«Постійно читаючи російські засоби масової інформації, — наголошує М. Фішбейн (Радіо «Свобода», 23.03.1994), —можна зайчика в голову отримати, тобто зсув по фазі — наче потрапляєш в королівство кривих дзеркал... Теревенять, теревенять, теревенять...», докладаючи чималих потуг, аби зобразити Україну «сірою», а українців — недолугими. Неначе для свого самоствердження росіянам доконче необхідно принизити саме неслухняну Україну.

На мою думку, причиною цієї неперехідної затятості є якраз те, що в глибині душі наші молодші «старші» брати, які — як не крути — зросли саме з нашого кореня, постійно відчувають саме свою історичну меншовартість, оскільки століттями будували свою «правічноруськість» саме на нашому — вкраденому і привласненому — історичному підгрунті. Так само на наших теренах постала й теперішня Російська православна церква Московського патріархату. До 1448 р. Москва належала до Київської митрополії, потім оголосила себе автокефальною, а у 1685 р. вже, у суто московському стилі, «насильно приєднала до себе Київську метрополію, що на той час перебувала в юрисдикції Константинопольського патріархату... і хоча у 1686 році патріарх Константинопольський Діонісій і дав Москві відпускну Грамоту, але вже у наступному, 1687 році, Константинопольський Собор скасував рішення патріарха Діонісія стосовно Київської митрополії і за порушення канонів позбавив його патріаршества» (Зикич, 1993). Однак тепер, звикшисьзі своїм «старшинством», вважають за краще про це й не згадувати[28].

Ось, наприклад, як брутально переставляє все догори ногами пріснопам’ятний М. Погодін, який в 1839 р. писав про українців Галичини: «Оці русини... суть чисто росіяни... наші рідні брати, які носять наше ім'я, розмовляють нашою мовою, сповідують нашу віру, мають одну з нами історію» (цитовано за кн.: Шевельов, 1994. — с. 25). Цих «братів» аніскілечки не бентежило, що ті ж галичани прийняли християнство ще тоді, коли в місцях, де М. Погодін виробляв цитований покруч, розкошував у всій своїй незайманості так званий угро–фінський «субстрат» (термін Т. Алексєєвої), а процес формування російського етносу, по суті, ще й не розпочинався.

Цікаво, а як у ті часи називалася майбутня «Московська земля», з якої невдовзі й мав започаткуватися горезвісний процес «збирання»?

Відомий дослідник історії кримчанин О. Корсовецький (1999), покликаючись на дані історичної граматики, аргументовано доводить, що згадана у «Слові» поряд із «многи страны» — Литвою та Деремелою, країною ятвягів, країна «Хінова» має звучати як «Фінова», себто «Земля фінів». Не дивно, що саме з угро–фінськими словами пов’язують деякі дослідники назву російської столиці — виходить «ведмедиця» або, що, на думку дослідника, «ще вірогідніше», «Чорна вода» чи «Коров'яча калюжа». Однак, зазначимо, офіційна російська топонімія (Поспелов, 1988. — с. 129) сприймає це як «пусті кабінетні домисли». Та й «наймення Фінова (навіть Хінова), — наголошує О. Корсовецький, — не знайти в російських наукових публікаціях, бо це незаперечно засвідчує неслов'янську належність означеної землі»[29].

Тож українці — брати. «Ясна річ, молодші», — слушно додає Ю. Шевельов. Тому за самопроголошеним правом «старшого» російські шовіністи пригрібають собі все, що бодай лівій нозі забагнеться, — і «престижні» шматки нашої історії, і видатних діячів, митців та вчених (у тому числі й новітньої доби), і пам’ятки культури та історії [по суті, ці імперські, чи то пак «старшобратні», манери демонструє й сучасна, демократична Росія (Коваленко, 1993): «Кремль стосовно військового майна (в тому числі військової нерухомості) на території інших республік(України, Грузії, Латвії та ін.) фактично оголосив повну сваволю: «все, що нам вдасться захопити, де б то не було і як би то не було (також, наприклад, угон літаків. — В. К.) — усе наше»]. Он як хвацько і з яким самовдоволенням демократ Єльцин оголосив про те, що нібито саме російський народ дав світові Ярослава Мудрого (Вахрин, 1993).

«Навіщо ж присвоювати чуже? — дивується російська дослідниця історії Е. Ільїна (1990), додаючи, що «Олег, Ігор, Ольга, Володимир, Ярослав Мудрий, Мономах, “Повість временних літ”, Нестор, Київська Русь, Київ — усе це належить Україні». Це, до речі, загальновідомо. І взагалі, «яка Росія в 12 столітті?!» — обурюється далі авторка, непризвичаєна ще до таких перекручень. Та й російський академік О. Шахматов, попри його, за висловом Ю. Шевельова, «російсько–імперський патріотизм», наголошував у 1916 р. (1922. — с. 52.): «...Ми повинні одкинути якнайрішучіше гадку про те, що Київщина з давніх часів залюднена була не предкоми сьогочасних малорусів, а предками сьогочасних представників інших руських народностей. Шукати в Х–ХІ віці над Дніпром великорусів — це річ цілком даремна, бо ж великоруська народність походження нового». І те ж про мову: «...поняття “великоруська мова” означає явище пізнішого походження; перед настанням сієї мови точилось відрубне життя північно–русів (тоді ще переважно угро–фінів. — М. Л.) і середньо–русів (їх автор називає ще «полуднево–руським племенем», маючи на увазі праукраїнців. — М. Л.); говорити про мову правеликоруську ми не можемо» (Шахматов, 1913. — с. 8).

