сонце в небi сяє – //Тебе не забудуть»? Тому, що вiн перший почав писати так, як говорять. Власне кажучи, вiн, а не Шевченко, є основоположником української мови. Шевченко вже пiдпрацював. У нього була уже база Котляревського. Те що зробив Іван Котляревський своєю «Наталкою-Полтавкою» i т. д. дорiвнює найвищому героїзму. Ви звернiть увагу, що генiальний Сковорода… Правда, генiальний Сковорода – при всiй його величi, генiальностi, визнанiй свiтом… Вiн же жив iз Котляревським, в одному мiсцi, i в один час, розмовляли однiєю й тiєю ж самою мовою. Почитайте Сковороду й почитайте Котляревського. Котляревський мовно – це сучасник наш, а Сковорода якийсь академiчно заангажований в штучностi церковнослов’янщини. Чому? Тому, що нам накинули той штиб неприродностi, неправильностi, мовлення i письма. І треба було мати мужнiсть, i правда, героїчну вдачу, Котляревського… Вiн, до речi, козак. Ви про це знаєте? Коли французи прийшли сюди, вiн очолив козацький полк, i воював з французами. Це до слова – про це мало хто знає.

– А на чому грунтується героїчний потенцiал?

– На ментальностi, або вдачi. Нема ментальностi – не буде героїзму. Вона визначає 2 дуже важливi, я би сказав – паспортнi риси людини. Перше – це прив’язанiсть до цеї землi народження i проживання – вiдданiсть, або патрiотизм. Причому, патрiотизм часто в своїй основi має неусвiдомленi джерела. От прихильнiсть: просто не хочу їхати звiдси – i все. Менi особисто в 90-тi роки наша дiаспора не раз пропонували поїхати в Штати – там гарно влаштуєшся тощо. В мене навiть сумнiву не було, що я не здатен цього зробити. Я неловко почувався би там. І мене там би мучила совiсть, що я кинув цю землю у бiдi. Я не вiдношуся до якихось там особливих, вважаю, що це – норма. А iнше – поширене – є не нормою, а аномалiєю. І не повинне бути. Бо то – шлях на вимирання, а це – шлях на утвердження. Адже вiдомо, що невеличка групка часто робить перевороти до здорового.

А з вiдданостi своїм ментальним ознаками, або вдачi, народу – i система цiнностей: на якi орiєнтується, якi сповiдує людина. Бо, якщо хочете, одне з визначальних – це ментальнi цiнностi. В нашого народу є багато iсторичних актiв, ще десь 15- 16 столiття, якi засвiдчують їх iєрархiю. Ми знаємо, що найцiннiше – це життя людини. Нiби то. Акти засвiдчують: ет нi, не життя – честь найцiннiша. Честь i гiднiсть. Якщо того немає, то життя – навiщо? Не варто жити, якщо я втратив честь. Безчесна людина не достойна жити. Або кров’ю змивай, або щось роби з собою.

Друге – це свобода. Як у неволi жити – то лiпше не жити. Хiба то життя, в неволi? Згадаймо козацькi невольничi страждання, i не стiльки тому, що мучили, а тому, що вiдривали вiд землi. Дивно, про це майже не говорять, бо не знають про це. Козаки в турецькiй неволi, зокрема, мрiяли не про багатство, а знаєте про що? Про яснi зорi i тихi води – як iдеал.

Я довго думав над тим: вiдкiля це воно є, що це таке? При чiм тут яснi зорi? Можна подумати, що в Туреччинi не такi яснi зорi i тихi води. І лише з часом, дослiджуючи нашу ментальнiсть, мiфологiчну залежнiсть нашу, сформованiсть iз тих фантастично далеких глибин зрозумiв, що ясна зоря i тиха вода – це, за нашим мiфом – поєднання космiчної стихiї вогню i землi- води. Вони утворили людину – так каже мiф. Воно десь там глибоко метафоризувалося, i вилилося в такий унiкальний образ. Прапор звiдцiля жовто-блакитний (а не навпаки, як маємо зараз) – як iдеал свiтотворчий. І оцi джерела збереження своєї самобутностi й гармонiї людини з довкiллям, в часо-просторi – вони є запорукою її мiцностi й життєздатностi.

