Образ воїна в українському фольклорі

Здавна одним із видів суто чоловічих занять була військова справа. Самооборона, захист своєї родини, рідної землі і нині вважається священним обов’язком кожного справжнього мужчини. Так, здається, було справіку…

Коли взяти до уваги кількісне співвідношення чоловічих видів «професійної діяльності» у фольклорних текстах, то, безумовно, на першому місці буде військова справа. Змалювання воїна-героя як позитивного персонажа у творах усної народної творчості дає уявлення про те, що його вважали зразком доблесті, добропорядності, чесності, сміливості, розсудливості тощо. Варто сказати, що важливою особливістю українського героя-воїна є те, що він, здебільшого, веде не нападницькі війни (хоча, звісно, є й винятки), а визвольні, пов’язані з необхідністю звільнити рідну землю/землю своєї нареченої від супостата (Змія, Кощія, Ліктебороди, Білого Полянина, царя Поганина, Шолудивого Буняка та под.):

Що по полю, полю да по чистому
Молодий Іванко коником грає.
Коником грає, військо збирає.
Назбирав військо – аж землі важко.
Та й військо зібрав, у похід рушав.
У похід рушав, ворогів прогнав.
Ворогів прогнав – коником заграв! (15, 97).

Чи не найяскравіше виведений образ героя-воїна у парубочих величальних колядах, героїко-фантастичних казках, а також легендах та переказах про козаків та народних месників.

У величальних колядках парубкам їх часто показано як видатних воїнів, які здійснюють завоювання чужого города чи чужої землі (часом саме там живе красна панна):

Ой, славен, явен красний Андрійко, –
Святий вечір!
А чим же ти прославився? Що із вечора коня осідлав,
А вже к світові під Царів град став.
Ой, як б’є, та й б’є Царів город;
Цар ся дивує, хто то воює (6, 8).

У подібних колядках звеличуються також елементи військового побуту, зброя (шабелька неодмінно золота або срібна, коник, як змій, коштовне сідельце тощо). Та величний не лише той парубок, якому співають величальну коляду, а й товариші його, що

Совнули кіньми, як грім на небі,
Блиснули мечами, як молні в небі,
Пустє стрілочки, як дробен дощик.
А відтак пішли аж за гору
Аж там за гору та й за третюю,
Та й за третюю, за турецькую.
Совнули кіньми, як грім на небі,
Блиснули мечеми, як молні в небі,
Пустє стрілочки, як дробен дощик,
Пріллєли кровцю, та як водицю (6, 8).

Адресат парубочої величальної колядки досить часто виступає не простим рядовим військовим, а полководцем:

Перед паничем вірнії слуги,
Просяться вони у невір-землю:
– Пусти нас, пане, у невір-землю!
Пустимо стрілу, як грім по небу,
Пустимось кіньми, як дрібен дощик,
Блиснем шаблями, як сонце в хмари (6, 12).

Аналізуючи колядки як явище зимового календарно-обрядового фольклору, принагідно варто також сказати, що персонажі воїнів (козаків, солдатів, навіть міліціонерів, бійців) присутні серед учасників обрядових обходів на Маланку та Різдво. Особливо яскраво це можна спостерігати щороку у с. Пістинь, Косівського району, Івано-Франківської області чи, наприклад, у с. Космач, Косівського району, Івано-Франківської області. Тай гуцульські колядницькі гурти, учасники яких при обходах під спів колядок з кожним кроком підкидають бартки, разюче нагадують військові об’єднання.

З культурологічної точки зору герой – напівлюдина-напівбог. У світовій міфології до зачаття та народження героя причетні боги. В українській фольклорній традиції поява на світ героя-воїна теж відбувається за надприродних обставин. Часто мати казкового героя-воїна вагітніє ним чудесним чином – проковтнувши горошину чи перчину, поївши чудесної риби (всі, хто спробував її хоч шматочок, теж народжують синів героїв-воїнів – і кухарка, і навіть дворова сучка). Про міфологізованого Устима Кармелюка взагалі казали, що «він людина невмируща, бо він є людина ненароджена. Ненароджений не вмирає. А ось чому. Коли Кармалюк мав з’явитись на світ Божий і прийшов час його мамі народити, вона довго лежала в злогах, але ніяк не розрішалась від ваги. До неї зібралось багато баб-шептух, знахарок, та ніхто не міг допомогти. Мучилась жінка. Тоді сама найстарша знахарка взяла ніж, нагострила його до каменя, що серед поля на роздоріжжі, пропекла на вогні, розрізала породіллі живіт і вийняла хлопчика» (11, 192).

