Етнос і фольклор

Ніякі дослідження й ніякі свідчення не дадуть кращого уявлення про етнос, кращого розуміння етносу, ніж його фольклор. І причина дуже проста: фольклор не бреше. А коли він такий багатющий, як в Україні, то не розуміти цей етнос можуть тільки ті, хто не розуміє фольклору. А не розуміє Українського фольклору майже ніхто. Я знаю, що цей убивчий факт майже нікому й не подобається, але пігулку присолодити нічим.

Особливо ж прикро таке чути щирим патріотам. А що, панове й панії, правда очі коле? Чи ви хочете щось заперечити? Тільки не говоріть багато, а краще порахуйте, наприклад, скільки всього знаєте напам’ять справжніх народних пісень. Отак: текст від початку до кінця й мелодію без грубих спотворень (я вже не прошу вас заспівати другий чи третій голос). А скільки народних казок ви розповіли (чи розповісте) доньці або внукові? А чи задумувались ви хоч раз над приказкою «Кому обід, а старцям клопіт»? А в чому різниця між обрядовими й необрядовими піснями? А коли ви востаннє серйозно (без хмелю) співали народну пісню? А чи знаєте ви, що перший крок до будь-якої фольклорної перлини – це тривала й серйозна медитація над нею?

З медитації тільки починається розуміння пісні, і без цього труда зась вам проникнути в її справжній багатовимірний простір – фізичний, терапевтичний, магічний, символічний, духовний, містичний... Що таке медитація, я певен, ви знаєте, бо ви ж інтелігентна людина, й вам не знати найпопулярніших заморських слів – чистісінька ганьба. Так ось, з медитації пісня тільки починається. А далі? Мабуть, не так далі, а так, як навчили в школі: визубрив, то й досить! Так сучасні Українці й доспівують – на автопілоті – свої три заяложені десятки пісень. Попереду всіх співаки-професіонали, кожен з яких навік завчив по дві, а хто спромігся, то й по три народні пісні, та й хизується ними на урядових, бізнесових чи благодійних концертах («Я дуже люблю народну пісню, це ж наша основа! Пісня – це душа народу!»). Про решту «співучої нації» не хочеться – але треба – говорити. Без обдумування й осмислення наша пісня справді неможлива.

Варто один рядок проспівати механічно, і вся пісня мертвіє. Боляче й соромно дивитися на людей, які співають народну пісню, не перебуваючи в ній. Українці, які мали пісенну культуру, ніколи не співали на замовлення, не в настрої або не в ту пору року, і це було не тупе догматичне правило, а психічна неможливість: пісня робить свою справу тільки у відповідній атмосфері потреби й готовності і співаків, і слухачів, і всього світу – так само як мають бути готовими до своєї пісні розорана земля й відібрана для неї зернина, коли навіть Сонце й хмари завмерли й чекають заспіву-засіву! Про цю готовність сьогодні немає з ким говорити, Українці щиро не розуміють, про що йдеться, або ще гірше – зображують розуміння там, де його немає. Це навіть не брехливість, а глибоке невігластво: люди просто й добросовісно не знають, як поводитися з піснями, і їм здається, що поводитися з ними треба так, як це роблять артисти – голосно і впевнено; дак немає ж, бач, такої горлянки й такої впевненості… то нащо вже його й братися… Але подивіться, який фольклор створили Українці! Що за парадокс? Ніби ті самі люди, а за одне покоління (якраз на моїм віку) наче хто підмінив. Сказав поет: «Того народу вже нема. Від нього зосталися тільки пісні – прекрасні, як його душа, і сумні, як його доля».

Ну, це вже й мені очі коле. Та невже ж помістились в тісну домовину всі турботи його, всі надії, жалі? Так і віру недовго втратити. Ні, я шукаю й шукатиму коренів, вони покалічені, але не могли вмерти. Українці складали пісні, очевидно, тому, що не могли без них обійтися – як і всякий здоровий і навіть нездоровий етнос. Але таке неміряне багатство ні в яку видиму логіку не втулиш. Ну навіщо стільки пісень, і одна одної краща? Адже їх за весь вік людина не може навіть просто переслухати, хоч би зранку до вечора слухала. А коли ж тоді їх вивчати, осмислювати, співати? З іншого боку, ще важче уявити, що це якісь побічні, другорядні продукти людської життєдіяльності. Ощадливі, трудові люди не могли собі дозволити такого нераціонального продукування.

