Якось Змія, побачивши Хліб на столі, позаздри­ла йому й запитала, як він досяг такого високого ста­новища і такої шани. Хліб розповів про свій шлях до столу його загортали в землю, жали серпом, моло­тили ціпом, мололи жорнами, місили кулаками, пек­ли на вогні, - і тільки тоді поклали на стіл.

Дізнав­шись про це, Змія вирішила, що краще повзати по землі, ніж прийняти подібні муки. Ця казка має оз­наки глибокої давнини (Потебня А. О мифическом значений некоторыхобрядов и поверий — М., 1965).

Хліб в Україні споконвіку шанувався як Божий дарунок, хоча добували його важкою працею. Дав­ність хліборобської культури на нашій землі підтвер­джується не тільки археологічними знахідками, але й багатством обрядів та фольклорного матеріалу. Уявлення про світ і людське життя як єдність небес­ного і земного спонукало людину постійно викону­вати щоденну працю як ритуал. Так сформувався світогляд наших Предків, де головною засадою бу­ла віра в необхідність здійснення магічних обрядів, адже увесь Всесвіт уявлявся як причинний ланцюг наслідків якщо не будуть здійснюватися ритуали, то може не зійти Сонце, не прий­де Весна, не зацвітуть дере­ва, не достигнуть плоди От­же, обряди стали невід'ємною частиною життя людини, без якої не мислилися природні відносини народу з Богами. Богів запрошувапи до хати, до стодоли, на город, чи на ниву, щоб вони бачили, що людина веде праведний спо­сіб життя, тобто здійснює За­кони Права - таким господа­рям Боги допомагають

Якщо стародавні племена мисливців прино­сили в жертву Богам тварин, то і хлібороби жер­твували продукти своєї праці. Поступово замість жертовних тварин Богам почали приносити хліб у формі корівок, півників, баранчиків тощо, тобто збе­рігалася символіка жертовної тварини. Подібні хліб­ні вироби дійшли до нашого часу, не зважаючи на суворі заборони християнських попів. В 1649 р. мос­ковський цар Олексій надіслав грамоту дяку Семе­ну Сафонову, в якій повідомлялося: «У вихідні й святкові дні... і пости ходять ігреці бісівські, скомо­рохи з домрами, дудами і ведмедями: збиткуючись над хлібом, випікають різних тварин, худобу і пта­хів». Далі наказувалося надіслати цю грамоту у всі міста Галицької землі, щоб проголошувати його на всіх вулицях, торжках і перехрестях, аби люди не влаштовували «противні християнському закону безчинства» (Сахаров И. Сказання русского наро­да. — М.. 1987. — С. 388—390).

Та з прийняттям християнства обрядовий хліб не зникає. Живучість народної традиції, безуспіш­ність боротьби попів з прадавніми звичаями спону­кали християнську церкву йти на компроміс з язич­ницьким світоглядом народу. Так до християнсько­го богослужіння увійшло багато язичницьких явищ і атрибутів, наприклад, крашанки або писанки, весіль­ні та великодні короваї, різні обрядові буханці, але, на жаль, їхні прадавні назви були замінені чужозем­ними {пасха, проскура, христопоклінний хліб тощо).

Все життя українського селянина було підпо­рядковане річному циклу природи. Чотири сонячні свята були і є основними відправними точками в ка­лендарі хлібороба - Колі Сварожому. Підготовка до зустрічі Нового року, який настає з першим весня­ним молодиком, розпочинається закличками Весни та зустрічами птахів. Цілий тиждень (9-14 березня н. ст.) присвячується птахам-тотемам. У народі збе­реглися назви цих свят: Лелечини, Веселики, Бусько, Ластівка. Випікання обрядового печива у формі пташок має на меті закликання птахів із Вирію. Вва­жається, що в цей час відчиняєть­ся «Сварожа брама», і лелека по­чинає носити немовлят Чи не то­му в болгар це свято ще має назву Младенці? Приліт птахів пов'язується з Богом Родом ос­кільки Предки (Діди) живуть у Ви­рію, вони можуть впливати на вро­жай, а пташки є посередниками між Світом Яви (живих) і світом Нави (покійних). Тому й вшановують їх обрядовим хлібом Пташи­не свято, Сорочини - 9 березня - збігається з пробудженням Матінки-Землі. В цей день випікають со­рок жайворонків або сорок буб­ликів, якими обдаровують дітей. Така жертва має забезпечити добру плодючість домашньої птиці; при цьому кажуть: «щоб птиця водилася», «щоб гусеня­та плодилися» тощо. Заклички Весни тривають до Благовіщення (25 березня), яке в давніх слов'ян на­зивалось Благовець. У Вірі Наших Предків воно присвячуєть­ся Богині Вес­ні, яку вшано­вують випус­канням пта­шок із кліток на волю, саме ці пташки ра­дісно сповіща­ють (благовіс­тять) про при­хід Богині Вес­ни на Землю.