Ще раніше В. Ключевський дійшов висновку (1904. — с. 361–362), що «великоруське плем'я вийшло не з розвитку, що продовжувався... старих (києво–руських. — М. Л.) обласних особливостей», властивих населенню «центральної середньодніпровської смуги», яке «служило основою первісної руської народності» (центром її «був Київ», зазначає історик), а «було справою нових різноманітних впливів, які почали діяти після розриву», тобто відокремлення від автохтонної народності згаданої «смуги» тієї її частини, яка намірилася колонізувати заселені поки що «дикими» племенами північні землі і вже невдовзі посяде там місце провідної верстви новостворюваного етносу. Цим, власне, і було започатковане «утворення... великоруського племені... що розпочалося приблизно з XIII ст.»[30]. При цьому дослідник вповні припускає, що «й до XIII ст. існували деякі місцеві побутові особливості», які, з одного боку, утворилися під впливом «обласного поділу Руської землі», а з другого — були «унаслідувані від більш давнього племінного побуту полян, деревлян та ін.», однак, переконаний він, вони вже «стерлися від часу та переселень...»

Але XII ст. — то ще далеко не межа. Он і російський історик М. Карамзін, відомий, як стверджує Г. Макогоненко (Карамзин, 1988. — с. 19), ретельністю, з якою він «вивчав руські літописи», постійно зловживав термінами «Росія» та «росіяни» усюди, де належало б писати «Русь», «русичі». Зокрема, розповідаючи про правління київського князя Олега, пише (там само. — с. 121): «В Олегових умовах з Імперією(Візантією. — М. Л.) сказано, що грек, ударивши мечем росіянина (і це в договорі 907 (або 911) року! О мудрі греки, до появи самоназви «Росія» ще має минути вісім століть — та й після того Європа довго ще називатиме її Московією, — а вони вже, виявляється, далекоглядно пишуть в офіційному державному документі «росіянин»! Та й сам Олег, якщо вірити Карамзіну, не пас тут задніх — на с. 220 згаданого видання читаємо, що Київ, «за словом давнього Олега, мати городів російських...» — чого ж тоді можна вимагати від «аматора» Ананьєва, про якого мова ще попереду? — М. Л.), або росіянин грека, зобов'язувався сплатити за вину 5 літр[ів] срібла[31]. 

Росіяни брали також у Царграді за кожного невільника грецького 20 злотників...» Якщо вже «росіяни», то, певно, доладніше було б казати «у Стамбулі», а не «у Царграді». Та зайве й наголошувати, що ця вигадка — цілковито лежить на совісті згаданого історика, бо насправді читаємо, наприклад, у доповіді Всеросійському археологічному з’їздові, що проходив 1911 року в Новгороді (Падалка, 1915. — с. 13), у тому договорі одну з високих сторін іменували «Русинами» й «Русью», а іншу — «Христьянами» та «Греками». Ну, а щодо узвичаєних для багатьох російських істориків вживань назви «Росія» усюди, де всякий історик беззастережно мав би вживати назву «Київська Русь», то їх годі й порахувати: на воловій шкірі не запишеш — не вмістяться.

Тим часом, навіть за Петра І Європа визнавала, що існує Московщина, а ніяк не вигадана «Росія», чим надзвичайно дратувала новоспеченого імператора. І з цим «неподобством» дуже серйозно боролися, всіляко пропагуючи «нову» Росію. Ось що, наприклад, з наказу царя писав князь Меншиков московському послові в Копенгагені В. Долгорукову (Соловьев, 1963. — т. 17. — с. 333): «В усіх курантах(тогочасних газетах. — М. Л.) друкують державу нашу Московською, а не Російською, і того ради звольте у себе оце перестерегти, аби друкували Російською, про що й іншим до всіх дворів писано». Щоправда, й самі росіяни, чи то пак московити, вже після проголошення «царем–реформатором» нової назви імперії, щоб запобігти можливим непорозумінням, використовували й стару. Так, замовлена імператором на початку 20–х років XVIII ст. «Новая достоверная всея Европы карта»(автори «А. Ф. Зубов, П. Пикарт и ученики») назву «Россіа» доповнювала необхідним роз’ясненням: «или Московиа» (Алексеева М., 1990. — с. 146).

А ось лише один штрих до того, як «перестерігали» — із доповіді російського агента Я. Толстого шефові російської поліції з Парижа (Тарле, 1937. — с. 567): «Шпальти п'яти газет (наведені їх назви. — М. Л.) будуть в моєму розпоряджені, тільки–но я отримаю засоби для їх заохочення. Для досягнення хороших результат ів необхідно було б, опріч іншого, заснувати власну газету і мати її цілковито в своєму розпорядженні, доручивши орудування нею підставній (розрядка Є. Т. — М. Л.) особі». І ця тактика таємних фінансових ін’єкцій, яка, звісно, не обмежувалася підкупом самих лише «курантів» (починаючи від Вольтера й Дідро і кінчаючи численною когортою сучасних діячів та цілою мережею різноманітних рухів і партій з їх газетами й видавництвами в країнах Заходу аж до початку 90–х років XX ст., Москва, використовуючи різноманітні форми прихованої фінансової підтримки, традиційно щедро винагороджувала їх за плідну діяльність над створенням привабливого іміджу Російської імперії в усіх її різновидах), давала змогу доволі швидко досягати очікуваних результатів — уже за часів Шевченка крадену назву «русский», «Россия» Європа визнала. І не тільки визнала — звичка заміщати цими назвами всі народи, які були у Союзі, та й увесь СРСР назагал стала таким усталеним стереотипом, що й досі чуємо про «здобутки росіян» в освоєнні космічного простору, створенні атомної зброї тощо і навіть про «велику перемогу російського народу над фашизмом», наче численні інші «братні народи» не мали до того жодного стосунку!

А от сам Кобзар «не визнавав і постійно вживав лише “москаль”, “московський”, “Московщина”», як «не визнавав Московщині права на будь–який спадок Руської держави IX–XIII ст. з столицею Києвом, і тим протестував проти загарбання України...» (Овчар, 1995).

