Пісня буде поміж нас.
(Івасюк - композитор)

Країна з унікальним історичним минулим, країна, що дала світові східнослов'янську цивілізацію, яка пережила епохи незвичайних злетів, ганебних падінь і найстрахітливіших геноцидів, зараз постала перед світом в образі України-Русі, молодої країни нової демократії.

У Європі з'явилася нова державна нація, яка спроможна створити могутню європейську державу.

Майже 15 років триває боротьба за її створення, а один з наших експериментаторів заявляє, що національне ідея не працює, а парламент України не є українським. Так, жодне питання, що стосується національного відродження країни, не знаходить у ньому належної підтримки, бо "за" голосують 70-90 депутатів-українців. А решта?

Валентина Семенюк повідомила, що з 450 депутатів 45% - представники національних меншин, які становлять 0,01% населення України(?!).

Країна, яка переживає постколоніальний етап свого розвитку, є переповненою колонізаторами різних мастей та їхніми нащадками. Документація української агентури колишнього КДБ СРСР зберігається в Москві. Безкарно жирують доморощені українофоби, загарбано весь іформаційний простір, створюються і цілком легально працюють антидержавні, антиукраїнські партії, об'єднання та релігійні організації.

Багато з цих негараздів є природними, закономірними. Жодна імперія не розвалювалася мирно, тим більше, коли йдеться про Російсько- совєтського монстра, який мало не за весь час свого існування ніколи не дотримувався договорів, укладених зі своїми сусідами, знищив понад сотню націй, які жили в його межах. Робилося все, щоб і українців ("братьєв наших младших") зросійщити, перетворити на малоросів, хохлів. Ці намагання продовжуються й донині. У сучасному підручнику з російської мови, виданому у Москві для студентів вищих навчальних закладів, зазначено, що російська мова складається з великоруського, малоруського, білоруського, галицького, червоно-руського, поморського та ін. "нарєчій". Про українську мову ані пари з уст. Хоча ні, брешу! Принагідне зазначено: те, що називають українською мовою є "ополячєнноє малорусскоє нарєчіє". Свого часу пані Путіна заявила, що, мовляв, там де є російська мова, є російські інтереси.

З огляду на все це зовсім по-іншому виглядає передвиборча колотнеча отих усіх політичних пігмеїв, що аж захлинаються, обстоюючи права "так тяжко переслідуваної в Україні" російської мови.

А чи цікавляться вони, оті "самовіддані борці за права національних меншин", якими правами користуються українці в Росії? Відомо, що там їх (вчасно зросійщених і свідомих) більше, ніж в Україні!

Якби ми всі були Українцями, свідомими патріотами, якби ми мали власний інформаційний простір, власну національну бойову еліту, яка б не закликала перетворити Україну на рай чемний для нацменшин, а українців загнати в резервації, то знали б, що навіть зараз, після отих страшних лихоліть, які випали на долю нашого народу, ми є найчисленнішою нацією в Європі, найчисленнішою слов'янською нацією у світі, найбільшою православною країною на Землі.

Іще на початку XVII ст. французький інженер- будівельник Боплан писав, що в Україні всі співають, танцюють, грають на бандурі і (що найбільше його вразило) "у них навіть жінки письменні, і всі характерники", тобто дуже розумні, талановиті і (як на сучасне тлумачення) схильні до екстрасенсорики.

А що ж "талановитого" ми маємо нині в нашому медійному просторі? Славнозвісна "попса" (суціль не українська), "сучасні" танці невідомого походження (чи то з африканських джунглів, чи то з часів неандертальців). І лише де-не-де жевріє українська національна культура, яку пан Яневський з 5-го каналу та іже з ним (в унісон з колишніми радянськими бонзами) зневажливо називають "шароварщиною". До речі, у того ж таки Яневського, який "вєщаєт" на мільйонну аудиторію і певним чином на неї впливає, націоналізм чомусь асоціюється з концтаборами, а патріотизм притаманний дебілам. Ну, що ж! Що маємо, те маємо!

Але ж ми маємо іще: "Наша пісня, наша дума не вмре, не загине...!" Ми маємо іще 600000 пісень, створених нашим народом. І це лише ті, що їх записали фольклористи. А скільки перлин залишилося іще, так би мовити, поза записом? А обрядів та ритуалів, а народних танців та ігор! А скільки коштовних зразків усної народної творчості зберігається у схронах бібліотек і наукових установ, очікуючи на патріотично, а не комерційно, налаштованих видавців, які б повернули народові його багатство, а не перевидавали з року в рік одні й ті самі п'ять дитячих казок, ніби інших у нас і немає?!

І голосно заявити про себе на весь світ уже незабаром можемо, оголосивши 2006 рік роком бандури (яка нині уже відома у світі), бо саме нинішнього року виповнюється 500 літ першому зафіксованому запису про українську думу та її виконавця-бандуриста.

За словами великого українця зі світовим ім'ям Миколи Гоголя для України народні пісні - це "народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу; це і поезія, і історія, і батьківська могила. Історик, коли захоче пізнати справжній побут, стихії характеру, всі найтонші відтінки почуттів, хвилювань, страждань, радощів народу, коли захоче випитати дух минулого... в пісні усе це розкриється перед ним у ясній величі".

Народна пісня - елемент культури, без вивчення якого не можна знати історії народу. Через століття рабства й неволі український народ проніс багатство свого генія, ласкавий і співучий світ своїх пісень. "І в суспільстві, і в науці вони мають вироблену славу. Це одно з найцінніших наших надбань і один з предметів оправданої нашої гордості", - писав Іван Франко.

Багата й різноманітна за своєю тематикою народна пісня, представлена величезним розмаїттям текстів і мелодій, вражає доконаністю художньої форми й глибиною виявлення людських почуттів і настроїв, свідчить про високу поетичну обдарованість українського народу і є невичерпним джерелом ідей та образів художньої літератури. Високий авторитет і славу здобула українська народна пісня і за межами України. Тріумфальний шлях до світової слави свідчить про її високу якість.

"Як перед лілеєю в розкішному цнотливому вбранні блідне блиск парчі і самоцвітів, так народна музика в тисячу разів багатша і сильніша, аніж усі хитрощі шкільної премудрості, що її проповідують у консерваторіях", - ці слова належать видатному композиторові та музикознавцеві Сєрову.

Але якщо народні пісні лише зберігаються в архівах, якщо вони перестають звучати, вони вмирають, так само, як і мова, якою не користуються. А без пісні, без мови народ втрачає свою етнічну індивідуальність. Перестає бути нацією.

Прикро й боляче про це говорити, але, на жаль, з нами відбувається саме це. Упродовж останніх років народна пісня практично зникла зі сцени, з концертних майданчиків, з радіо- та телеефіру, з репертуару професійних співаків. Якщо досі й існують творчі колективи-популяризатори народного мистецтва, то їх швидше можна почути й побачити десь у "далекому зарубіжжі", аніж удома, в Україні. Практично ціле покоління молоді, завдяки невтомним старанням акул так званого "шоу- бізнесу", відлучене від батьківської пісні й виховується на вокальних "шедеврах" "нєпотопляємого" пана Поплавського та іже з ним. З усіх шпарин навально суне антикультура, несмак, зрештою просто професійна непридатність, яка, проте, обтяжена нагородами та званнями. Згадаймо оті всі "Золоті мікрофони", "Золоті акордеони". А скільки отих безголосих "Золотих голосів України" розвелося, і не полічити! Править бал її величність Кишеня. Саме вона розкриває перед усіляким непотребом двері найкращих видовищних закладів України, саме вона витіснила звідти українських виконавців, саме вона нав'язує українському слухачеві мало не цілодобово "Русскоє радіо" з його блатняцьким репертуаром... "І нема тому почину, і краю немає".

То ж може пощастить почути народну пісню десь просто неба, на святковому майдані? Ні, ні і ще раз ні! Там усюди панує горезвісна "попса". А народне мистецтво, якщо й вигулькне вряди-годи, то, принаймні у Києві, - аж на Співочому полі, куди дістатися може глядач, хіба що фанатично відданий саме цьому мистецтву. Усі ж центральні вулиці та майдани турботливо віддані "попсі", їй коханій.

Ми стаємо свідками загибелі народної вокальної традиції і такого унікального явища як українське народне багатоголосся. Співуча Україна перестає співати! І не лише тому, що нема чому радіти в нашому сьогоденному житті, хоча й це, можливо, відбивається на народному музикуванні. Вихована на слухових враженнях від нашої безголосої естради (оперних співаків теж послухати нема де поза стінами оперного театру, та й залишилося їх на рідних теренах ой, як не густо, бо шукають людського життя десь по світах), молодь переймає антимузичну, абсолютно непритаманну українцям, даруйте на слові, "манеру виконання", а точніше б сказати відсутність такої взагалі. І Україна, яка завжди славилася своїми голосами, стає безголосою. Дітям властиве наслідування, копіювання, адже саме так мала дитина вчиться говорити - говорить так, як чує. Молодь, слухаючи радіо, дивлячись телебачення, вважає, що співаки, які там звучать, і є еталоном. Але ж хто там звучить нині? Слід було б казати: шипить, сипить, хрипить, кричить... І все оце сприймається як взірець для наслідування. Людина, яка ніколи не чула нічого іншого і кращого, задовольняється тим, що має. Про тексти, які звучать повсюди, годі й говорити! Адже недарма давно перестали вживати слово "вірші", коли оголошують прізвища авторів отих, з дозволу сказати, "текстів". Кажуть, переважно: "Слова ім'ярек". І це правильно, бо сучасні естрадні пісні - це, здебільшого, набори з двох нот і чотирьох слів, повторюваних безкінечно, аби дебіл-слухач нарешті їх засвоїв. Або, швидше, дебіл-виконавець не здатен ні на що інше.