Іноді поява на світ героя-воїна знаменується якоюсь визначною подією. Про народження Довбуша, наприклад, повідають наступне: «Ох, як народився славний Довбуш, цар полонинський, так сто зірок йому над головою хрестом стали, ясна зоря над тою застайкою зійшла, затихло звір’я у лісі, птиці в ізворі, риби в потоках, змія під колодою. А всі череди в полонинах стали-постали, а всі козарі-вівчарі подивувались, а всі пани іздригнулися, і сам цар Максиміліан розсердився на престолі ( …). Тай не народився Довбуш, як інші люди. Мати його перед породом померла, а що дитина ворушилася ще в череві, то випороли її звідти барткою людям на добро, ворогам на страх» (6, 284-285).

Інша легенда ж розповідає, що Довбуш народився звичайно, як і всі люди, та «Як він уродився, то три дні не плакав, був як непритомний. Його мати носила за дев’яту межу і била терновим прутом, щоби з нього вийшла нечиста сила. На третій день він заплакав. Тоді дізналися, що то добра дитина. Почав ходити аж у три роки. Коли було йому шість літ, теля вибігло з хліва і повісилося на воротях. Він підійшов і зняв теля, тільки мав сили» (11, 185).

У більшості випадків про героїв-воїнів мовиться, що «ростуть вони не по роках, а по годинах, так ростуть, як із води ідуть» (6, 302).

Дуже показовим прикладом героїв-воїнів є богатирі. Вони захищають рідну землю, часто вступають у конфронтацію з владою, вони, здебільшого, щирі і безкомпромісні. Цікаво, що деякі з билинних богатирів не втратили здатності до перевертництва, що ріднить їх з героями чарівних казок.

Народжуються ж богатирі, як і решта героїв-воїнів, від звичайних земних людей, до пори-часу ніяк себе не виявляють, і лише потім, коли надходить їм час вирушати на службу, дізнаються усі, хто жив поруч. Іноді це стається тоді, коли їм виповнюється сім років (6, 219, 285), іноді – після двадцятиріччя (24, 40-41), або лише тоді, коли до них прибігає богатирський кінь, призначений Богом для кожного богатиря. На Чернігівщині була зафіксована легенда, де богатир «був так, як і простий чоловік: і косив, і все робив, як і всі люди. А прийшов його час, найшов його той кінь, що йому приділен, от і пішов на своє місто, на службу» (6, 223).

На думку кобзарів, богатирі і тепер живуть у світі людей: «Богатирі тепер у Кахетській землі, один раз на рік приїздять вони до Києва на прощу, але їх ніхто не бачить, бо мчать поза вітром…» (цит. за 34, 28).

Аналізуючи образ фольклорного героя-воїна, неможливо оминути увагою козацтво, яке було свого часу одним із найсильніших військових об’єднань Європи.

Військова майстерність козаків була настільки високою, що часто їм приписували зв’язок з нечистою силою, володіння чарами тощо: «На війні їх ніяке оружжя не бере, окрім срібної кулі, а в погоні так їх і не пізнаєш, чи воно люди, чи воно що друге: оце пробіжать з версту та й переллються у річку, а неприятель дума, що то справжня річка. Потім як пробіжить погоня, вони знов поробляться козаками, а річка так і зостанеться річкою; тоді один сяде на одному березі річки, а другий на другому, познімають з себе чоботи і сидять кашу варять, а третій кине дрюк у річку, на дрюк розкоте повсть, сяде на неї , у кобзу грає, горілку п’є і пливе (…). А як вийдуть на війну, то їх б’ють кулями, а вони собі й байдуже: пазухи порозставляють і збирають туди кулі» (6, 251), або ж вони «Коли треба, вміли на людей і сон насилати, й тумани напускати, вміли й у річки переливатися. Вони мали в себе такі дзеркала, що, дивлячись у них, за тисячу верст бачили, що в світі робиться» (24, 59).