Тож, мабуть, уже досить робити вигляд, що нічого такого не відбувається, коли ті, хто не має на це ніякого історичного права, присвоюють собі чималий шмат нашого історичного минулого, щоб досягти притягнутої за вуха «тисячолітньої» історії, а ми, вражені комплексом провінційності та вторинності, тільки сором’язливо червоніємо, як молодичка, нахабно ущипнута на людях.

Ось і для відомого російського письменника А. Ананьева, шо взявся за дослідження «тисячолітньої загадки» Росії, «русское» й «российское», навіть при досліджуванні найглибшого минулого — практично синоніми (1993. — с. 18), а «Русь», ба навіть готська імперія Германаріха (IV ст. н. е.) — не що інше, як «території майбутної Росії» (там само. — с. 27). А от про Україну чи українців (про ще одних «братів» — білорусів, — годі й говорити!), що тисячоліття населяють саме цю землю, — ні півслова, наче й не існувало їх у природі ні тоді, в часи Русі, ні тепер. Тому виведене автором коло історичного наслідування — «багатоплемінна Русь Київська, багатоплемінна Московська держава, тобто Московія, ще більш багатоплемінна Росія, СРСР і знову Росія» (там само) — ретельно замкнуте, аби — не дай Боже, — не надумалося комусь у це коло хоча б боком упхати бодай згадку про Україну.

[Однак «українські й білоруські товариші не повинні непокоїтися за минуле своїх мов і писемних традицій: воно у них залишається спільним з російським», — заспокоює нас з висоти московської дзвіниці О. Трубачов (1987), і не думаючи бодай спитати згоди на ту «спільність» у самих «товаришів». Та й для чого, коли він певен, що «існуюча з давних–давен традиція назв “Русь”, “руський”, “Руська земля”» — звісно, маючи за самозрозуміле їх тотожність сучасним назвам «Росія» й «російський» — «не повинна легковажно відмінятися чи замінятися...» Тобто історик закликає начисто нехтувати історичними фактами й «науковою правдою», яку він же спонукав («Правда», 13.12.1984) оберігати «від свідомих шаблонів», не помічаючи, що така позиція саме і відображає геть запліснявілий великодержавний стереотип...]

Однак це далеко не єдиний випадок подібного підходу до історії. Так, автор новітньої, «подеколи парадоксальної» версії історичного шляху Росії О. Бушков (1997), посилаючись на «головну працю життя... несправедливо забутого» російського історика А. Лизлова «Скифскую историю» (книга «написана в 1692 р.»), у якій той зокрема (с. 133) «розміщує серед (розрядка А. Б. — М. Л.) слов'янських племен: москви, росіян (зрозуміло, чому новітньому реформатору так не приглянувся «старець Нестор», якого він «закидає» аж у XV–XVI ст. — М. Л.), литви... європейських татарів», у своїй розповіді «про галицького князя Мстислава Удатного» називає руські війська, що брали участь у битві на р. Калці в 1223 р. «російськими полками». Тож не дивно, що у розлогому — на сотнях сторінок — аналізі історії Русі (автор жодним чином не пов’язує її з Україною) цей дослідник теж не згадує про автохтонних мешканців тих місць українців як повноправного суб’єкта історичного процесу.

Щоправда, один раз він все ж «опускається» до спроби недбало накидати етногенезу українців (с. 236), покликаючись на те, «що писав девяносто літ тому Д. Іловайський»: «Чорні Клобуки (кочові племена з південних рубежів Русі. — А. Б.) назву свою одержали від свого улюбленого головного убору, високих баранячих шапок чорного кольору, верх яких робився інколи з якої–небудь кольорової тканини і звисав на бік (як у козаків), їх смугляві обличчя були вкриті чорними вусами та бородою... Поселені на південних теренах Русі з обов'язком бути її передовими кінними вартовими від співплеменних з ними половців, Чорні Клобуки, природна річ, піддавалися невідпорному впливові Руської народності й поступовому з нею злиттю... Схрещення Русі з цими чужорідцями поклало початок тій “русско–украинской” народності, котра пізніше з'являється в історії під іменем Козаків або Черкесів. Останнє засвідчує ще й домішок Прикавказьких і Таврійських Козар або Черкесів, що в різні часи оселялися на російських украйнах...» Ось так!

Та що вже дорікати цьому прихильнику — скористаймося його ж виразом — «зухвалого злету фантазії», коли й такі визнані фахівці, як, скажімо, Л. Гумільов, анітрохи не ніяковіючи, вдаються до подібних фантазувань. Так, аналізуючи розпад в XIII ст. Київської Русі та подальше розселення етнічних уламків того розпаду, він далі пише (1998. — с. 106–107): «Одні з них пішли служити до поліетнічної Великороси (? — М. Л.), зберігши віру й культуру, другі — до Польщі, втративши релігію, але залишивши своїм нащадкам рідну землю, треті — до південного кордону, спустошеного безладними зіткненнями між купками степних тюрків та руських дружинників, що зосталися без князів. І там, змішавшись із охрещеними половцями, вони створили новий етнос — малороси (збережена стара назва), або козаки (тюркська назва людей без начальства), або українці (так їх називали поляки)». Тож, попри різний фаховий рівень, у цих «фантазерів» спостерігається одна й та сама — великодержавницька — ідеологічна зашореність.

А відомий діаспорний дослідник російської історії М. Ульянов (1990), силкуючись ототожнити поняття «руський» та «російський», готовий навіть відмовити у праві на існування термінові «великоруський», вважаючи його «породженням настроєностей (надміру радикальних російських реформаторів та українських «сепаратистів». — М. Л.) XIX–XX ст.», аби лишень відхреститися від сакраментальних, на його думку, тверджень радянської історичної науки (зокрема, «БСЗ», т. 37, с. 45 та «МСЗ», т. 8, с. 55) про те, що «великоруська (руська) народність твориться упродовж XIV–XV століть» і що завершилося це її «творення» тільки у XVI ст. Тож, на думку цього автора, не існує ні окремих «великорусів», ні «малорусів», ані «білорусів», а лише єдиний «русский» народ, і «ім'я це живе тисячу літ», і саме воно «ровесник російської держави та російської історії».

