До слова звикаємо, та чи розуміємо ми його так, як розуміли наші Прадіди? Часто буває, що в давні слова вкладений зовсім не той зміст, який ми сприймаємо сьогодні.

Так переосмислені колишні священні слова: жрець, жертви, біс, потворниця, відьма, кощуна, кощунити, капище, бовван та ін. Так забулося і первісне значення слова Прав, яке мало священне і чарівне значення, адже, за уявленнями наших Пращурів, це слово позначало одну з трьох сфер буття — найвищу Божественну сферу.

«Триєдиність Буття відображена в ідеї Священного Дерева (Дерева Життя), коріння якого сягає підземних глибин, світу Предків, світу Нави (Нав’я). Це коріння нашого Роду. Стовбур і гілки Священного Дерева уособлюють проявлене буття — світ живих людей, світ Яви. Крона й листя Священного Дерева є житлом Володарів Вищого світу, світу Прави — світу Богів, які правують Всесвітом, та героїв, які загинули за свій народ і відійшли до Неба Богів» — так записано в маленькій язичницькій книжечці, виданій у 1994 році, вперше через тисячоліття після заборони Рідної віри в Київській Русі, — Волховник. Карби язичницького віровчення (Український Центр духовної культури. — К., 1994. — С. 5-6).

Та ось, на щастя, маємо Велесову Книгу — Волховник, книгу Волхвів. Про взаємозв’язок і взаємопроникність цих трьох сфер у Велесовій Книзі читаємо: «Ява текуща, а творена в Праві, Нава бо є по тій: до тої є Нава, і по тій є Нава, а в Праві ж є Яв» (ВК, дош. 1). Від давнього кореня прав- утворилося багато слів, які вже згадані в нашій передмові до Велесової Книги, у тому числі: правда, правосуддя, правило, правильний, правитель, праведний та ін. Слово правда колись мало багато значень: закон, звичай, присяга, суд, справедливість, істина, доказ, реальність (явність) тощо.

3і словом правда також тісно пов’язаний напрямок правий — протилежний лівому. Молячись до Сонця, стаємо обличчям на схід, отже, права рука (десниця) вказує на південь — теплий, сонячний, добрий, правдивий, а ліва (шуйця) — на північ, що уявляється темною, холодною, жорстокою.

З правим і лівим у язичників пов’язано безліч повір’їв і прикмет. Вранці треба вставати з ліжка правою ногою, щоб день був добрим, взувати черевики починати також з правої ноги. У святилищі Світовита на о. Руґії був оракул, якого шанували всі слов’янські народи: тут здійснювалися ворожіння з допомогою білого священного коня. Якщо кінь переступав списи правою ногою, це був знак, що можна виконувати задумане, якщо ж — лівою, то від задуму відмовлялися.

В Україні ще живі повір’я: якщо побачиш Молодика з правого боку — на прибуток, якщо з лівого — буде втрата чи невдача. Так само крик віщого птаха почути справа — добрий знак, зліва — віщує біду. Подібних прикмет в народі існує безліч. Християнські попи, намагаючись вибити з пам’яті людей язичницькі уявлення, часто зумисне вносили плутанину в ці прикмети. Саме так можна пояснити перекручену приказку: «лєва — королева, права — роззява». Насправді ж правий з давніх давен мав значення справедливого, морально досконалого, правдивого, істинного, Божественного.

Дуже давню історію має й слово слава. Ще в IV ст. письменник Агатангел, що був секретарем царя Тердата, писав про Богиню Славу як про «велику царицю і пані, Славу народу, що підтримує життя народне, матір всяких чеснот, добродійницю всього людського роду, золоту матір, Матір-Богиню» (Полный церковно-славянский словарь. — СПб. 1900. — С. 612). Він також описав її храм, що мав незліченні скарби. Зображення Богині (її статуя) було зі щирого золота, їй приносили пожертви у вигляді білих биків, білих кіз, білих коней та інших білих тварин. Крім того, жінки для Богині Слави випікали короваї, пиріжки з різноманітною начинкою, варили вареники і бублики. У деяких стародавніх храмах Київської Русі використовувались символічні хлібці, виліплені з глини, які археологи знаходять під час розкопок, наприклад, в с. Корчак на Житомирщині в святині V–VІІ ст. знайдено сім глиняних хлібців. Подібні знахідки, а також із жертвопринесеннями зерен, знаходять по всій Слов’янщині.

Цю ж Богиню згадує і Велесова Книга під ім’ям Матері Сва — Матері Слави. Наш Волхв, професор Володимир Шаян, досліджуючи Велесову Книгу, писав: «Матір-Сва-Слава — це дослівно Велика Всематір із «Гімнів Землі», що її душа в Найвищім Небі. Ця постать була невідома в дотеперішньому нашому знанні про мітологію слов’ян, зокрема її місце в небесах Сварога і в житті народу. Вона сполучає Небо і Землю. Літає Жар-Птицею по обох берегах Ріки Раю — молочної дороги, — яка відділяє Небеса Сварога від світу Яви, себто цього проявленого світу» (Шаян В. Віра Предків наших. — Гамільтон, Канада. — 1987. — С. 41).

Народи арійського походження, які поклонялися Богині Славі, називалися «славнії». Назва споріднених племен слов’яни також походить від імені цієї Богині. Її культ сягає неймовірно далеких часів, її вшановували пелазги, трипільці, скіфи, алани, перси. У I тис. н. ч. слов’яни мали свято Слави, яке найкраще збереглося у сербів. Навіть ставши християнами, вони продовжували святкувати день Богині Слави, здійснюючи урочисте аграрно-магічне дійство, пов’язане із вшануванням вогню як символу Сонця (див.: Кулаковский П. А. Праздник «Слава» у сербов // Русский вестник. — 1883 — Т. 167. — № 9 — С. 329–356)

Сонячний вогонь пов’язаний з образом Сварога (Зодіаку), знаком якого є сварга. Тому мовознавці іноді виводять етимологію слова слава від сварга. Санскритське свар означає світло, небо, сонце. На слов’янському мовному ґрунті р іноді переходило в л — свал, а далі видозмінилося в слав. Подібні явища перестановки приголосних у слов’янських мовах досить поширені, наприклад, долоня — ладонь (рос.), ведмідь — медведь (рос.), все — све (сербо-хорватське) та ін. Можливо, Сонячна Панна, персонаж українських обрядових пісень, також є пам’яттю про давню сонячну Богиню Славу. Саме від імені Богині Слави язичницька Богослужба називалася славленням (старослов. славлєніє), а пісні на честь Богині звалися слава, славень (пізніше такі пісні отримали іноземну назву гімн).

Славами також називалися збірники цих релігійних пісень. Відоме також славословіє, що означає пісню-молитву, а також похідне дієслово славословити — первісно означало «співати славу Богам», тобто хвалити Богів молитовною піснею. Давній Місяцеслов називає «славленієм» обряд Коляди, а колядників — славильниками. Подарунки колядникам називалися славлена дара.

Християнізовані літописці такі молитви стали зневажливо називати «бісовськими піснями». Хоча й вони не цуралися терміну славленіє і, запозичивши його в язичників, пристосували до своїх християнських урочистостей: ходіння по хатах, окроплення водою тощо. Використовують вони також і назви молитов слава, славник.

Таким чином словосполучення «право + славленіє» перейшло в православіє ще в дохристиянські часи і первісно означало саме язичницьку Богослужбу. В українців і досі вживається найкоротша молитва «Слава Богу!» Це вияв подяки Богові за будь-яку справу, що вдалася добре. Це радість, яку відчуває людина, коли життя складається щасливо.

Можна назвати безліч фактів запозичення християнською церквою язичницьких слів, звичаїв, обрядів. Це був один зі способів, до яких вдавалися проповідники чужої віри, щоб заманити людей до своєї християнської церкви. Так було з храмом Світовита, на місці якого постала церква Святого Вита. Так було з Богом Велесом, функції якого перейшли до «святого Власія». Так сталося і з назвою прадавньої української віри — православ’я.

Відомо, що в інших країнах світу східне християнство називають словом ортодокс, яке в перекладі з грецької означає «той, хто неухильно дотримується певних переконань, напрямків, учень». Назва православ’я могла зберегтися тільки в народів, які міцно трималися Прадідівського Звичаю, що виявився міцнішим, ніж нова христосова віра.

Джерело: http://www.oru.org.ua/index.php/bogoznavstvo/statti/563-shcho-oznachaje-slolvo-pravoslavja.html
 

Медіа