До даної глави відноситься всього одне "Сказання про царя Оставра", але ми даємо його окремо, оскільки воно має неабияке значення для відновлення історичних подій стародавності.
Кіммерійці (кіммери, кіммеріяни) є певною загадкою для дослідників. Відомо лише, що вони жили в Азово-Надчорноморському регіоні до скіфів і були "людьми, справедливістю славними", як говорить про них давньогрецький поет Гомер (жив у VIII ст. до н.е.) та "батько історії" Геродот (VI ст. до н.е.).
Під натиском якихось кочових племен (за свідченням Геродота, це були скіфи), кіммерійці змушені були залишити свою землю й відправитися в інші краї. У пам'ять про них залишилися назви: Боспор Кіммерійський (сучасна Керченська протока), Кіммерійські гори (сучасні Кримські), поселення Кіммерик (південна Пантікапея, нині Керч) та інші.
Геродот стверджує, що територія, заселена пізніше скіфами, "здавна належала кіммерійцям" і являла собою "чотирикутник": "від устя Істра (Дунаю) до Меотійського озера (так іменувалося колись Азовське море - прим, наша - В. і Ю.Г.), а потім усередину країни на двадцять днів шляху".
Походження назви "кімри", "кіммерійці" також викликає полеміку. Найбільш логічною вважається версія О.М.Трубачова про те, що слово "кіммерійці" походить від фракійського кіг/s/mагіо - "чорноморський". У фінікійській мові kimmer (kіmmеr, gomer) також означає "темний", "чорний". Як відзначає О.М.Трубачов, чорний колір у позначенні сторін світу може вказувати на "північ", тому кіммерійців також пов'язують із жителями півночі.
Сказання дає своє дуже цікаве пояснення назві: "І були на них жупани баранячі, а в тих, у жупанів, комирі високі..."
Із цього опису ми довідуємося, чому прибульців назвали "Комирями". Вони були одягнені в "баранячі жупани" (свого роду напівкаптани, - прим, наша, - В. і Ю.Г.) з високими "комирями", тобто комірами. В українській мові дотепер так і називається "комір".
Походження назви "кімор" від "комирь" цілком імовірне, оскільки давньослов'янській мові було властиве переміщення букв у слові. Так, у "Велесовій книзі" "сонце" іменується "СЛОНЦЕ", "серце" - "СРЕДЦЕ", "черемний" - "ЧЕРМЕНИЙ", і ті ж "комирі" називаються у ВК "КІМОРІЕ".
Таким чином, "Сказання" стверджують, що назва "комирі", "кімори" походить від незвичайного виду їхнього верхнього одягу з високими комірами (можливо, капюшонами, - прим, наша, -В. і Ю.Г), що захищали від вітру й холоднечі. Це узгоджується з версією Трубачова О.М., якщо не про їхнє північне походження, то про тривале перебування в холодних краях.
Однак і в Північному Причорномор'ї в ті часи спостерігалося різке похолодання (суббореальний період за схемою М.А.Хотинського, що тривав із 2500 року до н.е. до 500 року до н.е. й навіть аж до початку нашої ери, коли загинуло багато теплолюбних рослин).
Гомер, описуючи землю кіммерійців, зображує її тільки в похмурих тонах:
"Там киммериан печальная область, покритая вечно
влажным туманом и мглой облаков.
Никогда не являет
Оку людей там лица лучезарного Гелиос.
Ночь безотрадная там искони окружает живущих..."
(переклад В.А.Жуковського)
Геродот також свідчив: "Замерзає й море, й весь Кіммерійський Боспор, так що скіфи юрбами переходять по льоду, переїжджають по ньому у візках на інший берег до синдів..."
Римський поет Паблій Овідій Назон (43 рік до н.е. - 18рік н.е.), перебуваючи в засланні на західному побережжі Чорного моря в м. Томи, писав:
"Лету на смену зима брови угрюмо насупит,
В белый, как мрамор, покров землю оденет мороз.
В дни, когда дует Борей, и свиреп снегопадами Север,
Терпит покорно Дунай дрожь громыхающих арб.
Снег да метель.
И ни ливни, ни солнце тот снег не растопят, -
Крепче и крепче в броню его одевает Борей.
Прежний еще не смело,
а уж новый все валит и валит,
Так и лежит кое-где целый век, -
от зимы до зимы...