Бублик

Мабуть, найархаїчнішою назвою весняного об­рядового хліба є бублик. Походження слова губить­ся в часах індоєвропейської мовної спільності. Так, в давньоіндійській мові йому відповідає слово bimbah, що означає диск, кружок, куля, ядро, півкуля. В ін­ших мовах близько звучні слова означають переваж­но предмети округлої форми: дзиґа, булька, кулька, дощова бульбашка: або явище крутіння: вихор. Ціка­вим є порівняння слова бублик з литовським bamba«пуп» та bambalas — «карапуз, крихітка», що, вірогідно, вказує на давній зв'язок бублика з дитиною. Можливо, це були не тільки смачні гостинці для ді­тей, але й спеціальна їжа для немовлят в яких рі­жуться зуби. Дитині зручно самій тримати кільце в руці. З бубликом пов'язані й народні приказки та при­мовки для дітєй: «Дітям казка, а мені - бубликів в'яз­ка» або «Чудний, як бублик: кругом об'їси, а всере­дині нема нічого» (Грінченко Б. Словарь української мови. - К., 1907-1909 - Т. 1.- С 104).

Інша назва бублика — баранок, вірогідно запо­зичена з російської чи білоруської мов (баранка). Є припущення, що це слово походить від «обваренок, обваранок» з випадним в. Спосіб приготування буб­ликів, дійсно, вказує на можливість такого утворення -   бублики спочатку обварюють, а потім випікають Проте не виключено, що назва має зв'язок і з бара­ном. Іноді обрядовому хлібу надавали форми не ці­лої тварини, а лише її частини. Наприклад, баранячі ріжки — заокруглений крендель (пор рос. рогалик).

Паска чи Бабка?

Весняне рівнодення це - день перемоги Со­нячного Світла Весни над нічною темрявою Зими. Саме йому призначаються великодні короваї, назва яких в Україні нині залишилася тільки для ве­сільного хліба, Ці запашні високі обрядові хліби су­часні українці-християни, називають словом жидівського походження — паска (пасха).Така заміна сталася, вірогідно, не так давно - близько середи­ни XVIII століття. Поширенню чужомовної назви сприяли християнські попи, які, не змігши викорінити національного хліба в побутових релігійних об­рядах, надали йому християнської символіки, доз­воливши використовувати в церкві. Ще в XVII ст.. як відомо, короваї й писанки жорстоко нищилися світською і «духовною» владою як «поганські» та крамольні атрибути «Диявола». (Див , наприклад, послання Івана Вишенського // Сварог,- №2,- 1995,-С. 21).

Пасха - гебрейське pesah, дослівно означає «перескочення». Походження його пояснюється в Біблії: бог Яхве хотів повбивати в «єгипетській землі кожного перворідного від людини аж до скотини» і вчинити суд над усіма єги­петськими богами

Щоб не зачепити своїх «богообраних» (нас­правді ж - «яхвообраних») і знати, в яких будинках живуть жидівські сім'ї, він наказав їм помазати свої двері кров'ю жертовного ягняти, яке вони їстимуть в цей день. Це йому мало бути знаком, що ці житла треба «перескочити», тобто обминути. Звідси й по­ходить назва свята Пасха, тобто дослівно - пєрескочення, перескакування, яке Яхве наказав святкувати всім жидам (Біблія. Книга Вихід, 12. 1 -14). За­галом же, в юдаїзмі пейсах, песах означає не жер­товний хліб, а саме жертовне ягня, яке споживають «Ізраїлеві сини», адже їхні предки ніколи не виро­щували хліб, а були кочовими племенами скотарі, тому й жертвували Яхве не хліб, а м'ясо (див. про це докладніше «Сварог» № 4, 1996, с. 43 - 44).

До чого ж докотилися українці, які не замис­люються над справжнім значенням цих слів і обря­дів? Невже ми дамо справдитися біблійному «будете дивитися - і не побачите, будете слухати - і не почуєте»? Адже саме таку мету ставили перед со­бою засновники християнства - примусити людс­тво мислити так. як вигідно «синам Ізраїлю». Чому не хочемо визнати істину, закарбовану у Велесовій Книзі, що тільки Рідні Боги були для наших Пред­ків тим, «чим очі й вуха мають бути»?

В обрядовій поезії українців слова паска, пас­ха) не знайдемо, хоча в побутовій мові воно вжи­вається досить широко. У фольклорі натомість час­то вживається слово коровай. Існує ще одна назва великоднього хліба - баба (Грінченко. - Т. ІІІ. - С. 99). У москалів весняний обрядовий хліб має ста­родавню назву кулич. а слово пасха вони вжива­ють лише як назву християнського свята. Думаю, що і нам, українцям, не слід відмовлятися від давньослов'янського слова кулич. У поляків зберег­лися назви - wielkanoc(вєльканоц) та колач.

Б Україні Великдень споконвіку відзначався як перемога Весняного Сонця. Тож і Великодні короваї були жертовним посвяченням Сонцю, Дажбо­гові або Ярилу. Ці обрядові, хліби є символом плідної сили і, як правило, доповнюються крашанками й писанками, що означають періодичне відроджен­ня й оновлення Всесвіту.

Спосіб випікання цих обрядових короваїв збе­рігся в Україні з давніх-давен, адже кілька тисяч років тут відомий рецепт приготування ритуальних страв на бродилах: тісто для великодніх короваїв має бути дуже здобне, вчинене на яйцях,  маслі, сметані, огні меду (нині замінюють Цукром); вершок короваю згущу­ють збитим білком, доб­ре розтертим з цукром Показово, що й посуд для випікання таких ко­роваїв називається ба­бинці, кухлики (порівняймо: бабка, кулич). Дріж­джове тісто для короваю було традиційним для Предків українців ще з язичницьких часів три­пільської цивілізації і перейшло до ортодоксальної християнської об­рядовості, чим ще більше посилило суперечності між Східною й Західною церквами (римо-католики під впливом біблійних приписів запозичили в жидів і рецепти прісного пасхального тіста, яке в жидів називається маца).

