Продовження. Початок:

Частина 1. Космогонія святости

Частина 2. Про історію данців Саксонця письменного

СВІДОЦТВО ГЕРБОРДА

Нашим черговим документом буде: Тербордус: Діялоґус де віта Оттоніс епіскопі Бамберґенсіс. Єд. Кепке-Пертз" — себто Терборд: Розмова про життя Оттона, єпископа Бамберґенського". Герборд - це монах із монастиря у Міхельберзі, близько Бамбер- ґу. Про його життя знаємо дуже мало, напевне лише те, що був хронографом монастиря подібно як його попередник Ебон. Його "Розмова" написана 1159 р., а його смерть датована 1168 р. Єпископ Бамбєрзький, якого життя описує Герборд, справував свій уряд в рр. 1103 -1139, отже, не був його сучас­ником. Герборд однак користувався матеріалами чи хроніками попередників, сучасників. Головним "подвигом" цього єпископа було знищення чотирьох святинь у місті Штетині над Одрою. Відрізану голову триголової статуї слов'янського Божества він вислав папі римському як свій трофей і доказ вірності. Ста­туя мала високу мистецьку вартість. Хоч у Ватікані зберігається безліч статуй старовинних грецько-римських Богів, та однак не думаю, що цей трофей по-варварськи відрізаної голови там зберігається. Його опис цієї події додає декілька цінних подро­биць до відомого вже матеріалу попередніх свідчень. Саме історичне тло, подібне до інших авторів, за­лишаємо тут без обговорення, а наводимо в перек­ладі тільки ті місця, які відносяться до опису самих святинь.

Сам манускрипт монаха Герборда відкритий Гізебрехтом щойно в 1865 р., ще не повністю викорис­таний у вивченні предмету.

Читаємо текст:

"Тіємо: Чому вони називали свої святині "континами".

Сефридус: Слов'янська мова в численних місцях наближена до латини, тому я думаю, що "континами" вони звуться від слова "контінере" (себто "заключати в собі").

32. В Штетинській державі були чотири контини, але одна із них, що була головною, була чудово і по-мистецьки збудована (мірабілі культу) і мала внутрі і назовні скульптури, на стінах знамениті зображення людей, птахів і тварин, так вірно представлених у їх природній поставі, що міг би ти взяти їх за живих і віддихаючих, і мушу відмітити як дуже рідкісне явище, що краски образів іззовні святині, ані не блідли, ані не могли бути змиті дощем чи снігом. Такого було до­сягнено вмілістю малярів.

До цієї будівлі приносили воші звичаєм своїх пра­батьків здобуті скарби і зброю ворогів, і що здобули вони в боротьбі на суші і на морі, на основі закону про десятину.

Були тут також золоті і срібні миси (кратерай), на яких їхні вельможі ворожили, і з яких їли й пили, та які зберігалися як святість, щоб їх виносити під час свя­точних днів. Також зберігали вони там для прикраси і на славу своїх Богів роги биків, покриті золотом і дорогим камінням, із яких вони пили, або вживали як труби. Також мечі й кинджали і багато дорогоціннос­тей, рідкісних і прекрасних, які вони, коли святиня бу­ла зруйнована, вирішили подарувати єпископові і свя­щеникам. Але він сказав: "Я зовсім не думаю, що ми повинні на вас збагачуватися, бо маємо подібні речі і ще кращі дома понад достатком. Поділіть їх радше між тими, кому вони належать для вашого вжитку із Божим благословенням". Тоді він покропив ці речі свяченою водою, зробив над ними знак хреста і приказав, щоб їх поділили між собою.

Але була там триголова статуя із трьома голова­ми на одному тулубі, яку називали "Триглавом". Цю забрав сам, знищив її тулуб, а три разом сполучені голови забрав як трофеї зі собою і вислав відтак до Риму іменно, щоб апостольському панові і всього костела показати те, що він довершив серед народу, будуючи і винищуючи.

Три інші контини зазнавали меншої пошани і ма­ли менше прикрас. Були там лавки і столи, вокруг по­будовані, де вони відбували свої зібрання і наради. Туди вони збиралися чи то бенкетувати, чи забавля­тися, чи полагоджувати поважні вирішення. В озна­чені дні й години вони сходилися до цих домів.

Крім того стояв там могутній дуб, а під ним плив­ло наймиліше джерело, про яке простолюддя вважало, що в них перебуває Божество, шанували їх як святі й оточували великою пошаною.

Коли єпископ після розруйнування контин хотів зру­бати також цього дуба, народ просив його, щоб він цього не робив. Вони впевняли, що на майбутнє вони не будуть відправляти в цьому місці ніяких релігійних обря­дів, а тільки бувати там задля тіні й приємності. У тому немає ніякого гріха, та що вони воліли б врятувати це місце, ніж бути ним врятовані. Одержавши їх обіцян­ки, сказав єпископ: "Я успокоївся щодо дерева, але му­сите припинити живі ворожіння вашої долі, бо христи­янам не вільно ворожити із лету птахів чи як інакше".

33. Іменно вони мали дивної величини коня, доб­ре годованого, вороної краски і надзвичайно швидко­го. Його не запрягали цілий рік, і він був таким свя­тим, що не стерпів би ніякого їздця, і мав одного із чотирьох священиків як свого дбайливого опікуна".

Тут прощаємося із текстом, який далі подає до­кладний опис ворожіння із рухів серед списів свя­щенного коня, подібний в основі до тих, що ми їх стрі­чали в попередніх джерелах.

Ствердження.

Ми познайомилися з основними історичними джерелами для нашого досліду. Ще залишилося де­кілька менше важливих, або значно пізніших як "Книтлінґасаґа" аж із XIV сторіччя, і вони вносять щось нове, що свідчить про те, що було більше оповідань чи джерел до цієї теми. Але в основному вони пере­повідають уже відомі нам події. Будемо ними корис­туватися вже в часі нашої аналізи, для доповнень чи додаткових висвітлень.

