Питання головного у родині, а також розподілу сімейних обов’язків були актуальними у всі часи і дотепер залишаються предметом жвавого обговорення в українському суспільстві.

Відомо, що в українському традиційному суспільстві, як і в інших аналогічних патріархальних спільнотах, саме чоловік вважався загальновизнаним головою родини. За ним були закріплені функції господаря домогосподарства, а також представлення родини перед громадою та державою. Зрозуміло, що загальноприйняті норми могли суттєво варіюватися залежно від особливостей кожної окремо взятої родини, а також залежали від зовнішніх обставин – стану здоров’я членів подружжя, війни, складу сім’ї.

Підтвердження визначальної ролі чоловіка у родині знаходимо у свідченнях інформаторів: «Де сім’я порядошна, то керує чоловік. В усіх націй так само, всі зрівнялися. Якшо чоловік помагає жінці, то большинство завідує, піддьоргує» [с.Нерушай Татарбунарського р-ну Одеської обл.]; «Є по-разному. Є – чоловік всим командує, каса в нього, всим командує. Є – жінка. По суті дєла воно так повинно бути, шо жінка коло печі, а він повинен добавляти, шось робити, піти заробляти, це ж таке» [с.Круподеринці Погребищенського р-ну Вінницької обл.].

Попри офіційний статус чоловіка як голови сім’ї нерідко в реальності родинними справами керувала жінка. В таких випадках її поведінка оцінювалася позитивно, а от чоловіка, який дозволяв таке, вважали слабаком: «Як хитра жінка, то жінка. А якшо ні, то він. Треба ним керувати, бо як він буде керувати, не таке буде.

От як вона керує. У мене старший син, то ним керують, як хотять, бо він такий. І дочка керує, і жінка керує. А він опустив собі лапки, ну хай керують, аби йому погано не було» [с.Сальник Калинівського р-ну Вінницької обл.]; «Знаєте шо, 90 процентів було, шо чоловік, а остальне – жінки. Там, де жінка голова була, там і порядок був. І при чоловікові є толк. Ну, чоловік, казали, хазяїн. Якшо чоловік – шарамига, любе десь ввильнути, треба його приструнити. Тоді жінка бере діло в свої руки. Аж тоді воно получається так, як треба» [с.Круподеринці Погребищенського р-ну Вінницької обл.].

З іншого боку, розмірковуючи про ідеальну родину, опитані жінки старшого віку здебільшого висловлювалися на користь партнерських стосунків, коли взаємоповага та підтримка ставали тими важелями, які сприяли ефективній організації господарського життя родини: «Я, наприклад, не вважаю, щоб хтось був старший, а хтось молодший. Треба зробити, порадитись і на цему всьо. А є так шо от, повинна жінка слухати чоловіка. Я думаю, повинен слухатись, де справедливість. Чи то подає, наприклад, щось жінка лучше, треба жінки послухатись, а щось чоловік, або ні, порадитись: як буде лучче, чи так, чи так».[с.Салинці Немирівського р-ну Вінницької обл.].

«Моя така точка зору, шо повинні один одному підказувати. Чого це має один бути? От кажу до жінки, шо тобі треба зробити те-те-те-те, а вона мені каже, шо тобі треба зробити те-те-те-те. І всьо: я роблю свою роботу, вона робить свою роботу» [с.Круподеринці Погребищенського р-ну Вінницької обл.]. На користь партнерських стосунків в українській родині відома вчена М.Гримич знаходить підтвердження в етнолінгвістиці: «Якщо росіяни кажуть "вийти замуж", тобто віддатися під владу чоловіка, то в українській мові існував зовсім інший вираз – "одружитися", який застосовувався і щодо чоловіка, і щодо жінки. Одружитися – значить стати друзями, стати партнерами. Отже, термін на позначення укладення шлюбу сформувався тоді, коли статус чоловіка і жінки в сім'ї тяжів до рівнозначності».

Статус чоловіка і жінки в родині інформанти часто пов’язують з чітким поділом роботи у господарстві на чоловічу і жіночу: «Жіноча робота – це «палити, варити, мастити, стірати, скотину доглядати», а чоловік «повинен приготувати паші, приготувати дров, ну ше шось там таке зробити, город згорати, ну таке тоже, тяжка робота в общем чоловіча, а легша жіноча» [с.Салинці Немирівського р-ну Вінницької обл.]; «Орати, косити, жати, возити сіно, возити снопи, молотити, гній возити – то була чоловіча робота, а жони – робити їсти, порядкувати, прясти, ткати, шити» [с.Завадка Воловецького р-ну Закарпатської обл.]. Цей поділ враховувався і при вихованні дітей. Так, дівчаток змалку вчили готувати, шити, прясти, доглядати менших братиків і сестричок, а хлопчиків – рубати дрова, косити, молотити тощо.

Виконання чоловіком жіночої роботи викликало насмішки односельчан і вважалось чимось негідним: «Якшо чоловік виконував жіночу роботу, то насміхалися: “Дивись, як він робить”, шо, мол, він її подчиняється, годить її, чоловік должен старший бути. Буває, шо завідували» [с.Шевченкове Кілійського р-ну Одеської обл.]. Коли ж чоловічу роботу виконувала жінка, це сприймалося як стратегія виживання у безвихідній ситуації і не викликало осуду односельчан (наприклад, якщо жінка лишалася вдовою, або ж у випадках, коли чоловік був п’яницею). 

Таким чином можна підсумувати, хоча формально головою родини вважався чоловік та наділявся відповідними правами, в народній традиції прийнято було враховувати індивідуальні особливості кожної родини. 

Теги:
Джерело: https://www.uarp.org/news/1435485507
 

Медіа