Коровай

Походження назви коровай виводять від праслов’янського korva— «корова», що відповідає тради­ції випікати ритуальний хліб у формі корівок, або ок­ремих частин їхнього тіла (голови, вимені, ріг) Коро­вай на весіллі виконував магію родючості - плідності наречених. За давньоукраїнською міфологією, коро­ва уособлює молоду, а бик— молодого Схожі порів­няння є в інших слов'ян, наприклад, у чехів весільний коровай називається hrebec— «жеребець» (ЕСУМ,- Т З.-С 35Ї).

В праіндоєвропейські часи корова була голов­ним показником заможності родини Недарма вона завжди користувалася великою пошаною в багатьох народів. В Індії й досі корова — священна тварина Корова як прародителька кравенців (одного з праукраїнських племен) згадується у Велесовій Книзі «Дажбог народив нас від корови Замунь і були ми кравенці... відтак стали прадіди русове» (д.7-є)

Подарувати на весілля корову було виявом найбільшої шани і приязні до наречених. В українсь­кому фольклорі збереглися натяки на заміну коро­ви весільним короваєм. Іноді його прикрашають «ріжками?», «тичками» кільцями з тіста Микола Сумцов на підтвердження гіпотези про зв'язок короваю з коровою наводить слова білоруської пісні, де ко­ровай каже: «Я рогат, я богаті» (Сумцов Н. Хлеб в обрядах и песнях —Харьков, 1885. — С. 124) Подібна пісня є в українському весільному обряді: «Коровай багатий, коровай рогатий».

Коровай з Україні завжди вважався святим Ми­хайло Грушевський писав: «Хліб не проста жертва, він сам свята річ - фетиш або Бог («святий коровай»), що стверджує і благословляє подружжя: діжа, де він розчиняється, і віко, що його накриває під час таєм­ничого «росту», грають у тому також дуже важну ролю у весільних церемоніях, як приналежності сього домашнього Бога» (Грушевський М 3 історії релігій­ної думки на Україні. - К , 1992. - С. 28-30). На те, що коровай був головним і найвеличнішим серед інших обрядових хлібин, вказує також традиція розміщен­ня хліба при випіканні в печі, а потім і на святковому столі: коровай в центрі, а менші хлібини (лежні, шиш­ки, калачі) ставлять навколо нього.

Дивень

Близьким за обрядо­вим значенням до короваю є дивень. Вірогідно, його назва - лише один з епіте­тів короваю: «дивний коро­вай» (Сумцов М. Хлеб.. - С 66), яка пізніше набула самостійного значення Дивень став випікатися як додатковий до короваю хліб, що символізує весіль­не кільце (обручку). Виго­товляється він переважно з плетінки втроє або вчет­веро, а потім з'єднується в замкнуте коло. Часом ди­вень прикрашають квітка­ми, пташками обліплени­ми тістом гілочками плодо­вих дерев (найчастіше вишні). Крізь дивень або крізь калач молода після вінчання дивиться на свого на­реченого. Про це співається у весільній пісні: «По­дивися, Марусенько. крізь калач, Да свойого моло­дого і побач!» Мабуть і назва дивень пов'язана з тим, що молода дивиться крізь нього на молодого. Ще з давніх давен в Україні круглі предмети з отвором посередині вважаються магічними, чарівними, тому й дивень використовували, щоб причарувати родинне щастя. Є спеціальні пісні й до випікання дивня:

Світи, жар, у печі ясно,
Печись, дивень, красно,
Гостям - на велике диво,
Молодим - на щастя,
На долю, на свою родину.

Коровайниці примовляють, садячи дивень у піч «Печись, дивень, не схились, не пригори, молодим серця та й не зсуши!» Вважається, що пригорілий весільний хліб віщує недобре шлюбне життя.

Колач

Калач (колач) також обрядовий хліб. Він використовується у багатьох річних обрядах, проте пер­вісно був пов’язаний з відзначенням сонячних свят (весняного та осіннього рівнодення, зимового та лі­тнього сонцестояння). Нині він широко вживається як в інших обрядах, так і в повсякденному харчу­ванні. Його згадують у колядках: «Первая дара — колачів пара», купальських піснях: «А в тій печі кни­ші та калачі», обжинкових: «До пана з голубами, з білими калачами», весільних: «Не спи, мати, уночі, та печи, матінко, калачі».

Калач, хліб з пшеничного борошна, взагалі став символом благопопуччя, добробуту: «За багачем - сам чорт з калачем» Ним заспокоюють дитину: «Не ппач, дам калач...», «Чужим діткам - дулі, а нашому - калачі, щоб спало уночі» (Грінченко Б. Словарь... - Т. II.-С. 210). Етимологію слова колач виводять від ко­ло. що вказує на круглу форму, яка в давні часи ма­ла солярне значення (присвята сонячному Богу). Змі­на кореневого о на а відбулась перед наступним складом з наголошеним а (ЕСУМ. Т. II. — С. 348).