До слова, ми майже нiчого не говорили про колективнi героїчнi вчинки. А це був правда героїчний вчинок, що народ, у якого його державнi народницькi святi, священнi iдеали були зневаженi, спотворенi, огидженi (ви ж пам’ятаєте: «етi бандєровци, ето же ужас... І етi жовтоблакiтнiкi. Ето Петлюри…» І цей народ, здавалось би, забитий, затурканий, який майже нiчого не знав про прапор, а лише негативне – раптом проголосував за нього. А чому? Ментальнiсть. Оте глибинне, пiдкоркове, колективне несвiдоме – воно спрацювало i визначило вектор, вчинок, i дало нам цi зразки.

– А чому є боягузи i герої?

– Це цiкавий аспект. Будь яке боягузтво, чи страх – не є негативною рисою. Це – рефлексiя самозахисту. І тiльки рацiо, розумiння того, що треба ризикувати жит- тям мотивує людину на героїчнi вчинки… До речi, про рацiоналiзовану Європу. Скажiмо, француз не буде життям ризикувати – вiн рацiональний. Американець також 100 разiв подумає. Ось подивiться, як вони воюють в Ірацi – озброєнi до зубiв, а зробити нiчого не можуть. Ну, перше, це ж – окупанти. Нам розказують, що це – коалiцiйнi вiйська. Ну чим вони вiдрiзняються вiд фашистiв?

Ось французький рух опору гiтлерiвцям, наприклад. У Францiї колаборацiонiстiв тих, що пiшли служити до нiмцiв – у розрахунку на одну людину, десь у чотири рази бiльше, нiж в Українi. Хоча в україн- цiв це було, значною мiрою, виправдано: бо кого вони зраджували? Свiй народ? Вони не зраджували, вони вiдступались вiд тiєї страшної, ще страшнiшої, нiж фашизм, машини. У французiв – рацiо. Вони не будуть так собi кидатись на кулемети тощо. Це козак на палi сидiв i смiявся з ворога – не француз. І йдеться не про те: посидiти на палi, аби посидiти. Нi! Вiн знав – чого сидить. Знав, що за ним стоїть народ, який пiднiметься i змете все те.

Я хотiв би розкрити питання героїзму в Франка. У нього є поема «Похорони», у нас майже невiдома. Мирон – народний ватажок, сформував вiйсько, i майже досяг розгрому ворожої армiї – там йдеться про українцiв i полякiв. Вороги були оточенi i вранцi месники мали добити те вiйсько. І все – наш народ звiльнений. Уночi Мирон переходить до ворога, видає всi таємнi проходи, той нападає i розбиває наше вiйсько. На перший погляд – Мирон – зрадник І на банкетi в короля виступають представники рiзних верств суспiльства i всi вихваляють Мирона, як гiдну людину. Лише генерал сказав, мовляв, на полi бою я тебе шанував, а тут… i пугар кинув в землю. Тут встає Мирон – адже гвалт, скандал – i каже: «Якщо хтось гадає, що я зрадив свiй народ – нi. Ви думаєте, що я вам прислужився? Нi! В такий спосiб вас перемiгши, я б ворога посадив на тронi. Чо- му? Хто вони були, цi люди, якi за мною йшли? Раби слiпi. І вони б не знали, що робити з державою, їм бракувало iдеалу, державного смислу, сенсу. Я їм запалив цю iскру. І вони розвернуться i знищать вас». Розумiєте? Мирон, тобто Франко, пiшов на все. Його ж за те, що вiн є атеїстом, ганьбили i русини-українцi, й поляки його цькували, й нiмцi, й австро-угорцi – хто лише не цькував, а вiн робив свою справу, торував дорогу. І от Мирон каже: «Нi, я дав iдеалу взiрець. І на цьому iдеалi виховаються люди i вас знесуть. Бо якби ми вас перемо- гли в такий спосiб, то тi люди завтра б попросили вас править тут над нами». О! бачите, як непросто?