Тут я прошу шановного читача звернути увагу на те, хто складав ці пісні. Імен, ясна річ, ми знати не можемо; що це були переважно жінки – тільки здогадуємось; єдине, що можна сказати напевно – що це був землеробський люд. Орачі. Гречкосії. Темні (від сонця й вітру) селяни. Ні електрики, ні холодильників, ні магнітофонів, ні навіть телевізорів. Або – як це собі уявити? – ніяких мобільних телефонів! І так усі п’ять чи сім тисяч років! Раз на тиждень або й на місяць, пішки або возом – на ярмарок. Воли, коні, свині, гуси, кури… просо, жито, цибуля, сливи… лобода, бузина, верба, хміль… ставки, річки, ліси, степи… вітер, дощ, ожеледиця, посуха…

То ж бо й є: перерахувати все, що оточувало цих людей, було їхнім життям – не декорацією з плетеного тину й глечиків, а справжніми, активними елементами буття, – неможливо. Життя нашого селянина було (і ще й досі значною мірою залишається) на диво складним і багатим. Казкову розкіш сільського світу мало хто розуміє, навіть самі селяни рідко її усвідомлюють. Коли б хто склав словник сільських і словник міських реалій, то перший виявився б незмірно більшим.

А ці реалії селянин не просто вміє назвати – він ними володіє! Міські розумники не вважають за сором, коли не можуть відрізнити жито від пшениці чи ячменю, або качку від гуски, або гуску від гусака; зате охоче і вміло знущаються з селянина, коли той злякано переходить столичну вулицю або незграбно ступає на ескалатор у метро. Але ж навчитись переходити міські вулиці або хвацько бігти по ескалатору можна за місяць, і це доводять мільйони пролетаризованих селян; а вжитися в сільське оточення, якщо не виріс у ньому, нікому не вдається. Чого варте «просте» й древнє мистецтво творення хліба! Проте ми вже давно їмо ерзац під цією священною назвою, й ніхто з молодших сучасників не знає, що таке гарний селянський хліб і скільки треба різноманітної майстерності, щоб посіяти, виростити, зібрати, звезти, змолотити, зберегти, змолоти зерно, а потім натопити піч та замісити й випекти з борошна оте сонячне диво, що пахне на все село!

А мистецтв і робіт такої тривалості й складності у селян десятки й сотні! Жити селянинові завжди було важко. Робота на землі вимагала великої сили, витривалості, терпіння, знань, уміння, а ще й талану. Все це було – бо інакше не процвітало б як писанка Українське козацьке село. І все це формувало фізично досконалий і психічно врівноважений люд, якому не було потреби шукати розваг у горілці чи розпусті: земля відбирала всі сили й платила за це щедрим врожаєм та неперебутньою красою навколишнього світу. В тому світі, віддзеркалюючи його, розквітала й людська душа. Не треба було придумувати свят – кожна природна подія була водночас і буденною (бо щодня й щороку), і святковою (бо чудесна): скресає крига на річці, засівають поля, садять городи, корова привела телятко, прилетіли ластівки, толока, косовиця, огірки цвітуть і зав’язуються, смородина достигає, старші хлопці ловлять рибу в річці, жнива, яблука, баштан, гриби, одружується молодь, весілля, калита, привезли хуру дров у двір, тато зробив санки з груші, довгі зимові вечори з посиденьками, співами, оповідками, брехнями, жартами, залицяннями…

Простий перелік подій, кожна з яких є звичним чудом для землероба і може скласти цілу езотеричну повість для міського дикуна, зайняв би невелику книжку. Землероб жив із своїм полем, садом, обійстям, як із своїм тілом, знав це все, як своє тіло, і відірвати його від тієї землі та переселити кудись чи забрати в солдати було гірше смерті, гірше четвертування; якщо витримував і переживав він такі трагедії, то тільки завдяки неймовірному природному здоров’ю, генетичному терпінню та простій природній вірі: погане минеться, і стане краще. Землеробська праця могла б видатися каторгою (а сьогодні інакше й не сприймається), але насправді це не так. Життя й праця на Українській землі не тільки загартовують і формують фізично здорових людей, але й сприяють розвиткові їхнього матеріального добробуту та культури. А що саме буття на цій землі багате й різноманітне, то й культура Українців виявилася просто розкішною. Працелюбність, багатство й глибокий зміст звичаїв, прекрасні вжиткові мистецтва, ніжна поезія наших казок і пісень, незлий гумор народних бесід, спостережень, приказок, порівнянь, висока суспільна мораль, совість, порядність, охайність, культура харчування, одяг – словом, те, що називається традиційною культурою, – все це завжди вражало чужинців (бо для себе воно якесь непомітне, повсякденне, звичне).

Така культура не може творитися в нещасному й хворому або хижому й паразитичному суспільстві; вона розквітає в атмосфері щоденної важкої праці, уваги один до одного, взаємної довіри й віри. Вона завжди й розквітала в Українському селі. До неї довго не могли дістатися московські окупанти – вона терпляче перечікувала їхню жадібну метушню, страждала від їхніх погромів, та й знову квітла своєю мовою, піснею й звичаєм. Тою мірою, як московські пазурі далі й далі вгрузали в тіло України, більше болю ставало чути в наших піснях, більше гіркоти в приказках, більше зневіри, байдужості й тваринної прагматичності в поведінці людей. Все це можна, як по нотах, прочитати в нашому фольклорі. Здорове, ладоване з Природою дохристиянське й позахристиянське буття давніх Українців, їхню нелегку, але щасливу долю засвідчують сонячно прості й радісні давні веснянки, купальські обряди та ігрища, грандіозні весільні містерії, колядки й щедрівки, гарні й доцільні звичаї.