Калачі випікають на різні родинні свята. Це пе­реважно плетені з двох, або трьох качалочок зам­кнуті кільця з отвором посередині та «підперезані» пояском з тіста. Вони бувають великими і маленьки­ми. Так, у західних областях України на весілля випі­кають багато маленьких калачиків, якими обдарову­ють всіх гостей. Калачі в обрядах часом виконують ту ж роль, що й шишки, лежні, верчі або дивні. Вжи­вання калачів найпоширеніше в порівняні з іншими видами ритуального хліба. їх печуть на Великдень, весілля народини дитини, Купайло, Хлібний Спас. Різдво Божича та інші свята.

Лежень

Часто поруч з калачем в обрядах використо­вують лежень — «рід великого калача, обрядовий весільний хліб» (Грінченко Б. - Словарь... - Т. ЗІ.- С. 353). Пре нього співають у багатьох весільно-коровайних піснях:

В п 'ятницю до діла
Лежнів гурту поробили
Та шишки і перепійці
В піч посадовили;

Коровай же спорядивши,
В самую суботу,
Посадить його впросили
Кирика Голоту.

Назва лежень, вірогідно, зумовлена тим, що він випікається не в формі, як коровай, а просто лежить у печі на черені (ЕСУМ. Т. III. - С. 214). Але й в обрядах йому відводиться роль лежати перед молодими (на весіллі), або лежати на столі протя­гом усіх Різдвяних свят (характерно для деяких ра­йонів Полісся). Форма лежня здебільшого оваль­на Він виготовляється як з цілої довгастої хлібини, так і з плетінки, а також оздоблюється різноманіт­ними прикрасами з тіста.

Шишки

Весільні шишки - невеличкі хлібинки, якими об­даровують всіх гостей, символізують плодючість майбутнього подружжя. Про них співають:

Та печи, матінко, калачі,
Та печи, матінко, на меду,
Я ж тобі дружечок наведу.
Та печи, матінко, з шишками,
Не сама я йду — з дружками.

Шишки виготовляють з того ж тіста, що й ко­ровай, в такий спосіб: розкачують смужку тіста в «качалочку», з одного боку надрізують «зубцями», тобто роблять насічки ножем, далі таку стрічку згор­тають за сонцем (подібно до спіралі), випікають зуб­цями догори, потім шишку підперізують «пояском» з тіста. Іноді шишки роблять у вигляді пташок чи маленьких верчунів і наліплюють на коровай. Ве­ликі верчі - різновид колача - призначаються як по­дарунок тещі від зятя «в обмін на молоду», моло­да ж привозить свій верч для свекрухи. Такий хліб особливо поширений на Поліссі. Шишки дарують при запрошенні на весілля, ними молодята обда­ровують свій весільний почет: бояр та дружок, а також коровайниць та інших весільних гостей.

Починають випікати весільні обрядові хліби в п'ятницю, весілля ж відбувається в неділю. Про це також співають під час випікання короваю та іншого весільного хліба;

П'ятниця - починальниця.
А субота - шишкобгальниця
А неділя - воскресіння,
Просимо всіх на весілля. 

Тут воскресіння, вірогідно, вже вжито з християнсь­ким значенням, хоча могло означати й день Сонця.

Перепієць

Перепієць - назва обрядового хліба, яким при­гощають усіх весільних гостей в обмін на подарун­ки для молодих. На Полтавщині перепієць прийня­то пекти в п'ятницю перед весіллям Вчинити перепієць повинен «непорочний» хлопець підмізин­ним пальцем (Гнедич П. А. Материалы по народной словесности Полтавской губернии. Роменский уезд. - Вып. І. Песни Обрядовые. Полтава. 1915. - С. 74). Сам обряд перепій проводиться не тільки на весіллі, але й на родинах, іменинах тощо. Це обряд випивання за здоров’я молодих, новонарод­женого, породіллі, який супроводжується врученням подарунків і різноманітними побажаннями. Під час перепою кожному з гостей співається пісня:

Пане Олесь, до перепою.
Перепивать щастя й долю
Що я маю. перепиваю,
Щастя й долі бажаю.
Пан Олешко добре п 'є,
Дайму, Боже, здоров'є.
Многая літа.
Многая літа.

Криж

В календарних обрядах весняного циклу по­бутує й такий хліб, як криж (крижик), який за хрис­тиянства стали називати «хрестопоклінним хлібом». В давні часи наші Предкинї випікали такий хліб на Свято Матері-Землі, яке за сучасним ка­лендарем має відзначатися 9 березня, християни ж перенесли його на третій тиждень великого пос­ту (в середу). Назва цього хліба лише на перший погляд пов'язана з християнством, проте значен­ня обряду, в якому його використовують, має всі ознаки глибокої давнини. Поклінний хліб — це жер­тва Матінці-Землі перед сівбою моління про май­бутній врожай, Найархаїчніші обряди і молитви до Дажбога пов'язані з проханням багатого врожаю.