Козаків, які особливо майстерно вміли впоратися з ворогами, володіли навичками лікувати поранення, знали народну фітотерапію, можливо, якоюсь мірою, володіли гіпнозом (напускали «ману»), називали характерниками. Вірили також, що характерники, як і казкові герої та билинні богатирі, вміють перетворюватися на тварин, здебільшого, на хорта, яструба або вовка. В одному з переказів такий козак-перевертень розповідає: «Прийшлось тікать із бувальців, так, щоб кому не в замітку, я шкуру на себе і пробіг вовком» (24, 62). Є оповіді про те, що й Іван Сірко за потребою перетворювався на хорта: «зіскочив (Сірко – Л. М.) з коня, дав його другому козакові, а сам кувирдь – та й зробився хортом і побіг до татар. Татари бачать: хорт, красивий такий! Подобався він їм. Узяли вони його, нагодували. Звик ото той хорт. Як стали ті татари відпочивати, то той хорт поробив їм так, що всі вони поснули. Тоді він назад до козаків та знову кувирдь – і зробився чоловіком! Кинувся тоді з козаками до татар, усіх їх вирубав, а християн вернув назад» (24, 116).

Цікаві легенди збереглися і про «регулярне омолодження» характерника Семена Палія: «А жив так: поживе-поживе, пристариться, а потім зразу глядь! – став знову молодий. Як той місяць старий і Палій старий, місяць молодий і Палій молодий. І вже йому так од Бога: Бог небесний дав йому так, а не те, щоб там од яких чар» (24, 122).

Міфологізація образу козака-характерника яскраво проявляється і в документах на кшталт «Заповіт Івана Сірка»: «Як я помру, то одберіть у мене праву руку і носіть її сім год; хто буде мою руку носить сім год, той владітиме нею усе рівно, як я сам владію; а де случиться вам яка пригода, де вас нащасна хвиля спобіжить, чи на воді, то бросайте руку у воду – хвиля утишиться, чи на землі – не буде вам ніякого случаю; а з семи год уже поховайте в мою могилу. І хто буде тую могилу обсипать, то я його сам своєю силою буду дарить. А на сьомому году хай мене жде, і хто вийде до могили або на Різдво, або на Великдень, або на Зелену неділю, так нехай мене дожида. Не бійся, що я неправославний християнин, – я єсть православний християнин Сірентій Іоанович!» (6, 262). В інших варіантах йдеться про поливання могили Сірка, і «Кажуть, багато було охочих поливати могилу Сірка, щоб знати стільки, скільки знав він, та нічого не помогло: треба було воду носити ротом з річки, а річка не так близько, щоб до третіх півнів полити таку могилу як у нього» (6, 262).

Та при всій повазі до козаків-характерників, їх ховали таки, що можуть стати неупокоєними «заложними» мерцями – обличчям донизу або забивали в груди кілок, тобто, так, як хоронили чаклунів. Взагалі, супротивники козаків, зокрема, і поляки, були переконані, що козаки досить часто вдаються до чарів. «З такими уявленнями не дивно, що поляки пояснювали свої поразки чарами: битву під Пилявцями (вересень 1648 року) вони програли, бо Хмельницький скликав відьом залякати їх, а у битві під Збаражем (липень 1649 року) козаки теж скористалися чарами, про це був навіть знак – блискавка вдарила у польський табір і розколола держалко корогви» (10, 114).

Портрет героя-воїна неможливий без зброї. Є багато різноманітних легенд та переказів про чарівну зброю, яка робить свого власника непереможним. Зброя їхня чарівна: «У нього (героя – Л. М.) шабля не така, як оце у тебе: що він загадає – то зрубає; і рушниця не така: що він загадає – то стріляє» (героїчний епос українського народу, 366]. До речі, найчастіше оповідають про непомильну рушницю. Непомильності рушниці радили надавати наступним чином: «На Святий вечір беруть пшеницю з куті в патрон, несуть у ліс, де сходяться три потоки на скелях і є недалеко смерека. Ставлять на смереці мітку і кажуть: «Щоб до мене так ішла дич, як я з пшеницев до смереки» і стріляють у мітку. Після того дичина буде йти сама до рушниці, бувде плакати, але йти» (Стефурак Л. І., 1975р.н, ж. ст., с. Кривопілля, Косівського р-ну, Івано-Франківської обл.). У казках зустрічаються залишки вірувань про те, що шабля не може поранити свого власника: «Над Зеленим витязем – шабля і рушниця, а вони постійно коливаються і побрязкують, і він нічого не почує. Ти його шаблю зніми і прив’яжи на себе, а свою повісь. Потім ляж біля нього і штовхни його, щоб прокинувся. Сам прикинься, що спиш. Він схопить шаблю і – тебе по шиї, але шабля лише задзвенить, бо свого господаря не буде рубати» (5, Т 1, 785). Серед гуцулів були також поширені повір’я про те, що окремі «знавці» вміли робити так, що вогнепальна зброя ставала непридатною до стріляння. Такою здатністю володів опоетизований народною уявою розбійник-опришок Дарій. Більше того, коли його «конкурент» «зіпсував» згадуваним способом його зброю, він з легкістю повертає їй «здоров’я».