Отже, час на деякі ствердження, на які наш дока­зовий матеріал повністю дозволяє.

Перш за все відмітьмо важливу подробицю, яку чи то не доглянули, чи навмисне знехтували дослідники.

Святиня в Ретрі мала більше зображень, чи статуй старовинних Божеств. Під ними були вирізьблені напи­си, по латині "інскульптай". Дата біля 1000 року. Але ж святиня була старша, отже, доби сучасної Володими­рові або й ранішої. На далекому північному заході зна­ли досконало монументальну різьбу в дереві і письмо. Підкреслюю: І ПИСЬМО! Нічого дивного в цьому немає. Нічого дивного зокрема для мене. Різці до писання чи, вірніше, вирізування буков на корі стрічаємо в археоло­гічних розкопках пограничних староукраїнських городів як "Родень". Споконвіку ішла торгівля з надбалтійським прибережжям та їх янтар був у старовині дорожчий від золота. Було б дивно, якби вони не знали письма. Але ще покутує в історіях деяких учених перестарілий образ примітивного і неграмотного "поганства", очевидно, без письма, яке мало б прибути перше тільки і разом із християнством. Багато документів і фактів свідчать проти такого наївного і примітивного уявлення, як ось наведе­не вище свідоцтво, яке долучуємо до колекції.

Повинен би здивувати тих "істориків" також стан суспільності на цих далеких землях. Великі, добре укріплені городи із кількома або одною головною свя­тинею. У городі Граці бачив Саксонець кількаповер­хові будинки над вузькими вулицями. Пожежа могла б знищити ціле місто. Чуємо в інших описах про роз­винене купецтво і широку торгівлю. Купці приїжджали до венедських городів, були добре угощувані, ніколи ніхто не робив їм кривди. Торгували усім, головно ри­бою та продуктами землі. Виробляли широко всякі тканини, і ці тканини або "плаття" були також засо­бом сплачення, як гроші. Слово "платити" походить від "плаття" як римське "пекунія", або германське "фіі" від "худоби". Слово "Товар" означає ціну і предмет набуття пізніше,

А проте, що найбільше здивує і нас самих, це до­бре й високозорганізована теократія цих держав і на­родів.

Теократія — це система правління держави, у якій найвище місце і найважливішу ролю відіграють священики чи жерці. Таку визначну чи вирішальну ро­лю відігравали у певну добу державницького розвитку священики в усіх старовинних державах. Ми бачили яскраві приклади у Єгипті, Індії чи Месопотамії.

Значна частина воєнних здобутків чи здобичі іде до святині. Гербордус говорить виразно про старо­винний "закон десятини". Цей старовинний закон примінив Володимир і до нової, чужим Богам збудованої Божниці.

Ворожіння у святині є національно-державним актом. Він вирішує про всі важливі справи. Авторитет священиків стоїть там вище від княжої влади. Приро­да дивної сили інтуїції священиків вимагає окремого розгляду. Зовнішні події, як рухи птахів чи коня, тільки пробуджували в них таємну силу їхнього відчуття.

Щобільше, Стрічаємо в державі Руґії дивний факт, що Святиня Свантевита має своє власне озб­роєне лицарство у вигляді трьохсот лицарів на добір­них конях. Це неабияка сила у тих часах. Вони боро­лися на суходолі і на морі. Про боротьбу на морі говорить теж виразно Гербордус. Три сотні лицарів, крім святині, улаштовують свої власні походи, очевидно, разом із державно-князівськими, чи теж виправи. Уся їхня здобич належить тоді святині. Отже, це була фор­ма організації збройно-мілітарної сили, яку бачимо пізніше в історії хрестоносців як ордени.

Ствердимо виразно для всієї історії, що таку фор­му організації, коли лицарі, присвячені святині, вою­ють у її обороні, а рівночасно їх лицарство є суспіль­ною службою Священній Ідеї чи Справі, стрічаємо в державі Руґії вже в завершеній формі. Звичайно, і в інших державах був обов'язок оцього служіння свя­тині так, що священна десятина була загально-обов'язуючим законом у цілому слов'янському світі.

У постійній загрозі з боку Данії і Німеччини коне­чність створення такої організації була самозрозумі­лою. а проте, творення такої форми суспільно- національного ладу залишиться духовим здобутком цього старовинного ладу на острові Руґії. Була там, як знаємо, головна і верховна святиня величезного засягу духової влади на всі околичні держави. її повагу засвідчує факт, що новонавернений данський князь складає їй величавий дарунок, за що єпископи домо­глися його покарання смертю. Довідуємося теж із наведених джерел, що спроби завоювання РуїїГ були численні. Довідуємося теж, що хвилева перемога не давала ще панування над Руґією. Що лише після зни­щення святинь на цілому острові вдалося закріпачення Руґії.

Про організацію цього священного ордену на Ру­ґії знаємо, на жаль, замало. Чи це були молоді мужі певного віку, які відбували цю службу до певного віку, чи, радше, це були лицарі, що присвячували ціле жит­тя обороні святині і держави.

Очевидно, була теж добре зорганізована І устїйнена ієрархія священиків Свантевита із головним і найстаршим священиком. Мусив, отже, бути їх вишкіл, отже — система навчання і теології. Виразно читає­мо про їх молитви, обряди, благословення, а найважливіше — їх значення, таємне передвіщування, яке в усіх старовинних культах відігравало важливу рол ю. Отже, це не була народна віра самого тільки фольк­лору, — яку називали вороги "народною" або сільсь­кою, — по-латині "паганус" — від чого пішло оте згірдливе слово "поганська віра", — але це була високозорганізована державна віра слов'янських держав перед християнською добою їх історії. Це так на да­лекій півночі. Якою ж величною мусила бути релігія премогутнього Києва.