Подібні обряди здійснювалися і після збиран­ня врожаю - Матінці-Землі і Батькові-Небу (Сварогу) дякують за добрий врожай. Арабський письмен­ник Ібн-Даст у «Книзі добрих скарбів» описав об­ряд обжинок, коли жрець, піднявши корець проса до неба, проказує молитву: «Боже, ти дав нам стра­ву. Дай нам і тепер її вдосталь» (Січинський В. Чу­жинці про Україну - К., 1992, с. 18). Цей обряд здійснювався на початку X ст. А ось подібний ритуал, записаний Олексою Воропаєм на Полтавщині вже на початку XX ст., який здійснювався з хрестопоклінним хлібом: «Мій батько, було приїдуть на ниву, покладуть хліб на землю, моляться Богу, а тоді їдять кусник того хліба і промовляють:
«Дай, Боже, і на той рік їсти свій хліб» (Воропай О. Звичаї нашого народу. - К,, 1991 -Т. 1.- С. 246).

В записах Володимира Шаяна про на­родні звичаї на Закар­патті знаходимо архаїчну молитву-побажання пе­ред сівбою: «Дай, Боже, щастя!». Словосполучен­ня «Дай, Боже» за всіма ознаками є видозміною імені язичницького Дажбога (Колядки та щедрівки. Зимо­ва обрядова поезія трудового року. - К., 1965. - С. 17. передмова О. Дея).

Щодо форми цього обрядового хліба, то нині не можна беззастережно стверджувати його хрис­тиянське походження, оскільки знак рівнобічного хреста був відомий у язичництві як символ чотирьох сторін світу. Цей знак є на трипільському посуді, в основі язичницького жертовника, розкопаного Вікентієм Хвойкою на Старокиївській горі та ін. Обряд жер­твоприношення Матінці-Землі у вигляді хліба збе­рігся й донині: під час збирання лікарських рослин кладуть у траву шматочок хліба на знак вдячності Землі за цілюще зілля, перед сівбою хліб зарива­ють на ниві як задобрювання її з проханням добро­го врожаю. Відоме виготовлення крижа із загнутими кінцями, подібно знаку Сварги Такі ж «Сварожики» і досі малюють на писанках.

Ярильський хліб

23 квітня за язичницьким календарем присвя­чується легендарному Батькові Ору (або Яру, Ярилу). Йому приносять жертви у вигляді білого баранця, пізніше замінені хлібними виробами у фор­мі ріжків, бубликів, пряників-баранчиків тощо. За нашою вірою, Ор відкриває небо й зелені трави. До схід сонця люди умиваються цілющою росою, приносять дари Богам на полі, де відбувається спільна Братчина односельців, чи громади Рідновірів.

З цього дня починають обідати в полі. Поде­куди ще побутує звичай обходити в цей день поля з короваєм і порівнювати висоту жита з висотою короваю. Якщо коровай не видно в житі, буде доб­рий врожай.

Перепічка

Перепічка ще до недавнього часу широко вжи­валася українцями і як обрядовий, І як щоденний хліб. Простота випікання, поживність перепічки сприяли її поширенню на всій території України, особливо популярною вона була на Півдні. Пере­пічка - це поколотий ножем корж із тіста, замішано­го на кислому молоці, що печеться переважно на сковороді, намащеній олією або салом (СУМ - Т. VI, - С. 251). Інша назва цього хліба - перепіч. Ця назва українського походження, часто зустрічаєть­ся в піснях, особливо весільних:

Питалася шишечка
Перепечі:
- Чи далека доріженька
До печі?

Цей же «Словник української мови» стверджує, що перепічкою також називають маленьку «пасоч­ку, яку залишають у священика після освячення» (Там же). Звичай приносити священнослужителю (Волхву, жерцю, знахарю, чаклуну) хліб як винаго­роду, вдячність за священнодійство, побутував на Українській землі споконвіку задовго до християнс­тва. А, оскільки християнські попи ніколи не відмов­лялися від приношень віруючими всіляких харчів (мяса, сала, курей, ковбас та ін.), то не відмовляли­ся вони й від хліба. Таким чином давній звичай, що діяв на їхню користь, був сприйнятий ними схваль­но.

Книш

Книш - вид хліба з начинкою, що готується із суміші вареної картоппі, овечого сиру, петрушки, часнику, м'яса, солонини. Начинка прикривається загорнутими в середину краями коржа, а зверху змащується конопляним маслом чи салом, Випіка­ють книші в печі, часто разом з хлібом. Книш також згадується в обрядовому фольклорі, особливо в ко­лядках та щедрівках, як винагорода колядникам чи щедрувальникам:

У нашої баби добрая душа,
Винесе вона цілого книша.,
До того книша - ціла ковбаса.

Етимологія слова книш точно не встановле­на. Цікаво, що грецьке слово кнісаозначає «запах і пара жирного печеного м'яса; сало, в яке загорта­лося жертовне м'ясо, призначене до спалення» (ЕСУМ. - Т. II.- С. 474). Важко встановити, яким був шлях цього слова: з Греції в Україну, чи з України в Грецію, проте обрядове значення книша безпереч­не, В Італії подібний вид хліба називається «піцца». Нині й українські корчмарі користуються іта­лійською назвою хлібних виробів, які є частиною їхнього бізнесу.

Вірогідно, давніше книш використовувався в поминальних обрядах, оскільки для душ покійних Предків важливим є запах пари, що йде від свіжоприготованих страв. Про традиційність поминання по­кійних книшем співається і в жартівливій пісні «Ой, дівчина-горлиця»:

Я за батька книш дала
І за матір книш дала...

