Початок статті.

Частина 2.
Частина 3

Дуже цікаве друге питання: хто ж заснував Москву і жив у Московії в XIII столітті?

Сподіваюся, читачі пам'ятають: Москва, згідно з великоросійською міфологією, як місцевість уперше згадується 1147 року. Великоросів ще немає й близько, навколо на тисячі кілометрів живуть мокша, мурома, меря і весь, а нас привчили до думки — Москву заснував руський князь Юрій Довгорукий, і жили в ній великороси. Така брехня «Історії держави Російської».

В. О. Ключевський продовжує цю думку:

«Так на цьому просторі і в східній смузі Європейської Росії зустрічаємо безліч рік, назви яких закінчуються на ва: Протва, Москва, Силва, Косва тощо. Лише в Ками можна налічити до 20 приток, назви яких мають таке закінчення. Va фінською означає вода. Назва самої Оки фінського походження: це — зросійщена форма фінського joki, що означає ріка взагалі. Навіть племінні назви мері й весі не зникли безвісти в центральній Великоросії: тут зустрічається чимало сіл і річок, які мають їхні назви. Повітове місто Тверської губернії Весьєгонськ отримало свою назву від весі Єгонської, що жила тут… Визначаючи за цими слідами у географічній номенклатурі межі розселення мері й весі, виявимо, що ці племена жили колись від злиття Сухони та Юга, від Онезького озера й ріки Ояті до середньої Оки, захоплюючи північні частини губерній Калузької, Тульської і Рязанської. Отже, руські переселенці, які приходили в Ростовський край, зустрічалися з фінськими тубільцями в самому центрі нинішньої Великоросії» [5, с. 42].

Не дорікатимемо професорові, який «узяв зі стелі» «російських переселенців», котрі «зустрічалися з фінськими тубільцями». Далі наведемо витяги з В. О. Ключевського, де він сам себе спростовує. Зараз — про великоросів. Ось які безперечні істини встановив професор:

  • весь великий край від Тули й Рязані на північ і схід у IX–XIII століттях належав фінським племенам: мурома, меря, весь, мокша, мещера та інші;
  • плем'я великоросів, або російський народ, як він сьогодні зветься, з'явилося близько XV–XVII століть серед муроми, мері, весі, мокші, мещери, звідки, згідно з автором, почало «розтікатися».

З історії, яку ніхто не збирається заперечувати, ми знаємо: в X–XIII століттях існувало Велике князівство Київське зі своїми удільними князівствами. І жили у Великому Київському князівстві зовсім не великороси і навіть не «простий російський народ», не «малороси», а слов'янські племена, і мали вони свої красиві назви: поляни, деревляни, сіверяни, дреговичі, дуліби, тиверці та інші.

Підтверджуючи цю думку, звернімося до В. О. Ключевського:

«Різноплемінне населення, що займало всю цю територію, увійшло до складу великого князівства Київського, або Російської держави. Але ця Російська держава ще не була державою російського народу, бо ще не існувало самого цього (російського. — В. Б.) народу: до половини XI ст. були готові лише етнографічні елементи, з яких потім тривалим і важким процесом виробиться російська народність. Усі ці різноплемінні елементи поки що були з'єднані суто механічно; зв'язок моральний, християнство поширювалося повільно і не встигло ще захопити навіть усіх слов'янських племен Російської землі: так, в'ятичі не були християнами ще на початку XII ст. Головним механічним зв'язком частин населення Російської землі була князівська адміністрація з її посадниками, данинами й митами. На чолі цієї адміністрації стояв великий князь київський» [6, с. 56].

Яка маніпуляція словами: нема «держави Російської», нема «народу російського», але автор без докорів сумління пише: «князівство Київське або Російська держава». Так у державну історію впроваджувалася велика брехня.

Ми цитуватимемо С. М. Соловйова, читатимемо М. М. Карамзіна, і скрізь — вимисел, брехня! Історія писалася з розрахунку на людину малограмотну.

Ось іще виписка з В. О. Ключевського:

«Тоді дуліби панували над усіма східними слов'янами і покривали їх своїм ім'ям, як згодом усі східні слов'яни стали зватися Руссю за іменем головної області в Російській землі, бо Руссю спочатку називалася лише Київська область» [6, с. 33].

Як вам подобається: «лише Київська область» — Русь! Зверніть увагу: навіть визнавши сам факт, професор (свідомо!) перекручує істину — змішує старовину із сучасністю, аби заховати кінці.

Не було в стародавні часи «Київської області»! Була стародавня земля навколо граду Києва, і проживало на тій землі стародавнє плем'я — поляни. Поляни й були руссю.

