Продовження.

Початок

Отже, простежимо умови появи власне російського народу, спираючись на російські джерела, довідники, документальну літературу, видану для читання звичайної людини. Не заглядатимемо в суворо секретні архіви, які, мов зіницю ока, береже російський істеблішмент понад триста років.

Створюючи Російську імперію, еліта чітко розуміла, що без великого минулого не можна утворити великої нації. Треба було прикрасити минуле, можливо, навіть підтасувати й привласнити чуже. Тож династія Романових із привілейованою елітою, зацікавленою в цих діяннях, ретельно взялася за справу. Щоб привласнити історію Київської землі, — а це було першочерговим завданням, — великоросам знадобилося придушити український народ, загнати його в рабство-кріпосництво, позбавити власного імені. Так з'явилася версія про «великоросів» і «малоросів».

Українців, які проявилися як нація в XI–XII століттях, а можливо, й раніше, оголосили «малоросами» й узялися втовкмачувати цю версію всьому світові. За найменший відступ від офіціозу людей страчували, знищували, «позбавляли живота», засилали. Згадаймо: навіть у XX столітті прем'єр-міністр Росії Петро Столипін вважав боротьбу з українським народним рухом найголовнішим завданням держави Російської.

Українську інтелігенцію зманювали на службу до «великоросів» — я назву лише геніального Миколу Васильовича Гоголя; або висилали для знищення, як не менш геніального Тараса Григоровича Шевченка. І так тривало впродовж 300 років поневолення.

Радянський період був не менш жорстоким. За той час Україна втратила понад 25 мільйонів своїх синів і дочок, які загинули у війнах за інтереси Росії, у ГУЛАГах, під час колективізації, просто — на висилках і в катівнях.

Так «старший брат» змушував жити «молодшого брата» — у жорстоких «обіймах любові». Хто ж він в історичному аспекті, той «старший брат»?

Щоб відповісти, дослідімо праці офщійних російських істориків і встановімо джерела справжньої історії великоросів, як вони самі себе прозвали. Звернімося до російських класиків М. М. Карамзіна, С. М. Соловйова і В. О. Ключевського; два останні — професори Московського університету, які завідували кафедрою російської історії. Саме ця трійця з 1803 до 1910 року створила остаточну міфологію «великоросійської держави», написавши:

  • М. М. Карамзін — «Історію держави Російської» (1803–1826 роки);
  • С. М. Соловйов — «Історію Росії з найдавніших часів» (1851–1879 роки);
  • В. О. Ключевський — «Курс російської історії» (1904–1910 роки).

Ось що писав В. О. Ключевський у своїй «Історії»:

«Із половини XV до другого десятиліття XVII століття головна маса російського населення з області верхньої Волги (ось де жили «великороси» у XVI столітті! — В. Б.) розтікається на південь і схід по донському й середньоволзькому чорнозему, формуючи особливу гілку народу — Великоросію, яка разом із населенням розширюється за межі верхнього Поволжя…» [6, с. 15].

Зверніть увагу, як чемно пише історик: народ розтікається по території й утворює «Великоросію». Ось так виникає один із перших страшних міфів імперії. Народ не «розтікався», він у найжорстокішому розбої приєднував до себе землі, підкорював народи, які жили на них; знищував ці народи, виганяв їх із рідної землі, нав'язував їм свою віру і релігію, зросійщував їх. Ми ще не раз повернемося до праць російських професорів і переконаємося, що це відбувалося саме так. У цій цитаті історик чітко зафіксував час появи великоросів як таких. Ось цей історичний проміжок: кінець XV — перша половина XVII століття. Саме тоді з'явився народ великоросів, зароджується його історія.

Але повернімося до «Курсу російської історії». Поцікавмося, хто ж ті люди, що «розтеклися з верхньої Волги», як і коли вони там з'явилися. Автор пише:

«В області Оки й верхньої Волги в XI–XII століттях жили три фінські племена: мурома (з його імені місто Муром. — В. Б.), меря і весь. Початковий київський літопис доволі точно позначає місця проживання цих племен: він знає мурому на нижній Оці, мерю поблизу озер Переяславського і Ростовського, весь в області Білоозера. Нині в центральній Великоросії немає вже живих залишків цих племен, але вони лишили по собі пам'ять у її географічній номенклатурі. На великому просторі від Оки до Білого моря ми зустрічаємо тисячі неруських назв міст, сіл, рік і урочищ. Прислухаючись до цих назв, легко помітити… що колись на всьому цьому просторі звучала одна мова, якій належали ці назви, і вона споріднена з тими наріччями, якими спілкується тубільне населення нинішньої Фінляндії і фінських інородців середнього Поволжя, мордва, черемиси» [5, с. 41–42].