В "Історії" Геродота стрічаємо опис міста Гелону, що існувало в часі походу Дарія на Скитію. Цей город мав округлу форму і був обведений високим дерев'я­ним валом. Були в ньому будинки і численні святині з дерева. Божественні статуї, яким молилися горожани Гелону, вважав Геродот "грецькими". Зокрема бу­ла там святиня "Діонісія" та відбувалося храмове свя­то що три роки. Після Богослужіння були там звичай­ні пирування й забави.

Покинений його мешканцями город був спале­ний Дарієм. Мешкали в ньому синьоокі жителі із руся­вим волоссям. Давніше мали жити там також греки. Мешканці Гелону не були однак греками. Були окре­мим народом і говорили окремою мовою. Не воюва­ли теж на боці Скитів проти Дарія.

Про город цей довідуємося від Геродота, що був він на схід від Танаїса, себто Дону. Але без археоло­гічних доказів трудно ідентифікувати його місце на мапі. Слід думати, що був він теж недалеко від моря, коли були там колись греки, себто грецькі колоністи. А втім, це вже є міркування. Не насмілюємося на ніяку ідентифікацію народу, що збудував у дереві Гелон і велику Святиню Бога, якого окреслив Геродот як "Діонісія".

Для нас важить тільки ствердження так вчасного існування типу культури, яку далі стрічаємо в Україні і в досліджуваній Ругїі. І там городи і святині з дерева і Божества, яких грецькі купці могли б із легкістю взяти за своїх рідних. А зокрема Божества із яким сполучу­вався культ їм відомий, як культ Діонісія. Це пир і за­бава після Богослужіння. Не знаємо тільки чи пили вони вино чи престаровинний "МЕД", відомий із праісторії мови як спільний цілій групі індоєвропейських мов і народів.

Знаємо також, що цього типу виразно староукра­їнські городи окружали широким вінцем престаровин­ний Київ уздовж ріки Росі чи понад Сулою, як наприк­лад, Родень чи Воїнь, відомі із літописів та із архео­логічних розкопок.

Підкреслюю, що в цій праці не роблю ніяких ви­сновків чи навіть спроби ідентифікації населення Ге­лону, що їх Геродот називає Будинами. Стверджую тільки подібність культового елементу святині з дере­ва та культу Божества із трирічним Празником того самого типу, що й у далекій Руґії. Стверджуємо тільки величезне просторне і часове розпросторення куль­тури цього типу.

Не знаємо назви Божества із Гелону, бо ж Діонісій - це тільки грецька назва перенесена на Божество Гелону. Мусило однак бути якесь споріднення в за­гальному культі. Але ж коли б навіть прийняти його ідентифікацію, як грецьке Божество Діонісія, то і тоді це тільки інша назва для окреслення Божества Духо­вого Щастя, Натхнення, масової ейфорії, радости, щастя та навіть бурхливого радісного піднесення, ви­раженого екстатичного типу танцями.

Натхненне Щастя, як відчування Життя, відчуте тут як важливий аспект Істоти Буття.

Згадаймо ще, що новіші досліди вказують на гли­боку старовинність городів і поселень над Сулою чи над Південним Богом. Прекрасної назви городи як "Воїнь" чи "Родень" побудовані на ще старшого типу поселеннях чи городах. Час і дати цих долішніх на­верстувань нам невідомі.

Ще багато цікавого і нового вижидаємо від архе­ологічних дослідів.

Ледве чи виявлять вони увесь багатий і глибокий зміст релігійних культів і віри нашої старовини. І вже без археології, а просто з історії України знаємо, що не може бути щасливою нація, яка відречеться сво­го Божества Натхненного Щастя і Святости як Істоти Буття.

Триста лицарів на добірних конях виявилися засла­бою силою на сторожі Святости Національної Віри.

Я навів Геродота для ствердження єдиної обста­вини, а саме, що той тип культури, який він стверджує в Гелоні на Придніпров'ї, хоч безсумнівно підлягав розвиткові і змінам продовж тисячоліття, все ж таки навіть після півтора тисячоліття виказує такі прикме­ти, які вказують на їх генетичне споріднення.

Ще яскравішим прикладом генетичного спорід­нення культур просторів, про які мова, є ще такий культовий елемент, який ми ствердили в наших голов­них джерелах а саме: численні роги звірят, про які згадують усі наведені автори. Роги служили перш за все, як архаїчна ритуальна чаша в руках Богів чи поме­рлих, що ішли до неба. Ми бачили, що ці роги, роги биків зокрема, були різьблені і мистецьки прикрашені. Гербордус пише теж найвиразніше, що ці прикраси були із золота і дорогого каміння. Отже, такі золочені роги характеризують жертовних биків, що їх роги золотипи чи то перед, чи після жертви. Маємо про це свід­чення не тільки в самого Гомера, добре відомі, але і в самих археологічних розкопках і то на багато старших від самого Гомера. Маю на увазі славного бика із Мікени чи, радше, його голову із суцільного золота із на­голошеними золотими рогами і найвиразнішим сим­волом сонця у виді розети на його чолі. Ніхто із учених не має сумніву, що це предмет культу. Культура мікенська і кританська довгий час вважалися передгрецькою і називалися так званою середземноморською культурою невідомого народу чи народів. Сьогодні не­має в науці сумніву, що це була старогеленська культура. Не має сумніву після кілька разів вже згадуваного мною відчитання написів із Крити т. зв. письма лінеа­рного стилю "Б". Але ж ця культура датована. Отже, золотили роги жертовним бикам не тільки за часів Гомера, себто приблизно тисячу років до нашої ери, але за часів мікенсько-кританської культури із третього і другого століття до нашої ери. Речі надто відомі, щоб забирати місце наведеннями чи доказами. А втім по­дібні роги можна оглядати в численних музеях, у пер­шому із краю у Британському в Лондоні. І знову немож­ливо припустити, що ця культура мандрувала із Руґії до Крети, але, що вона мала спільний осередок протоіндоєвропейської чи пізнішої вже спеціалізованої куль­тури. В кожній із них стрічаємо ту саму старовинну жер­тву і культ. Знову ж не доводиться цитувати пречисленних місць із Риґведи, як теж наведень, що могутнього звучання назвою "Бугая" називали самих Богів. В опи­суваних в наших джерелах святинях місце бика зайняв кінь, але в ритуалі жертви існував далі бик як пре­дмет великої жертви. Звідси роги биків і звірят у наших святинях. Розгалужені роги диких звірят, зокрема оленів, служили теж для скріплення чи прикраси самих основ дерев'яної будови святині. Явище теж відоме в новіших дослідах археології України.

