1. Українська мова й санскрит

Санскрит (дослівно «оброблена, культурна») – мова давньоіндійської культури, літератури й культового дійства, у деяких сферах культурного, наукового й релігійного життя вжиткова й досі. Вважається священною, винахід її індійська традиція приписує Сарасваті – богині знань, красномовства й мистецтв, дружині бога-творця Брахми, який у тризубі уособлює праве вістря (у Києві є ансамбль індійського танцю «Сарасваті»). Розрізняють чотири різновиди санскриту: ведійський санскрит, яким написані чотири веди (чатурведа) – найдавніші індійські пам’ятки, епічний санскрит, яким написані обидві епічні поеми Давньої Індії – «Махабгарата» й «Рамаяна», класичний санскрит – мова решти художньої, наукової і релігійної літератури та буддійський санскрит – мова різноманітної літератури, пов’язаної з буддизмом, найпоширенішою нині в світі релігії за числом віруючих. Найдавнішим є  ведійський санскрит, інакше – ведійська мова. Між санскритом і українською мовою існує виняткова подібність як у граматичній будові, тотожності численних префіксів, суфіксів, часток, наявності відмінків і відмінкових закінчень, кличної форми, так і в основному лексичному фонді. Наприклад:

терміни спорідненості: тата – тато, мата-матар – мати-матір, нана – неня, дада – дід, пардада – прадід, девар – дівер, бграта – брат, свастрі – сестра, свасур – свекор, суну – син, відгва – вдова, наводга – невістка, снуша – синова (рос. сноха);

частини тіла: наса – ніс, анкха – око, бгру – брова, оштха – уста, ґріва – шия, пада – п’ята, хаста – кисть, мурдга – обличчя (пор. морда), паршва – перса, стана – стан, груди;

займенники: ту – ти, сваям – сам, свій – свій, тваї – твій, маї – мій, катара – котрий, татсама – той самий, анья – інший, етад – цей, тат – той;

числівники: дві – два, трі – три, чатура – чотири, панча – п’ять, даса – десять, шата – сто, убга – обидва (оба), багута – багато, двітій – другий, трітій – третій, шаштха – шостий;

прикметники: пурна – повний, дірґха – довгий, крішна – гарний (пор. красний), прія – приємний, сваччха – свіжий, швета – світлий, нава – новий, юва – юний, сукха – сухий, танґа – тугий, нанґа – нагий, уткріта – відкритий,  віхваліт – схвильований, паріпурна – переповнений;

іменники: уда – вода, муша – миша, шула – шило, манса – м’ясо, дгама – дім, ніша – ніч, тама – тьма, авіка – вівця, біджа – зерно (укр. збіжжя), пхена – піна, дгвані – дзвін, набгаса – небеса, самбгар – собор, раса –  роса, двара – двері, ґірі – гора, ватар – вітер, гіма – зима, юшіка – юшка, чашака – чашка, коша – кіш, плавана – плавання, парівартана – переміна (досл. перевертання), мадгумакхі –  «бджола», досл. медомуха;

дієслова: смаяті – сміятися, рудаті – ридати, бгаяті – боятися, плаваті – плавати, кагаті – казати, наштаті – нищити, бгаґаті – бігати, кхелаті – гуляти, ліп’яті – ліпити, лубг’яті – любити, будг’яті – будити, джіті – жити, кшаяті – сяяти, чуматі – цілувати (пор. цьомати), піті – пити, ліг’яті – лизати, падаті – падати, джняті – знати, ведаті – відати тощо.

Тому недарма саме індійські мовні факти у багатьох випадках дозволяють задовільно пояснити давні й сучасні українські реалії тоді, коли засоби інших мов, в тому числі й слов’янських, уже нібито вичерпані. Це тим зрозуміліше, що на давньоукраїнських теренах існувала навіть не одна (колись, певно, таки одна), а дві малі Індії: Сіндика біля Керченської протоки, давнього Боспору Кімерійського, про яку пише Геродот у V ст. до н.е., і Сіндська Скіфія у низів’ях Дніпра [1, 198–202]. Саме сюди, ще за дохристиянськими уявленнями українців, через три тижні допливала кинута в сивий Славутич шкаралуща з великодніх крашанок і сповіщала тамтешнім божим людям, праведникам рахманам-брахманам, що настає їхнє велике свято – Рахманський Великдень. А особливість цього свята та, що з-поміж усіх слов’янських народів воно відоме лише українцям.

Ці дві Сіндики-Індії античні автори згадують упродовж тисячоліття, починаючи з V ст. до н.е., хоча зрозуміло, що вони існували й значно раніше від цих перших писемних згадок. Від Чорного моря до Закарпаття засвідчена присутність із найдавніших часів індійського етносу, що входив до ранньодержавного утворення на півдні України – Боспорської держави, яка проіснувала майже тисячоліття і, звичайно ж, мала величезний і різноманітний вплив на тутешні народи та їхню історію. Саме її наступницею стала Києворуська держава, з якої нині переважно й починають вивчати українську історію, хоча до неї були могутні Кімерійська, Скіфська та Боспорська держави. А кімерійці-кімери-сівери, скіфи-сколоти, таври-поляни-руси – автохтони в Давній Україні, тільки писемні пам’ятки знають їх тут принаймні 3 тисячоліття.

Тож на теренах України звучав і санскрит, неоціненний для зрозуміння і пояснення багатьох українських реалій, давніх і сучасних. У пам’ятках на санскриті, надто в чотирьох ведах і двох епосах, безліч точок дотикання з Україною, українцями, українським фольклором, побутовою, обрядовою і весільною термінологією, назвами, іменами, прізвищами. Індійські веди, «Махабгарата» й «Рамаяна» важливі для українця не тільки як унікальні літературні пам’ятки, а і як безцінні історичні джерела, де збереглося чимало такого, що в слов’ян узагалі, а в українців зокрема втратилося або збереглося лише фрагментарно. Донедавна малозалучувані, нині вони проливають нове і яскраве світло на нашу багатовікову історію і культуру, часто-густо обібрану й перекручену, на пояснені поверхово чи й зовсім хибно давні й сьогочасні українські реалії. На зразок того, скажімо, що Україна означає «окраїна», а українці – «окраїнні», і що постали ці назви десь у ХІІ–ХІІІ ст. Хоча насправді значення їх зовсім інше, і вони – набуток найдавніших історичних часів.