– Так дiйсно. Володимире Терентiйовичу, то здатнiсть до героїчних вчинкiв це…

– Ментальнiсть, плюс виховання. Знаєте, ми пiд вихованням маємо трiшки iнше розумiння, нiж треба було б. Виховання – це утвердження, вилучення iз генетичної природи людини всiх тих позитивних рис, якi є цiнними для довкiлля, народу, i утвердження їх, як цiнностей. От в чому сутнiсть виховання… Вдача – це природжена риса, а з другого боку, це й вихованi, прищепленi риси.

– А Сковорода говорить ще, що кожен має свiй чин…

– Так. До речi, не Савич, а Григорiй Варсавич Сковорода – вiн же козак. В нього є поняття «сродної працi». Що це таке? Це рiд занять, або чин, яким вiд природи дано займатися. Комусь належиться бути сковородою, а комусь – генсеком горбачовим, який змалечку мрiяв бути керманичем. А Сковорода, коли його кликали до Лаври, мовляв: «Будеш стовпом церкви», пам’ятаєте, сказав: «Вистачить вас i без мене, стовпiв неотесаних». І робив свою справу.

– А як тодi бути з обов’язковою вiйськовою повиннiстю для чоловiкiв?

– Звiдси висновок: не кожен може бути вояком. Я не впевнений, що контрактова форма, особливо для української традицiї, нашої звичаєвостi, є вдалою. Але законодавство, принаймнi, мало би передбачити певний вiдбiр. То складно. Бо багато буде вiдлинювати i ховатись. Але вишкiл козацький проходити – то прекрасно. Інша справа, та, совєтська армiя – вона потворила людину. Я сам її пройшов – три роки служив, проте не шкодую – отримав загартування, i моральне, i фiзичне. Бачте, якщо в мене є дух, то я ж не змосковщився, не зросiйщився… до речi сказати, про гарт. Моє село – пiд Києвом. Коли я був маленьким, у нас у звичаї – зараз на жаль, уже немає – було таке: вечiр гуляли, потiм, на другий день призовник брав свою торбинку, обходив всiх людей, прощався – це ще рекрутський звичай, i казав таке: «Прощавайте, люди добрi. Може комусь щось зле зробив – вибачайте.» Йому казали: «Доброї дороги, вертайся здоровий. І служи з Богом». А в кiнцi додавали: «Дивись, не окацапся.» Тобто, одне з центральних настановлень було фактично: дивись не продайся. Що б там не було – а ти залишися сам собою. Не просто дiтям малим в росiйськомовному середовищi бути самим собою, дуже непросто. Їх цькують, глузують, створюють на них карикатури. І не кожне витримає. І так гартується дух.

– Дух. Душа, власне лежить в iншiй площинi?…

– До духу й душi. Я так розумiю, що йдеться про героїзм, як вибiр мiж вектором, спрямованим на задоволення своїх потреб, i пожертва в iм’я. От Франкове все життя. Це – офiра, як вiн казав. І кожен з нас це знав, що «шани нам не буде за цей кривавий … путь …, коли проб’єм i вирiвняєм всюди, як нашi костi … згниють» І вiн розумiв це. Але в iм’я майбутнього свого народу свiдомо йшов тим шляхом… Вiн же – син простолюдина-коваля – все життя прожив в злиднях. Коли прийшов до Рошкевичiв зi своєю торбинкою з пожитками, з палицею через плече, вони були приголомшенi: як це їхня донька священика з тим селюком спiзналася. Через кiлька мiсяцiв, пiд орудою своїх друзiв, вiн став дендi, як тодi його називали. Але мова не про те – вiн в душi залишився селянином. І як правильно каже Ярослав Грицак – вiн зараз видав унiкальну книжку про Франка – що тодiшнє, як i теперiшнє, до речi, село, було мiрилом цiнностей i вартостей, накопичених народом, а не мiсто – спотворене, пожадливе, яке розвивало у людей скряжнiсть, жадобу до грошей, багатства...

А сьогоднi нам, народу цiлому, нав’язують те, що не є цiнностями. Мовляв, людина гiдна – це та, яка їздить на пристойнiй машинi, має пристойну дачу, велику зарплату, кидається грошима в ресторанах – таке вбивають в голову молодi.