Прямуємо очевидно до доказу релігійно- звичаєвої і культурної єдності цілого первісного сло­в'янського розселення. Різниці, які витворилися зго­дом, і які можемо прослідити навіть на прикладах декількох описаних святинь, творилися в локальних культах, однак зовсім виразно на спільній основі.

Врешті, нас не повинна здивувати сама будова святині в Арконі. Це виразна купола на квадраті. Але ж це основний елемент усього пізнішого церковно-народного будівництва в історичних часах. Замість однієї куполи стрінемо щораз більше ускладнену сис­тему цих купол або бань, аж до їх многогранного ба­гатства в улюбленому стилі козацьких церков із чис­ленними банями. Розвиткові пізнішої архітектури із її дерев'яних правзорів надто багато місця і томів сво­їх прекрасних праць присвятив Стржиґовскі, щоб до­казувати цю відому істину. Отже, в культурі Руґії стрі­чаємо класичний приклад такого пратипу святині із куполою на квадраті і подвійною святинею внутрі із "святая святих", де містилася статуя Божества, інші святині в Штетині служили рівночасно як святиня гро­мади для нарад чи спільної святочної трапези чи пирування.

У всіх наведених описах стрічаємо подив для різьбярського мистецтва і технічної малярської вмі­лості, як теж багатства зовнішніх і внутрішніх прикрас. Це знову елемент добре відомий нашому народному будівництві по селах. Стржиґовскі вважає такі будови з дерева куди ціннішими саме з мистецького боку ніж будови з каменя. Будова з каменя була смертю для народного мистецтва та причиною занику його самородної геніальності у дерев'яному будівництві. Гре­цькі будови з каменя були спочатку перекладом взорів із дерева на камінь. Старий дерев'яний стовп за­ступила дерев'яна колюмна, яка далі розвинулася до розмірів монументальної грецької архітектури. Цей процес занидіння народного генія в будівництві, ко­ли воно переходить на камінь, дасться виразно про­слідити в українських селах нашого століття. Коли, йду­чи за покликом моди чи західних церков, села про­явили "амбіцію" мати муровані церкви, тоді голі, по­рожні і бідні стіни, покриті вапном заступили склад­ність архітектоніки і всю красу різьби народного сти­лю. Ці прекрасні святині нищили варвари із Заходу, а затриманий і розвинений народній стиль пізніших християнських церков винищує сьогодні большевицький варвар під протести деяких самих комуністів {"Собор" — Гончара). Як засвідчують наші джерела, всі ці святині були спалені християнами.

Тут доводиться відмітити чи не найсмішніший і найбільше жалюгідний елемент християнської про­паганди. Отже, пише Саксонець байочку, як із пала­ючої святині вискочив сам Чорт у подобі звіряти і щез на очах всіх. Якщо цей Чорт мав таку силу, щоб щезати, коли йому треба, то чому ж він не щез у свя­тині, себто у своїй святині Чорта. А вибіг на двір, щоб показатися і потвердити тріумф... християнської пропаганди: от, дивіться: був там сам Чорт і його про­гнали. Зовсім незрозуміле, чому він боявся вогню, що його так припекли вогнем, вогнем і мечем нищи­ли християни не Чорта, але високу і мудру старовин­ну віру та цілі народи, які винищували чи уярмлюва­ли разом із прогнанням оцього Чорта. Пишемо його з великої букви, бо це ж мала б бути теж метафізич­на істота.

Очевидно, існували школи і традиція цього висо­кого мистецтва будови святинь, які викликали висо­кий подив тих варварів, які ці святині дощенту розруй­новували. Існували теж школи теологи для стилю символічного зображення Божества, як наприклад, Чо­тириголового чи Триголового в Арконі і Штетині. Хри­стиянські зображення Христа в пізніших століттях як Триобличного носить, на мою думку, відбитку цієї ста­рої школи. Самою ж концепцією Триєдиності зможе­мо займатися аж у заавансовій стадії дослідів цієї теми, а саме теми старовинних дохристиянських релігійних і містично-метафізичних концепцій Троїсто­сті. Тут відмічаємо тільки наявність доказового мате­ріалу в нашій святині у Штетині. Сюди належить теж питання чи можливо зберігся отой "трофей", що його вислав єпископ Оттон папі римському.

Бачимо теж в нашому джерелі картину одного з обрядів, а саме річного всенародного Празника чи свята в день закінчення плодозборів. (Чи не з почат­ком серпня, на закінчення старовинного літа).

Свято всенародне. Триває цілий день. Головна жер­тва - це величезного розміру коловай, що його спожи­ває ціла громада, як символ і дійсність її релігійно- національної спільноти, як її всенародне причастя. Я звернув вже у вступі увагу на те, що одну із складових частин цього Богослужіння бачимо збережену і зобра­жену в народних обрядах України. Це побажання, щоб коловай був на другий рік ще більший, а разом із тим сам плодозбір і добростан цілого народу чи роду. Це один із численних доказів факту релігійної спільноти на терені цілого поселення братніх слов'янських племен і народів. Ця спільнота, як я згадав, не була обо­в'язково єдиноформна чи устійнена згори, але вона ви­пливала із традиційної спільноти.