Сам В. О. Ключевський і підтверджує нашу думку:

«Стосовно звістки про прохід угорців повз Київ 898 року він (Нестор. —В. Б.) згадує про діяльність Кирила й Мефодія і про її значення для слов'янства. Була одна мова слов'янська — слов'яни дунайські, підкорені угорцями, морава, чехи, ляхи й поляни — Русь» [6, с. 23–24].

Оце так професор-великорос!

Міфи російської історії безмірні, брехня разюча!

Зверніть увагу: здавалося б, усе правильно говорить професор В. О. Ключевський, але звідкись беруться карколомні паралелі: існує на землях Придніпров'я Велике Київське князівство, і тут таки — «або Російська держава»; але ж, даруйте, далі в тій же цитаті професор пише: «… Проте ця Російська держава ще не була державою російського народу, бо ще не існувало самого цього (російського. — В. Б.) народу».

Не існувало в XII столітті великоросійського народу, не було російської держави! Ми лише знаємо, що в ті часи існувало тільки Велике Київське князівство з васальними удільними князівствами.

Не будемо аналізувати в цьому розділі внутрішні чвари між великим князем і його удільними родичами, не будемо розглядати питання про те, який удільний князь перевершував сусіда і чи дослухався він до київського князя. Це не надто важливо — князі були зайдами. Залишмо ці дослідження для наступних розділів, бо вони підтвердять незаконність домагань Московії на володіння стародавнього Києва, на сам Київ. Правильно відзначає професор: зв'язок між землями і племенами Київського князівства був суто механічним і насаджувався зверху князем.

Отже, використовуючи російські джерела, ми спростовуємо два від самого початку брехливі міфи імперії:

  1. У IX–XII століттях не існувало Російської держави (навіть князівства!). Між уділами, що входили у велике Київське князівство, не було єдності, і вони поєднувалися суто механічно — за допомогою влади великого князя.
  2. У IX–XII століттях не існувало російського народу (великоросів!). Слов'янські племена (поляни, деревляни, сіверяни, дуліби, тиверці та ін.), на базі яких в історичному розвитку утворився український народ, і фінські племена (мурома, меря, весь, мещера, мокша, перм, нарова та ін.), які стали згодом основою великоросів, не мали в історії нічого спільного, господарськи не стикалися до XVI століття. Ці істини встановлені російськими істориками.

Однак не покладатимемося на самих тільки російських професорів. У світовій історії були люди, які залишили свої свідчення про ті далекі часи. У нашому випадку ними виявилися посол Папи Римського до Імперії Чингісидів Іоанн де Плано Карпіні, який написав «Історію Монгалів», і посол короля Франції Людовика IХ до хана Золотої Орди Сартака Вільгельм де Рубрук, перу якого належить «Подорож у Східні Країни». Перший відвідав двір хана Батия і столицю Імперії Каракорум у 1246 році й повернувся у Європу в 1247 році через Київ. Другий відвідав країну хана Сартака, країну хана Батия і столицю Імперії Каракорум у 1253–1254 роках і повернувся в «землю обітовану» 1255 року.

Вільгельм де Рубрук доволі точно ще в ті роки зафіксував землі «Русії», її кордони і звичаї народу. Ось його спостереження:

«На північ від цієї області (за Перекопом. — В. Б.) лежить Русія, що має всюди ліси; вона тягнеться від Польщі й Угорщини до Танаїда (Дону. — В. Б.)» [8, с. 85].Іншої землі до «Русії» посланець короля Людовика ГХ не «приєднував», навіть мови про таке не вів. Про цю істину Вільгельм де Рубрук дізнався на місці з особистих розмов у ставках Сартака й Батия. Сумніватися в обізнаності Рубрука немає найменших підстав.

Про землю і народ майбутньої Московії Рубрук також мав у ті часи цілком певну думку. Послухаймо: «Про країну Сартаха і про її народи.

Ця країна за Танаїдом (Доном. — В. Б.) дуже гарна і має ріки й ліси. На півночі (від ставки Сартака, де перебував Вільгельм де Рубрук у серпні 1253 року, це орієнтовно північний схід сучасної Воронезької області. — В. Б.) є величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, які не мають ніякого закону, справжні язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хатинах у лісах. Їхній государ (князь із династії Рюриковичів. — В. Б.) і більша частина люду були вбиті в Германії (похід Батия в Європу в 1240–1242 роках. — В. Б.)… Удосталь є в них свиней, меду й воску, дорогоцінних хутер і соколів. Позад них (на схід. — В. Б.) живуть інші, йменовані Мердас, яких Латини називають Мердиніс (мордва. — В. Б.), і вони — Сарацини (мусульмани. — В. Б.). За ними (на схід. — В. Б.) Етилія (Волга. — В. Б.)» [8, с. 88].

Читачі вже зрозуміли, як у 1253 році називали майбутній народ Московії.

Саме так — Моксель!

