Традицiйний український рушник вiдноситься до тих предметiв народного ремесла i мистецтва, якi належать як минулому, так i сучасному. Популярнiсть його залишається незмiнною i в нашi днi.

З найдавнiшi часiв рушник обов'язково присутнiй у обрядах, що супроводжують людину у найважливiших та переломних етапах її життєвого шляху. Ми бачимо його там, де святкують родини i весiлля, а також коли проводжають людину в останню дорогу, в календарнiй та ситуацiйнiй обрядовостi. Унiверсальнiсть рушникової тканини дозволяла використовувати його в рiзноманiтних ролях: як рiч знаково-обрядову, декоративну чи утилiтарну, у звичаєво-обрядовiй сферi рушник мiг перетворитися на ритуальний пояс, перев'язь, головний убiр, покров, пiдножник та iн. Вiн був символом i представником роду у найважливiших життєвих обставинах, тобто уособлював iдею стяга та виступав родовим оберегом. Тож звернемо увагу на деякi найголовнiшi мотиви використання традицiйного рушника у звичаєво-обрядовiй культурi українцiв.

Символiчно- магiчнi функцiї рушника у весiльних обрядах українцiв.

Збираючись на церемонiю сватання, свати беруть хлiб загорнутий у рушник-оберiг, що мало забезпечити ритуальну чистоту хлiба, як священної жертви-дару i символа певного роду.

Рушниками оперiзують навхрест сватiв на сватаннi, що є знаком їх ритуального статусу свата та «щоб знали односельцi, що сватання вiдбулося успiшно». В оперiзуваннi навхрест актуальною є також iдея магiчного захисту (хрест-оберiг) вiд можливої ворожби чи зурочення представниками iншого роду.

«Червоним» рушником на поясi оперiзується засватана дiвчина, коли йде по селу запрошувати гостей на весiлля. В данiй ситуацiї рушник виступає в ролi й оберегу, i як iнформацiйно-комунiкативний знак.

Рушником або хусткою покривають молоду, коли за нею приїздить наречений перед вiнчанням: «невидима», «несправжня молода». Ця перехiдна фаза ритуалу моделює ситуацiю переродження дiвчини в новому для неї соцiальному статусi замiжньої жiнки".

Перед вiнчанням всi родичi сiдають в один ряд на лавку i покривають колiна довгим рушником (або полотном), пiсля цього вони благословляють молодих на довге i щасливе сiмейне життя. Цей ритуал передбачає концентрацiю на рушнику спiльних думок, бажань i почуттiв всiх представникiв роду. Таким чином за народними вiруваннями забезпечується i взаємообмiн загальною життєвою енергiю Роду, яка втiлюється образом щасливої Долi.

Рушником (хусткою) зв'язують руки молодим перед вiд'їздом до вiнця, коли їх виводять iз двору. засобами iмiтативної магiї моделюється iдея створення нової цiлiсностi, сiм'ї.

Рушником покривають молоду, коли везуть до вiнця. Рушник-оберiг захищає її в дорозi вiд ворожби та зурочення.

На рушнику стоять молодi пiд час вiнчання «на щастя», «на багатство», «на здоров'я», «на багатодiтнiсть молодої». При цьому дружки спiвають: «Ой, на городi часник, часник, //стоїть Грицьоньо, як бик як бик. // бiля нього молодиця стоїть як телиця». Це яскравий i надзвичайно архаїчний зразок контактної магiї приєднання наречених до тотемiчних образiв символiв роду та захисникiв i покровителiв роду.

Типологiчно подiбний ритуал iснував ще у ведiйських арiїв (1 тис. до н.е.), коли нареченi, виступаючи в iпостасi божеств (сонячного бика-воїна Індри, та його дружини хмари-корови) пiд час весiльного ритуалу ставали на шкiру рудого бика – матерiальної манiфестацiї образу тотемного предка – джерела плодючостi та втiлення родових сил. Очевично, подiбнi уявлення лежать в основi вiрувань схiдних слов'ян про те, що рушником-пiдножником можна знищити ворога або ж нанести на нього порчу. Як варiанти, у подiбному весiльному ритуалi нареченi у росiян стають на вовняний килим, бiлоруси – на пояс.