ЮМНА І КИЇВ В АДАМА БРЕМЕНСЬКОГО

У перегляді наших джерел не можемо поминути Адама Бременського. Джерело добре відоме в істо­ріографії, щоб спинятися над його обговоренням. Чи­сленні вістки про слов'янські народи, переліки їх назв, пов'язані із згадками про них чи описами, вимагали б чимало праці. У нашу студію не внесе це джерело нічого істотно нового, хоч воно й найстарше. Але ж воно і важливе. Стрінемо в ньому характеристику на­роду, які визнавали своїм Божеством Свантевита - Сварожича - Радогоста. Знайдемо при нагоді цікаву для наших читачів згадку про Київ. Наведемо, отже, декілька фраґментів із другої книги його "Ґеста Гамбурґенсіс Екклесіє".

Невідомі нам дати із життєпису Адама Бремен­ського, але відомо що його "Ґеста" написані напевно перед 1076 роком.

У цій книзі Адам Бременський дає перелік назв слов'янських племен між Лабою і Одрою. Між цими племенами найпотужніші є Ретарії

"їхнє місто, відома в цілому світі Ретра, є осідком ідолопоклонства, де збудовано велику святиню де­монам, Із яких найважніший є Редіґаст. Його статуя із золота, його приміщення з пурпура. Саме місто має дев'ять брам, і є окружене глибоким озером, через яке веде дерев'яний міст, і вільно по ньому проходи­ти тільки жертвоприносцям або бажаючим почути пророчню...

... до тої святині веде із города Гаммбурґа подо­рож чотирнадцяти днів...

19. Поза лютіцами (себто лютичами — прим. В. Ш.), яких зовуть теж іншим іменем "вільців" стрічає нас ріка Оддара, найбагатша ріка Склявонії. На її березі, де вона вливається у Скитські Води (себто Балтійське Море — прим. В. Ш.) являється вельмишанований го­род Юмна, дуже бажане місце відвідин для варварів і греків, які мешкають довкруги. Тому, що на славу цього городу розказують великі і майже неймовірні речі, я вважаю цікавим уставити тут дещо, що заслуговує на відмічення. Це є справді найбільший з усіх городів, які є в Європі. Живуть там Скляви й інші народи, греки і варвари. Навіть саксонцям, які приходять вільно тут мешкати на рівних правах із іншими, звичайно тільки так, що вони під час свого побуту не виявляють прилю­дно свого християнства (себто не відправляють при­людно своїх Богослужінь — прим. В, Ш.), Бо всі є тут у заблуді поганського ідолопоклонства. Але зрештою, що відноситься до звичаїв і гостинності, то не можна знайти другого народу, який був би більше гідний по­шани і готовий до гостинності. Це місто, яке є багате всіма товарами народів Півночі, має теж усі можливі приємності і рідкісні розваги...

... від Юмни, їдучи кораблями, можна причалити за 14 днів до Острогарду в Русі, столицею якої є Хіве (себто Київ — прим. В. Ш.), що є суперником скипетру Константинополя, одна із найвеличніших гордощів Греції.

Стільки наведень. Не будемо розплутувати без­надійно заплутаної термінології Адама Бременсько­го. Я навів це місце головно для характеристики на­селення городів Ретри і Юмни.

Де ж сьогодні цей найбільший а Європі город Юм­на, що був там, де ріка Оддара, себто сьогодні Одра, впадає у "Скитські Води" — Скитські Води в ІІ-тому столітті!!! Що ж це за Скити, що в одинадцятому столітті їхніми водами було Балтійське море!!! І що ж це за "греки", що були поганськими ідолопоклонниками в одинадцятому столітті і жили в Києві, а цей Київ був суперником для скипетра Царгороду, теж грецького, і цей Київ був однією із найвеличніших гордощів... тієї ж Греції. Он яка мішанина назв, але із неї як же вира­зно прозирає слава і могутність Києва.

Мішали нас греки із скитами і всі землі на північ від берегів Синього Моря — Руського Моря, назива­ли "Скитією". Називали "скитами" ще Лев Диякон вої­нів Святослава та й усю тодішню Русь, хоч знав він назву "гой Рос", як я це доказав у моїх працях про Святослава. Отже, ще й північні води старої Руси зва­лися Скитськими. А тут ще й на додаток помішання — Адам Бременський виразно мішає нас із греками, хоч бувало, що жили й греки у славному Києві.

Як я згадав, не будемо всіх тих помішань розплу­тувати. Поза тими подробицями чи важливими спра­вами залишиться важливе для нашої студії ствер­дження про надзвичайну гостинність громадян города Юмни,

Залишиться теж важливе ствердження про сла­ву великого Києва, який у той уже час уважали далекі народи в Західній Європі городом із казки, що був суперником для скипетра Царгороду. Славним київ­ським купцям оплачувалася довга їзда лодіями аж на острів Волинь, щоб торгувати багатством Києва і багатством усіх північних народів. Були для тих купців усякі розваги в Юмні і в... Царгороді цілі квартали, бо такі привілеї виборювали від гордої Візантії Олег, Ігор, Святослав, Володимир.

Де ж сьогодні цей город Юмна? І де була Ретра?

Де була Святиня із золотою статуєю Радогоста ?

Почуємо від одного "знавця", який має марку по­важного вченого, що це все байка й вигадка, що іншо­го і ніде такого не було, а Радогоста цей "учений" — як сам скаже — "викинув на сміття".

Цим ученим, що таке писав, був А. Брюкнер, поль­ський учений, а писав він таке у своїй праці п. з. "Мітологія слов'янська", виданій у 1918 році.

Трохи поспішився Брюкнер із своїми нищівними "науково-скептичними" висновками. Треба було за­ждати декілька років на... розкопки Шухгардта, уже згадуваного в нашій праці.