Насправдi що це? Чому нинi стало непристойним питати: «Яка в тебе зарплата?» Це в той час коли нормально, якщо люди кажуть: «Я зробив таку-то роботу, заробив такi-то грошi, i тому я можу справити i те i те». То чому стало непристойно питати про зарплату? Та тому, що йдеться про неправедну, грiшну зарплату. Й не зарплату, а крадене…

– Чи залежить поведiнка в екстремальних ситуацiях вiд людини, чи тут головну роль вiдiграють обставини?

– Безумовно, обставини завжди мають значення, особливо оточення. Коли це десь в лiсi – там можна i зслабобушити. Коли – на виду у всiх людей – воно є вищим контролером твоїх рис достоїнства, вища мiрка, оцiнка вчинку. Це ж зганьбити себе! Тут, як вияв ментальностi, протиставляється, якщо хочете, страх, не за життя, а обезчещення.

– Чи спроможна несмiлива людина на героїчний вчинок?

– Тут багато чинникiв, зокрема, рефлекси, скажiмо, батькiвськi. Приклад: коли аварiйна ситуацiя, i водiєвi в долi секунди треба вибирати – повернути кермо лiворуч, чи праворуч, пiдставити себе, чи пасажира – вiн рефлекторно вiдвертається, рятуючи своє життя. Але це – за умови, якщо поруч – нейтральний пасажир. Якщо – дитина, нормальний батько пiдставляє себе. Я маю конкретнi приклади таких випадкiв. Це – мiкро вчинок, здавалось би. Але з них складається ситуацiя загалом.

А те, що називається патрiотизм – яке у нас абсолютно спотворене – це не стiльки розумiння, скiльки вiдчуття, почуття любовi. Крути не верти, а прив’язанiсть моя – вона не може замiнитись нiчим.

– Менi завжди було незрозумiло – всi народи – французи, американцi, росiяни мають право себе любити. Коли ж українцi люблять себе i свою землю – це « український буржуазний нацiоналiзм», це – величезний злочин…

– Це дуже цiкаве питання. Поясню: нас воюють. Українцiв i державу Україну воюють давно i дуже тяжко. І форма цiєї вiйни– iнформацiйно-психологiчна. Вона має свої конкретнi принципи, методи ведення, послiдовнiсть. Так от, один iз iнструментiв i методiв нищення нас – це нав’язування нам заниженої самооцiнки.

«Кто самий умний? Известно, кто…». А ви… Хiба може хтось бути розумнiшим за «самих умних?» – Боже збав! І оце самоприниження – воно стало майже нормою. Нам пiдсовують Михайла Михайловича Поплавського, як зразок українства. Я вiд нього шарахаюсь – я не хочу бути схожим на Михайла Михайловича. От в чому рiч.

А вiн – розкручений – не сходить з телеканалiв. Нормальним же людям неможливо втрапити на канал. Он – прекрасний Євген Дудар – «Українцi мої, українцi, – каже вiн, – щоб злодюгу, який вигнав, вижив тебе з хати, пiдпалив твою хату, на своїх власних плечах виносити й рятувати його?» – говорячи про Москву, звичайно. – «Де ще подiбне є? Це ми – такi фiлантропи й людинолюбцi». То ви бачили його де небуть на екранах телевiзорiв? На радiо де небуть проскочить – i все. Сцени дають йому? Нi. Так от – оце самоприниження, воно ж поступово перетворює людину в раба – в антипода. Героїзм i раб – це антипод.

– І я дивлюся, що оце самоприниження виховується у нас з дитячих рокiв нашими власними батьками…

– Звичайно. Причому, дуже часто вони хочуть, як краще. Жидiвка своєму, що вилiз на маленького камiнчика захоплено каже: «О, який ти великий». А українська мати – «Не лiзь, дурню, бо впадеш»… Правильно?

