Степан Килимник так класифікував веснянки-гаївки:

  • філософські та космічні (“Кривий танок”);
  • релігійно-символічні (“Коструба”);
  • алегоричні (“Подоляночка”, “Шум”);
  • хвальні (“Ой хвалилася, вихвалялася молода береза”);
  • шлюбні (“Вербовая дощечка”);
  • описові (“Розлилися води на чотири броди”);
  • історичні, родинні (Ой не рости, кропе);
  • побутові, жартівливі (“Куди їдеш, Явтуше?”) тощо.

Між іншим, «кривих танків» не буває взагалі, бо танок – це замкнутий ланцюг, коло, а кривий танець – це кручений-покручений змій, він має «голову» й «хвоста», які ніколи не змикаються. Філософії й космосу в кривих танцях не більше, та й не менше, ніж у кожній іншій веснянці.

«Коструб» релігійно-символічний не більше й не менше, ніж будь-яка інша обрядова дія чи обрядова пісня. А до того ж ще й не дуже пристойний. Так само загальною є й «алегоричність» обрядових пісень, особливо веснянок.

«Хвалилась береза» – ніяка не хвальна веснянка (якщо це взагалі веснянка), а ритуальне нагадування дівчатам, що світ жорстокий і що та жорстокість є і в Природі, і в кожній, навіть найближчій людині. Хвалитися – небезпечно, та й негарно, краще бути скромною.

«Вербовая дощечка» аж ніяк не шлюбна пісня, та й «шлюбна веснянка» – це якесь нісенітне словосполучення. Ні про який шлюб від весни аж до пізньої осені не може бути мови, якщо люди шанують свій звичай. «Вербовая дощечка» – це тільки пробудження, невимовно ніжна, й чиста, й несмілива мрія про судженого. Від самої лиш думки, що він принесе в дарунок чоботи, палає діброва! Насправді ж палають дівочі щоки, палає серце, весь світ палає – від юного сорому й передчуття щастя.

«Розлилися води на чотири броди» можна, звісно, назвати й описовою – якщо не помітити її розкішної символіки, якщо не сприймати її метафізичної язичницької сили, не чути дивної закличної мелодії, що ніяк не зводиться ні до мажору, ні до мінору, ще менше до опису чи медитації, а рве греблі, тривожить, будить усе живе, повінню молодих почувань заливає душу.

А що там такого історичного в «Ой не рости, кропе»? І які підстави відносити до веснянок цю яскраво побутову (хоча водночас сповнену ритуальної символіки) веселу танцювальну пісню? Звісно, співають і танцюють її дівчата й весною, та чому ж тільки? Чом не заспівати її влітку, коли кріп у городі справді високий виріс, або на весіллі? І вже зовсім ні в які веснянки не втулити «Явтуха» з його осінніми грушами. Хоча… чом не заспівати його на Колодія, не покепкувати з невдах-парубків!

Таких пісень багато – вони не прив’язані жорстко до якогось певного сезону чи свята і можуть виконуватися будь-коли, аби до діла та під настрій. Словом, тут професор Килимник показав нам типовий зразок наукової класифікації – неточної, нудної, нікому не потрібної. А що потрібне? А потрібна сила, якої так поменшало за зиму, якої так потребує жива людина. Цю силу несуть веснянки, і треба її своєчасно взяти – як треба в свій час поїсти суниць чи груш (а не вбивати їх цукром і потім цілу зиму поїдати ту цукрову масу з тістечками та запареним віником під назвою «чай»). Коли ми потрапляємо на галявину, червону від суниць, – що дає нам їх класифікація?

Веснянки справді надзвичайно енергетичні, бо співаються десятками сильних молодих дівочих голосів – ця різноманітна, глибоко психологічна та, як тепер кажуть, енергетична творчість властива була нашим далеким прабабусям – вони ж теж колись були дівчатами та молодицями.

Кострубонько (він же - Копилонько, Колодонько, Колодій…)

Дівчата оплакують померле божество, жалкуючи, що своєчасно з ним не покохалися. Ремствуючи над Кострубоньком, вони співають:

А що ж бо я наробила,
Що Коструба не злюбила!
Прийди, прийди, Кострубоньку,
Стану я з тобою до шлюбоньку,
А у неділю, у неділечку, При ранньому сніданочку.

Далі йде череда питань та відповідей: «Чи не бачили мого Кострубоньки?» – «Лежить на полі слабий, помирає»; «везуть на цвинтар»; «вже поховали». Отримавши останню відповідь, дівчина раптом радіє, сплескує у долоні, тупотить ногами, а хоровод весело співає:

Хвалю Тебе, Христе царю
Що мій милий на цвинтарі!
Ніженьками притоптала,
Рученьками приплескала.
А тепер, мій Кострубонько,
Не лай, не лай мої мами,
Ти у глибокій уже ямі
(Запис Чубинського) [5, с. 231].