Шухгардт відкрив, що город Ретра, інакше Радогост, був оточений подвійним валом, зовнішнім і вну­трішнім. Внутрішній вал мав три брами із високими вежами укріплень, які немов три великі "зуби" виставали над оборонними валами: звідси назва "урбс трікорніс", як у тексті, який треба так само перекласти. Город Тризубий — бож знав Гельгольд латину на­стільки добре, щоб відрізнити трикутник від трьох зу­бів високих веж, характеристичних для вигляду цього городу. Шухгардт, одушевлений величністю заложення будови, назвав цей город Партеноном Півночі. І навіть було йому аж дивно, що цей Партенон Півночі збудували... слов'яни.

Дивно і нашому Адамові Бременському, що ці сло­в'яни вгощали у своєму городі на рівних правах та­кож... саксонців. Дивно, аж дивно.

Вони були такої доброї вдачі і такі гостинні. Од­ною із назв їхнє Божество називалося РАДОГОСТ. Тут не треба... протоіндоєвропейського, щоб поясни­ти українцеві цю назву Божества. Радогост, чи Радогощ, це очевидно одна із назв, означає прикмету їх Бога Святости. Він Радий Гостям. Це було теж запо­віддю цілого города. Назвою Божества і назвою города, ось так як Атени. Чому ж викидати цю назву на смітник, коли вона навіть тільки в одному городі була відома. Але чи в одному городі. Його справжньої на­зви чужинець не почув. Бож і написаний під статуєю напис "Сварожич" був тільки "патронімікон" себто на­звою по батькові. Насправді всі ці три назви, — це зовсім ясне — відносяться до одного того самого Бо­жества — Свантевита — Сина Сварога — із числен­ними іншими означеннями у гимнах і в молитвах.

Де ж шукати сьогодні цих городів... знищених ре­вними германцями, визнавцями християнізму, гро­мадянами Священної Римської Держави Німецького Народу, як звалася Німеччина Оттонів чи Гайнріхів. Розуміємо, чому дивувався Адам Бременський цій го­стинності громадян Юмни. Бож за цю гостинність во­ни відплатили їм цілковитим і повним знищенням. Щоправда, і інші слов'янські "браття" у сателітній слу­жбі цієї "Святої Німеччини" прикладали руку до цього знищення. Злочинну братовбивчу руку. Дивні є шляхи й закони історії.

АРКОНА

"Підкесено надхненний вид дає нам схід сонця над Арконою. Сонце, що виринає з моря, освічує баг­ровим світлом перше тільки саму Аркону і круговид, тоді коли цілий острів поринає ще в темені. Аж після декількох хвилин стає ясність на цілій Руґії з її надбе­режжям".

Не маючи змоги хоч би оглянути цей священний прагород, який є сьогодні під владою сателітної Ні­меччини, я сягнув у своїй ностальгії до старих турис­тичних провідників із двадцяти років цього століття, щоб довідатися дещо про краєвид та назви місцевос­тей в Арконі та в цілій Руґії. Мої розшуки були нагоро­джені, бо ось у виданні "Грібенс Райзефірер, Банд 65, Руґен, 1920 - 21. Берлін", знайшов я на сторінці 121 угорі наведене в перекладі ствердження.

Опис сходу сонця пояснив мені важливе питан­ня. Чому саме це місце вибрали натхненні волхви для величної святині. Сходяче сонце вирізняє це мі­сце своїм світанковим благословенням. Навіть на без­вірних туристів воно робить потрясаюче і величне вра­ження. визначене в німецькій мові як: "дас Ергабене". Почування добре відоме в музиці Шуберта.

Город Аркона був розташований на високогір'ї під­несеному на 50 метрів над морем, над стрімкими і драматичними скелями він панував над цілим остро­вом. Ця частина острова Руґії зветься ще й сьогодні ВІТТОВ.

Сьогодні, чи в 1920 році, височіла там морська ліхтарня, яка розсівала могутнє світло у групах білих вогненних блискавиць, у групах по три.

Найближча залюднена місцевість це (в 1920 ро­ці) "велике село" із 600 мешканцями, що зветься Альтенкірхен — себто Стара церква. Провідник запові­дає гордо, що є там навіть пошта, лікар і аптека. Але є там і атракція для туристів. Читаємо:

"У передсінку церкви знаходиться вмурована ста­туя Божища (Ґетенбільд), дуже правдоподібно Сван­тевита, яка характеризується рогом в руці. Щоб її оглянути треба зголоситися у кантора (себто дяка)". Ст. 119.

Дивна річ, не читав я нічого про цю статую в нау­ковій літературі предмету. Треба було аж цього ви­падкового провідника для туристів. Звичайно це не статуя із Святині Аркони, яку порубали на шматки і спалили данські варвари за свідченням Саксонця Пи­сьменного. Що ж це за статуя? Одна із численних, що залишилися на острові. Чи справді це Свантевит? Знаємо, що не тільки ріг у руці, але перш за все чотириголовість була його характеристикою. Може це тіль­ки один із нагробних каменів, один із тих, що їх наводить Шухгардт. Не зображує він Бога, але ругіанця, що йде до небес Свантевита із рогом у руці. А в тім не знаємо, не оглянувши статуї. Наводимо це місце для відмічення, що там до сьогодні збереглася пам'ять про Свантевита, та що слава цієї святині по сьогодні лунає у пам'яті остров'ян, і ліберальний дяк у церкві Апьтенкірхен показував цікавим туристам якусь ста­тую, вмуровану як статую Свантевита.

Але ствердження про драматичне світло сонця при вході над святинею придасться нам для... етимо­логії слова Аркона, до розгляду якої бажаю перейти в цьому розділі.

Дотеперішні спроби пояснення уважаю незадо­вільними і своїм звичаєм, замість довгих дискусій із авторами, перейду прямо до розгляду:

Уважаю це слово похідним від праслов'янського кореня "рек", відомого у численних формах як "рекшти".

Але у нашому слові "АРКОНА" він виступає у своїй міцнішій формі "АРК". Ця форма кореня напевно стар­ша, не збереглася в текстах із виїмком одного єдино­го тексту "Слова про похід Ігоря".

А саме стрічаємо там форму "АРКУЧИ" себто "АРК - учи".

Отже хоч єдиний раз, але маємо цю форму пот­верджену у тексті, достойному і старовинному. Усі па­м'ятаємо це місце. Стрічаємо його аж чотири рази у "Слові" у зовсім подібних фразах. Ярославна вихо­дить на вежу в Путивлі, молиться до Сонця, до Вітру, до Дніпра, як до Божеств, які визнавала, АРКУЧИ, се­бто рекучи.

"ЯРОСЛАВНА РАНО ПЛАЧЕТЬ... АРКУЧИ"... Три ра­зи і: "ІСПЛАКАШАСЯ ЖЕНЬІ РУСЬСКИЇ АРКУЧИ..."

Автор "Слова" вживає різних форм від "рек-шти" себто від кореня "РЕК", але ця єдина в нього від коре­ня "АРК" —"АРК-учи".

Від цієї форми АРК — як потвердженої — легко вже вивести словозначення "АРКОНА" за зразком ін­ших українських слів як от — запона — себто "за-ПО- на", або "заслона" від "за-СТЛО-на", або хочби "оборона" від "о-БОРО-на" і т. п. Теж саме в інших слов'янських мовах. Отже, це старовинні суфікси і ста­ровинне словоутворення із наявністю апофонм в деяких випадках (як СТЕЛ. СТЛ. СТЛО).

Отже, "АРКОНА" вслід за тим це місце — саме свя­тиня — де "речеться" доля людини, де речеться Сло­во Боже, гімни, жертовні молитви і благословення. З національно-державного боку найважливішою була тут "пророчня" — себто попереднє "речення" саме проречення — пророчня. Слово — "про-РОЧ-ення" так само походить від кореня "РЕК" як його апофоні- чна відміна доконаного виду як у словах "ви-РОК" — "ви-РОЧ-ня".

Отже, АРКОНА має те саме значення, що латин­ське слово "оракулюм", себто пророче предвиджуван- ня і передсказування (віщування) авґурами і гаруспєксами, чи жрекинями, як у Дельфах. До цих святинь їздили здалека або довго мандрували, хто прагнув наперед збагнути свою долю.

Але слово Аркона не звужене до самої тільки вирочні, воно обіймає собою всі інші дійства святині, пов'язані із торжественним "реченням" — "роком".

Саме Аркона, як уже знаємо із наших джерел, бу­ла славна як осередок релігійного авторитету, а рівно­часно як вирочня. Це все обняте одним іменем АРКОНА. Але власне ми ще не обняли усе із цього сло­возначення. Дотеперішнє пояснення знайдемо ще тільки поверховим. І саме тут доводиться сягнути глиб­ше в аналізу так форми, як і значення цього слова.

Отже, вернімося до розгляду самої форми "АР­КУЧИ" у "Слові". Ця форма кореня зникла в усіх сло­в'янських мовах, а збереглася тільки у "Слові". Ви­сновок — це дуже архаїчна форма, архаїчна вже і для автора "Слова". Він уживає її замість пізнішої фор­ми "РЬКУЧИ" чи "РЕКУЧИ". Чому?.. Ця форма звучить поетично, святочно, навіть літургійно. Було уживане в поемах Бояна чи надовго перед ним у поемах ли­царського чи народного епосу, і то дуже часто для наведення чужої мови, попередженої стереотиповою чи традиційною формою уведення чужої мови. Зо­всім так, як це робить Гомер, коли наводить мову сво­їх героїв. Має він для цього декілька зворотів, як: "Відповідаючи, мовив тоді Одісей велемудрий" і т. п.

І саме тому, що це була часто уживана і добре відома старовинна формула наведення промови, са­ме тому вона як архаїчна прикраса була ужита в тих місцях, де мова про торжественну молитву чи голо­сіння "жон руських".

Висновок: Можемо прийняти як доказане, що ця форма є не тільки архаїчна, але насправді старовин­на. Маємо, отже, обов'язок сягнути до старших зна­чень цієї форми чи самого кореня в його поширеній формі "АРК".

Отож сягнемо тут нашим звичаєм до санскриту. Цей крок зовсім виправданий саме старовинністю цієї форми і також фактом, що вона ужита у вищому сте­пені "гуна". Саме в тій формі стрінемо її у санскриті.

Її звучання як "АРК" і "АРЧ" уже нас зовсім не зди­вує. Це палатальна і гортанна форма приголосної "К" і "Ч" і їх замінність перед м'якою голосною "Е" стріча­ємо як тверде правило у слов'янських мовах, отже — рек-ти, але рече, отже — "рок", але "реч-ення". Отже —АРКОНА.

Степенування рек — арк — указує виразно, що маємо тут до діла із первісною голосною "РИ"— "РУ", себто сонантичним "Р". Саме таке сонантичне "Р" — у звучаннях між "РИ" і "РУ" дає зовсім правильно ви­щий степень "АР".

Отже, для кореня (санскр.) "РИЧ" — "РУЧ" також "РИК" — "РУК" маємо вищий степень — "АРЧ" і "АРК". Нас не здивує, що знайдемо там слово "АРКА". Що ж означає цей корінь? Нарешті маємо право сягнути до словників і текстів.

І тут жде нас велике здивування, бо це слово має два основні значення, уживані разом як одне нероз­ривне:

"СВІТИТИ. БЛЕСТІТИ, ХВАЛИТИ. СЛАВИТИ, ВЕЛИЧАТИ як у гимнах і молитвах". Отже торжественне слово, торжественна промова, ГОЛОСИТИ СЛАВУ, СЛАВОСЛОВИТИ, але а санскриті тут підкре­слений світловий елемент цього слова, отже щось в роді, "сяйво-славити" чи "світло-славити" як одне не­розривне поняття ширшого яку нас семантичного на­вантаження, але напевно дійсного у часах індоєвро­пейської спільноти. Існує у санскриті група коренів, як "руч" і інші, про які згодом, пов'язаних чи прямо вира­жаючих сяяння, блиск, світло, світлість тощо.