Прочитавши ті слова, поставимо просте запитання: хто ж заснував і побудував ці тисячі фінських міст і сіл від Оки до Білого моря? Сподіваюся, жоден розсудливий великорос не заперечуватиме, що засновниками й жителями тих міст до XV–XVII століть були фінські племена, а зовсім не слов'яни.

Професор С. М. Соловйов, коли йому доводилося засуджувати спротив фінських племен князеві, мимоволі, як М. М. Карамзін і В. О. Ключевський, виказував у своїх книгах слова істини. Подібними словами, як цвяхами, він забивав труну облудної ідеї про слов'янське походження населення суздальської, а згодом московської землі.

Послухайте ці одкровення:

«Лише коли по смерті Боголюбського ростовці висловили свої вимоги, почалася відкрита боротьба між ними і братами Андрія, яка закінчилася поразкою ростовців. Не дивно, що боротьба була нетривала; звернувши увагу на розташування Ростова, важко припустити, щоб це місто було сильне, мало численне народонаселення внаслідок великої торговельної діяльності; важко припустити, щоб це місто, заховане своїми засновниками, фінською мерєю від живого шляху, від Волги, до сумного мертвотного озера, щоб це місто (Ростов Великий. — В. Б.) процвітало, як Новгород, Смоленськ, Полоцьк» [7, с. 224].

Ось вона — ключова істина!

Ростовсько-суздальська земля до приходу Рюриковичів зі своїми ватагами давно була заселена фінськими племенами. І сторонній князь тут, точнісінько як і серед слов'янських племен у Русі, кочував від одного селища до іншого, де приймуть.

Але С. М. Соловйов не обмежився цими словами істини. Він подав інші доволі прикметні описи суздальської землі. Усі «великоросійські історики» — ті, які писали за династії Романових, і радянські, з «піною на губах» насаджували

думку, що з утворенням ростовсько-суздальських князівств старі київські князівства і сам Київ одразу ж захиріли, а центр розвитку перемістився у Володимир, Ростов, Суздаль та ін. Мовляв, відбулося закономірне спадкоємне переміщення. Але це твердження — брехня Російської імперії!

Із появою Ростовсько-суздальського князівства, а пізніше Московського, ця забута Богом земля ще цілих п'ять сотень літ була найбільшою глибинкою Європи, диким краєм, який не мав ані найменшої можливості змагатися навіть із тодішнім розореним Києвом. І це не мої особисті твердження. Послухаймо ще раз завідувача кафедри російської історії Московського університету професора С. М. Соловйова:

«Занепало стародавнє вічове місто (мова про Ростов кінця XII століття. — В. Б.), і на півночі встановилося одноманіття: всі міста нові, незначні; Ростов занедбаний, Володимир не встиг іще піднятись як столиця великокнязівська, коли був розорений татарами і також занедбаний; великі князі живуть у своїх опричинах, у своїх спадкоємних містах… Міста є тут (на півночі, у країні Моксель. — В. Б.) переважно великими обгородженими селами…» [7, с. 224–225].

Саме такими були міста-села ростовсько-суздальської землі, цієї майбутньої Московії, а пізніше Великороси, у другій половині XIII століття. І заселені ті землі були фінськими племенами мурома, весь, мери, мещера, мокша, печора, мордва, марі та інші. Як бачимо, були це зовсім не русичі (слов'яни), а стародавня Фінська Вітчизна, яка спорудила на своїй споконвічній землі села-міста: Ростов, Суздаль, Муром та інші.

Теги:

Схожі статті

  • 19.04.2016
    5245

    Російська імператриця Катерина II, добре влаштувавшись на троні, з роками стала дедалі більше

    ...
  • 19.04.2016
    12798

    Якщо заглянемо до старовинних писемних джерел історії, то серед них завжди знайдемо над:

    ...
 

Медіа