Здесь кутают тепло в меха,
шаровары из шкур надевают,
В час, когда лютая стынь
пробирает до самой души.
Льдинки свисают с волос,
качаясь, звенят при ходьбе,
И вся от мороза бела, заиндевев, борода..."
(переклад В.А.Жуковського)
Звідси виникає висновок, що під час перебування кіммерійців клімат у Північному Причорномор'ї був дуже суворим. Для південних римлян і греків ця країна здавалась осередком вічного мороку й холоду, вони називали її Північною Гіпербореєю, а в районі Кіммерійського Боспору поміщали Аїд - вхід у Підземне царство мертвих.
Мабуть, цей же період "Велесова книга" називає "Великою холоднечею" ("І знову була Велика Холоднеча", дощ.38-А). Саме землетрус і похолодання, що настало слідом за цим, змусило скіфо-аріїв залишити Великі гори (Кавказ) і рушити на пошуки теплих країв.
За свідченням Геродота, в ХІІ-VПІ ст. до н.е. кочові племена скіфів вторгайсь у кіммерійську землю, витиснувши звідти значну частину населення, й пішли в Малу Азію, де панували 28 років. Потім разом із кіммерійцями й іншими союзниками створили Скіфську державу в Закавказзі, а пізніше пішли на береги Азово-Надчорномор'я, де й утворили Скіфію.
Таким чином, учені датують крайні терміни панування кіммерійців ХІІ-ІХ ст. до н.е., але не пізніше VII ст. до н.е., після чого вони зникають.
У "Сказанні" ж говориться про прихід Комирів у Кримські степи в часи правління Оставра ("тавр" - "бик", відомі з історії племена таврів (ставрів), що займалися в основному розведенням великої рогатої худоби). І ще уточнюється, що цариця Сіромахова, котра страчувала перського царя Кира, є прапрабабою царя Оставра. Зробимо нескладний підрахунок: війна з Киром була в VI ст. до н.е., додамо до нього час чотирьох поколінь - це років 150, - і одержимо 4,5 століття до нашої ери. У всякому разі, прихід кіммерійців, про яких говориться в сказанні, мав місце в рамках IV-V століть до нашої ери, що трохи розходиться з твердженням дослідників про "зникнення" кіммерійців ще в VII столітті до нашої ери.
Але, як з'ясовується з інших джерел, зникли вони таки не зовсім. У своїй монографії "Етнонімія геродотової Скіфії" О.С.Стрижак приводить багаточисельні приклади назв, залишених кіммерійцями в Малій Азії й Центральній Європі, де вони жили вже після витіснення з Причорномор'я. Також він відзначає, що в європейських джерелах значно пізніших часів (близько ІІ-го століття до н.е.) згадуються "кімври" у зв'язку з їхнім рухом до Чорного моря й участю у війнах проти Риму (проти Волохів у "Сказанні" - прим, наша, - В. і Ю.Г.), після чого "кімври", як і колишні "кіммери", практично зникають із історичних обріїв, розчинившись серед інших племен і народів.
Найцікавішим є те, що сказання вказують на прямий родинний зв'язок між кімрами й ставрами:
"Прийшли посли від Комирів, стали говорити, а Руси всі розуміють".
"І були вони нашої віри, і нашої мови, тільки з далекого краю прийшли на Русь..."
Відкіля конкретно прийшли Комирі, залишається невідомим, у сказанні повідомляється тільки, що "із заходу сонця народ новий прийшов".
Зате з'ясовується, що в місцевих племен був ще мідний вік, а Комирі прийшли із залізними мечами, причому кутими з булатної сталі - "із прудкого (тобто пружного, - прим, наша - В. і Ю.Г.) заліза куті".
Про мідний вік у ці часи знаходимо підтвердження й у "Велесовій книзі": "перси знали наші мідні мечі" (дощ.б-В). Тобто, в VI-V століттях до нашої ери слов'янські племена цього регіону дійсно мали ще мідні мечі.
Про факт же володіння кіммерійцями залізом говорять і сучасні археологічні дані. Так, дослідник Клочко В.І. повідомляє про наявність у кіммерійських похованнях предметів озброєння із заліза, розвинутої форми й технології.