У ведах, «Рамаяні» й «Махабгараті» згадуються племена, що їх античні автори фіксують на теренах Давньої України. Веди знають царів з іменами Судас і Сомак, які нині побутують у сучасних українців як прізвища Судас (похідне Сдасюк) і Сомак (похідне Савмак), а «Махабгарата» – царів з іменами Бгішма, Бгішмака, Багушравас, Бгурішравас, Пар’яшравас, відбитими в сучасних українців як прізвища Бушма й Бушмака та імена й назви Богуслав, Борислав, Переяслав. У «Слові о полку Ігоревім» є загадкове жіноче божество Діва-Обида, а у «Велесовій книзі» Обидоносиця, що їх дослідники пов’язували з якоюсь незрозумілою богинею кривди-образи-обиди. Але на справжнє значення обох імен пролив світло санскрит, де aпідa означає «корона, вінець». Тож санскритська форма імені давньоукраїнської богині – Деві-Апіда й означає воно «Діва в короні», «Богиня в короні», а Обидоносиця – «Корононосиця», «Вінценосна» [5, 335–342]. Іще в ІІІ ст. до н.е. Діва-Деві була богинею-воїтелькою і Матір’ю-Покровою Херсонеса Таврійського, літописного Корсуня, звідки в Х ст. великий князь Володимир приніс до Києва християнство, привів християнських священиків і привіз християнські регалії. Вона посідала чільне місце в херсонеському пантеоні, мала своє літочислення, на її честь відзначалися свята-партенії, виготовлялися статуї, карбувалися монети, які зображали її із сагайдаком, луком і сарною, з розмаяними кучерями, у пов’язці або короні-апіді. Її храм у центрі міста був головною святинею херсонесців. У найбільш загрозливі для міста часи вона зображалась у так званій баштовій короні, що обрисами нагадувала зубчасті фортечні мури. Діва-Деві має архаїчні риси матері-корови, теракотова пластинка, знайдена 1946 р. в Херсонесi-Севастополі, зображає жінку з головою корови. Там знайдено й монети з богинею Дівою на одному боці і биком – на другому; до речі, назва Корсунь і означає «Місце бика», де кор-кур (воно ж і в слові корида) в індоіранських мовах означає «бик» і відбите в українських прізвищах Калакур, Калакура, Чорнокур – «Чорновіл» і Білокур «Біловіл» [9, 140].

Ця ж богиня, вже під іменем Мокоша, якому тотожне інд. Махеші «Велика Богиня», була Захисницею і Покровою, Матір’ю Києва, саме їй завдячує життям крилатий вислів Мати міст руських. І саме з нею пов’язані численні «дівині» й «дівочі» річкові назви по всій Україні, Дівич-гори в Каневі та Києві, Дівочі гори в Трипіллі й Сахнівці, які засвідчують винятково давній культ жіночого божества, що сходить до часів матріархату і особливо властивий Трипіллю, як і культ Священного Бика. З прийняттям християнства вона стала Богородицею Покровою – козацькою богинею, яка, до речі, іконографічно теж іноді зображається в короні. Не випадково після втечі з половецького полону новгород-сіверський князь Ігор найперше одвідав храм Богородиці Пирогощої на Подолі в Києві й підніс давній богині, покровительці й захисниці воїнів, вдячну молитву за свій щасливий порятунок. Тяглість у просторі й часі Діви-Деві-Мокоші простежується і засвідчується щонайменше з трипільських часів і донині

2. Веди й «Велесова книга»

Найдавніший різновид санскриту – ведійський санскрит, інакше ведійська мова, якою написані веди. Веди в стародавніх індійців, слов’ян, балтів, українців – загальне означення священних знань, що відбивають найдавніші уявлення і вірування, їх містять чотири збірники стародавніх індійців, найвідоміший з яких – «Ріґведа», що вважається і найдавнішою культурною пам’яткою всіх індоєвропейських народів. Сама назва «Ріґведа» означає «Річевідання», «Відання проказувати-промовляти-прорікати», тобто знання того, як, коли і які з тієї чи іншої нагоди проказувати, промовляти, прорікати молитви-звернення до богів. Тобто мається на увазі, насамперед, словесний супровід богослужінь, обрядів і ритуалів. Де компонент ріґ, що має і форму річ, споріднений з українськими рек-рік-реч-річ у словах ректи, прорікати, пророк, речення, річ (мова), наріччя тощо. А ще ріка й рік, бо і мова, і вода, і час з філософської точки зору – категорії плинні.

«Ріґведа» – найавторитетніша з 4-х вед, вона, як вважають, склалася десь у XV–X cт. до н.е., хоча деякі її гімни, як дослідили індійські астрономи за описами розташування у них сузір’їв, відбивають події ще Х тис. до н. е. З «Ріґведи» перекладала Леся Українка, родоначальниця української індології (разом з І. Франком), яка в грудні 1890 року писала з Луцька своєму дядькові М. Драгоманову: «Та от ще напишіть мені, прошу, чи не знаєте, може, який є переклад ведичних гімнів на французькій або німецькій мові, може б я його собі купила, бо страшно мені сподобалися тії гімни…» Є у «Ріґведі» й гімн до лісової феї, образ якої дивовижно перегукується з образом Мавки у Лесиній «Лісовій пісні» [6, 204–209]. Перекладав гімни «Ріґведи», як і «Гімн до лісової феї», і Павло Ріттер (1872–1939) – перший український санскритолог, родоначальник української наукової індології.

Українська земля, українська мова, українські пам’ятки зберігають надзвичайно архаїчні слова, назви, імена, терміни, які народ проніс крізь тисячоліття і які містять винятково важливу й значущу інформацію. Особливий інтерес у цьому плані становить «Велесова книга», давньоукраїнська пам’ятка V–IX ст. (за датуванням найбільш авторитетного дослідника, перекладача й коментатора пам’ятки Б. Яценка). Вона виявляється винятково інформативним і перспективним джерелом як для історичної науки, так і для українознавства, бо зберегла для нащадків унікальний термін тривіди, тотожний санскритському тріведa. Українське тривіда зрозуміле індійцеві без перекладу, як без перекладу зрозуміле українцеві санскритське тріведa «тризнання». Укр. три й віда, санскр. трi й ведa – етимологічні двійники, у них спільне походження й однакове значення. Віда-веда означає «знання, відання, наука» й утворене воно від дієслівної основи vid «відати, знати», спільної для індійських і слов’янських мов. Українська мова від цієї основи має величезну кількість слів, як і мови індійські. У білорусів і чехів Академія наук називається Академія вед. 
Наявність у «Велесовій книзі» слова тривіди має виняткове значення насамперед тому, що недвозначно й незаперечно засвідчує: давні українці знали веди! Що відразу переносить нас до сивої індоєвропейської давнини, до витоків світобачення, уявлень і вірувань українців, вводить вітчизняну історію в контекст світової історії і в орбіту світових цивілізацій. Водночас термін тривіда-тріведа – і своєрідний часовий індикатор, бо засвідчує: «Велесова книга» знає і пише про часи, коли термін тривіди однаково побутував і в давніх індійців, і в давніх українців. Наша пам’ятка пише про часи, коли до трьох канонічних вед іще не входила четверта – «Атхарваведа». Вона додалася згодом, через що поряд із терміном тріведа постав і термін чатурведа – «чотири веди». Тож термін тривіда-тріведа відбиває найраніший період індоєвропейської історії, сягає найдавніших часів. Світогляд і міфологія вед знаходять прямі паралелі в трипільській культурі й найдавнішому українському фольклорі, що не раз відзначали авторитетні вітчизняні й зарубіжні дослідники, серед них – і російські академіки Б. Рибаков та О. Трубачов. Тому є всі підстави казати, що «Велесова книга» містить подієві пласти, які сходять до ведійсько-кімерійсько-трипільських часів.

3. Херсонеська присяга й шастри

На ведах базуються шастри – священні книги. 1890 р. біля колишнього (нині відновленого) Володимирського собору в Севастополі знайдено біломармурову плиту з написом ІІІ ст. до н.е., яку назвали Херсонеська присяга. Колись тут було велике й славне місто, столиця загадкових таврів, яке античні джерела називають Херсонес Таврійський або просто Херсонес, а давньоруські літописи – Корсунь. У присязі херсонесці-корсунці клянуться перед своїми богами «оберігати для народу састер і не розголошувати нічого потаємного ні еллінові (!), ні варвару». Присяга містить кілька важливих свідчень: у ній згадані богиня Діва – захисниця й покровителька міста й састер, суто індійський термін на означення священних книг – шастр, найпершу й найавторитетнішу частину яких складають веди. Знаменне в присязі й те, що корсунці-херсонесці ще в ІІІ ст. до н.е. клялися оберігати свої священні книги від еллінів-греків і варварів. Наші ж історики-античники вважають Херсонес-Корсунь грецьким містом, хоча насправді то було тавроруське місто. А візантійський автор ХІІ ст. Іоанн Цец прямо каже: назва руси тотожна назві таври. Назва ж таври сходить до грецького таврос «бик», тож і руси, як і таври, бичичі, тавричі, туричі. До речі, «Артхашастра» – давньоіндійський трактат про мистецтво політики й управління державою, датований І ст. до н.е., написаний на таких самих дерев’яних дощечках, нанизаних на шворку, як і «Велесова книга».

У священних книгах-шастрах  викладено громадські й релігійні обов’язки, правові й етичні норми людини, написані вони в стислій формі, зручній для запам’ятовування, позаяк первісно священні тексти передавалися усно і в засвоєнні їх пам’яті відводилася першорядна роль. Шастри формують основоположне філософське поняття – арта-ріта-лад, відоме згодом в індійців під назвою дгарма. Арта-ріта-дгарма означує світолад, вселенський закон, непохитність космічних процесів і трактується як лад-віра-закон-обов’язок. На арті-дгармі тримається організований, упорядкований, справедливий і праведний світ, арта-дгарма – це моральні й етичні норми, релігійні та суспільні засади і устої такого світу. Шастри закликають непохитно дотримуватися арти-дгарми – законів і приписів свого суспільства, племені, стану, роду, сім’ї. Людина має беззастережно дотримуватися традиційної дгарми-віри, а це – правдивість, чесність, незлобивість, непричинення зла живому, чистота помислів. Власна дгарма вища загальнолюдської моралі чи етики, у кожної людини своя дгарма, залежна від походження, соціального статусу, віку. Для жерця-священнослужителя дгарма-обов’язок – вивчати й доносити до людей веди, священні знання, здійснювати пожертвини, обряди й ритуали. Дгарма-обов’язок воїна – захищати свою країну й народ, справедливо правити державою, дгарма-обов’язок селянина – обробіток землі, тваринництво, торгівля. На першій стадії життя (усіх стадій чотири) дгарма-обов’язок людини – освіта, на другій – одруження, чесний заробіток, утримання сім’ї, неухильне відбування обрядів і ритуалів. Життя давньої громади, общини, суспільства регламентували приписи, викладені в шастрах. Ці приписи сукупно і творили морально-етичні засади суспільства – арту-дгарму-віру-обов’язок-закон-лад. Слова ріта й лад споріднені, як споріднені слова дгарма й держава – в обох спільна основа дгар-держ «держати, тримати». Тобто дгарма – це те, на чому тримається світ, його суспільні, морально-етичні норми, а держава – те, що цю дгарму-арту-лад сповідує, обстоює, захищає і береже.

Упорядкований і справедливий лад-арту-дгарму уособлював бик, опора й захисник його, запорука моральних, етичних, суспільних і релігійних норм. Наділений світотворчими якостями, бик тримав небо, землю і повітряний простір між ними, він овіяний ореолом святості й божественності, був живим утіленням досконалої краси й нездоланної могутності. Як на опорах тримається міст, так і світ тримається на бикові-законові-ладові. Мостова опора в українській мові – бик, що й сходить до давніх уявлень про бика – опору світу. Поняття бик невіддільне від понять небо-дощ-земля-корова-зрошення-запліднення-врожай-багатство-добробут-лад. Тому Влес-Велес «Бик», чоловік Деві-Діви-Мокоші, і стояв при Володимирі у Києві на Подолі, на березі Почайни, бо символізував Дніпро, різноманітні й різномовні назви якого, серед них Бористен і Данапер, означають Бик-ріка.