Таким чином, з легкої руки цих нібито різних та водночас надзвичайно подібних авторів Україні начисто відмовлено у наявності у неї будь–якого історичного коріння на власній землі. Мовби й не має наш стражденний народ жодної причетності ні до своєї землі, ні до її — й своєї — історії. Ото вже, справді, як відзначав якийсь любитель афоризмів, «не народ, а Великий відсутній історії»... Але ж, як слушно зазначає згадана Е. Ільїна (1990), «він живе тут же таки, в Україні, “від часів створення світу”, на берегах Дніпра він родився, хрестився [він, а не Росія; та це жодною мірою не завадило саме в Москві влаштувати бучні святкування з приводу 1000–ліття хрещення Київської держави, а сам Київ при цім був десь збоку. На думку академіка Я. Ісаєвича (1995. — с. 107), це стало «своєрідним апогеєм повного привласнення Росією спадщини старого Києва». — М. Л.] і відзначався блискучою культурою, нікуди не переселявся, і ще не виявлено досі історичною наукою, щоб українці в якомусь столітті і звідкись прийшли й окупували Київ, як турки Константинополь».

Ще уславлений археолог і дослідник історії прадавніх слов’ян, першовідкривач трипільської культури В. Хвойка (1992. — с. 56–65), спираючись на незаперечні наукові факти, отримані внаслідок численних археологічних розкопок, аргументовано (це і «повна стабільність обряду поховання», і «вражаюча схожість антропологічних даних», і така ж «вражаюча стабільність типу... в устрої жител із їхнім інвентарем») доводив, що на території нинішньої України «із доби найглибшої древності» проживає «один і той же... осілий тут... незмінний народ» (виділено автором. — М. Л.).

Дивна річ, В. Хвойка або, скажімо, М. Грушевський ще наприкінці XIX — на початку XX ст. знали про це, а ось на уславлених радянських істориків наче якесь запаморочення впало, ба навіть повна втрата пам’яті... Та час бере своє. Ось і відомий російський славіст академік Б. Рибаков, як уже зазначалося, значно обновив свої концептуальні погляди щодо історії українського народу. «Усвоїй концепції — наголошує Борис Олександрович в інтерв’ю відомому українському журналові (1990), — я обстоюю позиції, що українці живуть автохтонно, тобто споконвічно, на корінній слов'янській землі. При цьому спираюсь на трьох китів історичної науки: Недерле, що створив “Слов'янську енциклопедію”, академіка Грекова, історика держави і права Юшкова».

На не менш значимого «кита» історичної науки, якого, на відміну від трьох названих, зовсім вже неможливо запідозрити бодай у найменшому суб’єктивізмі, спирається сучасний дослідник В. Лучик, а саме на гідроніми, які, як зазначає автор (1995. — с. 160), «завжди виявляються надійними і об'єктивними свідками особливостей назначуваних ними об'єктів, часу номінації та етнокультурних процесів, які відбувалися упродовж періоду формування ономастичної лексики на відповідній території. Вони ж підтверджують висновок археологів та істориків про споконвічність і безперервність слов’янського етносу на терені України, а відтак і її корінного населення—українського народу». Та що до того новоявленим «реформаторам» історії! Вони, знай, своєї правлять: тільки «з часів приєднання» до Московії Україна, чи то пак Малоросія, «починає називатися Україною... і лише поступово це ім'я витіснило старовинну назву народу і країни: “малороси”, “Малоросія”» (Зубов, 1993).

А от не такий знавець подібних покручів папа Григорій XV у 1621 році, тобто саме у часи, коли, згідно з просторікуванням А. Зубова, «старовинною назвою» України була ще Малоросія, писав (Кучерук, 1993): «приєднана до Польської корони Русь (за «логікою» А. Зубова, тут ідеться про приєднання Московії, оскільки саме її він називає «Руським царством». — М. Л.) вся була схизматицькою», себто православною.

Так само сучасник папи, відомий турецький географ та мандрівник XVII ст., автор десятитомного видання подорожніх заміток Е. Челебі жодним чином не ототожнював русів з росіянами, а тому, як зазначено у коментарях московських редакторів до його книги (1979. — с. 233), «руси Евлії Челебі — це не росіяни, яких він називає московитами (описана тут подорож відбулася у 1666–1667 рр. — М. Л.), а українці».

А от, скажімо, сучасник Ігоря та Ольги візантійський імператор Костянтин Багрянородний взагалі обмежував Русів самим лише Києвом. Так, у своїй праці «Про народи», закінченій у 949 році, він пише: «Коли настає листопад, князі їхні зараз же виходять з усіма Русами з Києва і вирушають на полюддя, що зветься гірою, і саме в слов'янські землі Деревлян, Дреговичів, Сіверян та решти слов'ян, що сплачують данину Русам. Вони прогодовуються там упродовж цілої зими, а коли у квітні розтане лід на Дніпрі, вони знову вертають до Києва. Затим добувають, як мовилося вище, свої однодеревки (човни. — М. Л.) і відправляються до Візантії» (Шахматов, 1916. — с. 90).

Утім, і давні руські літописці чітко відрізняли власне Русь від північних земель київської держави і, як уже зазначалося, у своїх письменах ніколи не вживали назви «Русь» щодо північноруського населення. Та й Б. Рибаков (1952), оцінюючи точку зору Д. Лихачова про те, ніби «найдавнішим, основним значенням “Русь” і “руський” є значення загальне, звернене до всіх руських земель і до всього руського народу в цілому», як «украй непереконливу», наголошує на цьому вирізненні «вузької» Русі літописцями. Так, пише він, «Лаврентіївський літопис найчастіше відділяє Володимиро–Суздальську землю від Русі у вузькому розумінні», у Іпатському — існує «і риторичне розуміння єдності Русі... й конкретне уявлення про Русь як південну частину всієї руської єдності», а перший Новгородський літопис навіть «іноді протиставляє його(Новгород. — М. Л.) Русі (Південній)».