Початкова зустріч ставрів і кімрів не була мирною: "три дні й три ночі билися, здолати не могли". Але потім місцеві племена підкорилися кімрам.
"І були Руси, Щури наші, під Комирями, з ними мир і війну разом тримали, і наказу їхнього слухалися строгого..."
От чому "Велесова книга" називає кімрів своїми батьками: "були ж кімри, також наші батьки" (дощ.6-Е). Причому малися на увазі не тільки ці "прибульці", але й кіммерійці взагалі як предки слов'ян, що жили в Причорномор'ї до приходу скіфів та інших племен.
Твердження Геродота про те, що кіммерійців зігнали з їхніх земель скіфи, тепер викликає сумнів - стали б вони витісняти власних "батьків", яких пам'ятали та якими пишалися?! Тим більше, знову ж за геродотовими свідченнями, скіфи створили свою Закавказьку державу разом із кіммерійцями.
Більш імовірно, що скіфи (за даними ВК це були "арійці") у своєму стрімкому ривку в Малу Азію, подібно вихрові, що втягує всіх і вся у свій скажений круговорот, зірвали кіммерійців зі споконвічних місць проживання й залучили їх як союзників до спільного походу й воєнних дій. При цьому відбувся розкол: частина кіммерійців не захотіла брати участь у війні й пішла далі на Балкани й Аппеніни (в Італії відоме місто Кіммерія).
Описану в цьому сказанні появу "Комирів" у Кримських степах, що, як ми пам'ятаємо, раніш іменувалися Кіммерією, можна розглядати як повернення одного зі споконвічних племен на свою прабатьківщину.
Ця подія була дуже значною й запам'яталася надовго, ставши своєрідним "вододілом" часів. Так, у деяких сказаннях говориться: "те було ще до Комирів". Прихід кімрів став важливим орієнтиром, тим більше, що це спричинило зміну в місцевих племен мідного віку на залізний. Важлива ця дата й для нинішніх істориків - дослідників Давньої Русі.
СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ ОСТАВРА
У ту древню старовину, що поросла травою-чорнобилем, так що навіть найстаріший Дід чи Баба не можуть сказати, коли те було, в ті часи, коли Пращури жили в степах біля лісів, полювали, землю деревом дерли, ячмінь-просо сіяли й розводили говяд - корів і биків, а коли сперечалися - під Перуновим Дубом позивалися - в ті прадавні часи й трапилася ця подія.
Жив собі в степах, що на південь від лісу, цар русів Оставр. Люди його пасли в степу худобу: биків, овець, коней. І були вони хоробрими, міцно сиділи в сідлі, ворогів не боялись, а царя слухалися.
Коли пошле кого Оставр із дорученням, той день і ніч скаче, поки не передасть царів наказ усім людям. А біля багаття сяде - пісні співає про справи старожитні, про царів і богатирів. І недарма шле йому цар ківш вина грецького, і недарма той ківш срібний йому в нагороду дає, тому що знає Співець про все, що потрібно - чому молодих учити й чим старих потішити.
Шле цар Співцеві шматок м'яса ліпший, шле баранину з зеленою цибулею. Той м'ясо їсть, вино п'є, й знову пісню заводить про справи давні й подвиги славні. Цар Оставр йому всміхається й про Діда свого з Прадідом слухає, як ті доблесно з ворогами боролись, і як здолали вони супостата могутнього.
"Ой ти гой єси, царю Оставре наш, мудрий царю і великий! Славний будь, як Прапрабаба твоя, як Прапрабаба цариця Мати-Сіромахова, що Киряку-царя, який кров руську пролив, покарала, самого кро-в'ю досита напоїла, а потім зняла геть-чисто голову! І від Дурія-царя, що приходив з Вайлами, вона разом із Каниш-царем наші степи визволила! Будь і ти мужнім, царю Оставре, тому що чутки звідусіль стікаються - із заходу сонця народ новий у степи прийшов, і що буде з нами - невідомо..."
Почули ту звістку люди, засмутились, а цар Ос-тавр спохмурнів і відповів: "Прийдуть вороги - будемо битись, але й чекати їх, склавши руки, теж не станемо".
І велів Оставр у ту ж ніч збиратися, баранам ноги в'язати, на вози вкладати, коней сідлати, й перш ніж хмиз у багаттях прогорить, відправлятися на північ.