Биками означувалися верховні божества в багатьох міфологіях, могутні царі, видатні герої. Давньоіндійські трактати закликають усіляко вшановувати бика: вішати на шию мелодійні дзвіночки, змащувати й фарбувати роги, прикрашати вінками й гірляндами, обдавати запашними куривами, підносити найкращий корм. Бик – неодмінний атрибут ведійського весільного обряду: його приносили в пожертву на честь приїзду жениха до нареченої, молодий садовив молоду на руду бичачу шкуру на схід або північ від весільного багаття – це символізувало  родючість і процвітання; на бичачу символіку багаті українські весільні пісні й весільна обрядовість, український фольклор, колядки й казки. Бик в українському фольклорі – символ творення, парубок, віл – чоловік. В українців Бик-Тур – бог ратної справи, могуті й незламного духу, у нього просили краси й сили, найдужчих і найхоробріших юнаків називали турами. На Галичині у вересні відзначали свято священного Бика-Тура – туриці, небіжчика везли в останню путь воли, золоторогих турів оспівують щедрівки. Порівняння богатиря, царя чи бога з биком-туром звичайне в багатьох епосах, серед них і в українському.

Поклоніння Бикові особливо властиве Трипіллю, де розписна скульптура засвідчує парний орний запряг волів іще в ІІІ тис. до н.е. Знайдену у трипільських шарах на Росі глиняну модель храму прикрашають бичачі роги – характерна риса трипільської образотворчості. Трипільці закопували під долівками черепи з рогами биків, тримали їх на покуті. Поховання оформлювалися у вигляді розгорнутої бичачої шкури, кам’яну посудину з Кам’яної Могили обрамлюють по вінчику бичачі голови, причорноморські кургани містять бичачі черепи й кам’яні навершя у вигляді голови бика. Бик-Тур надзвичайно рясно відбитий в українських іменах і прізвищах, назвах племен, міст і річок, у фольклорі, прислів’ях, приказках, фразеологізмах, світоглядних, філософських, соціальних, побутових і фахових термінах. Новітні мовознавчі дослідження свідчать: «бичачу» етимологію містять сотні й сотні українських назв, серед них і основоположні для вітчизняної історії – етноніми руси, українці, скіфи, таври, волиняни, гуцули, назви Україна, Русь, Скіфія, Таврія, Волинь, Бористен, Ексампей, Гіпаніс, Дніпро, Дністер і багато інших. Край, країна чи народ, у назві яких містився компонент із значенням бик, вважалися праведними й чеснотливими. А саме під знаком Бика-Тельця-Тура-Тауруса найдавніші астрогеографічні карти розміщують Скіфію-Україну. Деякі з цих карт надзвичайно давні, створені ще до нової ери [3, 527–540].

Шастри утверджують віковічність і непорушність поділу суспільства на чотири стани – жерців, воїнів, землеробів і залежних общинників. А такий поділ скіфи-сколоти знали ще до Херсонеської присяги. Це засвідчує Геродот у V ст. до н.е., коли переказує скіфську легенду про чотири магічні дари, що впали з неба й далися до рук наймолодшому з трьох братів – Колаксаєві. Чотири небесні дари – це золоті чаша, сокира, плуг і ярмо. Символіка їх прозора навіть для пересічного сучасного індійця, хоч у нас вчені мужі й досі ламають довкола цього списи: чаша символізує жерців, сокира – воїнів, плуг – землеробів, ярмо – залежних общинників. Тож скіфи-сколоти знали чотиристановий суспільний поділ. А це, за шастрами, найперша ознака праведності, закону, арти-дгарми-ладу. Про такий поділ у давніх українців свідчить і те, що навіть у сучасних українських прізвищах відбито всі чотири індоіранських терміни на означення цих станів.

Тож веди, шастри й дгарму давні українці знали ще три тисячоліття тому. Але три тисячоліття тому вони лише зафіксовані писемно. На час фіксації вони давно вже були вироблені, усталені й навіть мали легендарний характер, як у випадку зі скіфською легендою про чотири магічні дари, що впали з неба. Ці дари мають божественний характер, божественний характер мають і веди – вони належать до категорії почутих із небес, тобто відносяться до незапам’ятних, щонайменше ведійсько-кімерійсько-трипільських часів. Самі ж веди, шастри й дгарма творилися задовго до перших писемних згадок про них. Бо перш ніж їх зафіксували, був тривалий період їх зародження, розвитку, становлення і утвердження. А це зайняло не одне тисячоліття.

4. «Велесова книга» й кравенці

«Велесова книга» – винятково інформативне й перспективне джерело як для історичної науки, так і для українознавства, воно наповнює новим і реальним змістом сам термін українознавство, основоположні складові якого – поняття Україна й українці. Окрім унікального тривіди, пам’ятка зберегла для нащадків ще один виняткової ваги термін – збірний етнонім кравенці. А це не що інше, як найдавніша на сьогодні (V–IX ст.) писемна фіксація сучасного етноніма українці. На дощечці 7є пам’ятка мовить: «Дажбог нас народив од корови Замунь, тому ми – кравенці: скіфи, анти, руси, боруси й сурожці». В іранських та індійських мовах  замін – «земля», тож Корова Замунь – це Корова-Земля. Тому сини Корови Замунь-Землі й Дажбога-Небесного Бика – кравенці, коровичі. По матері вони кравенці, по батькові – туричі, бичичі. Що, власне, одне й те саме: польське діалектне karv, й відбите в етнонімі кравенці, означає і «корова», і «бик, тур, віл».

Слова «Велесової книги» про коровичів-кравенців підтверджує і «Ріґведа», яка містить прикметні й значущі слова, що їх ведійські мудреці-ріші, творці вед, звертають до Матері-Землі: Mata bhumi putro aham prithivya. Тобто: Земля – Мати, а я – син Землі! Цей санскритський вислів із «Ріґведи» має прямий перегук зі словами «Велесової книги» й містить низку слів, властивих давній і сучасній українській мові: матa – «мати», aхам «я є» (давнє єсмь), бгумi – «земля» (від основи бгу «бути»), путрa «син», рясно відбите в українських прізвищах Путра, Путря, Путро, Путрак, Путрик, Путренко, Путриченко, назвах Путрівка – село на Київщині й Путреда – річка на Івано-Франківщині. Містить вислів і слово прітхвi, у санскриті «земля». Цю назву ведійська традиція пов’язує з легендарним першоцарем Прітху. За міфом, Земля була вкрай вимучена й нажахана знущаннями, які чинив попередній земний правитель Вена, батько Прітху. Тож коли Прітху став царем і спробував наблизитися до Землі, вона перекинулася коровою і спробувала втекти. Але Прітху наздогнав її, і тоді Земля-Корова пообіцяла скоритися, якщо він подарує їй телятко. Цар сповнив її прохання, і відтоді Земля-Корова почала доїтися-плодоносити й дарувати блага, необхідні людям. Цим Прітху мовби дав Землі нове народження, через що вона й стала називатися Прітхві – «Прітхвина», «Дочка Прітху».

Першоцар Прітху вважається творцем людської цивілізації, бо «видоїв» із землі-корови землеробські навички й різноманітні плоди, відновив жертвоприносини. Земля доти була дика й необроблювана, ніщо на ній не росло, й люди мерли від голоду. Завдяки ж Прітху вона почала родити, давати молоко-блага. Осіле життя, заснування міст, зародження торгівлі, тваринництва й землеробства, поява судочинства – все це нововведення Прітху. А його дочка Прітхві у ведах – обожнена й персоніфікована Земля, мати богів, людей і живих істот. Вона тримає на собі гори й ліси, дає землі родючість, посилає дощі, постає щедродайною і щедродійною коровою, дарує богині Калі «Чорній» (теж означення Землі) широкі стегна (пор. численні трипільські жіночі статуетки з підкреслено пишними формами). Вона виступає в нерозривному зв’язку з Небом-Дьяусом і уособлює жіноче начало, а Дьяус – чоловіче, вона – мати, корова, земля, він – батько, бик, небо. Прітхві й Дьяус – подружжя, Мати й Батько світу. Ведійський Дьяус – це грецький Зевс і слов’янський Дій-Дажбог. Тому прикметно, що й грецький міф, у якому Зевс у подобі рудого бика викрадає прекрасну Європу і переносить на острів Крит, де вона стає його дружиною і матір’ю трьох синів, перегукується з ведійським міфом про Землю-Корову-Прітхві. У карстовій печері Вертеба біля с. Більче Золоте на Тернопільщині, єдиному в світі печерному некрополі, знайдено костяну пластину із зображенням бика, що несе на собі жінку з піднятими руками. У цьому сюжеті дослідники вбачають прямий перегук із грецьким міфом про викрадення Європи. Тож і Європа – уособлення Корови-Землі. «Велесова книга» засвідчує визначальну роль в уявленнях та віруваннях кравенців-українців Землі-Корови-Матері і Неба-Бика-Батька, що й відбилося в збірному етнонімі кравенці і в назві кожного з п’яти племен, які цей збірний етнонім складають. Ведійські мудреці-ріші вважали себе синами Корови-Землі, вони коровичі-земляни. Нащадки Корови-Замунь теж коровичі-земляни, що й передає збірний етнонім кравенці. А батьком кравенців-коровичів виступає Дажбог, що уособлює Бика-Небо, тому по батькові вони бичичі-небещани. Тож і кравенці-українці ведуть родовід від Матері-Землі, уособленої в образі Корови-Прітхві, Корови-Замунь, Корови-Землі, вони – її сини. А їхній батько – Небо-Бик, тому кравенці-українці й бичичі-туричі.

Автор давньоукраїнської пам’ятки самоідентифікує, самоототожнює себе і свій народ з коровичами-кравенцями-українця ми і конкретизує, які саме складові творять і наповнюють реальним змістом цей збірний етнонім. Робить він це упевнено, без вагань і застережень, даючи зрозуміти, що вже в його часи то був сформований, усталений і загальновідомий етнонім. Водночас рядок із «Велесової книги» наочно ілюструє, яких історичних глибин сягає етнонім коровичі-кравенці-українці, бо на теренах України тільки писемна історія знає скіфів, теж кравенців, щонайменше зі зламу ІІ–І тис. до н. е. Хоча, звісно, вони існували й до цих перших писемних фіксацій. Те саме стосується і русів-таврів, які згадуються ще раніше, за Троянської війни, тобто в середині ІІ тис. до н.е. Саме до таврів-русів перенесла Діва-Артеміда юну Іфігенію, доньку мікенського царя Агамемнона, який очолював грецьке військо в поході на Трою. А Діва-Деві-Мокоша-Артеміда має в Тавриді-Криму ім’я Партенос «Діва», споріднене з ведійським Прітха-Партха. Ім’я Прітха «Широка» означає і «Земля», у «Махабгараті» ім’я Прітха має тітка Крішни (у «Велесовій книзі» Кришень) по батькові, яка народжує дитину від бога Сур’ї-Сонця, не втративши своєї цноти. Тобто маємо ідею непорочного зачаття. Від Прітха похідне Партха «Син Землі», сини ж Прітхи, тітки Крішни, у «Махабгараті» партхава «прітхині», «сини Прітхи», дослівно «сини Землі; земляни». А називання нащадків по матері – очевидне відлуння матріархату. Терміном партхава індійські джерела означують парфян і стародавню державу Парфію. Античні автори свідчать, що родоначальники парфян і бактрійців – скіфи, що парфяни-партхави – вихідці зі Скіфії. А «Велесова книга» до коровичів-кравенців-українців відносить скіфів і сурожців-сугдейців. Давня ж Согдіана, країна согдів, як і Бактрія, країна бактрійців, – сусідки Парфії-Партхави. У Бактрії і Парфії правили легендарні царі-кеї – кеяніди (VIII ст. до н.е.), з яких походив герой іранського епосу Сіявуш «Чорновіл», ім’я його відбили українські назва і прізвище Сиваш. З парфянської династії Аршакідів походив вірменський цар Валаршак, у якого знайшли притулок троє братів з області Палунь – Куар, Мелтей і Хореан, яких співвідносять із полянськими князями Києм, Щеком і Хоривом. Ім’я Партатуа «Син богині Прітхи-Землі» мав скіфський цар, якому ассірійський цар Асархаддон (680–669 роки до н.е.) віддав у дружини дочку, аби вберегти свою країну від скіфів, які 28 років владарювали в Малій Азії [7, 77–93].

