Жив колись на Подолі хлопець Миня. Усім молодець — лиш під шапкою вітерець. Ото ж коли підріс — коваль Вавило молотобойцем і взяв. Як гатоне хлопець по ковадлу, так воно на цілісінький сажень в землю й вгрузло. То й прозвали його Гатилом. 

Гамірно в кузні з рана й допізна: витязям — мечі, бондарям — обручі, дівам красним — підківки, щоб озиралися парубки.

А неділенька як приспіє, напече матінка повнісіньку кошулю пампушок та й велить не стерегти хати, а прохачам роздати. 

Лиш вийде Миня за ворота, а цуцики вже чекають, зі всього города прибігають. Той кумедно стрибне, той руку лизне, а який приткий, так і носа кирпатого. 
— Чи все роздав? Чи ласку мав?!— матуся питає, лиш він на поріг ступає. 
— І роздав, і мав, — відказує молодець.— Хто в руку цілував, а хто в...! 
А старенька радіє, хоч питати й не сміє: чи кирпата, чи косата до серця припала. 
А Києвом на ту пору владарював старий князь. Й мав він доньку-лебідоньку. Та таку вже зніжену, та таку вже звередовану, й світ не бачив. Із-за моря їй подавай, із-за гір присилай, мало не з неба ясного зорі хапай. Ось як стало діві на порі, давай вона женихами перебирати на сміх підіймати: 

Той не до любові — не так вуса-брови! 
Той кирпатий! Той носатий! 
Той невданий - небагатий! 
Не треба таких!

Тоді батенько на неї назикав, булавою нагрюкав. Так вона ось на які витівки пустилася. 
— За того,— каже,—піду, хто мою загадку змислить! А ні — киї по спині! 
Як наз’їжджалося молодців: і князів, і витязів. Вона по одному закликає та й питає: 
— А що для дівчини наймиліше, найлюбіше, найпотрібніше? 
Крутять вони вуса шовкові, мнуть в руках шапочки нові. Один каже: «Батько, ненька! Інший — сторона рідненька!» 
А вона, знай, з служницями регоче, як з бідаків жупани скидають, на лавицю вкладають, киями частують. 
Долинула та слава лукава й до Мині. Хоч спина в нього й засвербіла, але це півділа. Бо так захотілося князівну обійняти, в шовкові щічки поцілувати. 

— А благословіть, матінко, до князівни свататись! — кланяється. 
— Ой, лишенько ж ти моє,— сплеснула старенька ненька руками, — та тобі й служниця за князівну згодиться! 
А він на своєму як став — базаром не зрушиш. Вуса вуглиною підчорнив, лице крейдою підбілив, взяв торбу та й подався. 
Йде... На гаву задивився та з мосту в Почайну — шубовсь. Ледве вибрьохався на сухе сяк-так. Глядь, а в торбі отакенний щупак. А тут, де не візьмись, песик-пробігач. Та навплиг, та навскач — лакомину почув. Так вони весело й хоромин княжих дійшли. 

Сторожа Гатила добре знає — шапочки знімає, пропускає. А на песика натупали, нагримали, так він повертівся, покрутився й за дверима причаївся. 
Ось підступає парубок близенько, кланяється князівні низенько: 
—Ти будеш княгиня, а я Миня! Прийшов, щоб загадку загадала — не згордувала. 
Князівна мало кренделем не вдавилася: «Оце так наречений! В сірячині, в постолах, одразу видно, що за птах!» 
– В тебе, видать, парубче, казанок не варить, що сюди припхався? —дивується князівна. 
– А як ви взнали? — сторопів Миня. —Я його клепав-клепав, поки він, неначе решето став. 
– Та ти, мабуть, впав з печі, як верзеш такі речі! 

– А ось й не вгадали!— сміється Миня, — з мосту — та в воду! 
– Жаль, тебе нічим почастувати. Хіба київ дати? 
– Зате в мене зрання вже є снідання! — радіє Миня. Та лясь того щупака на стола. — Несіть сюди свої киї! Зараз вогонь розведем, обід добрий утнем. 
– Що це ти плещеш, дурню?! —розгнівалась князівна. 
– Не сам плещу, з Вавилом Силовичем! Витязям — обручі, бондарям — мечі, а дівчатам — парубки, щоб озирались підківки. 

—Та в тебе, бачу, зовсім нічого в голові немає!— аж звискнула вередуха. 
— Отут ви й не вгадали! Знаєте, — нахиляється до неї Миня довірливо, — скільки було завелося, що страх. Ні вночі спати, ні вдень стати. Так матінка десь дістали такий гребінчик дрібуній-дрібуній, костяний, все вичесали к годині лихій, хоч і довелося мало не цілий день потрудитися. 
Тут князівни і зовсім терпець урвався. 
— Та тебе, бачу, і до вечора не здихаєшся! Ану кажи швидше, що для дівчини наймиліше, найлюбіше, найпотрібніше? — а сама хап прясельце та подалі з-перед Миніних очей. 

А тут псятко таки в палати прошилося. Служниці вмить його впіймали, на шворку прив’язали, а Миня, знай, сміється: 
— Крутилося, вертілося, поки в руках опинилося. А ви його подалі з очей! 
Князівна від того сміху мало в обморок не впала — леле, розгадав дурило її крутоголовку. 
— Це тобі хтось підказав, що розуму не мав! — верескнула,— Бери котрусь дівицю-служницю — буде тобі князівною. 
— Е-е, як знати хочете, не те ви торочите! — хитає головою Миня, — матінка казали, що князівна мені служницею буде! 

Тут уже її така злість ухопила — велить хлопця псами цькувати. А вони круг Мині, мов круг рідного батечка, навскач... Кричить вона тоді Миню киями частувати, а сторожа шапочки перед Гатилом здіймає, бо силу його богатирську відає. Ледве випхали дівиці гуртом з палат. 
Йде він, голову пониривши. А городяни: одні сміються, аж за боки беруться: «Не в ті, Миню, постоли взувся! Не в те корито ткнувся! Чухайся віл з волом, а кінь з конем». А інші розважають: «Та вдар, Миню, об землю лихом, воно й буде тихо!» 

— А де ж воно в мене? — питає молодець. 
— Та під шапкою! Хай тобі абищо. 
«Воно то можна йому й чосу дати, але краще десь у примітнім місці приховати. А раптом знадобиться!» — міркує молодець. 

В поле-роздоле виходить, дуб примітний знаходить. Огромезний-здоровезний, тисячолітній. Гіллю суху ламає, ямицю глибоку копає. А воно стук-брязь. «Що тут таке?» — здивувався Миня. А воно — скриня. Та чималезна, та здоровезна. Поки вгору звів, аж упрів. Відчиняє...матінко рідненька — убрання богатирське. Нагруддя залізами ковані, напліччя сріблами полямовані, а шолом — так золотом із сонцем й перегукується. Аж присвиснув Гатило. 
Коли це враз, мов з-під землі, кінь перед ним вродився. Копитом траву чеше, вогонь креше... 
питається: «Як тебе, витязю, нести: понад землею, чи понад небесами?» 
– Еге, високо підійматись — низько падати! Посередині! Тільки дай приміряю оце нині. 
Обрядився і, мов у тім вбранні богатирськім вродився. 

– Тепер у нім не сором й в княжий дім! Шпар! Та не торкайся хмар! 
А вередуха саме косу чесала, з вранішньої пригоди батечку реготала, коли зирк у вікно, бо освітилося воно: в’їжджає у ворота богатир — кінь сив, сам стосил. Груди залізами ковані, напліччя сріблами полямовані, шолом з сонечком ясним перекликається, а з лиця — хоч воду пий. 

– Ой, батечку, біля мене постій! Ото наречений мій! — скрикнула радо. 
Ось вступає богатир в палати поважно, йде обтяжно: меч харалужний при боці, булавище грізна на отороці. Шолом золотий здіймає, кудрями мостовини ясенові торкає: 
– Князівно ж моя мила, привітай Гатила. А щоб великих клопотів вам не мати, краще мене рушником пов’язати.

Теги:

Схожі статті

  • 29.04.2016
    655

    Ну, скільки ти пройдеш, за стремено
    Тримаючись і плачучи, Оксано?
    Он там, за

    ...
  • 03.03.2016
    914

    Ми самі уміємо любити
    Наших найчарівніших дівчат.
    А жінкам своїм дітей робити ...

Медіа