Закликання весни

Малі діти не можуть дочекатися, коли оголиться земля, рушить крига на річці – на цей час мати має напекти «жайворонків», з якими діти йдуть по селу, біжать до кручі над річкою і, підносячи тих «жайворонків» до неба на своїх долоньках, закликають Весну:

Благослови мати Весну закликати,
Весну закликати, Зиму проводжати!
Зимочка в возочку, Літечко в човночку!
– Ой ти, жайворонку, рання пташино,
Ой чого ж так рано ти з Вир’їчка вийшов?
– Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,
Дажбог мене вислав і ключики видав
– З правої ручейки літо відкривати,
З лівої ручейки зиму замикати!
– Ще ж по горах сніги, по долинах криги?
– А я тії сніги крильцями розмету,
А я ж тії криги ніжками розтопчу,
І кубельце зів’ю, і діток наведу!

Це людська малеча стверджується, ототожнюється з тим крихітним жайворонком, що вже відчуває свій час і свою силу, не боїться ні криг, ні снігів – і таки перемагає їх!

Ластівки-ластівочки,
Прилітайте до нас,
Принесіть нам Весну красну,
Літечко тепле! Нам зима набридла
– Увесь хліб поїла,
Всю худобу побила!

Йде, йде Весна, додає сили Сонце, вдень і вночі дзвенить небо – птахи повертаються, вітають свою землю, сходять сніги, гримить, все живе пробуджується, і в кожній людській душі твориться щось дивне й непідвладне. «Ой не стій, вербо, над водою» – це молода жінка, це її чекання, повінь її почуттів, свято, радість – і тривога:

Ой не стій, вербо, над водою,
Бо гірка вода під тобою.
Ой не так гірка, як бистрая,
Що день і нічку прибуває.
Що день і нічку прибуває,
Глибокий корінь підмиває.
Глибокий корінь підмиває,
На крутий беріг вивертає.
На крутий беріг, на пісочок,
Де збирається челядочка.

Дивної символічної краси дитяча гра «Воротарчик» (він же «Володарчик» або й «Бородарчик» – словом, відповідальна або владна особа):

– Воротарчику, воротарчику,
Отворяй ворітечка! (2)
– Ой що ж то, ой що ж то за пан їде?
Ой що ж він, ой що ж він за дар везе?
– Золотеє, золотеє зерняточко,
Краснеє, краснеє дитяточко.
– А в чім те, а в чім те дитяточко?
– У сріблі, у сріблі та в золоті!
– На чім же, на чім же воно сидить?
– На золотім, на золотім кріслечку.
– А чим же, а чим же воно грає?
– Червоним, червоним яблучком.
– А чим же, а чим же воно крає?
– Золотий, золотий ножик має,
Золотую тарілочку – цілуй білую ручку!

До дітей приєднуються старші дівчатка – дівчуки 13–15 років. Вони влаштовують цілі ігрища з піснями, танцями, обрядами; з перших весняних квітів і трав плетуть вінки. Йде запекла боротьба Зими з Весною, і Весні необхідна людська допомога! І ось по гаях і пагорбах, на вигоні й просто по вулицях уже водять дівчата «кривих танців» – звиваються ці вужаки, символи живучості, різноманіття, безсмертя, гойдаються в такт із голосами, і немає їм перешкод, це весна, це саме життя йде по всіх усюдах, то злітаючи вгору, прагнучи неба, то зникаючи в темних холодних яругах:

Кривого танцю йдемо,
Кінця йому не знайдемо,
То вгору, то в долину,
То в ружу, то в калину.
А в кривого танця
Та не виведеш кінця.

Треба ж його та виводити,
Кінець йому та знаходити.
Треба його вести,
Як віночок плести:
Веду, веду та не виведу,
Плету, плету та не виплету.

Йде велике жіноче свято: Земля готується до зустрічі з молодим божич-Сонцем, який ось-ось змужніє й зробиться Ярилом! А дівчина готується до зустрічі з своїм судженим; він іще молоденький, несмілий, але… Хіба можна втримати Весну? Хіба можна вдержати в хаті молоду дівчину?

Ой на морі утя та купалося,
А на бережечку та сушилося.
А на бережечку та сушилося,
А на мене мати та сварилася.
А на мене мати та сварилася,
Щоб я на юлиці не барилася.
Ой як будеш, мати, та сваритися,
Буду на юлиці та баритися.
А як будеш, мати, та докучати,
Буду на юлиці та й ночувати!

Це вже бунт! Але треба бути нещасною й дурною матір’ю, щоб той бунт задушити, не пригадати своєї молодості, не поділитися з дочкою своїми спогадами, своїм досвідом – та втратити, може назавжди, нагоду подружитися з своєю дорослою дитиною…

Вийди, вийди, Іваночку,
Заспівай нам весняночку,
Зимували, не співали –
Весни дожидали.
Весно, весно, наша весно.
А що ж ти нам принесла?
Старим бабам по кийочку,
А дівчатам по віночку!

«Сьогоднішньою весною такі ж самі українські дівчата 13-15 років на телевізійному конкурсі на загальнонаціональному каналі “Інтер” показують груди й сідниці, аби потрапити у привілейований бордель. Здається, що змій, скупий охоронець скарбів, небезпечний ворог роду людського, так нікуди й не дівся. А енергія життя, наша язичницька Богиня Жива, все ще потребує звільнення. У християнстві замість матері богів, жіночого начала, поклоняються Богородиці, а свято весни, свято богині, що несе життя, перетворилося на Пасху з її атрибутами – фалічними пирогами та яйцями. Певно, що й цього року українські чоловіки з’їдять ці язичницько-християнські символи, випечені їхніми дружинами. Але якщо з’їдять, начебто нічого не відбулось, і знову нічого у них не ворухнеться (я маю на увазі в душі), якщо вони як один не повстануть проти змія, цього ворога людського, тоді вони не чоловіки. Я сказав би – баби в штанях». (Олекса Починок)

– А взагалі, в чому полягає сенс веснянок, гаївок? Очевидно, це дуже давня традиція?

«Так, це дохристиянська традиція. Звичайно, християнство взяло чимало гарних обрядів, у тому числі й ці. Це зустріч весни, по-перше, і приліт птахів. Вже земля дихає на повні груди, вже можна вінки з перших квітів робити, і це, власне, так і робиться. Тобто, зустріч весни. А ми знаємо, що от наші пращури до прийняття християнства відзначали Новий Рік з березня, з Явдохи, навіть і пізніше. Але якраз на цей період припадає весняне рівнодення, отже – зустріч весни, радості, благополуччя, розквітає душа, і пісні продовжуються, і танки. Ми знаємо: коли Великий піст закінчується – не танцюють, не співають, я би сказав, мовчать трошки люди. Хоча на Центральній Україні такого табу ніколи не було. Більше заборон на західному терені». (Василь Скуратівський)

Серед веселих весняних обрядів – топтання рясту в лісі. То не тільки прислів’я («Та він ще довго ряст топтатиме!»), але й щире переконання: що більше рясту втопчеш, то довше та здоровіший житимеш. Жодної шкоди – бо «ряст» одного кореня з «рясний»; рясту в лісі стільки, що ніякими топтаннями його не винищити («Там їх як рясту в лісі»):

Топчу, топчу ряст, ряст,
Бог здоров’я даст, даст.
І ще буду топтати,
Щоб на той рік діждати!

Так от, щодо «християнських традицій». Нема чого сперечатися, прийняли Українці християнство; як те прийняття відбувалося – мабуть, ніхто достеменно не знає, хіба догадується. Але та давнина не така цікава, як те, що з неї вийшло. А вийшла справді «дивна суміш», поспліталися в один клубок усі оті понурі святі з нашими сонячними веснянками та щедрівками, даючи думати (не дуже задумуючись), що все воно тепер нерозривне і єдине:

Чий же то плужок найранче вийшов? – Гей, дай Боже! Нашого пана господаронька, Господаронька чом Тимцуненька. В нього волоньки все половії, А чепигоньки все золотії. Святий Никола за плугом ходить, Святий Михайло волоньки гонить, Сам му Господь Бог ріллю всіває, А й Божий му Син поволочає, Божая Мати їм їсти носить. Гей, носить, носить, все Бога просить: “Зароди, Боже, густеє жниво, Густеє жниво, рясні снопоньки, Рясні снопоньки, густі копоньки”.

От така веснянка. А може й щедрівка – бо он же й Василь Скуратівський, і Галина Лозко кажуть, що Новий рік святкували в березні. Та диво не в тому. Чи можна помислити, щоб отакий сюжет принесло на нашу землю християнство? Та ніколи в світі. Це абсолютно язичницька хліборобська містерія, від найдрібнішої технічної деталі до Божої матері, яка виносить своїм хлопцям на поле обід. Від візантійського Тимотея (Тимохвея – Тимка – Тимчика – Тимцуня – Тимцуненька) до Самого Господа Бога, всіх цих персонажів гостинно, з любов’ю прийняла наша земля, а що припрягла їх до такої ганебної землеробської роботи, то що поробиш: не було ніколи на цій землі більшої честі, як орати поле та сіяти хліб. Це тут оте біблійне чудо нагодування маси людей двома хлібинами знайшло свою істинну першооснову – цілковито підвладне людям чудо «з колосочка – жита бочка». Сонячний, веснянковий світогляд давніх землеробів не припускав ворожнечі, підступності, недовіри; вони сприйняли нову релігію разом з її персонажами як своїх, вшанували їх як рідних: ходіть-но до нас, тут і місця, й роботи всім вистачить! Як прижились гості та які з них робітники вдалися – то зовсім інша розмова.

Теги:

Схожі статті

 

Медіа