Священик водить молодих, навколо вiвтаря (як це, очевидно, ранiше робив волхв) тримаючись за кiнець хустки, якою зв'язанi руки наречених. Так закладається iдея спiльного життєвого шляху, та насиченням тiла наречених магiчною життєвою силою, яка, за, вiруваннями, випромiнюється вiд вiвтаря, як найбiльш «магiчно сильного» сакрального центру навколишнього простору. Тому для цього ритуалу iснує заборона нареченим мати на своєму одязi будь-якi обереги (застiбки, шпильки, вузли тощо), щоб не нанести на них порчу i не забрати вiд них силу плодючостi. В цьому випадку тканина виступає унiверсали магiчним оберегом, оскiльки в структурi переплетiння її ниток закладений знак «хреста», помножень яких «багато».

Молодi на весiллi також тримаються через рушник. Адже до закiнчення всього циклу весiльних ритуалу вони також вважаються представниками чужих (а вiдповiдно i ворожих) родiв, вiдтак небезпечних одне одному, з магiчної точки зору. При цьому рушник-оберiг, нейтралiзуючи чужорiднiсть, виступає ще й знаком-медiатором мiж «своїми» i «чужими». Тому на весiллi всi головнi персонажi: нареченi, дружки, бояри i свати оперiзуються навхрест рушниками-оберегами, хустками та стрiчками, зав'язаними спецiальними вузлами «паузами».

Для головного свата кiлька навiшаних навхрест на нього i зав'язаних спецiальними «магiчно сильними вузлами рушникiв (хрест-захист+вузол-сила) є надiйним оберегом «вiд можливих чарiв i наврочень непрошених гостей на весiллi. Одночасно перевитi навхрест рушники є знаком найвищого ритуального статусу свата, як головного розпорядника весiлля.

Додамо, що численнi варiанти ритуальних перев'язей бачимо вже на трипiльських жiночих (i менше чоловiчих) керамiчних статуетках. У ведiйських арiїв ритуальне оперiзування через лiве плече застосовували у позитивних ритуалах, а через праве – в негативних, пов'язаних з небезпекою, наприклад, при iнiцiацiї переходу хлопця в стан воїна. Цю ж символiку має сьогоднi звичай оперiзування хлопця стрiчкою через поече, коли його проводжають до вiйська.

Рушник як символ нової сiм'ї висить над мiсцем, де сидять нареченi за весiльним столом.

Рушником-оберегом покривають кришку хлiбної (пiкної) дiжi, на якiй виносять дiлити весiльний коровай. Так здiйснюється дотримання ритуальної чистоти короваю, як священної жертви, пов'язаної, очевидно, ще з тотемiстичними уявленнями.

Цiкаво, що iнколи iкони, покритi рушниками-оберегами обносять навколо весiльного поїзда «щоб чарiвники не наслали порчi i не перетворили всю весiльну процесiю на вовкулакiв» – цей звичай зовсiм не вписується в християнську догматику. Рушником, як символом єднання i мiцностi нової сiм'ї, зв'язують руки нареченим, котрi ЇДУТЬ на возi весiльним поїздом до двору батькiв молодого.

З метою прилучення до святинь роду з хлiбом-сiллю на рушнику батьки молодого зустрiчають бiля ворiт наречених. Рушник стелять пiд ноги молодiй, коли вона вперше заходить у ворота до двору батькiв нареченого. Так дотримується вимога ритуальної чистоти двору i забезпечення на цьому етапi нейтралiзацiї ймовiрно магiчно небезпечної молодої, тобто ще не очищеної ритуалом представницi чужого роду. У хатi свекрухи молода, передовсiм, знiмає всi тканi i вишитi вироби: рушники, килими, налавники, настольники та iн., i розвiшує свої рушники, таким чином демонструючи свекрусi свою майстернiсть та працьовитiсть. Разом з тим цей ритуал, на символiчному рiвнi, маркував освоєння нареченою нової для неї територiї.

Пiсля весiльної ночi бояри загортають у рушник хлiб, наливають у пляшку пiдфарбованої червоної горiлки, червоною ниткою прив'язують калину i несуть це в подяку батькам нареченої за її «чеснiсть".