Етнонім кравенці – семантичний двійник етноніма таври, який виводиться з грецького tavros «бик», а візантієць Іоанн Цец ототожнює назви таври й руси. Тобто етноніми таври, руси, кравенці – семантичні двійники, вони означають «коровичі, бичичі, туричі». Таври – ті ж руси, а таври-руси й поляни-руси – одна й та сама людність, для візантійських авторів таври-руси й поляни-руси – нероздільне ціле. І якщо таври-руси знали веди, шастри й дгарму, то їх знали й поляни-руси. Таврика-Крим і материкова Русь-Україна географічно й історично невіддільні, зв’язки відомих іще за Троянської війни таврів-русів і подніпровських полян-русів, літописного Корсуня і Києва – споконвічні й неперервні. Не випадково через 13 століть після Херсонеської присяги саме з Корсуня-Херсонеса, столиці таврів-русів, прийшло християнство до Києва, столиці полян-русів і Києворуської держави; сам Корсунь-Херсонес прийняв християнство в V ст. Тож веди, шастри й дгарму знали не лише скіфи-сколоти, а й руси-таври-поляни. Та воно й зрозуміло: адже скіфи-сколоти й таври-руси-поляни – ті ж кравенці-українці, як це впевнено констатує «Велесова книга». Прикметно й те, що збірний етнонім кравенці включає п’ять давньоукраїнських етнонімів, а «Рігведа» знає так звані п’ять ведійських племен або п’ять ведійських народів, які в «Махабгараті» сукупно називаються каурави, каврави [2, 6–23].

Етнонім кравенці – найдавніша писемна фіксація сучасного етноніма українці. Назва українці – набуток найдавніших історичних часів, у формі своїх семантичних двійників вона існувала в трипільські, скіфські, долітописні й літописні часи. Значеннєвими відповідниками її є етноніми кімери-сівери-кімерійці, таври, скіфи, бористеніти, руси-русичі, укри-украни, волиняни, галичани, гуцули, бойки, туровці. Так само й назва Україна сягає найдавніших часів, у формі своїх семантичних двійників Таврика, Скіфія, Бористен, Окситанія, Русь вона існувала на наших теренах з трипільських часів, існує і нині як Україна, Волинь, Гуцульщина, Буковина, Бойківщина, Остерщина. Ці семантичні двійники, хоч і різні лексично, означають одне – Край-Країна Тура-Бика. А найголовніше те, що всі ці етноніми й назви – індоєвропейські і пояснюються з індоєвропейських мов. З чого і кардинальний висновок: на давніх українських теренах справіку жила індоєвропейська людність. Тож і в Трипілля – індоєвропейські витоки [4, 21–28].

5. Українські веснянки й головний міф «Ріґведи»

Найдавніший український фольклор – веснянки, щедрівки, колядки, казки, народні танці весняного циклу, обрядові й весільні пісні –  відбиває календарну міфологію, тобто світоглядні уявлення осілого, землеробського населення. Саме таку міфологію сповідувала людність Давньої України в трипільські часи, яка знає парний орний запряг волів іще в ІІІ тис. до н.е. Найдавніший український фольклор має численні паралелі у ведах, а що веди й невіддільні від них шастри знали давні українці засвідчують «Велесова книга» й Херсонеська присяга. Найперша паралель стосується так званого головного міфу  «Ріґведи» – про битву громовержця Індри зі змієм Врітрою, який перегородив 7 повноводих рік і не дає їм текти. Індра перемагає змія, що символізує народження молодого сонця, прихід весни, відродження природи після холодів і настання Нового землеробського року, перемогу світла над темрявою, добра над злом, правди над кривдою. На цьому міфі базуються сюжети обох давньоіндійських епосів – «Махабгарати» й «Рамаяни», іранської «Шахнаме», грецької «Іліади», з нього постав давньоіндійський театр, народні театралізовані дійства й український вертеп. Цей міф – своєрідний сценарій, що відтворює приурочену до Нового року ту критичну мить, коли космос повертається до свого первісного стану, хаосу. І особливий ритуал, особливе дійство має заново сотворити космос, організований світ, повторити всі етапи його становлення. Новорічне свято – світотворчий ритуал, який відтворює перемогу Індри над Врітрою, символізує відновлення з хаосу упорядкованого, організованого, праведного світу, тож і нового відтинку життя в цьому новоствореному світі. Композиція цього прадавнього індоєвропейського міфу проста: божество родючості опиняється в полоні злих, темних сил, на його пошуки вирушає чоловік-божество, долає демонів-крадіїв і повертає, «воскрешає» жертву [8, 171–202]. 
Міф про битву Індри з Врітрою зберігають українські веснянки, колядки, щедрівки й народні танці весняного циклу, які сягають найдавніших глибин нашої духовної і культурної історії. У них Індра виступає як Іван Царевич, Іван Княжевич, Іван Громовик, Громовик-воїн, Громовик-пастух, Громовик-хлібороб, а Врітра навіть зберіг своє первісне ім’я і виступає як злий цар Ворот або Воротар; одна народна весняна гра так і називається – Воротар. І. Нечуй-Левицький у праці «Світогляд українського народу» (1876) пише: «… колядчаний цар Ворот змінився в веснянках на царя Воротаря. І Воротар і Ворот то царі якогось ворожого города, котрі держать у себе якесь срібне чи золоте божество. В них можна бачити давнього індійського лихого Врітру, бога холоду й темних сил, ворога світлого громовика Індри» [10, 32]. Аналізуючи весняну гру «Воротар», письменник відзначає, що ця ж тема звучить і в колядках, де Громовик-Іван Царевич руйнує ворожий город царя Ворота й визволяє з полону царівну. І додає, що дівчина-царівна – то Сонце на небі весняної пори, а Іван Царевич – то Громовик, Індра-Перун, котрий визволяє Сонце, розігнавши важкі зимові хмари. І що «…образ зими з чорними хмарами, зі снігом, з вітром, морозами – то індійський лихий Врітра, ворог Громовика-Індри. Зима здавалася народові звіром, що краде сонце і держить їх у себе в образі красної панни на золотому стільчику» [10, 42].  Це про трипільські статуетки богині, що сидить на стільчику.

Міф про Індру та Врітру відбиває поширений у фольклорі багатьох народів мотив про перемогу бога-громовержця чи казкового богатиря над драконом-змієм, який уособлює ворожу людям стихію, первісний хаос, темряву, морок. Це ми бачимо в іранському епосі, де коваль Кова підіймає народ на боротьбу з лютим змієм, що захопив престол у царів-кеїв, перемагає його і повертає законним царям престол, у старокиївських легендах про коваля, що врятував місто від ненажерного змія. Та й самі імена Врітра й Воротар споріднені. Інд. Врітра означає «Перешкодник», воно споріднене з укр. ворота, а ворота й уособлюють перепону, перешкоду, тому недарма ведійський Врітра в українців – Ворот і Воротар.  Саме за міцними ворітьми в українських і індійських казках міститься щось украй важливе, що царевич чи хоробрий юнак має здобути. А для цього слід усунути перепону, здолати Охоронця-Воротаря, одібрати в нього ключі й відчинити ворота, щоб зійшло ясне сонце й розвіявся морок. Що й зробив парубок Юрко з української казки «Про Кам’яну державу». Він мандрує по світах, його кмітливість і доблесть полонять царя, і той віддає за нього свою доньку. Якось у лісі царівна побачила над ямою чарівну квітку й хотіла зірвати її, та з ями вискочив старезний дідуган, схопив її і зник під землею. Юрко кинувся за ним і опинився в підземному царстві, де все безживне, закам’яніле: ліс не шелестів листям, трава не зеленіла, закрижаніли люди, звірі й птахи. Вибрався юнак звідти лише тоді, як здолав лютого змія, володаря Кам’яної держави, одібрав у нього чарівний ключ і відчинив залізні ворота. І відразу Кам’яна держава вийшла з-під землі, кригу розтопило жарке весняне сонце, все довкола ожило й заквітувало [12, 149–156].

У відомих пушкінських казках про царя Салтана, лукомор’є і Чорномора, золоту рибку, Руслана й Людмилу дослідники виявили «індійські» сюжети. Б. Смирнов, академік медицини, відомий перекладач і коментатор «Махабгарати», уродженець села Козляничі на Чернігівщині, свого часу писав: «Вражає цілковите співпадіння схеми «Оповіді про Раму» зі схемою «Руслана й Людмили» Пушкіна (чаклун викрадає дружину, чоловік відшукує чаклуна, б’ється з ним і повертає дружину). Становило б неабиякий… інтерес з’ясувати, якими шляхами дійшла до Пушкіна ця схема» [11, 23]. Бо О.Пушкін, звичайно, змісту «Рамаяни» знати ще аж ніяк не міг. Учені дослідили сюжети пушкінських казок і дійшли висновку, що вони ведуть на південь України, до Чорного моря та індоарійської людності тут. Як виглядає золота рибка, показали рельєфи з боспорського міста Тана (Танаїс) у гирлі Дону, що зображають богиню з піднесеними до грудей руками, у кожній з яких – по рибині. Тана-Танаїс – грецька передача індоіранського Дана-Дану-Дон «Ріка, Потік», досл. «Дайниця, Дарувателька (животворної вологи, тож і врожаю, багатства, добробуту)»; назва сходить до санскр. дa «давати, дарувати, наділяти», синонім її – іран. дар’я «ріка» у назвах Амудар’я і Сирдар’я, причому первісна назва Амудар’ї – Вахш «Бик», у грецьких джерелах Окс (пор. англ. ox «бик»). Одна з численних назв на означення Дніпра – тюрк. Аксу «Біла Вода», а це переосмислення і своєрідне засвоєння пізнішою людністю давнього індоіран. укшан-ухшан-ухшін «самець, бик», відбитого в назві загальноскіфської релігійної святині Ексампей «Брід Бика», семантичного двійника назв Боспор та Оксфорд. Воно ж відбите і в давньому означенні Чорного моря, що його греки передавали як Понт Евксінський, а пояснювали то як «Негостинне», то як «Гостинне море». Хоча насправді назва його означає «Море Чорного Бика».

6. Ведійська Дану й давньоукраїнська Дана

Матір’ю Врітри в «Ріґведі» є Дану «Ріка, Потік» – богиня первозданних вод, з яких, за міфами, творився упорядкований, налагоджений і праведний світ, вона була верховним божеством за тих давніх часів, коли світ уявлявся ще не поділеним на Небо й Землю. Ведійська Дану – мати так званих асурів, старших братів богів-девів, головний асур у ведах – її син Врітра, а головний дев, тобто бог – Індра. Старшинство асурів над девами означає, що асури – первісні, давніші, матріархальні боги, а деви – пізніші, патріархальні. Ведійській Дану тотожна українська пісенна Дана, яка теж пов’язана з водною стихією і має в українців ореол святості, що засвідчує високий статус її на давніх українських теренах, у часи легендарних амазонок і «жонокерованих» сарматів, тобто за матріархату. Санскр. дану «потік, ріка» вже у ведах реліктове й рідковживане, що свідчить: ведійські арії несли його з собою з далеких країв, із попереднього ареалу проживання. Але на довгому шляху воно втратило колишню значимість, зблякло, позаяк матріархат, який уособлювала Дана-Дану, змінився патріархатом, що його уособив бог-воївник Індра. Тобто, за образним висловом українського мовознавця й індолога М. Калиновича, «в Індії ведійські арії лише доспівували пісень, які вони склали на своїй прабатьківщині».