Іван Просяник розповідає зі слів батька, що «козаки калили свої шаблі саме в калиновім соку. Але такі шаблі мали лише характерники» (23, 143). Вірили, що такі шаблі набували чарівних властивостей – ворог не бачив того, у кого в руках була така шабля. Наведений приклад є ще одним зразком міфологізації та опоетизування козака-характерника.

Основне заняття будь-якого воїна в усі часи – це битва. Важливе значення для битви з найдавніших часів відігравав герць – поєдинок між двома найсильнішими витязями, що представляли інтереси двох ворожих таборів. Кажуть, що іноді за перемогою у герці і визначалася перемога – тобто – до «великої битви» справа не доходила. Неймовірним здається факт, що до герцю часом ставали і жінки. Так, про сестру козацького ватажка Донця подейкували, що вона відьма, яка, нібито, передбачала наперед хід та результати битви і, нібито, провістила поразку битви під Заславом (травень 1649): «Щоразу перед битвою вона виїжджала на герць і те, як завершувався її поєдинок, передвіщало кінець цілої битви. Перед Заславською битвою вона теж стала до герцю, але зазнала поразки і тому кричала братові, щоб тікав. Після цього й вона сама загинула» (10, 115).

М. Максимович пише, що герці люблять влаштовувати і відьми. Через це «Передбачливі господині в Клечальну суботу виймають із терниць дерев’яні мечики, якими труть коноплі; бо відьми люблять красти їх цієї ночі, щоб потім рубатися ними, коли, злетівшись на Лису гору, вони починають там свої забави. Відлітаючи туди, вони застромляють собі за пояс, замість шабель, вкрадені мечики; а там, коли між іншим почнуть і свою міжусобну баталію, то, б’ючись у лад тими мечиками, вони все промовляють: «Що втну, не перетну!» – і завдяки цьому вони лише ранять, але не вбивають одна одну» (20, 65).

Специфіка діяльності воїна визначає його особливе ставлення до смерті. Її приймали як щось належне, намагалися не робити трагедії з необхідності вмерти на полі бою. Більше того, часто це мали за честь. Кость Черемський, аналізуючи традиції мандрівного співоцтва в Україні, зазначав, що «(…) важливою особливістю епічного співу було виховання у воїна спокійного, філософського ставлення до смерті. (…). Практично всі епічні твори героїчної доби пронизані думкою про те, що смерті не треба боятися, її треба відчувати, розуміти, щохвилини жити тонким діалогом з нею» (34, 27).

У козацьких піснях також зустрічається мотив смерті як шлюбування:

«Не кажи ж ти, мій кінь,
Що я вбитий лежу,
А скажи ж ти, мій кінь,
Що жонатий ходжу.
Оженила мене
Сабля вострая,
А звінчала мене
Куля швидкая.
А лужки-бережки –
То бояри та дружки,
А свіча воскова –
Наречена-вдова.
А що мати моя –
То сирая земля,
А що товариші –
То орли і сичі» (6, 108).

Проте убити героя героя-воїна важко, зробити це може лише рівний йому воїн, підступні та хитрі вороги, часто із застосуванням магічних прийомів. Так, міфологізованих Довбуша та Кармелюка убили відповідно – першого срібною свяченою кулею, а другого – свяченим ґудзиком («сім разів святили, зарядили ним рушницю і з засідки вистрілили в голову») (11, 221).

Таким чином, як бачимо, позитивний образ воїна-захисника та оборонця на наших землях опоетизовувався, поступово обростав казковими та міфологічними елементами. Надприродними обставинами характеризується його поява на світ, життя, повне подвигів, і навіть смерть. Характерною особливістю його стає здатність до переходу в образ тварини (здебільшого, йдеться про лекантропію), хоча, при цьому негативної семантики явище не набуває.