Рибаков визначає також часові параметри поняття «Руська земля»: зазначивши, що у вузькому розумінні слова цим поняттям «позначалася тільки південно–східна частина руських земель, Придніпровська Русь», він вважає цілком можливим «віднести виділення “Руської землі” (у вузькому розумінні) як певного історичного цілого до VI–VII ст.». На думку дослідника, є очевидною «невідповідність літописного поняття “Руська земля” в його вузькому значенні історичній дійсності Х–ХІІІ ст. [однак, напише пізніше Рибаков (1982. — с. 86), «пам'ять про цю найдавнішу і мінімальну землю росів збереглася... до середини XII ст., але винятково в місцевих київських літописах; літописці інших міст її вже не пам'ятали». — М. Л.]». «Мусимо визнати, — зазначає далі Б. Рибаков, — що у географічних рамках Руської землі(у вузькому розумінні — від Києва до Курська) у VI–VII ст. вже складалася руська народність, яка виокремлювалася від решти слов'янських племен» (там само).

На такій позиції стояли й відомі російські історики XIX ст. Навіть такий монархічний патріот Росії як С. Соловйов чітко відділяв північну Московію від Русі — наприклад, на с. 107 згаданої книги (1989) читаємо: «Юрій Ростовський виступив у похід (року 1157–го. — М. Л.) на Русь». Причину такого виділення пояснює сам Соловйов (там само. — с. 104): «тому що Руссю у власному розумінні цього слова називали один Київ з округом», себто Київську землю [в іншому місці (1896. — Кн. 1. — с. 19) він називає її «Київською областю» і характеризує як «Русь у найтіснішому розумінні»]. А. В. Ключевський цілком резонно охарактеризував північні землі, зокрема Ростово–Суздальську, на яких, власне, й відбулося «утворення... великоруського племені», як край, «котрий лежав поза старою корінною Руссю у XII ст. і був більш чужорідним, аніж руським краєм», де «в XI–XII ст. жили три фінські племені: мурома, меря, весь» (1904. — с. 358–359)[32].

Не було, певно, жодної плутанини із цим і в простих мешканців Київської Русі. Ось, наприклад, що казали «ростовці й суздальці, й переяславці, й вся дружина у від малого до старого, з'їхавшись до Володимира» (ПСРЛ, 1962. — т. 1. — с. 371) після вбивства А. Боголюбського, зарізаного власними слугами 1174 р.: «...князя нашого убито, а дітей у нього нема, синок його у Новгороді, а брати в Русі, по кого й хочемо послати в свої князі».

Так само, до речі, відділяв «Руську землю» від своїх «вотчинних» земель й сам зверхник Ростово–Суздальїцини, цієї, за висловом М. Грушевського (1992. — с. 191), «свіжої слов’янської займанщини на фінськім ґрунті», А. Боголюбський. Ось, наприклад, як 1174 р. відповів він на клопотання Ростиславичів, аби Роман Ростиславич знову вернувся до Києва княжити: «зачекайте трохи, послав єсм до братії своєї в Русь(можливо, під цією, як зазначав М. Грушевський, «українською “братією”» Боголюбський розумів своїх союзників Ольговичів, що претендували на Київ. — М. Л.): яка мені вість буде від них, тоді й відповім вам» (там само. — с. 203).

Однак ці добре відомі факти анітрохи не бентежать сучасних російських істориків. Вдавшись колись до подібних перекручень, що кричуще грішать проти історичної правди, вони — скористаймося виразом О. Прєснякова — возвели їх у категорію «історичної аксіоми» і так зрослися з ними, що зовсім не помічають їх самовидної хибності. А тому дуже болісно реагують на будь–які спроби ті хиби виправити. «...Зараз у науковій літературі, та й серед широкої громадськості набрала силу думка, — нарікає відомий славіст–мовознавець, член–кореспондент АН СРСР О. Трубачов (1987), — що нібито незручно називати нашу початкову писемність та її мову “русскими”, позаяк то є спільний спадок мови й культури не одних росіян, а й українців та білорусів». На думку вченого, такий підхід є яскравим прикладом того, як, виходячи із правильного засновку, вдаються до неправильних висновків. «Адже Русь Х–ХІ століть, — переконує він величезний загал читачів “Правды”, — сама себе інакше й не називала, а лише Руссю, Руською землею», вдаючи, ніби не знає, що в ті часи Руссю себе називала зовсім не та «земля», на якій пізніше — значно пізніше! почала створюватися сучасна Росія...

А як має сприйняти більш–менш обізнана з історією людина «перли» згаданого раніше А. Ананьева типу (1993, — с. 27): «Орди Чингісхана та Батия, що вторглися на початку другого тисячоліття нашої доби в межі Росії», не кажучи вже про безкінечні підміни історичних назв різних місцевостей знеособленим і штучним визначенням «терени сучасної Росії»? Можна лише із впевненістю сказати, що самі Чингісхан та Батий, як і їхні сучасники, ні про яку «Росію» ні сном, ні духом не відали, бо у певний історичний період будь–які «межі» мали свою, цілком конкретну, історичну назву. Цікаво, а як би відреагував сам Анатолій Андрійович на заяву, скажімо, з мого боку, що, мовляв, 971 р. наш київський князь Святослав водив руських (не плутати з російськими!) воїв не на Візантію, а у «межі» Туреччини, або що року 1552 військо Івана Грозного захопило та зруйнувало столицю Татарської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки Казань?