Безтілесні духи насичуються і задовольняють­ся не стільки матеріальною їжею, скільки самим фак­том її приготування їхніми нащадками в Яві, які роб­лять це зі спеціальною метою - вшанування покій­них родичів, а отже - парою, запахом, поминальни­ми молитвами, добрим словом, нашою пам'яттю.

Книші несуть діти до своєї Баби-повитухи на Свято Рода або Різдва Божича, що свідчить про зв'я­зок цих обрядодій із вшануванням духів Предків та Рожаниць. Отже, книш - особливий вид обрядового хліба, який використовується 8 різних обрядах Ко­ла Сварожого, в тому числі й для жертвопринесень, які здійснюються через спалювання в печі чи на вог­нищі. Для українських етимологів виявилося нело­гічним пов'язувати походження слова книш з давньослов'янським коренем кн-(*кън-), що є основою російського кнея, польського knieja і означає гай, ха­щі, пуща. Для українського рідновіра-язичника такеприпущення виглядає цілком логічним, оскільки жертвопринесення в давні часи здійснювалися у священних гаях, можливо і поминальні обряди бу­ли природнішими саме в гаях, отже і жертовний хліб міг мати назву похідну від слова кнея - гай, тобто хліб, який несли у священний гай.

Перед випіканням книшів, як і взагалі перед ви­піканням іншого хліба, перший шматочок тіста ки­дають у вогонь як жертвопринесення (умилостивлення) печі, що в час випікання хліба є священною.

Колобок

Відомий в Україні також і невеличкий круглий хліб - колобок, назву якого часто вважають російсь­кою, хоча для цього немає особливих підстав. Сло­во складне: коло і бік, тобто «круглобокий», «куле­подібний». Відома казка про Колобка існує в Україні у кількох варіантах: «Колобок», «Плескачик», «Кор­жик». Вірогідно, первісний варіант казки мав більшу кількість учасників-персонажів, яких зустрічає на сво­єму шляху головний «герой». В казці про Коржика їх вісім (не рахуючи Курочки рябої, з якої все починається). Коржика ловить баба по хаті, дід у сінях, пес надворі, молотники на току, котик на тину, прачки на льоду, пастухи у степу, лісничі в лісі зловили і з'їли (Золота книга казок. - К., 1990. - С. 20).

Якщо в основі назви коло, тобто солярний знак, то цілком можливо первісний варіант казки мав дванадцять чи тринадцять персонажів-місяців, які колобок-сонечко пробігає за рік, і нарешті в груд­ні його з'їли, так само, як кусають калиту.

Назва плескачик також побутує в Україні і оз­начає «круглий плескатий хліб» (СУМ.-Т. VI -С. 577). Колобок і плескачик використовувались у хлібній ма­гії наших Предків. Особливо ефективним є обряд вигнання «злиднів», що його здійснювали чаклунки, яких запрошували до хати спеціально з цією метою Після обряду, за Звичаєм, належало віддячити відунці грошима чи подарунком, Якщо цього не зро­бити, то «злидні» можуть вернутися назад Знахар­ки, відунки знають, коли і як це робити і мають для цього спеціальний віник. Саме через різні обряди, що виконувались із віником, християни змальову­ють відьом-знахарок з мітлою чи віником, на якому нібито вони літають. Це свідчить лише про примі­тивність думки, яку, на жаль, поширюють не тільки попи, але й малоосвічені науковці-етнографи

Корж

Коржі, ймовірно, в давні часи присвячувалися Хорсу (Богу Сонця або Місяця), на що вказує близь­ке звучання (корж — хоре), а також кругла форма цього хлібного виробу. Коржі вживалися молоддю на свято Купайпа в час літнього сонцестояння. Про це знаходимо згадки в купальських піснях, записа­них Лесею Українкою на Вопині:

Біжи, Петруню, хучі, хучі,
Пече Марися коржі, коржі.
Ой які коржі? Гречанїї -
Для своєї душки коханої.
Ой які коржі? Пшеничнії -
Для своєї душки величної.

(Українка Леся. Твори в 12-ти томах. - К., 1977.- Т 9-С 22).

Різні види пшеничного хліба використовують­ся в жниварських, косовицьких, гребовицьких об­рядах як частування робітників господинею, як на­города їм за чесну працю. Про хліб співається в обрядових піснях цього періоду: тут і перепічки, і капачі, і книші, і корабляки, і буханці, і паляниці.

Сончата

27 липня - в Свято Чура - приносять жертви Дажбогові як подяку за добрий врожай, випікають ритуальне печиво сончата, співаючи: «Грай, Сонеч­ко, грай! Тут твої сончата» (тобто діти Сонця-Дажбога). На околицях поселень палять вогнища, мо­лодь стрибає через священний вогонь Чур - родо­ве Божество, охоронець володінь роду, вартовий святкових днів. Він пильнує дотримання родових звичаїв, щоб Богів шанували належним чином. Чур в найдавніші часи також охоронець межового вог­ню, який розпалювали на межах земельних воло­дінь Вислів «Чур - моє!» - давній оберіг наших Пра­щурів. Слово ж відцуратися (відчуратися) означає «відмовитися від родинної спадщини, рідного Зви­чаю, тобто Законів Предків».

Християнська церква зіпсувала первісне гли­бинне значення свята і обряду, вигадавши день римського «мученика» Пантелеймона, нібито заму­ченого язичниками.