Піднялися всі, в одну мить склалися, череди погнали, а Оставр із кінною дружиною обоз замкнув.
Через два-три дні стало видно, як над заходом згустилася чорна хмара. І росла та хмара й ширилася, начебто все небо закрити хотіла. І бігли відтіля зайці, лисиці, кози, бики буй-тури, й сайгаки скакали разом із вовками, й птахи всякі летіли стривожені, та інші звірі рятувалися - великі й малі.
Хотів Оставр із дружиною своєю назустріч хмарі скакати, щоби самому побачити ворога, і якою той володіє силою. Та побачив він у полі Дуба, на Дубі тім сидів-посиджував чорний Ворон. І був то не просто Ворон, а Птах Віщий, і прокаркав він слово грізне, а потім знявся й полетів на північ.
Розумів Оставр мову птахів і звірів, і зрозумів він попередження, що йде-наближається Лихо велике, яке ліпше не бачити, не чути, а винести скоріше ноги.
І погнав він обози далі на північ. День і ніч скаче, відпочивати не велить. Притомилися коні, кроком пішли. Погодують їх наспіх вівсом, дадуть трави, напоять і женуть знову вперед.
Спотикатися почали коні, важко дихати й валандатися - треба дати їм хоч день єдиний для відпочинку! Велів Оставр у переліску розкинути Стан, щоби коні трави зеленої поїли досита й води чистої живої попили досхочу.
Тут бачить Оставр - чиїсь череди біжать, ревуть, землю риють, а слідом - вози запряжені з баранами, вівцями, жінками й дітьми. А там вершники скачуть і кричать Оставру-царю: "Візьми нас із собою, у нас царя більше немає, залишився в полі лежати... Йдуть Комирі! Комирі всіх убивають, худобу беруть, і не видно їм ні кінця, ні краю!"
Прибилося до ставрів багато людей, і велів цар возам і чередам у лісі сховатись, а всім ратним людям до оборони готуватися.
Вишикували Руси кінноту. Незабаром і ворог прийшов, - ворог чужий і числом неміряний. Став він у полі й вислав до царя послів. Прийшли посли від Комирів, стали говорити, а Руси все розуміють.
"Нам степ потрібен, ми хочемо осісти на цій землі!"
"А тут я живу, руський цар, - відповідав Оставр, - ці степи мої, а далі самі ліси..."
Поскакали Комирі назад, до свого царя. Потім повернулися й передали: "Будемо битися! Хто здолає - того й степ!"
І почалася велика січа: три дні билися, здолати не могли. Та бачить Оставр, що Комирів - сила, а ставрів з утікачами зовсім мало залишилося. І велів він у ліси подаватися, що будеш робити, якщо зла Біда прийшла разом з Лихом?
А Комирі спіймали в степу останніх овець і корів, розпалили багаття, стали пити-їсти, пісні заспівали. До Оставра ж вершники скачуть, говорять, що Комирі в ліс прийшли, а оборонятися від них уже нічим.
Зібрав Оставр Ратну Раду, стали думати-вирішу-вати, як бути.
Потім вийшов Оставр до Комирів і сказав, що підкоряється їм, і віддає всіх овець і баранів, і кожну третю корову з черід, тільки щоб Комирі Русам життя залишили й не розоряли дощенту.
Погодилися Комирі, повернулися в степ. А всіх, хто там раніше жив, наче величезною мітлою вимело - тільки вози поламані та люди лежать покалічені - хто без рук, хто без ніг, хто, стікаючи кров'ю, до води повзе вгамувати передсмертну спрагу, а про інше вже не думає.
Збирав Оставр усіх живих, покалічених, лікував, напував-годував, заспокоював. І так помалу життя стало налагоджуватися.
І були Руси, Щури наші, під Комирями, з ними мир і війну разом тримали, й наказу їхнього слухалися строгого. І коли йшли Комирі війною на Волохів, то й Ставр-Руси йшли з ними битися. І побили Волохів Комирі, й на інших народів нагнали страху великого.
І довго-предовго Комирі були над нами. І були вони нашої віри й нашої мови, тільки з далекого краю прийшли на Русь. І були на них жупани баранячі, а в тих, у жупанів, коміри високі. І шаблюки в них були гострі, із заліза прудкого куті, і проти них ніщо мідне не трималося зовсім.
Так це було.
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira