Час – що це таке?

Категорія часу споконвіку мучить філософів, фізиків, істориків – та, власне, кожну людину, здатну перейматися сенсом свого буття. Час – що воно за сутність, чи істота, чи сила? Хто дав йому право відмірювати нам кількість буття? Чи існують можливості впливати на нього чи ще якось давати собі з ним раду? Кожна людина й кожна людська спільнота по-своєму відповідають на ці запитання. Хтось не звертає на час уваги, а хтось при згадці про час тремтить і благоговіє. У греків колись був навіть Бог часу – Хронос.

 

А сучасні природознавці (фізики) дійшли висновку, що час – це форма. От просто форма, майже ніщо, – поки вона нічим не наповнена. А все ж таки, для чого ця форма? Для матерії. Час – це форма існування матерії. А матерія – це що? Тут ніби простіше: це ми самі і все те, що ми можемо побачити, помацати, понюхати, словом, відчути. Помислити, уявити, дослідити матерію (в тому числі й себе самих) поза часом ми не можемо. Іноді людям здається, що існує щось позачасове (а то ще й позапросторове), але жодного підтвердження подібних фантазій досі не надходило. А коли б і надійшло, то люди відразу спитали б: а де воно є, оте щось, звідкіля й коли з’явилося? І навіть якби хтось відповів їм, що воно існує вічно, то й це люди сприйняли б не інакше, як тільки так, що воно «існує в часі» – сьогодні, вчора, торік і так далі, далі, скільки сягне уява, та й ще далі. Отже час – це й справді та форма, в якій ми розміщуємо (і не вміємо інакше) все, що існує, і все, що відбувається. А існує й відбувається тільки те, що ми називаємо матеріальним світом, включаючи й нас самих. Це і є буття. Але якщо час і буття нерозривні, немислимі одне без одного, то яка різниця, хто кому начальник?

З не меншою певністю можна твердити, що ми, матеріальні істоти, даємо існування часу, що матерія є його передумовою й формою. Час, виявляється, можна стискати й розтягувати, і то не лише в науковій фантастиці та парапсихології, а й у вельми поважній теорії Айнштайна. Взагалі, людям властиво тлумачити час настільки по-різному, що вони, буває, перестають розуміти одні одних. Бо як можна зрозуміти отих майя чи ацтеків, що сприймали час як суто циклічний феномен? Мовляв, усе повторюється, а коли якісь відмінності трапляються, то й вони будуть повторені, тільки що в іншому, більшому циклі! І нам, охопленим жагою штучного прогресу, вкрай важко зрозуміти психологію пасажирів давньої величної й неспішної світової каруселі, де все повертається на круги своя. Там немає жодного резону кудись поспішати. А ми з тої каруселі зірвалися та й летимо по дотичній у чорну безодню безчасся. Тішимо себе уявною часовою віссю, вздовж якої нібито розташувалося все на світі. Шукаємо там і свого місця і з жахом усвідомлюємо, що воно дуже куце, що воно губиться на тій безконечній осі як дрібнюсінький епізод. Невже придуманий нами час колись рухатиметься без нас? Для губатого ледацюги нестерпна думка, що колись усі його амбіції, фантазії, насолоди й розкоші обернуться на те, що вже було; що йому (чи його нащадкам) належить колись опинитися біля того самого корита, з якого їли предки, тільки що розбитого.

Наші прабатьки шанували Природу – не словесно, не ритуально, а так, як шанують свою шкіру, серце, зіницю ока. Не розмовляли з нею поетичними вигуками, не молились їй, навіть не відчували її, а просто були її органічною частиною. Здорова людина свого тіла майже не відчуває, принаймні не аналізує й не осмислює його, – але як шанує! І саме тому й здорова. Час завжди був так само незбагненною, але явною ознакою й частиною Природи, як і простір, вітер, світло, грім, вода. І так само, як людина знала, що вода мокра, а грім гучний, знала вона й те, що час ходить по колу.

Світанок, день, вечір, ніч, світанок, день… Молодий місяць, чверть, повний, інша чверть, молодий… Весна, літо, осінь, зима, весна, літо… Народження, дитинство, праця, старість, смерть, народження, дитинство… Всі ці цикли, і багато інших, перепліталися між собою і, хоч було в них лише повторення, та всі разом вони вимальовували складну, неповторну й незбагненну картину буття. Буття – у кожного своє, але є ще й буття всіх разом – незмінне, невмируще, невідривне від Природи й немислиме поза нею.

Саме таке світосприйняття відбилося в календарі. Всі календарі всіх народів світу побудовані на основі найважливішого в житті людей циклу – річного кола. Не без того, що існують місячні календарі (необхідні, наприклад, мешканцям океанського узбережжя), існують зоряні (планетарні, зодіакальні) календарі, що відбивають природні цикли тривалістю від десятиріч до десятків тисячоліть, а екваторіальні народи часом задовольняються обрахунком днів на пальцях; але повсюди на нашій планеті вся життєдіяльність не тільки людей, а й усього живого найсуттєвіше залежить від циклічних добових та річних (сезонних) змін. Інакше кажучи – від руху Землі навколо Сонця й навколо своєї осі.

Українці колись присягали на календарі – то був еквівалент Біблії й Конституції разом узятих. Тільки радше навпаки: Біблія й Конституція тепер стали штучним еквівалентом природного порядку, замінили людям і календар, і віру, а заодно й відповідальність. Жити в річному календарі, узгоджуючи з ним усі свої справи та шануючи всі природні свята (бо штучних свят – чиїхось «днів народження», або «днів перемоги», або «днів працівника» якоїсь промисловості – просто не існувало), жити в щоденному колі ранок-день-вечір-ніч (не качатися в ліжку чи на печі до полудня й не метушитися годинами після заходу сонця) – це означало жити природним, здоровим життям, жити в Звичаї. І, на відміну від тварин, таки стежити за всіма природними перемінами – тобто за ходом часу.

«Щоб ти не знав, який сьогодні день» – це був дуже тяжкий прокльон, бо ніс у собі загрозу не просто забудькуватості чи ранньої форми склерозу, а відторгнення, відлучення людини від суспільного часу, від природного порядку, від громади. З іншого боку, природний спосіб життя не потребує надто точного числення часу. Неймовірна точність календарів древніх жерців зовсім не означає, що люди розмірювали своє життя секундами, хвилинами, годинами. Миті, хвилі й години були, але як приблизні, майже безмірні, скоріш якісні, ніж кількісні поняття.

Природне життя землероба чудово регламентується природними ж таки подіями та явищами: зійшло Сонце – пора працювати; почало припікати – треба перепочити в холодку та підкріпитися; зайшло Сонце – час лягати спати. Минуло шість робочих днів, тіло стомилося, душа теж прагне переміни – і настає сьомий день для відпочинку та свята. Взимку добре й довго спиться – на те й ніч довга; влітку й сон, і ночі короткі, бо роботи багато… Ми пишаємося небаченими годинниками, вміємо обчислити сонячний рік з точністю до мільярдної долі секунди й переконатися, що він несталий, що сама Природа поступається точністю нашим цезієвим хронометрам, але не можемо сказати, навіщо нам така точність. Хоча ні, можемо: он як точно виходять на орбіту наші супутники, он як точно б’ють наші ракети в ціль…

А НАВІЩО? Аякже, супутник дає нам кількасот телевізійних каналів… А НАВІЩО ті канали? Хоча, якщо ви вже не можете жити без телевізії, то переконувати вас марна справа. Залежність від неприродних «благ» – чітка ознака неприродного способу життя, тобто масової психічної хвороби, тяжкої й, мабуть, невиліковної – саме тому, що вона масова. Запровадивши історичний (лінійний) час, люди намагаються жити на його безконечній прямій осі. Виникає неминуче запитання (за яким ховається страх перед нескінченністю, страх за своє випадкове, нікчемне життя): а де початок тої осі?

Спроби відповісти на нього безнадійні, бо за будь-якою відповіддю постає нове запитання: а що було до того початку? А що стало причиною початку? З цією віссю пов’язаний глибокий (філософи кажуть: екзистенційний) душевний дискомфорт. Відчуваючи, що летить невідомо звідки й невідомо куди, людство неминуче панікує, як той мандрівник серед неосяжної пустелі, й дедалі частіше запитує: а навіщо це все?..