Ведійські арії одірвалися від теренів, де споконвіку шанувалася Дану-Дана, пам’ять про неї за довгі мандри потроху зітерлася, вона прибрала негативних рис, стала сприйматися як уособлення хаосу на противагу Індрі, який уособив космос – організований, упорядкований, праведний світ. Але саме з первозданних вод, за первісними уявленнями, творився упорядкований світ, без хаосу не було б космосу, а без Дану не було б Індри. Це означає, що культ Дани-Дану давніший за культ Індри. Тобто й міф про битву Індри з Врітрою постав пізніше, аніж культ Дани-Дану. Отож Дана-Дану – найдавніша богиня наших предків, про глибину, давність і виняткову роль її в уявленнях і віруваннях предків сучасних українців і сьогодні красномовно промовляють назви найбільших українських річок – Дон, Донець, Дунай, Дністер,  Дніпро.

Первісні, матріархальні боги-асури з утвердженням патріархату були наділені демонічними якостями, стали вважатися постійними суперниками патріархальних богів-девів. А їхня прамати Дану-Дана прибрала демонських рис і статусу, точнісінько так, як і Мокоша (інд. Махеші «Велика богиня»), після прийняття християнства, а свого часу верховне жіноче божество в язичницькому пантеоні великого київського князя Володимира. Битва між асурами, первісними богами, синами Дану, та їхніми молодшими братами-девами на рівні ритуалу має повторюватися щороку, бо це календарний, землеробський міф. Таке протистояння складає основний сюжет «Махабгарати» – 18-денну війну пандавів і кауравів, двоюрідних братів, де пандави мають девівські риси, а каурави – асурські. Пандавів у цій війні підтримує Крішна, а кауравів – Баладева, його старший брат. Баладева-Білобог і Крішна-Чорнобог – сьоме й восьме втілення сонячного бога Вішну (у «Велесовій книзі» Вишень), покровителя й захисника землі та людей – Всевишнього, де перший – землеробське божество, атрибут і зброя його – рало, плуг, а другий – пастушницько-воїнське. Старшинство Баладеви перед Крішною і собі засвідчує первісність матріархату перед патріархатом, старшинство матріархальних богів-асурів перед патріархальними богами-девами, першопочатковість землеробських уявлень перед пастушницько-воїнськими. Прикметно, що Крішна-Чорнобог і Баладева-Білобог – носії синьо-жовтої символіки, кольорів нашого державного прапора: якщо Баладева – золотавошкірий і в синьому вбранні, то Крішна – синюватошкірий і в золотавому вбранні. Існування світу неможливе без них обох, світ не знає потрясінь і лихоліть, поки врівноважені ці дві половинки,  синя й  жовта, де жовта символізує вогонь, сонце, небо, чоловіче начало, а синя – воду, місяць, землю, жіноче начало. Обох божеств добре знали давні українці, це засвідчують українські прізвища й назви, що відбивають різні їхні імена [9, 28–30, 36–38, 144–145].

Таким чином, на підставі лише мовних і фольклорних фактів, без залучення даних археологічних культур, що їх археологи аж надміру понавигадували хіба що для самих себе, недвозначно й неспростовно засвідчується: українці безпосередньо причетні до того огрому світоглядно-філософських, релігійних, морально-етичних, суспільно-політичних уявлень, які містять веди й шастри. І що українська мова й духовна культура сягають найдавніших, іще ведійсько-кімерійсько-трипільських часів, а українська історія творилася одночасно з історією найдавніших цивілізацій світу. Українська земля, українська мова, українські пам’ятки зберігають надзвичайно архаїчні слова, назви й імена, які народ проніс крізь тисячоліття, що містять украй важливу, значущу й унікальну інформацію. І коли їх вдумливо, сумлінно прочитати й належно пояснити, вони проливають яскраве світло на етногенезу, історію, уявлення і вірування, морально-етичні й естетичні засади українців, відкривають найглибинніші пласти вітчизняної історії, неозорі обшири духу та високі ідеали наших предків.

Література

  1. Наливайко Сергій. Етнічна історія Давньої України. – К., 2007.
  2. Наливайко Сергій. Коровичі-кравенці-українці, або П’ять племен «Велесової книги» та «Ріґведи» (передмова) // Степан Наливайко. Українська індоаріка. – К., 2007.
  3. Наливайко Сергій. Україна під знаком Тельця // Етнічна історія Давньої України. – К., 2007.
  4. Наливайко Степан. Давність назв Україна та українці // Індоарійські таємниці України. – К., 2004.
  5. Наливайко Степан. Діва-Обида, гіперборейка Опіда й корона-апіда // Індоарійські таємниці України. – К., 2004.
  6. Наливайко Степан. Леся, Волинь і «Ріґведа» // Таємниці розкриває санскрит. – К., 2000.
  7. Наливайко Степан. Назва Полтава за «Ріґведою» і «Махабгаратою» // Українська індоаріка. – К., 2007.
  8. Наливайко Степан. «Ріґведа», «Рамаяна» й українська казка // Українська індоаріка. – К., 2007.
  9. Наливайко Степан. Тисяча найновіших тлумачень давніх українських назв, імен, прізвищ (на індоіранському матеріалі). – К., 2008.
  10. Нечуй-Левицький Іван. Світогляд українського народу. – К., 1992.
  11. Смирнов Борис. Сказание о Раме // Махабхарата. – Вып. ІІІ: Горец. – Ашхабад, 1985.
  12. Чумарна Марія. Тридев’яте царство: Символіка української казки. – Тернопіль, 2007.
Теги:
Джерело: http://archive.nndiuvi.org.ua/fulltext.html?id=1747

Схожі статті

Подобається rid i vira?
Допоможіть зробити її кращою!

Ваша фінансова допомога дасть нам змогу активніше розвивати проект, впроваджувати нові рубрики та сервіси.

Зробіть покупку
будь-якого товару у нашому магазині
Замовте розробку сайту
10% від його вартості піде на розвиток порталу
Пожертвуйте кошти
Будь-яка сума буде корисною

Медіа