На цю родимку російських істориків — «повсякчасну похибку бачення, яка переплутує всі наші поняття», спричинену тим, що вони порівнюють «свою теперішність не зі своєю минувшиною», а з таким собі «стороннім зразком» на кшталт «тисячолітньої» Росії на підґрунті «спільної колиски» — ще півтораста літ тому звертав увагу згаданий К. Кавелін (1897. — с. 596–597). «Почнемо з того, — наголошував історик, — що ми прожили не тисячу літ, а значно менше». І переконливо доводив це, посилаючись на незаперечні історичні джерела: «Відкриймо перший наш літопис... Укладач його знає малоросіян і перелічує різні галузі цієї гілки руського племені; називає північно–західні галузі того ж племені... але знаменно, що великорусів він зовсім не знає. На схід від західних руських племен, де тепер проживають великоруси, мешкають, за літописом, фінські племена... А де ж були тоді великоруси? Про них у переліку племен, що проживали в теперішній Росії не згадується ані словом... Із цього цілковитого мовчання слід зробити висновок, що на той час цієї, тепер найчисленнішої... гілки руського племені (далі Кавелін цілком обґрунтовано називає її «молодшою гілкою руського племені». — М. Л.), ще не існувало». Та наважившись на нечуване — «визнання Київської Русі “Малоросією”, себто Україною (виділено М. П. — М. Л.)», Кавелін, на жаль, «знову сам один серед російських істориків», — наголошував основоположник погромленої у 30–40–х роках XX ст. школи радянських істориків, що поділяли історичну концепцію Грушевського, академік М. Покровський (1943).

А як було ту школу не погромити, коли «помилкові погляди» її засновника, як зазначено у відповідній статті третього видання «БСЭ» (М., 1975. — т. 20. — с. 169), «негативно позначилися на розвиткові» всієї «радянської історичної науки». Чи могло бути інакше, якщо, наголошувалось ще у першому виданні тієї ж енциклопедії, М. Покровський «не дійшов... до розуміння диктатури пролетаріату»? Далі — більше: згодом він уже «заперечує той факт, що більшовизм є спадкоємцем усього кращого, що виробило людство за всю свою історію» — і це корифей історичної науки, специфіка якої полягала в тому (Кон, 1951), аби «служити робітничому класові»! І для того, аби ці небезпечні «збочення у розумінні партійності науки... були викриті й розгромлені», знадобилося «особисте втручання товариша Сталіна» (там само).

І хоча згадані втручання головного фахівця радянської історичної науки вже давно припинилися, сучасні офіційні російські видання, чітко дотримуючись визначеного ним курсу, продовжують рясно навішувати все ту ж «наукову» локшину на вуха довірливого масового читача. «Давня Русь, — запевняє новий московський «Энциклопедический словарь» (Отечество... — 1999. — с. 189), — назва початкового періоду історії Росії (9–13 ст.), що включає епоху Давньоруської держави...» Ба більше — ці «науковці», брутально нехтуючи історичними фактами, й досі намагаються переконати недосвіченого в подібних «тонкощах» читача, нібито «термін “Русь” закріпився за північно–східними територіями колишньої Давньоруської держави...» (там само. — с. 522). Що всіляко намагалися закріпити — безперечно, але не надто успішно, бо, як ми вже мали змогу переконатися, ще й у XVIII ст. Європа визнавала тільки назву «Московія». Однак російські дослідники продовжують видавати подібні покручі за «наукові»...

«Та що тут дивуватись, — зазначає невгамовна Е. Ільїна (1990), маючи на увазі «наукові» викрутаси на кшталт ананьївських, — коли навіть совєтський академік А. Орлов у книзі “Володимир Мономах” (видання Академії наук СРСР, 1946) пише “Русь” — розуміє “Росія”, тобто “забув” академік (а не знати цього він не міг), що наша Вітчизна Руссю стала називатися щойно з 17–го століття...» Просто якась шокуюча (на думку цієї дослідниці, «такі помилки можна пробачити німецьким історикам, але коли такі письмові “помилки” зустрічаються в сучасних російських істориків — знайте: цей історик або невіглас, або так званий великодержавник») необізнаність та забудькуватість! Не звикла до подібних історичних покручів Е. Ільїна («радше математик», ніж історик) слушно зауважує з цього приводу: це і є «той математичний знак — плюс або мінус. Написано “російська”, і все зрозуміло — це “історія Росії”. Якщо ж поставити інший знак, тобто написати “руська”, як і писали в листах та документах тих часів, будемо мати інший результат, а саме — історію України. Бо все, що творилося на території України, за винятком проїзду Катерини Другої до Одеси, все, що написано на території України, “Слово о полку Ігоревім”, Літописи — усе це належить Україні і українському народові».

Як засвідчує Л. Залізняк (1996. — с. 46), «за даними історії, археології, етнографії, мовознавства, антропології... русичі Середнього Подніпров’я, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками були праукраїнцями, які створили державу Русь зі столицею в Києві». А що ж росіяни та білоруси, які, за поширюваною ще недавно імперською міфологемою, вийшли з тієї ж «колиски трьох братніх народів»? Немає жодного сумніву, наголошує історик (там само. — с. 53), «що культурні традиції Київської Русі були важливою складовою підґрунтя російського та білоруського народів. Однак, на відміну від українців, які є прямими нащадками людності давнього Києва, Галича, Чернігова, російська та білоруська етнічна специфіка (росіяни та білоруси, як відомо, належать до віслянського антропологічного типу, який суттєво відрізняється від динарського, до якого належать українці. — М. Л.) є прямим продуктом їхнього саморозвитку в своєрідних історичних та природних умовах власних етнічних територій. Росія та Білорусія спадкоємці давнього Києва такою ж мірою, якою Франція — нащадок давнього Риму (румуни, нащадки древніх фракійців, настільки «романізувалися», що навіть назвою свого етносу і держави взяли похідну від Риму, однак їм якось і на думку не спало доточити до своєї історії тисячолітню історію Римської імперії. — М. Л.), Сполучені Штати — наступник Лондона, а Мексика та Аргентина — спадкоємці іспанського середньовічного Мадріда».

Зрештою, це просто якась неповага до власної, дійсно російської, історії. Як гірко наголошує В. Новодворська (1993), «хапаючи чуже, ми позбулися свого», а внаслідок, як зазначав М. Грушевський (1991), «історія великоруської народності зостається властиво без початку». Та це й зрозуміло: аби припасувати собі той чи інший «престижний» шмат чужої історії, треба відрізати такий же шмат власної. І через цю хапальну ненаситність до чужого історія Росії ставала все більш схожою на циганську ковдру, суціль зшиту із різноманітних клаптів, сяк–так прикриту накинутим поверх неї мереживом імперських історичних міфів. Та нині, коли горезвісну андерсенівську «голість короля» приховати вже несила, цей шмат української історії — на відміну від так само брутально присвоєних численних українських історичних та культурних пам’яток, що й досі чіпко утримуються Москвою, — буквально вислизає із рук неоімперських істориків, невтримно зменшуючись, немов знаменита шагренева шкіра...

Пригадую, в дитинстві довелося якось прочитати доволі простеньку казочку про те, як два брати, повертаючись із далеких країв додому, аби не витрачати важко зароблених грошей на харчування, заповзялися красти у придорожніх селах харч. І хоча їжі було вдосталь, та й їли нібито порівну, але один із них чомусь увесь час худнув, а другий, навпаки, гладшав... Секрет, як це завжди буває в казках, відкрився лише наприкінці: якщо для першого із братів споживаний харч був дійсно краденим, і він перебував у постійній напрузі, то інший спокійно споживав фактично своє, оскільки непомітно для брата завжди розплачувався із постраждалими господарями, тому й гладшав. Можливо, я десь і схибив у викладі подробиць цієї казки — давно то було — та мораль цієї байки назавжди закарбувалася в пам’яті: краденим не наситишся!

Так і з російською історією. Скільки б російські історики за атавістичною імперською звичкою не напинали на себе чужий кожух, їм від того тепліше не стане — скомпільована таким чином «історія» російської держави неминуче «худнутиме» (фактично сталося те саме, що відзначив свого часу В. Бєлінський в «Литературных мечтаниях» щодо «обольщения» росіян відносно рівновартісності російської літератури з європейською, яке він називав «маячнею пихатості»: «підломилися ходульки... атлетів», на які спирався великодержавницький міф «тисячолітньої» Росії, «завалилися солом’яні підмостки»), а самі вони змушені будуть марнувати сили і час у даремних намаганнях хоч якось полагодити ту Охрімову свиту російської історії.

Уже й тепер, коли подібні питання неможливо «вирішувати» грізним окриком московського ЦК, доводиться їм усіляко викручуватись у намаганні відшукати якісь нові аргументи для «наукового» обґрунтування старих імперських підходів у висвітлені історії «тисячолітньої» Росії. Ось лише один із безлічі (деякі з них були вже зачеплені вище) прикладів на потвердження сказаного.

Не так давно виповнилося 500 років руському друкові. Російська історична наука визнає цей знаменний ювілей, але намагається зробити його... нічиїм (згадайте у класика: «так не доставайся же ты никому!» Так само свого часу сталося і з успадкуванням Київської Русі: коли імперська історична наука переконалася у власній неспроможності довести, що Київська Русь була російською державою, то спритні фальсифікатори, аби лише не допустити визнання її українською, що було б смертельною загрозою як для великодержавницького міфу про «тисячолітню Росію», так і для спокійного існування імперії взагалі, теж оголосили її нічиєю).

Аналізуючи цей черговий «тріумф» наукової думки на підставі матеріалів, видрукуваних у Москві (Материалы и исследования. — М., 1991), історик В. Довгич, зокрема, пише (1992. — с. 250–253): «Відомий московський дослідник Є. Немировський не в змозі явно приписати першу руську книгу російській культурі. А тому виводить для книгодрукування хитрі означення: “кирилловское, славянское, восточно–славянское”. Та підтекст далі вибухає відвертими фальшивками. Ось одне “відкриття”, гідне колумбійського: “На східних землях Великого князівства Литовського жили білоруси і українці, що сповідували православ’я. Їхній політичний вплив у країні був дуже сильним. Державною мовою князівства вважався “язык”, який в ту пору йменували “русским”». Або ще: «Протягом 1491–1492 рр. у Кракові вийшли в світ три твори — Тріодь, Часослов та Октоїх... Вони не русские, а руські, русинські. Якщо, крім українців, хто й може ще претендувати на право спадковості, то це білоруси. Два десятиліття доводити, що “оригиналы были привезены из Московского государства” — явний абсурд. По–перше, це була така глухоманна окраїна Європи, що, за свідченням С. Соловйова, мало хто в цивілізованому світі знав тоді про її існування. По–друге, Немировський аналізує все (формат, водяні знаки, ініціали, автографи російських власників) — лише не мову. Бо то не класичне кирило–мефодіївське “есперанто”, а церковно–слов’янщина, густо пронизана українськими та білоруськими живими словами...»

Та логіка розгляду історичного процесу, навіть попри бажання самих дослідників, як це підмічав А. Кримський ще у давніх київських літописців, час від часу все ж підбиватиме їх до висновків, далеких від потреб ідеологічного імперського замовлення. Так, аналізуючи «Повість минулих літ», Д. Лихачов (1945. — с. 42), віддавши належне імперській концепції єдиної давньоруської народності («Нестор... описує найдавніший побут руських племен, розглядаючи їх як єдиний народ...», доводиться уточнити: Нестор, навпаки, наголошував, що «всі ці племена мали свої звичаї і закони своїх батьків, кожен — свій норов і побут»), далі, зокрема, зазначає, що літописець «звертає увагу на походження руської мови як головної ознаки руської народності». Тож, дотримуючись логіки автора, на запитання, а кого, власне, має на думці Д. Лихачов під тодішньою руською народністю, неминуче доведеться припуститися сакраментальної, з точки зору панівної імперської ідеології, відповіді — українців та білорусів, бо, як відомо, формування російського етносу — і саме на підґрунті етнічного матеріалу згаданих у «Повісті...» неслов’янських народів — на той час ще й не розпочиналося. Самозрозумілим видається й те, що, виокремлюючи — разом із літописцем — мову як головну ознаку руської народності, Дмитро Сергійович аж ніяк не міг мати на увазі російську, бо ті північні племена — літописець чітко відділяє їх від русько–слов’янських, — з яких за кілька століть ще тільки має сформуватися так звана великоруська народність, говорять іще своїми, як наголошено літописцем, окремими, неслов’янськими мовами.

