З новим літом! З новим щастям,
Роде славний і народе!
Що задумали – хай вдасться!
Що посіяли – хай вродить!
Щоб малята вам родились,
Радість буйно колосилась!
Будьте з рідними богами –
І боги пребудуть з вами!
У Різдво нового літа,
В день сотворення Прасвіту
Хай міцніє Ява, Права
Й Українська Прадержава!

По-рідному Бога люби й розумій –
Це заповідь перша у Рідної Віри.
Вченням чужоземним клонитись не смій,
Лише поважай, а своє – люби щиро.

І ще: вір у себе, родину люби,
Збагачуй дітей світлом Рідної ПРАВди.
Що досі збережене – не розгуби.
Для щастя дітей і народу заради.

Обряди шануй: в них – народна душа.
Нехай чужина не замінить РУНВіри.
Обмовити, скривдити не поспішай.
Дивись  на скарби без спокуси, знай міру.

Народу твого ворогів не люби:
Як можна любити того, хто нас нищить?!
Ми тисячу років були в них раби,
Лиш нині, із Рідною вірою, – вищі.

І брата, і

Чи вірили, чи ні,
Та в душах – пелена
І ми – покірні вівці, сірі миші.
Прости цей гріх мені
(Якщо це гріх) і нам,
Та рідний Бог мені – таки рідніший.

Не судить нас ніхто:
Ні раб, ні цар, ні Бог,
Бо є в нас рідна правда в рідній хаті.
Хоч Ти – чужий Христос, Любов.
І нас обох нема за що карати.

Не Ти нас убивав
Палив, коли хрестив.
Не зраджую Тебе я, лиш прозріла.
Розпечені слова,
Христосе, – це не Ти.
Та в тім’я
Крізь віки
Вп’ялись ті стріли!

«Я не знаю книги, кривавішої за Біблію»

(В. Шкляр, «Залишенець»)

Я інших Писань не відбілюю,
Та Це – далеко не ніга:
Кривавішої, ніж Біблія,
Немає у світі книги!

Бо кожна сторінка – о нене! – там
По вінця залита кров’ю.
Впивається нею натхненно так
Й ніяк не нап’ється Єгова!

Вбивають батьки і синів своїх,
На кров перетворюють ріки.
Продовжать криваві їх місива
Христові раби-просторіки.

Де щé так оспівано Молоха,
Ославлено вбивчі дії?!
Кому так натхненно моляться
Украй зазомбовані діти?!

Кому на руку те марево
Страшного Старого Завіту?..
А рідний Пророк благає нас:
Вставайте! Кайдани порвіте!

Кати бояться, як вогню, Трисуття.
Горнися, друже, й ти до наших лав!
ТРИ ГОЛОВНИХ у ньому сили й суті.
Наш оберіг – немеркнучий ТРИГЛАВ.
Морили нас, гонили всіх до ями
І звозили в сибіри, в тьму… Зате
Він відродився і постав над нами,
Наш оберіг, ТРИСУТТЯ золоте.
ТРИ СИЛИ має: Нави, Яви й Прави.
Він – злотосонце і річкова синь.
Співає славу рідному цей славень.
>Наш оберіг – премудрий знак ТРИСИЛ.

І хрестимось. Знаменням чи розп’яттям?
За це нас буцім ждатиме Едем’я.
Від лоба розпинаємо до п’яток
Самі себе. По сто разів щоденно.

Самі собі плюємо в душу часом.
Самі себе – та й по обох щоках.
Відверто боремось, хто більше ласий
І в кого загребущіша рука.

Де хлів, де хліб, те знає тільки Вишній.
І вишні на рові. А тінь все довша.
Затям: в піст головне – не їсти ближніх.
А в путь останню – щоб найлегша ноша.

Непрохані ісуси – що татари.
Втопили мага віру – на нещастя.
Даючи жертву, не жалкуй вже зараз.
І не шкодуй: сторицею віддасться.

Розум паралізований,
Думати відвиклося:
Віки заборонялось.
І – збайдужіло серце,

Не милосердиться,
Лиш немило сердиться.
А язичницька душа,
Якій не дано голосу,
Але яку тисячоліття не вбили,
Беззвучно волає:
Видибай, Боже, видибай!
Бо душа – язичницька істота.

За возом чужої релігії бігли
І тисячу років рабами були.
Від того й нещасні, тому й досі бідні.
Покірно вчепиличужинський ярлик.

Від того й змалілі, покірні, мізерні.
Спасіння ждемо від чужого Христа.
Ми рідне згубили, розтратили зерна.
І ними смакує зловтішливий птах.

Сприйняття релігії в кожного різне.
Та Сонце – одне в нас. І Небо – одне.
Один, хто буття дав. Й ніколи не пізно
Пізнати цю істину: серце ж одне.

То нащо ж у блуд його вводити? Доки?
Ми – діти Природи. І тільки. І край!
Ми раю шукаємо стільки вже років,
А рай – на землі,
в чесних душах

Минуться гроші, збриднуть речі,
Впадуть палаци… Тлінне все!
Душа ж не терпить порожнечі.
Життя твого – не в цьому сенс.

Сад, хата, одяг постаріють.
Бажань обмеженість – страшна.
Якщо про те ж і діти мріють –
Це гірше, ніж чума, війна!

Чужі захоплять душехвати,
Наповнять їх сміттям чужим.
Душа ж не може пустувати,
Гіпноз приманок – це ножі,

Це прийми до чужого лона,
Це рідним святощам війна.
Душа із рідним – в унісоні,
З чужим – холоп і раб вона.

Нехай чуже й здається кращим,
Та рідне ні за що не кинь.
На дні ріки культура наша,
На дні прадавньої ріки.

Хіба чуже за рідне краще?

За рідне брали ж на гаки!
На дні ріки – культура наша!
На дні Славутича-ріки!

Ніколи те не стане рідним,
Що нам нав’язане було.
Лише прабатьківське потрібне,
Скільки б віків не пропливло.

Багаті статком – духом бідні.
Міліють душі. Хто ми? З ким?
Відлунюють обряди рідні
Із дна праматері-ріки.

І точить нас московська шашіль,
Намішано й жидівства в нас.
А де ж вона, культура наша?
Безлика – лиш культура мас.

Раба в собі не

4. «ГОРОДИЩЕ НАД ІКВОЮ» (історична поема про давньоруське місто Болохівської Руси ХІІ – ХІІІ сторіч), 2000.
5. «НА ЧОВНИКУ ДОЛОНЬКИ» (Книжка-розмальовка: вірші, оповідання, казка, загадки, шаради, мовні ігри для дітей), 2002.
6. «ЗАГУБЛЕНИЙ ПЕРСТЕНЬ» (інтимна лірика, переклади з московинської), 2003.
7. «БАРВА СМЕРТІ – 33-ІЙ» (дослідження голодоморів, фольклор періоду голодоморів, авторські твори на тему голодоморів, авторські публіцистичні та краєзнавчі статті, свідчення очевидців голодоморів в Україні), 2004.
8. «ДУША НЕ ТЕРПИТЬ ПОРОЖНЕЧІ» (громадянська лірика), Хмельницький. – 2005.
9. «ОдКРОВеннЯ» (поезія, проза), 2007. – 140 с..
10. «КРАПЛИНИ СОНЦЯ НА ДОЛОНЬЦІ» (твори для дітей: вірші, загадки, казка, оповідання, скоромовки, мовні ігри, шаради,