Активно вживався рушник у поховальнiй та поминальнiй обрядовостi українцiв. Серед ряду актуалiзованих символiчних значень вiн, закономiрно, виступав у ролi медiатора помiж свiтом живих людей i свiтом предкiв, куди вiдправляється небiжчик, якому так само необхiдна охорона i клопотання родичiв. Вважалося, що магiчна сила рушника розповсюджувалася не лише на живих, але й на померлих. З давнiх-давен нашi предки вважали що померла людина не зникає безслiдно, а скiнчивши своє земне життя, уособлюється в тонку безтiлесну субстанцiю-душу, яка переходить у iнший свiт i пiдпорядковується його законам, але не пориває зв’язкiв iз свiтом живих, i може впливати на них. Душа предка також здатна, в певнi днi, повертатись до своїх рiдних.

Тож свята вшанування предкiв, по сутi своїй, спрямованi на зближення земної сфери з потойбiччям i встановлення мiж ними доброзичливих стосункiв. На це спрямованi й поминальнi трапези у певнi днi року, i, наприклад, усталенi днi поминання предкiв: веснянi, лiтнi, осiннi та зимовi – «Дiди".

Поховальна звичаєвiсть здавна починалася з передсмертних приготувань, серед яких важливе мiсце займали перед поховальнi обряди з використанням рушникiв та свiчок. Цi приклади виразно iлюструють сопiально-знаковi функцiї рушника, що оповiщав громаду про сумну подiю. Заслуговує на увагу той факт, що в описаних вище ситуацiях рушник належав, одночасно, двом сферам: земнiй i небеснiй, служив i живим i померлим. Вивiшений на ворота рушник сповiщав односельцям: в дворi є небiжчик i був знаком жалоби, а для душi померлого – знаком приналежностi до певного роду, символом запрошення до поминальної трапези та, зрештою, дорогою у земний свiт, а потiм – пристанищем i мiсцем вiдпочинку для душi померлого.

Архаїчною формою поховальної обрядовостi є заборона односельцям спостерiгати за траурною процесiє через вiкна своєї хати, адже в народному уявленнi вiкно розумiлось як отвiр у невидимий свiт – а, значить, i мiсцем знаходження померлих, тому такi контакти вважалися досить небезпечними. Коли хто помирав, у житлi зупиняли годинники i завiшували рушниками, чи простирадлами дзеркала та всi блискучi предмети, бо для померлого, земного часу i свiтла вже не iснувало, i його душа знаходилась уже пiд владою законiв iншого свiту. В кишеню померлому клали кiлька монет, щоб вiн мiг викупити собi мiсце на тiм свiтi.

Вживався рушник i для ритуального обслуговування небiжчика. Тiло його витирали замоченим у водi рушником. Цю воду вважали дуже небезпечною для всього живого. Тому виливали її у викопану ямку, як правило, за хатою, де люди не ходять. За звичай домовину оббивали кiлькома рушниками, намiтками або ж полотном. На дно стелили рядно або рушник.

Коли помирала молода незамiжня дiвчина, то дiвчаток, котрi мали нести кришку домовини перев'язували хустинками. В домовину клали кiлька рушникiв, а померлу наряджали як наречену: одягали вiнок iз квiтiв, пов'язували праву руку рушником, все вiдбувалося як на весiллi. Родичi померлої дiвчини на кладовищi бiля могили роздавали присутнiм подарунки i дiлили коровай. В окремих мiсцевостях є звчай: померлих чоловiкiв на кладовище несуть чоловiки, а жiнок – жiнки, руки яких також перев'язували хустками.

На «Великдень мертвих» селяни упорядковували могили померлих родичiв, на могильнi хрести вивiшували новi рушни- ки, а поряд стелили рушник на якому роз- кладали їжу (шматки паски, яйця, хлiб) для душi померлої людини, яка, за вiруваннями, перебувала в цей день бiля могили. Її шлях у свiт людей пролягав через корiння, стовбур дерева, яке, як правило, садили на могилi. Воно було знаком i аналогом Дерева Життя, яке зв'язувало собою всi зони Космосу, i виступало в ролi своєрiдної драбини мiж свiтами.

Повсюди в Українi рушником перев'язували надмогильнi хрести. В цьому випадку рушник був, як елементом прикрашання могили, так i опiзнавальним знаком, щоб можна було безпомилково знайти могилу близької людини. На них вишивались певнi сюжети, в яких зображувався земний, небесний i пiдземний свiти, символiчнi знаки-обереги, iнiцiали померлої людини та iншi мiфологiчнi образи пов'язанi з давнiми уявленнями про свiт живих та свiт мертвих: фантастичнi птахи, гуси, конi, собаки, змiї, дракони, хрести та iн.

Цiкавим у планi наповнення рiзноманiтною мiфологiчною символiкою є рушник кiнця XIX iз давнього українського села Цибулево Знам'янського р-ну, що на Кiровоградщинi. Вже при першому ознайомленi iз зображеннями, вишитими на ньому, бачимо далеко не випадковий набiр образiв, знакiв та орнаментiв. Вони об'єднуються у складну двоярусну композицiю, що вiдтворює давньоукраїнську язичницьку мiфологiчну картину Свiту, а над нею розмiщено пiзнiшу християнську. При цьому всi образи цього рушника так чи iнакше вiдображають древню й пiзнiшу iдеологiю поховально-поминальної обрядовостi українцiв.

У нижнiй частин композицiї традицiйне дохристиянське бачення образу Всесвiту: вгорi – зоряне небо, посерединi – свiт людей iз Деревом Життя та символiчним зображенням на ньому двох душ померлих людей; у виглядi маленьких сiрих пташок. Справа i злiва вiд Дерева Життя розмiщенi фантастичнi птахи-охоронцi, в давнiх композицiї яких, очевидно, лежить вiдгомiн ще тотемiстичної символiки. Так симетричну композицiю з деревом посерединi i двома лелеками бачимо вже на трипiльськiй керамiцi. Це, очевидно, птахи-творцi Свiту символiчнi вiдповiдники певних космiчних явищ, першопредки всього живого та людини зокрема. Тож чи не закономiрно, що на запитання дiтей: «Звiдки я взявся», батьки вiдповiдають – «лелека принiс». Парнiсть птахiв може вiдповiдати i побажанню чи заклинанню земного простору на всi сторони для благополуччя живих людей, стверджувати iдею парностi, закладену в основу життя тощо.

На рушнику iз с Цибулiв поруч, бiля птахiв, що охороняють Дерево Життя, вишито двi гуски, якi за мiфологiчними уявленнями переносили душу зiз земного у небесний свiт.

Чiткою лiнiєю на рушнику iз с Цибулево вiдмежовано нижнiй свiт мертвих. Його подано умовно у виглядi перевернутих до низу голiвок квiтiв – це «свiт де все навпаки». На рушнику справа i злiва вiд Дерева Життя вишитi два перевернутi iнiцiали «М» та «К», як варiант – Микола i Катерина, пам'ятi яких конкретно присвячувався цей рушник. Бiльшостi слов'янських народiв вiдоме ритуальне перевертання предметiв у поховальних обрядах. В українцiв це вiдомi звичаї перевертання речей пiд час поховально-поминальних ритуалiв склянки, цiлушки хлiба чи ложки. В деяких мiсцевостях перевертають у хатi абсолютно всi предмети, включно з усiма меблями. Пов'язано це з вiруванням в те, що до того часу, поки небiжчик не похований, вiн повинен ще користуватися своїми речами, а символiка їх перевертання означала їх приналежнiсть до свiту мертвих. Як вiдомо, подiбнi iдеї були реалiзованi вже у ямних та катакомбних похованнях в Українi, де поруч iз небiжчиком клали перевернутий догори дном горщик iз «кашею» в дорогу «до свiту мертвих». Подiбним чином мають розглядатися i перевернутi донизу голiвками до низу квiти на рушниках, де вони є маркерами зони потойбiчного свiту. На рушниках нижнiй свiт мертвих зв'язаний зi свiтом людей i верхнiм свiтом Богiв через корiння стовбур i вершину Дерева Життя, розмiщеного, як правило, у центральнiй зонi рушника. У фольклорi й казках таким деревом виступає, найчастi- ше, Золота верба, дуб, явiр. Приклад подiбних архаїчних уявлень про будову трьохповерхового Свiту (низ – НАВ, середина – ЯВ, верх – ПРАВ) зберегла, зокрема, українська казка «Телесик». Адже саме по стовбуру ЯВОРА iз пiдземного свiту втiкає Телесик, а потрапивши вершину Дерева Життя, опиняється на небi. Тож йому i стає в пригодi «особлива» гусочка- медiатор -перевiзник душ мiж свiтами. Логiчним є i кiнець казки, коли Телесик опустившись до свого двору заглядає у вiкно (мiсце-знак переходу мiж свiтом живих i мертвих), а дiд i баба дiлять мiж собою пирiжки, що є традицiйною поминальною їжею українцiв яку готують на 3, 9 та 40 днi.

Верхня частина цiєї рушникової композицiї вiдтворює християнське свiтобачення. Дерево Життя тут замiнено хрестом на якому нанесений язичницький орнамент у виглядi дорожки квадратiв поставлених на кути, що може символiзувати бiг часу. Поряд, бiля хреста, два пiдсвiчники, на одному з них свiчка горить, нi iншому – вогонь вже згас. Поруч вишите бiлим по бiлому слово «ОБРГЪ» у давнiй формi написання без голосних слова «оберiг». Бiля хреста, що в центрi рушника, зображення двох ангелiв у молитовних позах. Пiдземний свiт символiзує могильний пагорб, а небо передане образами церковних куполiв, на яких традицiйно зображують небеснi свiтила та Боги. Внизу бiля куполiв знаходиться кiлька прямокутникiв iз вишитими на них iнiцiалами, деякi з яких перевернутi. Ймовiрно це вiдтворений цвинтар бiля сiльської церкви iз iнiцiалами конкретних похованих осiб. У верхнiй частинi рушника над хрестом помiщено ще один цiкавий елемент -1 пляшка, iз якої виливається рiдина, два потоки якої нагадують стилiзованi рослиннi гiлочки. Цiкаво, що подiбна деталь часто зустрiчається, зокрема, на давньоєгипетських розписах поховальних камер вельмож та фараонiв: посерединi композицiї стоїть небiжчик, а два Боги, поставленi симетрично, виливають на нього iз пляшок «Живу воду», передану символiчно двома потоками знакiв вiчного життя – АНХ. Ця сцена означає магiчне оживлення померлого Богами ( загробного свiту).

Таким чином бачимо, що обрядовi рушники несуть надзвичайно багато мiфологiчної iнформацiї, в даному випадку пов'язаної з поховально-поминальними вiруваннями i звичаями. Цiкавим видається поєднання на рушнику iз с. Цибулеве двох картин свiту язичницької та пiзнiшої християнської. Рушник вишитий червоними та чорними нитками, у технiцi хрестик та болгарський хрестик.

Усi згаданi вище моменти символiки поховально-поминального рушника вражають своєю рiзноманiтнiстю, i за цим проглядаються невичерпнi глибиннi пласти, насиченої багатьма змiстами символiки, яка до кiнця, очевидно, не може бути осягнута, що дає привiд для творчостi й фантазiй носiїв традицiї, i все ж залишається багато в чому загадковою та дискусiйною (для її дослiдникiв). Узагальненi символiчно-магiчнi функцiї рушника у поховально-поминальнiй обрядовостi українцiв.

Рушник або хустку, як iнформативно-комунiкативний знак , зав'язують на воротах двору – «значить у дворi – покiйник». Одночасно вiн є магiчним вiдгiнним засобом «щоб Смерть iнших з двору не забрала». За народними вiруваннями цей рушник «вбирає пам'ять за померлим», його мають прив'язати пiсля похорону до крокви на горищi, тодi вiн охороняє хату вiд всякого зла.

Рушником, хусткою чи просто тканиною – як сiткою-оберегом завiшують дзеркала в хатi, де є померлий, щоб закрити вiдкритий тимчасово канал мiж «цим» i «тим» свiтом, «щоб не пропустити Смерть в хату» та «щоб Смерть iнших iз сiм'ї не забрала».

Рушник вкладають в руки покiйному, як оберiг для душi при переходi в iнший свiт та як iнформацiйно-комунiкативний знак символ роду «щоб признали за свого на «тiм» свiтi померлi предки».

Померлому нежонатому хлопцевi, чи незамiжнiй дiвчинi рушник пов'язують на руку i стелять пiд ноги в домовину «щоб вiнчаним на «той» свiт iшов», тобто щоб не порушував i не переривав кругообiг життєвої сили у природi. Короткий рушник як «вiнчальну хустку-оберiг» пов'язують на шию померлому нежонатому хлопцевi.

Інколи рушник накладають на iкону, яку ставлять в домовину у куток злiва вiд голови небiжчика, iмiтуючи покуть посмертного дому. Рушником, або полотном, застеляють дно домовини. Тканина тут виступає як символ роду, а одночасно – i як сiтка-оберiг.

Рушники дарують учасникам поховаль- ної процесiї, у руки, як специфiчну жертву-дар, а також рушниками-оберегами перев'язують лiву руку активних учасникiв поховального обряду, зокрема, якi найближче знаходяться до межi свiту живих i мертвих (тi хто несе труну тощо).

Рушники-обереги здавна прив'язували до дуги коня (нинi до дзеркала машини), якими везуть домовину на кладовище, а також до хреста, вiнкiв та накладають на iкони, як магiчний вiдгiнний засiб (апотропей) вiд пануючих довкола в час проведення обряду сил смертi. Рушником-оберегом, з метою дотримання ритуальної чистоти, застеляють кришку домовини, а зверху кладуть хлiб i сiль.

Рушник стелять пiд ноги поховальнiй процесiї на воротах двору, на перехрестях дорiг, перед входом на кладовище. В цiй ситуацiї рушник виступає як засiб магiчного очищення та захисту учасникiв вiд злих сил на певних етапах символiчного шляху поховальної процесiї на «той» свiт.

Рушник-пiдножник, який стелять на воротах двору, вважається лiкувальним засобом, оскiльки, за вiруваннями, умертвляє духiв хвороб. Хто стане на цей рушник «у того голова не буде болiти».

Родичi мають зняти рушник або хустку, зав'язану на воротах, вiдразу пiсля виносу тiла померлого за ворот а «iнакше чужi люди заберуть i можуть ним наслати порчу на сiм'ю». Пiсля похорон у цей рушник зав'язують бiлизну померлого й вiшають на крокву на горищi хати, як оберiг вiд всякого зла: вiд хвороб, нашестя гризунiв.

Домовину в яму опускають на довгих рушниках (iнколи мотузках, поясах), вони символiзують «шлях на «той свiт». У пiвденних слов'ян один кiнець рушника прибивають до домовини, а iнший прив'язують до основи хреста – потiм засипають яму. Ритуал моделює дорогу iз свiту мертвих, i дає можливiсть померлим повернутись до кола родичiв, якi вiдвiдують могилу в поминальнi днi.

Пiсля опускання домовини в яму довгi рушники iнколи розрiзають на шматки й роздають копачам ями. Ритуал символiзує варiант розривання всiх зв'язкiв мiж «цим» i «тим» свiтом. У цьому ритуалi частково є мотив жертви-дару за виконану роботу. Подекуди виготовленнi для цього довгi «обиденнi» рушники (витканi в особливих умовах жiнками за одну нiч) зберiгають в церквi.

Пiсля повернення з кладовища учасники поховальної процесiї бiля ворiт двору з метою магiчного очищення вiд всякої скверни та контактiв iз свiтом мертвих обов'язково миють руки й витирають спецiальним рушником, забезпечуючи, таким чином, вимогу дотримання ритуальної чистоти. За вiруваннями, цей рушник вбирає в себе «смертну iнфекцiю» принесену з кладовища.

Рушник вiшають у кiмнатi на кiлку бiля вiкна, де лежав небiжчик, i вiн має висiти там до 40-ка днiв, бо на ньому душа померлого вiдпочиває» i «ним душа втирається». В поминальнi днi рушник вивiшують одним кiнцем за вiкно (як маркер межi мiж свiтом живих i мертвих), а на iнший край рушника кладуть ритуальну їжу для душi померлого – воду, окраєць хлiба, печиво, цукерки. Рушники вивiшують бiля вiкон у визначенi календарем всi днi поминання померлих родичiв – у поминальний день пiсля Великодня, на русальний тиждень, веснянi, лiтнi, осiннi та зимовi Дiди тощо.

У поминальнi днi хрест на могилi перев'язують рушником, а в деяких випадках – вивiшують їх на дерева, що ростуть поблизу могили. Рушник виступає як сак- ральний знак-оберiг i як «культурна» жертва-дар духам предкiв, цiнна тим, що це унiкальна рiч, якої в них «там» у свiтi мертвих немає. Інколи в поминальнi днi покривають рушником могильний пагорб «освячуючи могилу Божою осанною». Вважалося, що цей рушник має помiчну дiю.

Символи поминальних рушникiв – це парнi зображення канделябрiв iз запаленою та згаслою свiчкою, ангели, хрест, голуб – образ Св. Духа, монограми Хреста, зображення церков, куполiв тощо.

Обрядовi функцiї виробiв ткацтва у Вiльшанських болгар.

У кiлькох селах Центральної України (Вiльшанка, Добрянка, Добре, Мала Мазниця, Чорний Ташлик), розмiщених в басейнi рiчки Синюхи, заселених колонiстами iз мiстечка Алфатар (Болгарiя), йде XVIII на поч. XIX ст. збереглося багато цiкавих поховальних звичаїв. Наведемо деякi з них, якi пов'язанi з виробами зi сфери ткацтва, й записанi автором вiд iнформаторiв Г. Кульової з села Чорний Ташлик та Д. Проскоченка селища Добровеличкiвка.

В кiмнатi бiля покiйного болгари запалюють свiчку. На столику, вкритому рушником, ставлять тарiлку, в яку односельцi кладуть грошi, перед тим вклонившись небiжчику. За вiруваннями болгар мотузки, якими зв'язанi руки i ноги небiжчика, не дозволяють йому перетворитись у вовкулаку й нашкодити рiдним. Цi мотуз надiлялись i цiлющою, «умертвляючою» хвороби, силою. їх прикладали до хворих суглобiв або обв'язували ними рани Тому часто родичi, або ж просто односельцi, завжди прагнули якимось чином заволодiти ними. Викраденi на похоронах мотузки використовували у ворожбi.

Все, що можна було сказати доброго про померлу людину: якого вона роду-племенi, про її життєвий шля, добрi справи, сiм'ю та вихованих дiтей – про це все розповiдали 8–10 плакальниць на мотив усталеної мелодiї, коли небiжчика несли до мiсця поховання, яке iнколи було досить вiддаленим вiд села. Така форма розповiдi зворушувала всiх учасникiв процесiї, а ритуальне дiйство набувало значущостi й урочистостi. Попереду процесiї несли перев'язаний рушником хрест. Бiля могили зв'язували разом кiлька рушникiв i на них опускали в яму домовину. Чорнi стрiчки, якими перев'язували лiву руку учасникiв процесiї, кидали до ями. Також iснував звичай кидати на домовину копiйки, але на новому мiсцi проживання християнськi священики забороняли болгарам це робити. І нарештi, на могилi, зазвичай, родичi запалювали свiчку, яка, очевидно, символiзувала вiчний Живий вогонь життя i роду.

У Вiльшанських болгар донинi iснує звичай жiнок хоронити у нацiональному одязi. За вiруваннями, тiльки у такому випадку, душа померлої болгарки може прилучитися до сонму своїх предкiв, що залишилися на далекiй Батькiвшинi. Вважалося, що померлi предки за одягом впiзнають небiжчика i приймуть до себе. Тому нинi лiтнi болгарки дуже ревно зберiгають до свого останнього дня нацiональний одяг. При цьому iснує повiр’я: якщо жiнка до смертi не встигла приготувала такого одягу – значить вона просто не збиралася помирати. Для поховального обряду померлiй людинi були необхiдними й ряд атрибутiв до нацiонального костюму. Для чоловiкiв – це «калпак», «гуте», «ковать», «кулан» та iн. На руках жiнки повинен бути «врагель» – художньо оздоблений браслет. У залежностi вiд соцiального стану померлої їх могло бути кiлька: бронзовий, срiбний, позолочений. (Записано вiд Г. Кульової, с Чорний Ташлик та Д. Проскоченка, с Добровеличкiвка).

До середини XIX ст., болгари мiстечка Вiльшанки ходили на поминки до церкви виключно за християнським календарем. І як вiдзначає у своїх звiтах вiльшанський священник В. Лобачевський, вiн лiквiдував у них увесь комплекс давнiх, насичених язичницькою символiкою елементiв рiздвяних, купальських та поминальних звичаїв, якi за часiв його служби все ще активно практикувались у болгар, переселених в Україну у XVIII-XIX iз мiстечка Алфатар. 

Теги:

Схожі статті

 

Медіа