Пригадаймо собі, що від того самого кореня "РИК" — "РУК" походить преславне слово "РИҐВЕДА" (Т постає тут через асиміляцію), яке означає ЗНАННЯ СВІТЛИХ ГИМНІВ, себто торжественних звернень у святочному і жертовному слові до Богів. Це Світло - СЛОВО до СВІТЛИСТИХ, себто до Богів.

Отже, наш корінь "АРК" уже в самій своїй основі мав оцей ритуальний відтінок чи саме значення як обрядово-релігійне світло-словлення.

Елемент світла, слова як світла, був виразно і не­розривно пов'язаний із самим основним його зна­ченням.

Отже АРКОНА — святиня, це місце, де виголошу­ється торжественним і світлим словом, саме світло- словленням, звернення до СВАНТЕВИТА.

Драматичний і сильно діючий на почування схід сонця скріплював і визначував силу цього місця саме як світлосвященного. Саме під час сходу сонця при­носили дуже часто жертви і виголошували гімни наші прапредки. АРКОНА це СВІТЛА СВЯТИНЯ. Квод ерат демонстранду м.

Що й треба було доказати. Вище я згадав уже, що від цього ж кореня АРК маємо в санскриті словоутворення "АРКА", яке послужить додатковим доказом для нашої етимологи. Це слово значить: "Промінь, Блис­кавиця. Сонце, Вогонь, а рівночасно — Гимн, Про- славна Пісня і Релігійний Обряд. Значення "Сонце" слід, на мою думку, уважати переносним і похідним, подібно як і дальше значення "ІНДРА" — Бог Блискавиці. Одне із таких переносних значень було б незро­зуміле для сьогоднішнього читача.

Але ж усі ці значення, отже — Світло, Сяйво. Бли­скавиці, Вогонь, Сонце, — Релігійні Обряди, Слав­лення, Гімни, Світлославлення, — це все разом обій­має дійство нашої Святині в одному слові "АРКОНА".

Звучання його могутнє і натхненне із численними емоційними і значеневими пов'язаннями.

"Аркона"— це велике і священне слово, гідне най­вищої святині і осідку найвищого Волхва із цілим ре­лігійним орденом, відомих нам "трьох соток лицарів на добірних конях".

Тепер, коли етимологію цього слова можна вва­жати доказаною, вернемо до появи цього кореня у вигляді "арк — аркучи" у "Слові про похід Ігоря".

З обуренням стверджую, що деякі сучасні учені про­бують поправляти текст "Слова", даючи т. зв. "зреконструйований текст". Такій реконструкції підля­гає теж для цих нещасних учених також слово "аркучи", яке вони самовільно і всупереч правилам текстології змінюють на "рькучи". Отже, форма "аркучи" нібито є "помилкою" чи "деформацією" тексту "Слова", яку слід "направити". Я навмисне навів повністю всі чотири мі­сця, в яких це слово наведене. Отже, треба було б прийняти, що всі переписувачі "Слова" помилилися аж в чотирьох місцях. Отже, — і автори першого ви­дання, і переписувач тексту для Катерини чи давніші переписувачі тексту. Аж чотири рази і в зовсім подіб­ному тексті. Наявна нісенітниця припускати помилку аж у чотирьох місцях. Деформацією чи помилкою вва­жали це місце учені тому, що цієї форми як незвичної для них вони не розуміли. Отже, "реконструктори" про­сто не знали елементів порівняльної лінгвістики і не потрудилися перестудіювати цю форму в її світлі. Во­ни й зовсім не шукали ані не підозрівали існування таких старовинних форм у старо-українському тексті, і отже, у висліді, так грубо фальшується текст Слова", рівночасно позбавляючи його однієї із найцінніших йо­го прикрас, його старовинного архаїзму, який крім того є одним із зайвих уже сьогодні доказів автентичності самого "Слова". Бо ж порівняльне мовознавство не бу­ло відоме ані в 15, ані в 16-ім столітті, ані за часів Мусин-Пушкіна, ані не знав його переписувач мануск­рипту для Катерини, який невідомий досьогодні. Всі вони, ані ніхто із них не міг "видумати" такої архаїчної і, як доказано мною, автентичної форми від кореня "рек", який у формі "арк" уже загинув у старо-українській мові доби автора "Слова". Воно було для цього автора ри­торичним місцем давнього вже тоді наведення, але зрозуміле ще для слухачів і читачів.

Але ж французький учений Мазон витратив грубе томище своєї сумної слави праці, щоб "доказати", що "Слово" це фальшивка, — що це просто "семинарійна вправа" якогось плагіатора "Задонщини".

Звичайно, можна ученому помилятися, але ж джерело помилки в наявній тенденційності прини­жування цього архитвору старо-української літерату­ри. Можна й вибачити помилку, коли автор її перед смертю відкликав.

Отже, слово "Аркона" від тієї самої форми коре­ня "арк", що й старо-українське слово "аркучи" у старо-українському тексті. Але ми відкрили цілі призабуті і потоплені поклади значень цього слова як от: Світ­ло, Блискавиця, Громо-ясність і Громо-гуркіт, Сонце, Вогонь, які то словозначення були натхненним підкладом для величного слова: Світло — Слава — Сло­во, і — Святиня Світлослова. — благословення світ­лом Сходячого Сонця.


Частина 4. Назва Бога

Частина 5. Назва божества Свантевит

Джерело: журнал "Сварог", №9, 1999

Теги:

Схожі статті

  • 15.12.2015
    1748

    Ярило - бог Весняного Сонця, розквіту природи, родючості, пристрасті. Корінь слова Яр- означає

    ...
  • 15.12.2015
    4425

    Чорнобог — бог темряви, ночі, зими, холоду, але водночас таємничості, ворожіння, марення, сну.

    ...

Медіа