Перелік використаної літератури

Березовський І., Героїко-фантастичні казки, Київ, «Дніпро», 1984.
Буряк Ю., Міфи України. За кн. Георгія Булашева «Укр. народ у своїх легендах, реліг. поглядах та віруваннях». Київ, «Довіра», 2006.
Василенко З., Шумада Н., 1972, Народні пісні в записах Степана Руданського, Київ, «Музична Україна».
Веселовский А., Историческая поэтика, Москва, «Высшая школа», 1989. Україна.
Войтович В., Антологія українського міфу, у 3 т., Тернопіль «Навчальна книга – Богдан», 2007.
Героїчний епос українського народу. Хрестоматія: Навч. посібник, / Упорядн. та приміт. Таланчук О. та Кислого Ф., Київ, «Либідь», 1993.
Гимбутас М., Славяне. Сыны Перуна / Пер. с англ. Ф.С. Капицы, Москва, ЗАО Центрполиграф, 2004.
Давидюк В., Первісна міфологія українського фольклору, Луцьк, Волинська обласна друкарня, 2005.
Даркевич В. П. Народная культура средневековья: светская праздничная жизнь в искусстве ІХ-ХVІ вв., Москва, Наука, 1988.
Диса К., Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої ХVІІ-ХVІІІ сторіччя, Київ, «Критика», 2008.
Євшан-зілля. Легенди та перекази Поділля. Зібрав та впорядкував Медведик П.., Львів, «Червона калина», 1992.
Іван Сірко: збірник для середнього та старшого шкільного віку, / Упоряд. Чуйка В., Київ, «Веселка», 1992.
Історія релігії: Збірник документів і матеріалів, упорядники Е. Бистрицька, І. Зуляк, Тернопіль, «Астон», 2003.
Казки Підгір’я. Запис, літ. підгот. текстів С. Пушика, Ужгород, «Карпати», 1976.
Колядки та щедрівки. Репертуарний збірник народних пісень/ Упорядн. Ященко Л. та Міщенко К., Київ, 2005.
Красна весна, тихе літо. Українські народні календарні пісні весняно-літньої пори з репертуару етнографічного хору «Гомін» та Київського Кобзарського Цеху. Репертуарний збірник народних пісень/ Упорядн. Ященко Л. та Міщенко К., Київ, 2007.
Курочкін О., Новорічні свята українців. Традиції і сучасність, Київ, «Наукова думка», 1978.
Лінтур П. В, Туряниця Ю. Д., Казки одного села, Ужгород, «Карпати», 1979.
Літопис руський / Пер. З давньорус. Л. Є. Махновця, відп. ред. О. В. Мишнич, Київ, «Дніпро», 1989.
Максимович М., Дні та місяці українського селянина, Київ, «Обереги», 2002.
Милорадович В, Українська відьма: Нариси з української демонології / Упоряд., передм. Таланчук О., Київ, «Веселка», 1993.
Пропп В., Морфология «волшебной» сказки. Исторические корни волшебной сказки. (Собрание трудов В. Я. Проппа.), / Комментарии Е. Мелетинского, А. Рафаевой., Москва, Издательство «Лабиринт», 1998.
Просяник І., Златоцвіт: Травник-волховник, Ніжин, ТОВ «Видавництво» Аспект-Поліграф», 2008.
Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини, / Упоряд. і авт. приміт. В. Чабаненко, Київ, «Дніпро», 1990.
Семиліточка: Укр. нар. казки у записах та публ. письменників ХІХ-поч. ХХ сторіччя, Київ, «Веселка», 1990.
Славянские древности: Этнолингвистический словарь в 5-ти томах / Под общей ред. Н. Толстого, Москва, «Международные отношения», 2004.
Сосенко Кс., Праджерело українського релігійного світогляду, Львів, «Живі гроби», 1923.
Стражний О.С., Український менталітет: Ілюзії. Міфи. Реальність., Київ, «Книга», 2008.
Український фольклор: хрестоматія, Упоряд.: О. Ю. Бріцина, Г. В. Довженок, Н. С Шумада, Київ, «Освіта», 1997.
Українські міфи, демонологія, легенди, / Упор. Дмитренко М., Київ, «Музична Україна», 1992.
Українські народні казки: Для мол. та середн. шк. віку / Упоряд. Та передм. Л. Ф. Дунаєвської; Мал. В. Г. Мельниченко; Худож. оформ. К. І. Сулими, Київ, «Веселка», 1986.
Українські перекази, / Зібр. М. Возняк, Київ, «Абрис», 1993.
Черемський К., Традиційне співоцтво. Українські співці-музиканти в контексті світової культури: Наукове видання, Харків, «Атос», 2008.
Черемський К., Шлях звичаю, Харків, «Глас», 2002.
Шекерик-Доників П. Рік у віруваннях гуцулів, Верховина, редакція журналу (видавництво) «Гуцульщина», 2009.
Яворницький Д., Історія запорозьких козаків, у 3 т., Київ, «Наукова думка» 1990-1991.