Сумніватися не доводиться: адже і М. М. Карамзін, і С. М. Соловйов, і В. О. Ключевський у своїх «Історіях» підтвердили факт входження в 1253 році «ростовсько-суздальських князівств» до складу володінь хана Сартака, сина Батия.

Вільгельм де Рубрук у 1253 році зафіксував такий розподіл земель між Батиєм і Сартаком: Сартак володів землями Золотої Орди від Дону до Волги і від Каспійського й Азовського морів до північних місць країни Моксель, куди дійшли коні татаро-монголів у 1238 році. Жили у «країні Сартаха» в ті роки, крім татарських племен, лише «два роди людей»: Моксель (які їли свинину) і Мердиніс (мусульмани).

Значно пізніше, завдяки зусиллям великоросійських «писарів історії», з'явилася назва — «ростовсько-суздальська земля». Великороси завжди бажали, щоб їхня історія базувалася на винятках із правил, на бажаннях правлячої еліти Московії.

Навіть у Великій Радянській Енциклопедії (далі — ВРЕ), очистивши факти від тенденційного словесного непотрібу, можна знайти підтвердження словам Вільгельма де Рубрука про країну і народ Мокселъ:

  • «Мордва… ділиться на 2 основні групи: Мордву-ерзю і Мордву-мокшу. Кожна група зберігає свою самоназву (ерзя й мокша)…Ерзянська і мокшанська мови становлять особливу групу фіно-угорських мов… Уперше Мордва під назвою Морденс згадується в готського історика Йордана (6 століття). Дані мови й матеріальної культури вказують на автохтонність Мордви в межиріччі Оки і середньої Волги…» [9, том 16, с. 565];
  • «Мокша, етнографічна група мордви! [9, том 16, с. 423];
  • «Мещера, древнє плем'я… Говорило мовою фіно-угорської групи.За археологічними даними, з Мещерою пов'язані могильники і городища 2 — 12 ст., розташовані по середньому плину Оки… Значна частина Мещери до 16 ст. обрусіла…» [9, том 16, с. 205];
  • «Меря, плем'я, предки якого в… 1 тисячолітті нової ери жили в районі Володимирсько-Суздальського межиріччя. Уперше Меря (merens)згадуються в 6 ст. готським істориком Йорданом… Мова Мері належаладо фіно-угорської групи…» [9, том 16, с. 101];
  • «Мурома, плем'я, споріднене з мордвою, що жило на берегах Оки… Мова Муроми належить до фіно-угорської групи… У 10–11 століттях Мурома платила данину Русі (вимисел. — В. Б.), у 12 ст. повністю обрусіла» [9, том 17, с. 127].

Навіть більшовицькі російські джерела підтвердили проживання цих племен у межиріччі Оки і Волги. Всі племена говорили мовами з фіно-у горської групи, тобто були племенами одного кореня, одного походження. І, природно, за старих часів мали одну узагальнену назву

народу, якою й було слово Мокселъ, на відміну від спорідненої мусульманської групи — Мердиніс.

Тепер погляньмо, якими поселеннями обмежувалося межиріччя Оки і Волги. По Оці, зі сходу на захід, розташовувалися Муром, Рязань, Коломна, Калуга, Козельск; по Волзі — Городець, Кострома, Ярославль, Твер, Ржев. А за Костромою, Ярославлем і Твер'ю проживали племенавесі. У Тверській землі (тепер — Калінінська область) досі збереглася згадка про Весь — місто Весьєгонськ.

Звернімося до тієї ж ВРЕ:

«Весь, прибалтійсько-фінське плем'я … арабським географам 10–14 ст. Весь була відома як народ вісу, що жив на Північ від Болгарії Волзько-Камської… Поступово частина Весі обрусіла…» [9, том 4, с. 582].

Отже, вся «великоросійська земля» від Мурома, Рязані й Калуги до Біломор'я й Вологди в IX–XIII століттях була повністю заселена племенами, які розмовляли однією мовою.

На цьому «великому просторі від Оки до Білого моря ми (і нині!) зустрічаємо тисячі неросійських назв міст, рік і урочищ», що ще раз засвідчує проживання корінного фінського етносу на своїй споконвічній землі й понині.

Посланник французького короля до хана Сартака Вільгельм де Рубрук, як бачимо, дуже точно в 1253 році зафіксував народ, який проживав на тій землі, — Моксель. Тут, як мовиться, ні додати, ні відняти.

Теги:

Схожі статті

  • 19.04.2016
    5245

    Російська імператриця Катерина II, добре влаштувавшись на троні, з роками стала дедалі більше

    ...
  • 19.04.2016
    12798

    Якщо заглянемо до старовинних писемних джерел історії, то серед них завжди знайдемо над:

    ...
 

Медіа