Калита

Найбільшим серед осінньо-зимових свят, що супроводжувалися випіканням обрядового хліба, є Калита (30 листопада). Це одне з сонячних свят, пов'язане із «завмиранням» сонця взимку: «Сонце заходить, а калита сходить». Зібравшись в одній хаті, дівчата випікають калиту — обрядовий хліб у вигляді сонця з діркою посередині, щедро прикра­шений родзинками, калиною, приправлений медом.

Етимологію назви калита пов'язують з калит­кою, що означає торбинку для грошей чи тютюну (ЕСУМ. - Т. II. - С. 351). Володимир Даль пояснював це нібито зовнішньою схожістю калити на тор­бинку (Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. - М., 1979.-Т. II. - С. 790), що ма­ловірогідно, оскільки калита більше схожа на плоску перепічку у вигляді сонячного кола, ніж на пиріжок з начинкою. Можна припустити, що назва калита утворена від дієслова калити - «розкалювати, роз­жарювати, гартувати» в печі. До того ж відомо, що цей обрядовий хліб намагалися випекти якомога краще: «Тісто солодке, з медом Зверху оздоблю­ють сухими вишнями чи родзинками - «щоб гарна була». Печуть у печі і запікають так, щоб вгризти її було трудно - на сухар. Посередині - дірка» (Воропай О. Звичаї нашого народу, - К.. 1991, - Т. 1. - С. 28). Обряд випікання калити нині супроводжується примовками й піснями сучасного походження:

- Гори, вогонь, ясно!
Спечи нам калиту красну,
Щоб ми її кусали
горя не знали!

Ритуал кусання калити, під час якого луна­ють жарти, сміх, первісно означав прилучення лю­дини до Бога, очищення, оздоровлення. Недарма серед загальних веселощів лунають вигуки, пісні, примовки, що славлять Сонце.

Корочун

Обрядове печиво, що випі­кається в період від осіннього Світовида (рівнодення) до Різдва Божича-Коляди. Корочун - солод­ке печиво у вигляді закрученої качалочки або спіралі. Корочунами (кречунами) обдаровують коляд­ників, Назва походить від календарного періоду, що означає найкоротші дні в році. На Різдво печиво ставлять на Покуть разом із Кутею, а споживання його означає закінчення Корочуна, після чого день починає прибувати.

Вареники

В багатьох обрядах українців, крім випечено­го хліба, використовуються й інші борошняні стра­ви, Наприклад, вареники - «рід вареного пиріжка з сиром, ягодами, кислою капустою, маком, вижим­ками конопляного сімені і под » (Грінченко Б. Словарь... - Т. 1.- С. 126). Вареники з давніх давен бу­ли обов'язковою обрядовою їжею на святах, пов'я­заних із культом Місяця, коли «Місяць грає». За ко­льорами місячного світла ворожили, яким буде вро­жай, або погода в наступному році. В ці дні, як пра­вило, варили вареники, що і за формою нагадують Місяць. В давніші часи Місяць (Луна) був жіночою Богинею, пов'язаною з продовженням роду, тобто Рожаницею, тотожною грецькій Артеміді. Тому символіка начинки в тісті означає вагітність.

Існує кілька видів вареників: пірхуни - це ва­реники, зроблені для жарту, начинені яким-небудь клоччям чи просто борошном (Полісся). Іноді у ва­реник кладуть сіль — «кому попадеться, той скоро одружиться», або монету — «на щастя», «кому попадеться, в того збудуться бажання» (Миколаївщина). Такі вареники дівчата готували на вечорницях для своїх ворожінь та жартів.

Варениці (варяниці)— це круглі або квадратні шматочки тіста, зварені без начинки. Крім трьох місячних свят, вареники й варяниці присутні й в інших обрядах: на Різдво, Масляну, Купайло, Обжинки, Калиту та ін.:

Нумо, нумо до межі —
Вареники у діжі...
Нумо, нумо у п'ять,
Варенички вже киплять (жниварська);
або:
Гей, дай же, Боже,
Один стіг пшениці
Один стіг пшениці —
На варениці (колядка).

Пампушки

Пампушки або пампухи первісно були належ­ністю якогось забутого ритуалу, а нині вживаються як повсякденна страва. Пампушка - це невеличка кругла булочка з пшеничної, житньої або гречаної муки, виготовлена з дріжджового тіста й випечена в печі, чи духовці (СУМ. - Т. VI. - С. 37). Свіжовипечені пампушки подають до столу з підпивою із тов­ченого часнику й олії. За етнографічними спосте­реженнями, як обрядова страва пампушки вжива­лися на Різдво (часник як оберіг від злих духів), а також в липні (мабуть, як жертва зозулі).

З цього часу зозуля перестає кувати, на Півдні кажуть: «Зозуля пампушкою подавилася» (Інший ва­ріант: «Зозуля мандрикою вдавилася»). Про те, що пампушки були на різдвяному столі, дізнаємося із колядки:

Вибіг козелець із нових сінець.
Наставив пушку: «Дайте пампушку!».

Пампушки готують не тільки на свята, у неді­лю, але й б будень. Вони є поживним доповненням до українського борщу, різних супів, печені та ін­ших страв Використовуються протягом всього Ко­ла Сварожого. В українців відоме також дівоче во­рожіння на пампушках, подібне до ворожіння на балабушках. В деяких областях України пампушки - обов'язкова страва на поминках, яка, можливо, витіснила давніші книші.