До слова: нещодавно було 70 рокiв Стусовi. Стус – герой, чи нi? Без сумнiву – герой. Та вiн не кидався на амбразури нiде, нiяк. Але вiн поклав на кон своє життя – свiдомо пiшов на офiру. … Я знаю, що однiєю з провiдних його життєвих, свiтоглядних, цiннiсних тез була теза про погляд на iдеологiю, зокрема, i про християнство. Бо релiгiя – це ж iдеологiя… Стус пише, цитую: «Руйнування української класичної держави почалося iз накидання цьому народовi християнства». А разом з тим – що у нас твориться сьогоднi? Чим бере Черновецький? Он вчора – тут пiд Києвом – колона з 12 iномарок з величезними прапорами фактично зупинила рух. І що це? «Посольство боже»! – Сандей! Цей iноземець приїхав, щоб розповiдати нам, як треба розумiти бога, i за якими законами нам жити! «Бо я – чоловiк добрий. я роздаю, – ви дивiться, – кому 50, кому 30 гривень, того обiдом нагодував. Бачите, який я добрий?» А Сандей i Черновецький – це одне i те ж. І вiн на цих. опущених до рiвня далi нiкуди, злиденних людях, знову може набрати свої 30 вiдсоткiв, поки ми будемо чубитись.

Боротьба, що розкрутилась довкола посади голови Києва мене дуже насторожує. Я не впевнений, що Юля – принципово краще. Боюсь, чи буде воно мудрiше й досконалiше. Чим займається Юля? Тим самим, що й Черновецький – тiльки масштаби iншi. Там вона, бачте, пенсiї пiдняла, що на межi прожиткового мiнiмуму – на 50, чи на 30 гривень, там по тисячi тих, абсолютно обезцiнених, гривень, кинула. Це попу- лiзм чистої води – i не бiльше. Корiнних змiн немає нiяких. А он Київську Жовтневу лiкарню – ви знаєте, там цiла бiйка за те –хто нищить? Бютiвцi. Це чiтко вiдомо. А по Українi? Вони нищать, затопили Ташлик – українську скарбницю, там же зона була унiкальна, козацька – пороги – це все-все…

Я, до речi, не так давно переглядав затоплення Каховською станцiєю Великого Лугу. Ви знаєте – лiнiя Великого Лугу, де плавнi були – отак точно море затопило. Десь шiстдесят кiлометрiв довжиною i бiля тридцяти кiлометрiв – шириною. Нiко- поль, Микитин Рiг – все потопили. А що там та Каховська? Її можна було i нижче побудувати. А Луг – це святиня! Я вже мовчу про Хортицю. Що там зараз? Кабаки побудували…

До слова, так уже повелося в нашiй iсторiї, що слово « героїзм» у нас досить мiцно «дружить» зi словом «майдан» – як правило, перед походом, вiйсько збиралось там на раду (вiче). І наснажене своїми провiдниками йшли на захист честi..

- Зрозумiв, до чого Ви ведете. Так, нам накинули думку, що майдан – тюркське – i все. І он комунiсти вимагають: «заберiть «майдани», це – « площi». І пiд цим гаслом – накинули нам не нашi « площi». «Площа» у нас – це площа кiмнати, квартири – як територiя. А майдан – таки наш. Досить, для паралелi, привести Індiю i ведичну культуру. Одне з мiст цiєї країни має на санскритi назву: «Калькатi», або «Калькуттi», як говорить зараз переважна бiльшiсть. Так от центральний майдан у Калькуттi знаєте, як зветься? Майдан. Майдан! А паралелi мiж українським i санскритом дуже близькi… Он моє село, пiд самим Києвом. І в нас в центрi, де схрещуються всi дороги – то Майдан. То що це – турки прийшли i нам пiдказали це майданом назвати? І ми пишаємось, що на майданi – тобто, довкола майдану живемо…

Записала Галина Мойсеєва (1) Інтерв’ю вiдбулося влiтку 2008 р.

Теги:

Схожі статті

  • 03.03.2016
    1174

    Українці, ми публіка чемна,
    І тому в нас панує лихвар.
    А нахабна брехня чужоземна —

    ...
  • 03.03.2016
    1369

    Чого іще? Кому тепер не ясно,
    Що наше не належить нам давно. 
    Вп'ялися клешні в

    ...

Медіа