У своєму намаганні утриматися на «тисячолітньому» постаменті новітні переписувачі російської історії, переконавшись, що із втратою права на присвоєння так званого «київського періоду історії Росії» досягти бажаного результату, покладаючись на свою «древню столицю», явно неможливо, взялися виводити корені російської державності вже від Новгорода. І наукове обґрунтування чергового бачення вже готове, ба, навіть знайшлися, як запевняє академік В. Янін (Был ли Новгород... — 1998), «нові історичні факти». Хочете знати які?

«Найцікавіше, — ділиться радістю від такого «відкриття» цей відомий російський славіст, — про різні корені у слов’ян північної і південної Русі написано ще в “Повісті минулих літ”. Два брати, Радим і В’ятко, прийшли із ляхів у тобто два племені — радимичі і в’ятичі — переселилися із Заходу». А далі, покладаючись на дослідження берестяних грамот академіком А. Залізняком, які показали, що особливості новгородського діалекту «споріднюють його із західнослов’янськими мовами», а не з «мовою Києва», доходить висновку: тепер уже «поляки виявляються кривичам, новгородським слов’янам, в’ятичам за походженням рідними братами, а київські поляни — двоюрідними».

[Взагалі–то, названі племена належать до різних мовно–культурних груп (Залізняк, 1997. — с. 110). Та й мови —російська й польська — належать, як переконливо доводять лінгвісти (Царук, 1998. — с. 111–112), до різних, відмінних між собою мовних підгруп: антську прамову, українську, білоруську, польську, чеську, словацьку, сербсько–хорватську (у давній хорватській частині), верхньолужицьку дослідник зараховує до антської підгрупи слов’янських мов, а старослов’янську, сучасні російську, болгарську, македонську, сербсько–хорватську (у давній сербській частині), нижньолужицьку — до словенської підгрупи. А коли вже розбиратися у ступенях нашого споріднення, то російський етнос доводиться українському радше «дитиною», котра виросла з його «колонізаторського» сімені у лісистому лоні угро–фінської матері, що, певно, й привело до формування у неї «неслов’янської» вдачі, яку В. Новодворська (1993) охарактеризувала так: «темна, як хаща лісу, гармонійна, як бурелом, підступна, як поліські зелені болота, дружелюбна, як у пугача...»]

Цій же, так званій лехітській, концепції походження росіян присвятив значну частину своєї нової монографії знаний московський археолог–славіст В. Сєдов (1999). Уже сама її промовиста назва — «Древнерусская народность» — красномовно окреслює царину домагань автора. Однак для обґрунтування згаданої концепції історик, який у попередніх свох працях (1982. — с. 58) визнавав відсутність археологічних доказів просування слов’ян з Вісло–Одерського угруповання до «кривичів басейну Великоїй Псковського озера», наводить (1999. — с. 116) «предмети провінційноримського походження» (залізні остроги з гострими конічними шипами, залізні бритви, пінцети, двошипні втульчасті наконечники, кам’яні жорна тощо), які, за визнанням самого автора, «не є етнічними індикаторами». До того ж більшість з них до цього Сєдов зараховував (Залізняк, 2000) до ознак міграцій слов’ян на Верхнє Подніпров’я не з заходу, а з півдня...

Та навіть без аналізу видимих вад пропонованої знаними істориками схеми, яка, по суті, є підновленим варіантом усе тієї ж «звичайної схеми “русскої” історії» і слугує тій же ідеологічній меті, можемо констатувати: корабель російської історичної науки вкотре намагається скоригувати свій курс. Однак поки що спостережувані еволюції корпусом, на жаль, не надто переконують у щирому бажанні російських істориків вивести його на чисту воду.

Головною метою згаданого інтерв’ю академіка В. Яніна відомому московському часописові було, як видається, бажання дати рішучу відсіч новітнім, переважно доморослим, «реформаторам» історії», їх «спекуляціям на історії», найперше — академікові–математику А. Фоменку, який написав «Новую хронологию Руси», де, зокрема, “секвестрував” років на чотириста» й російську історію.

Не маючи жодного наміру устрявати в цю суперечку «гігантів РАН», все ж зазначимо, що академік Фоменко — зовсім не перший серед тих, хто насмілився «секвеструвати» офіційний вік російської держави. Наприклад, відомий російський історик, академік М. Любавський (1860–1936), слушно наголошуючи, що «основною державною територією великоруської народності є територія Московської держави», чітко визначав і період утворення цієї держави, віднісши «момент зародження» її до XIV ст., а «момент остаточного створення» — «приблизно на половину XVI ст.» (Любавский, 1929. — с. 12).

Та й різні радянські енциклопедії, як наголошувалося вище, зафіксували таку ж позицію офіційної історичної науки того періоду. Тож реформатор–математик Фоменко, як видається, не надто схибив тут у арифметиці...

Теги:

Схожі статті

  • 19.04.2016
    4788

    Російська імператриця Катерина II, добре влаштувавшись на троні, з роками стала дедалі більше

    ...
  • 19.04.2016
    12270

    Якщо заглянемо до старовинних писемних джерел історії, то серед них завжди знайдемо над:

    ...

Медіа