Більшість дослідників так званого японського економічного чуда пов'язує його з дивом національного відродження, в основі якого була саме народна пісня. Отож пропонований проект "Українцям народну пісню" (назва умовна) може стати саме отим поштовхом, який сприятиме нашому національному самоусвідомленню. У Його здійсненні мають бути задіяні всі культурологічні фонди, уряд та його відповідні міністерства, обласні, районні та всі інші держадміністрації, профспілки, усі ЗМІ та громадські організації. Потрібно розробити план загальноукраїнських свят та обрядів, проведення яких неможливе без знання української народної творчості. З відродженням таких свят виникне потреба в народних строях, піснях, стравах, виробах декоративно-ужиткового мистецтва і т.ін. Має бути створено систему музичного (пісенного) виховання громадянина України від колиски до зрілості, від дитячого садочка до вищого навчального закладу включно, її мають дотримуватися всі державні та громадські культурологічні організації, навчальні заклади, установи позашкільного виховання, засоби масової інформації, її положення мають бути враховані при складанні шкільних підручників. Адже народна пісня може слугувати прекрасною ілюстрацією на уроках історії, літератури, народознавства і т. ін.

Поза сумнівом запровадження такої програми потребуватиме певної перебудови діяльності (або бездіяльності) значної кількості установ та організацій, які мають займатися проблемами виховання Громадянина України. Мають! А чи займаються?

У шкільних навчальних програмах передбачене вивчення зразків народної пісенної творчості. Проте цього вкрай замало. Адже простого вивчення не досить. Треба вивчити і поділитися своїм знанням з іншими. Отже, потрібні пісенні фестивалі, конкурси, свята пісні і т. ін. Чому б не влаштувати саме в Україні міжнародний фестиваль виконавців народних пісень на кшталт уже добре всім відомого "Євробачення"? Скажете, що потрібні великі кошти? А чому зразу починати з чогось феєричного? Можна почати з загальноукраїнського фестивалю виконавців- солістів. І провести його не в дорогому палаці, а в більш скромному приміщенні, організувавши при цьому широке його висвітлення по радіо, на телебаченні, на сторінках ЗМІ, аби люди відчули, що не лише "попсовість" може бути престижною.

За допомогою засобів масової інформації потрібно створити в Україні народно-пісенне середовище, щоб вивчення народної пісні не перетворилося в "обязаловку", а відбувалося саме по собі, коли її не можна не запам'ятати, бо вона постійно в тебе на слуху.

Що ж до вивчення пісень у дошкільних та шкільних закладах, то має бути розроблено детальну програму, яка охоплювала б усі жанри народнопісенної творчості, з урахуванням вікових особливостей дітей.

1. Дошкільнята та учні молодших класів вивчають календарні пісні та обряди (колядки, щедрівки, засівання, веснянки, ігри, танки, хороводи) з огляду на вік дітей.

2. Учні 5-6-х класів - більш складні зразки календарного циклу, пісні трудові, історичні, героїчні, думи.

3. Учні 7-9-х класів знайомляться з родинно-побутовими піснями та піснями літературного походження, більш глибоко вивчають календарну творчість, зокрема петрівчанські та купальські цикли.

4. Учні 10-12-х класів засвоюють родинно-побутові пісні, пісні про кохання, весільні, застільні, жартівливі, колискові пісні, народні романси, військові та героїчні пісні.

Безперечно, запропонована програма є лише начерком і потребує глибокої деталізації, але в основу її має бути покладено принцип: "Кожен свідомий українець має знати 300 народних пісень". Відповідної деталізації та неабиякого реформування потребуватиме і процес підготовки вихователів та вчителів, які були б здатні виконати таку програму. Втілення її у життя стане вагомим елементом українізації нашого суспільства. Виросте зовсім нове, національно свідоме покоління. Воно прийде на зміну комуністично- московським монстрам, і Україна стане українською державою, де не буде українофобів.

Теги:

Схожі статті

 

Медіа