У міфологічній моделі світу, яка співвідносить події, що відбуваються у природі, з явищами людського життя, початок жнив і самий процес збирання врожаю мислиться як пологи землі, а закінчення жнив уподібнюється до святкування народження дитини і прийняття її в рід (родини, ).. Окрім того, показовим є й той факт, що “в косінні, у зажинковому і власне жниварському етапах ритуальна роль молоді в акціональному плані була мінімальною, що пояснювалося символічною аналогією цих процесів з пологами”. Що ж стосується обжинок, то у символіці цього землеробського свята важливу роль відіграють еротичні елементи.

Після того, ж зібрано врожай, земля мислиться потенційно готовою до нового прокреаційного акту і, відповідно, до нового народження; Мати-земля знову ставала “нареченою”, “дівчиною”. Подібна символічна метаморфоза могла відбуватися і з людьми, що знаходило свій вираз у відповідних обрядах.

Коли виходила заміж остання дочка, то батькам робили “обжинки”: плели вінки з пшениці і клали на плечі батькам. Потім садовлять батьків на віз і возять селом… Завозять батьків переважно під магазин і кажуть, що не повернуть назад, коли їх добре не почастують. Потім завозять батьків знову додому. На цих “обжинках” співають таких пісень:

Вже тепер у полі обжинки,
Нема парубка, ні дівки.
Ой, наш господар шудратий,
На горілочку багатий,
Як шудерцями затрясе.
Нам горілочки принесе.

Жниварські пісні багаті шлюбно-еротичними мотивами і еротично забарвленими образами:

Ой гукну я на поле,
Най йде голос додому,
Хай господиня почує,
Нам вечерю готує.
Нам вечеря немила.
Бо нас нива втомила,
Не так нива, як поле,
Що широкі загони.
Широкий загін маю –
Не діждуся краю.
Бо підемо до гаю.
А в гаю грибки зродять,
А в гай парубки ходять.
Дівчат за ручки водять
Та тихенько говорять.
Звеліла мені мати
Ячменю жати.
– Жни, жни, моя доненько,
Жни, жни, моє серденько!
Ячміню не жала,
На межи лежала.
– Лежи, лежи, моя доненько.
Лежи, лежи, моє серденько!
Снопочок нажала,
К сердечку прижала.
– Жми, жми, моя доненько,
Жми, жми, моє серденько!
чміннеє зернячко
Укололо сердечко.
– Терпи, терпи, моя доненько,
Терпи, терпи, моє серденько!
Ой я ж терпіла,
Да вже замліла.
– Млій, млій, моя доненько,
Млій, млій, моє серденько!
Щоб серце злічити,
Треба козака любити.
– Люби, люби, моя доненько,
Люби, люби, моє серденько!
Ще ж, моя мати,
Й волю єму давати …
Ой за гаєм, за Дунаєм
За новою коморою
Росте жито з ожиною,
Як пшениця із росою.
Там Татьяна жито жала,
За собою жмені клала,
Свого Колю проклинала:
"Щоб ти, Коля, зійшов з ума,
Ізвів мене із розума."
"Не я тебе, дівко, зводив,
Звів тебе дурний розум,
Звело тебе та гуляння,
Парубоцькеє стояння.
Звела тебе та горівка,
Вже Татьяна не дівка,
Вже Татьяні не гуляти,
Малих діток колихати"

У той же час жнива, жниварські роботи можуть символізувати шлюб, залицяння:

Ой чиє то жито під горою стояло?
Іванкове жито під горою стояло.
Під горою зелененько, по місяцю видненько,
Молода Марьичко, ходи жито жати.
Як я тебе возьму, жито жати научу…
…Пора мати, жито жати –
Колос похилив ся;
Жени, мати, свого сина,
Бо розволочив ся.

Із завершенням обжинків молодь мала більше часу, тому в піснях, призначених для дівчат та хлопців, звучить мотив кохання, який іноді поєднується з мотивом скорого весілля (що традиційно відбувалось восени після завершення польових робіт).

Мотиви кохання звучать і в піснях для господаря з господинею: “Пан золото віє, а пані обмітає, А пан паню обнімає...”. Вони доносять язичницькі ритуали, здійснювані на полі на честь духів ниви, що відбувались біля “бороди”. Часом ці обряди називались “качання по стерні”. Це були своєрідні язичницькі грища-гуляння, за формою схожі до весняно-літніх, з тією відмінністю, що головними їх учасниками були зрілі люди, а не молодь.

Більшість обрядів осіннього циклу в тому вигляді, в якому вони збереглися, пов’язані не із конкретною датою чи святковим днем, а із виконанням певного виду землеробських робіт в окремого господаря – початок збору врожаю, час жатви та завершення жнив, період косовиці тощо. Кожен з цих етапів мав свої звичаї, якими супроводжувався процес праці.

Урочистий початок жнив – зажинки, як правило, розпочиналися перед закінченням Петрівки. Обряд першого зажину на полі мав свої особливості на різних територіях щодо часу та участі окремих членів родини (в одних регіонах його здійснювали тільки чоловіки, в інших – лише жінки, подекуди обов´язковою була присутність всієї сім´ї, включаючи і дітей). Існував також обряд посвячення молодих дівчат у жниці, який часто супроводжувався ритуальним порізанням руки серпом і кроплення кров´ю ниви (як жертва полю). З тотемними

віруваннями пов´язаний звичай випасати коня на свіжій зажинковій стерні.

Період жнив тривав кілька тижнів. Це був час нелегкої праці, від якої залежало майбутнє роду, достаток на наступний рік. Праслов’яни дуже серйозно ставились до цієї роботи. Вони підтримували процес праці всілякими магічними діями та ритуалами, через які, на їхню думку, сили природи могли сприяти їм.

Чіткі риси анімізму зокрема простежуються у звичаї залишати на ніч в полі серп як оберіг, щоб духи поля жали ниву вночі. Завершення збору врожаю отримало в народі назву обжинки. Обжинки святкувались окремо на кожному лані після завершення праці на ньому. Дожавши до кінця поля, женці залишали на ньому жмут невижатих колосків, який зав´язували у формі кози, зайця, кота, лисиці тощо і подекуди називали “Велесовою бородою” (своєрідна тотемна жертва Велесові). Це було пов’язано з тим, що язичники вбачали у тваринах, які втікали з поля, втілених духів поля, померлих предків. Великий і сонячний, прикрашений стрічками, сухоцвіттям

“хлібний сніп” – “дідух” – ще кількадесят років тому був не тільки окрасою кожної української оселі, але й заміняв нашим прадідусям і прабабусям новорічну ялинку. Він приносив у родину святковий настрій, затишок і символізував добрий урожаю, мир і злагоду, достаток у домі.

Виготовлявся “дідух” з першого або останнього снопа із дотриманням певних ритуалів. Це було своєрідне пожертвування найкращого збіжжя (жито, пшениця, іноді овес). Цього снопа перев’язували стрiчками, рушником, перевеслом, прикрашали квiтами, урочисто вносили до хати і ставили на покуті.

В етнографічних матеріалах широко відображені народні уявлення (часом з фалічною символікою) про плодоносну та лікувальну силу “дідуха”, якого з почестями забирали з поля.

Тому звичаї його оперізування можна пояснити в якійсь мірі і бажанням зберегти магічно-плодючу силу, що перебувала в

ньому Дідух мав стояти на покуті від Різдва до Новоліття, коли діти з дідуха вимолотять зерно, яке буде змішане з насінням і

посіяне. Висіваючи зерно, вважалося, що дух поля випускається на землю. Саме це допомагало виростити новий багатий урожай. Отже, “дідух” протягом року виконував традицію збереження хліборобського роду. Повторно “дідуха” і раніше, і тепер ніхто не використовує.

Його зазвичай спалюють після обмолоту зерна, перед весняним рівноденням. За уявленнями наших предків, це теж має магічне значення. Вважалося, що в такий спосіб душам померлих після життя на землі легше з димом знову потрапити у горішній світ предків. У деяких регіонах спалювали лише солому, на якому стояв дідух. Але в жодному разі не можна було класти у вогонь зерно. Сніп

необхідно було обмолотити, а збіжжя згодувати пташкам або весною додати до посівного матеріалу,перед тим засіявши ним свої родичів із співом щедрівок.

На багатьох територіях України відомим був звичай у час святкування обжинок здійснювати ритуальне засівання біля дідуха чи навколо бороди. У цьому виявлявся зв’язок із весняним циклом (зокрема обрядом засівання) та провіщенням і замовлянням сівби на наступний рік. В окремим селах ще до цього часу на вижатому полі співають різдвяні посівальні пісні та колядки.

Поширеним був також обряд плетення вінка із колосків та калини, схожий на весняне вінкоплетення. Але у цьому випадку вінок, що був символом осіннього сонця, котили з поля до дому господаря (уособлення сонячного коловороту, як і в купальському обряді). Цю процесію, як правило, очолювала та жниця, яка “зжала дух поля”, вбрана у колосся і з пшеничним вінком на голові (він також уособлював дух поля і носив назву Мати поля, Мати пшениці, Мати Хліба). Вона уособлювала ниву, втілювала її дух. За сплетений вінок господар давав викуп і залишав його до наступної сівби.

Еротичний підтекст обжинкової обрядовості українців актуалізує семантика її рослинних атрибутів. Цілком можливо, що вінок є і був невід’ємною складовою обжинкового свята, де він символізував родюче лоно Матері-землі і, разом з тим, був магічним засобом, за допомогою якого давні землероби сподівалися забезпечити щедрий врожай збіжжя у новому господарському році.

Якщо семантику дожинкового вінка можна вважати більш-менш монолітною, односпрямованою, то цього ніяк не можна сказати про обжинкову “бороду”. Обрядовий символ “борода” як одна з ланок еротично-фізіологічного коду календарної обрядовості Е. Гаврилюк інтерпретує у чотирьох напрямках:

  1. “борода” як знаковий еквівалент фалоса. Звертає на себе увагу те, що стосовно “бороди” можуть реалізовуватись дві протилежні форми ритуальної поведінки: по-перше – намагання уникнути контактів з нею, "ізолювати" її (проявами подібного ставлення до “бороди” є такі обрядові маніпуляції, як оборювання, обкладання “бороди” серпами, колоссям, “обтанцьовування” її – тобто дії, що базуються на уявленнях про апотропеїчні властивості кола (відгінні, себто такі, що мають відганяти і лякати злих духів) , а також заборона торкатися бороди, а, по-друге, проведення з бородою і навколо неї різних обрядових дій, у тому числі й таких, що мають еротичне спрямування (ворожіння про заміжжя біля “бороди” у болгар, засівання “бороди” зерном, вилущеним з її колосся, качання біля "бороди", тягання біля неї за ноги дівчат тощо). Така амбівалентність у ставленні до “бороди” свідчить про те, що ця обрядова реалія уявлялася потужним джерелом сакральної енергії. З огляду на форму цього обрядового атрибута і беручи до уваги також той факт, що назвою його є слово, яке означає одну з чоловічих статевих ознак (хоча б і вторинних), припущення про “бороду” як знаковий еквівалент фалоса не видається таким вже й безпідставним. Зауважимо, що “борода” як символ чоловічого начала корелює в такому разі з обжинковим вінком – “моделлю” жіночого лона (справді, етнографічні джерела засвідчують, що в Україні під час обжинок вінок і “борода” часто складають пару центральних атрибутів святкування).
  2. “борода” (той її варіант, коли останнє незжате колосся нахиляють до землі або закопують їх кінці в землю) може асоціюватися з ктеїсом (жіночим статевим органом). Пролізання парубків під стеблами такої "бороди" символічно відтворює процес пологів, виходу плоду з вагіни. Отже, "борода" може подекуди ставати дублером обжинковго вінка.
  3. “борода” – пуповина. На думку Т. Бернштам, “стебла колосся у незжатому місці, найвірогідніше, постають як “пуповина ниви”, що пояснює суперечливий характер обрядової поведінки наприкінці жнив: або ту (іноді того), кому довелося зжинати останнє колосся, висміюють, ображають і принижують, або ж, навпаки, вона викликає загальну повагу, і вважають, що на неї чекає щасливий рік… Символіку “обрізання пуповини” ми вбачаємо в обрядах кидання серпів в останнє колосся, у мотивах відрубування “голови’, “обрізання хвоста”, в алегоричних назвах колосся – “шия", "хвіст" (у європейських народів), "коса", "борода" у слов'ян...". На користь подібної гіпотези свідчить ще й такий факт: у деяких місцевостях Польщі обжинки називали “pepowina” (від польського “pepowina” – пуповина).
  4. якщо взяти до уваги, що колоски “бороди”, а подекуди навіть і саму "бороду" зрізували, а також і те, що зібраному в сніп останньому колоссю надавали антропоморфного вигляду (наприклад, надягали на нього сорочку) і називали іменами, що означають людських істот (українські “баба”, “дід”, “воєвода”, , польське “bekart” – “позашлюбна дитина”, то можна припустити, що “борода” уявлялася уособленням новонародженої “дитини ниви”: “3а верхівками колосся – “дитиною, яка народилася” – стоїть багатозначний образ, який трактували порізному – дух хліба, землі, ниви, сонця, вогню, майбутнього врожаю тощо.

Як зазначає дослідниця, обряди й обрядовий фольклор, що стосується “Бога в житі”, акцентують сексуальний, запліднювальний характер “народженого”: його назви – спориш, рай, хтивість (назви “коза”, “козел”), виготовлення з верхівок колосся чоловічих символів (наприклад, шапки), обряд “одруження серпа”. Особливу грайливість “народженого” непрямо засвідчують еротичні обряди молоді навколо незжатого снопа, ворожіння, різноманітні змагання, жартівливо-грайливі (і не завжди невинні), покарання, що помічені, до речі, в усіх європейських народів.

Загалом особливість обжинкових ігрищ полягала у тому, що основними учасниками в них була не молодь, а старші люди. В цілому, якщо весняний період був періодом святкування дівчат та хлопців, то осінній був символічним величанням зрілості, плодючості.

Теги:

Схожі статті

  • 10.05.2016
    2196

    Традицiйний український рушник вiдноситься до тих предметiв народного ремесла i мистецтва, якi

    ...
  • 11.04.2016
    3200

    Перш нiж почати виклад запропонованої теми, вкрай необхiдно чiтко визначитися з формулюванням

    ...

Медіа