Природа людини вимагає періодичного повернення, зупинки, утвердження, затишку, відпочинку. Який там відпочинок! Треба поспішати, бо інші переженуть. Невблаганний імператив науково-технічного прогресу не дозволяє ні зупинитись, ні навіть сповільнити рух. Уперед, уперед… от коли б іще не заважала матерія, матеріальна інерція, неслухняне тіло, неповоротка Природа! І людство з усіх сил пнеться обдурити Природу, взяти від неї все, що потрібно… а що навзаєм? Та такого й у думці немає, вперед, вперед! І все ж таки людина не може цілковито відсторонитися від природних процесів, і найновіше числення часу по сьогоднішній день залишається суттєво циклічним. Про відлік часу без річних, місячних та добових циклів мріє хіба що якийсь недовчений параноїк, уявляючи себе пасажиром великого міжзоряного корабля, де жодний прояв життя не пов’язаний ні з яким обертанням і ні з чиїм поверненням. Якоюсь мірою сучасні люди таки зуміли обмежити свою залежність від Природи: вони освітлюють свої бетонні печери електрикою, опалюють їх газом, набивають свої холодильники концентрованою їжею, героїчно, не сходячи з місця, борються з закрепами та гемороями і часто навіть не помічають, що діється надворі – весна там чи осінь, ранок чи вечір. Але такою самою мірою їхнє «комфортне» життя нездорове, підтримується безліччю штучних засобів і, головне, не зможе довго тривати: для забезпечення природних і неприродних потреб безсовісного людства необхідним стає дедалі інтенсивніше виснаження природних ресурсів Землі. Повернімося, одначе, до неба, тобто до календаря. Людство, виявляється, так і не придумало нічого розумнішого за природний календар: ті самі 365 з гаком днів, ті самі місяці (місячні цикли) та їхні чвертки – тижні, тільки що розставлені, як у дурного на возі, та ще на них умовно понавішувано десятки й десятки подій, дуже мало або й зовсім не пов’язаних із природними явищами. А нас цікавить саме природний календар.

Коло Свароже

Природний календар не дуже дбає про той «гак» до 365 днів, зате з надзвичайною увагою фіксує чотири кардинальні моменти року – зимовий та літній сонцевороти, весняне та осіннє рівнодення. Надзвичайна увага дає себе знати не в точності, а в обряді. Українці не просто відзначали ці астрономічні моменти, а урочисто обряджали їх. До кардинальних астрономічних ситуацій прив’язувалися кардинальні зміни в свідомості й діяльності людини; ці зміни були необхідні практично, життєво важливі, а тому й шанувалися аж до обожнення, до культу. Хоч як захоплює нас магічна, культова, ритуальна частина чотирьох головних свят Кола Сварожого, треба пам’ятати, що вона виникла й підтримується саме завдяки практичному значенню відповідних природних перемін у житті кожної людини й спільноти.

Сама назва календаря – Коло Свароже – говорить про найвищу, найграндіознішу, божественну форму (час), яка огортає, вбирає в себе все реальне Буття. Коло Свароже – це не наш сучасний штучний календар на папірці чи в електронному годиннику; це немислимо величезне й складне Коло Всесвіту, викуване колись самим Сварогом, батьком Богів, ковалем і Богом неба, та й пущене в вічний рух. І Земля, й люди, й кожна істота, й кожна пилинка беруть участь у тому русі, в безконечному кривому танці життя й смерті. Але ми зовсім не жалюгідні крихітні створіння, що випадково завелися в тому Колі, як блохи в кожусі! Це ми наповнюємо його життям, працею, піснями, це ми допомагаємо йому рухатись, невпинно обертатися й повертатися, і то не куди-небудь, а до нас, до людей. Це нам довірено доглядати Матір-Землю, а як виросте й набереться сили та мудрості рід людський – то доглядати й увесь Світ, весь грандіозний механізм Кола Сварожого…

Коло Свароже в найпростішому уявленні – це 12 Богів, його дітей-сварожичів, кожен з яких щороку буває головним протягом одного місяця: Лада (березень), Ярило (квітень), Дажбог (травень), Купало (червень), Перун (липень), Спас (серпень), Світовид (вересень), Мокоша (жовтень), Доля (листопад), Род (грудень), Дана (січень), Велес (лютий). Поділ річного циклу на дванадцять частин був, очевидно, продиктований іншими причинами – не небесними, а земними: для землероба кожен місяць приносив відчутну переміну, більш-менш стабільну на всі часи, і це було важливим орієнтиром у межах сонячного циклу. Передчуття й відчуття природних перемін було таким живим, реальним, що ці переміни неминуче асоціювалися з чергуванням, періодичним поверненням на Землю могутніх живих сил, господарів кожного сезону, що набували статусу відповідних Богів чи Божичів. Це не були якісь трансцендентні сутності, придатні лише для поклоніння чи для залякування нерозумних та непокірних; це були реальні сили Природи, не дуже, правда, зрозумілі, але очевидні, беззаперечні, щорічні.