Мандрика

Мандрика — також виріб з тіста, часто з си­ром, що має вигляд невеличкого коржика або пам­пушки: сир перемішують з мукою, маслом, яйцями і печуть у духовці. В обрядах Кола Сварожого мандрики використовують навесні, коли виганяють ху­добу на пасовище. Ними обдаровують пастухів, щоб добре пасли довірену їм череду. Мандрики та­кож беруть з собою на пасовище і під час Зелених свят як обрядову страву. На літні Ярильські святки (Похорон Коструба) випікали багато мандриків. якими наділяли переважно дітей. Мандрики приносять у жертву Водяникові, пускаючи на воду. Мабуть цей давній звичай і ліг в основу християнського звичаю випікати мандрики на Петра, що збіглося в часі (29 червня). Близько цього часу (кінець червня) перес­тає кувати зозуля, звідси й приказка: «Зозуля ман­дрикою вдавилась».

Галушки

Галушки зустрічаємо в обрядовій поезії пере­важно весняного циклу. Проте ця страва є однією з улюблених і поширених в Україні. Галушки виго­товляють переважно з прісного тіста і варять у во­ді, супі чи молоці. Бувають різані або рвані галуш­ки, залежно від способу приготування Суп з галуш­ками приправляють часником.

Не важко переконати­ся, що хліб у житті українців займав найпочєсніше місце. До нього звертаються то ніжно й лагідно — хлібойко, то поважно —хлібове (мно­жина). У весільному обряді окремий ритуал зветься хлі­бини—коли батьки нарече­ної подають сватам хліб на знак згоди на шлюб. Велич хліба оспівано в багатьох обрядових піснях:

По тих обрусах а все хлібове.
А все хлібове, а все пшеничні,
А все пшеничні, в Бога величні!
(колядка).

Слово хліб надзвичайно багатозначне:

  1. Хліб — врожай: «Всі нивочки сходили, а па­нові хліб докупи зібрали».
  2. Хліб — зерно: «Де дощик пройшов, там хліб ізійшов».
  3. Хліб — їжа: «і хліб і до хліба»,
  4. Хліб — милостиня: «ласкавий хліб», «про­ханий хліб».
  5. 5 Хліб — робота: «Відбивати чийсь хліб», «Пе­рейти на інший хліб» та ін. (Фразеологічний словник ук­раїнської мови. — К 1993. — Кн. 2,— С. 926—927).

Вислів «Хліб-сіль!» вживається як привітання до тих, хто в цей час їсть, побажання смачного (іден­тичний рос. «Приятного аппетита»). Наречені зап­рошують на весілля зі словами: «На хліб, на сіль». Це частий вислів у весільних піснях:

Сват кланявся хлібом-сіллю.
Дякував за вашу дочку.

«Водити хліб-сіль» — означає приятелюва­ти, бувати в гостях один в одного, підтримувати знайомство.

Узагальнюючи сказане про обрядовий хліб в Україні, можемо стверджувати:

  1. Переважна більшість назв обрядового хлі­ба має праслов'янське або індоєвропейське по­ходження, що свідчить про високий рівень розвитку хліборобської культури на українських зем­лях впродовж тривалого часу
  2. Загалом обряди, в яких вживається хліб, тісно пов'язані зі святами Кола Сварожого (фаза­ми Сонця і Місяця), тому й обрядовий хліб має солярну і люнарну символіку
  3. Перехід від ритуальних жертвоприношень тварин знайшов свій вияв у поширенні нових різ­новидів хліба та печива, що має форму тварин, пта­хів, або частин їхнього тіла (роги, голова, ратиці, вим'я тощо), що зумовило й відповідні назви жер­товного хліба.
  4. Із втратою знань староруської (праукраїнської) релігії, обрядове значення багатьох видів хліба забулося, хоча на побутовому рівні давні форми, ви­ди й назви хліба продовжують існувати й досі.
  5. Найбільш архаїчними видами обрядового хліба нині залишаються Великодні та весільні коро­ваї, шишки, а в деяких регіонах - калита.
  6. Шанобливе ставлення до хліба, що переда­валося від покоління до покоління, нині ґрунтується переважно на традиції, але, на жаль, вже без усвідом­лення його магічної, Божес­твенної, ритуальної ролі.
  7. Очищення від чужо­земних викривлень в обря­дах та назвах священного хліба українців можливе за умови повернення народу до своїх Предківських релі­гійних святощів

Тільки дотримуючись Законів своїх Пращурів, народ зберігає свою етнічну самобутність і свобо­ду. Про це добре знали наші Волхви і нам передали ці заповіти, викарбовані на дощечках Велесової Кни­ги: «! ніхто не поневолений у краї тому, і нема ра­бів там, і жертви іншої, як хліби немає».

Теги:
Джерело: журнал "Сварог", №7, 1998

Схожі статті

  • 10.05.2016
    2385

    Традицiйний український рушник вiдноситься до тих предметiв народного ремесла i мистецтва, якi

    ...
  • 11.04.2016
    3366

    Перш нiж почати виклад запропонованої теми, вкрай необхiдно чiтко визначитися з формулюванням

    ...