Вражає поезія людських стосунків із тими Богами – краса, любов, і острах, і вдячність, і безмежна різноманітність. Це сама Природа, у вищих проявах свого розвитку, говорить людською мовою, мовою символів і природної релігійності. Цікавою є ієрархія поділу річного кола. Колись, кажуть деякі дослідники, було лише два сезони – літо й зима. Залишки цього типового для людей дуалістичного мислення бачимо в сотнях приказок, пісень та інших фольклорних свідчень. В різні епохи різні народи ділили рік хто на три, а хто й на п’ять сезонів, і в тому була певна логіка; але врешті перемогла система чотирьох сезонів, яка тепер здається нам єдино можливою й логічною. Логіка й справді чітка: чотири пори року, зафіксовані чотирма астрономічними орієнтирами і визначені самою Природою як певні положення Землі відносно Сонця, відображають чотири виразні періоди землеробського життя.

Дванадцять місяців – це мінімальні фрагменти річного кола, зміну яких добре відчуває землероб, скотар, рибалка, мисливець, словом, людина Природи. Спроби підігнати періодичність Місяця до цих дванадцяти сезонів не можуть бути вдалими через некратність сонячного й місячного циклів, і це призвело до багатьох незручностей, нелогічностей і плутанини в сучасних календарях. Хоч як це дивно для сучасної людини, оті циклічні некратності й неточності зовсім не бентежили наших пращурів, бо за основу буття вони сприймали не математичний час, а живу дійсність; це не означає, що вони були байдужі до плину часу, просто розуміння й відчуття часу в них було інше, ніж у нас.

Деякі часові градації вони сприймали більш чутливо, ніж ми, – наприклад, мали назви не тільки для місяців, але й для тижнів, і то не 4, а 52 назви на весь рік. Щоправда, ця культура якось не прижилася – завадила все та сама некратність, а до того ж такі тонкощі, видно, практичного значення не мали. А тут ще й сучасні годинники та календарі з’явились. А тут ще й у природне землеробство полізла техніка та високі технології: з теплицями, гідропоніками та всяким ГМОм скоро й місяці втратять своє значення. І вже така фундаментальна одиниця, як доба (нам зрозуміліше 24 години) встановилася сама собою й ніякого вимірювання та обліку не потребувала. Як кардинальні сприймалися дві священні миті – схід Сонця й захід Сонця.

Ми тепер такі розумні, що знаємо: не сходить Сонце й не заходить, то Земля обертається. Нехай буде й так, але наші природні органи чуття цього як не сприймали, так і не сприймають – настільки не сприймають, що й досі в наукових календарях і текстах ми продовжуємо казати, писати, читати: «схід сонця», «захід сонця». Дивна річ, землероби не знали годинника й не почували від того жодного дискомфорту. Вони мали сотні прикмет, за якими відстежували те, що ми називаємо годинами й хвилинами, відстежували не так точно, як доцільно: довгі літні дні летіли стрімко, ночі ще стрімкіше, а довгі зимові вечори та навіть і коротесенькі дні тягнулися нестерпно довго; час мусив прогинатися, розтягуватися й стискуватися не під дією гравітаційних полів чи космічних швидкостей, а відповідно до реальних перемін, до дихання живої Природи. Звичайно, з’ява годинників та інших точних приладів не могла минутися безслідно; технічні засоби завжди спокушали дітей Природи і врешті змінили їхнє не тільки розуміння часу, а й світосприйняття.

І сьогодні, звертаючись до древніх язичницьких календарів (передусім, звичайно, Українських) і незважаючи на їхню між собою неузгодженість (та що там, он і сьогоднішні вчені люди та провідники народів не можуть договоритися про дати найважливіших свят), ми лиш поступово, тривалими розумовими зусиллями, починаємо доходити їхньої краси, природності й здорового глузду, але щоб повернутися до того часопису, щоб жити за його розпорядком, поки що нема мови. А доведеться, казала та бабуся. То ми оце, не чекаючи світлого, але дуже невизначеного майбутнього, хоча й не особливо лякаючись бабусиних погроз, неспішно прогуляємося по річному колу, яке наші прапрадіди назвали Сварожим Колом, проголосивши такою назвою божественну сутність того древнього природного календаря.

Теги:

Схожі статті

 

Медіа