Суперечність, конфлікт, страждання, відчай і навіть безнадія з’являються в нашому фольклорі значно пізніше, в XVII–XVIII століттях, і протягом двох наступних століть посилюються до тієї межі, за якою починається анестезія. Хронологічно, а втімі символічно, цю межу можна означити голодомором 1933 року. Далі йде прірва безпам’ятства, в якій борсаємося й досі. Чому? Адже нібито вже вільні, ніхто не розстрілює й не вивозить нас тисячами до Сибіру, навіть націоналістичні пісні можна співати вголос! Чи вже немає кому й для кого співати? І на ці питання фольклор теж дає відповідь – дає її самим своїм звироднінням. Які люди, такі й пісні. Найкращу породу Українців окупанти довго й ретельно винищували або виселяли, натомість цю землю довго й ретельно заселяли тими, хто сам не міг дати собі ради на своїй землі, – нездарами, босяками й пройдами всіх різновидів. Саме вони почали тут «хазяйнувати» та вчити Українців жити. Витворивши величезну масу гібридної робочої худоби (культурно безплідних людей-мулів), більшовицькі параноїки гідно завершили справу Петра І – прорубали вікно в Європу й забезпечили тут той самий технічний прогрес і дегуманізацію суспільства, що й скрізь на Заході.

Бо суть європейського прогресу та сама, що й московської експансії: грабунок. Грабувати кого тільки й що тільки вдасться – невід’ємний, а часом і головний спосіб забезпечення життя й добробуту і в Європі, і в Росії. Про Америку й казати нічого. Тому наше звиродніння й занепад нашого фольклору зумовлені не тільки московською окупацією, а й світовим чинником – технічним прогресом, тобто жадобою споживання, тобто неприродним прискоренням соціального та історичного процесу, а значить втратою природних регуляторів; наслідок – нестійке суспільство, нездатне підтримувати лад у середовищі свого існування, в Природі. І що ж далі? Безнадія? Поживемо – побачимо. Культурне безпліддя – явище не біологічне, а соціальне. Наші культурні покручі (яничари) біологічно «практично здорові» й навіть активні, бо расові відмінності між їхніми предками не такі вже катастрофічні; і самі ці покручі не обтяжені ні надмірною роботою, ні докорами совісті.

Це означає, що у них буде біологічно здорове потомство, і питання лише в тому, яку культуру воно вибере як свою. Сьогодні це питання не на часі, і то добре; а через два-три покоління відбудеться те саме, що тут відбувалося завжди: здорова молодь візьметься до землі, а значить – до здорового способу життя. У порівнянні з сімома тисячами літ землеробської культури, двісті-триста років технологічного божевілля – це лише прикрий епізод, який, до того ж, уже вичерпав усю свою позірну доцільність. Тому найактуальніша проблема сьогодні – виховання та освіта молоді. А в цій справі, смію твердити, найактуальнішою є передача дітям і юнацтву саме тієї віковічної мудрості, яку за тисячі літ наш народ зафіксував у тисячах звичаїв та в мільйонах фольклорних діамантів. Це вкрай складна проблема, оскільки давньою мудрістю ми сьогодні не володіємо (бо вона сьогодні таки й непотрібна). В кращому випадку ми, як листоноші, лише передаємо фольклорні послання (мелодії, слова, ритуальні дії, навіть цілісні обряди та звичаї), не розуміючи їхнього смислу. Мусимо вірити в заховану в них цілющу силу, яка відкриється достойним.

Загальні поняття та визначення

Слово folklore англійське: folk – народ, lore – наука, мудрість, знання. Первісне значення терміна, таким чином, досить широке й недосить чітке: можна розуміти, що це «наука про народ», «знання про народ»; а можна – «народна наука», «те, що знає народ», «народна мудрість». Усе це різні речі, що не раз створювало плутанину; саме тому треба конкретніше домовитися, про що йдеться. Фольклор , або ж народна наука, – це ті важливі знання, які народ накопичив упродовж своєї історії і для кращого збереження та передачі зафіксував у художній формі.

Цьому визначенню не відповідають авторські твори, хоч би якими глибокими й важливими були відкриті в них знання: твір, незалежно від авторства, стає фольклорним, тобто народно-науковим, лише після тривалої перевірки і, найчастіше, вдосконалення в процесі всенародної практики впродовж історії. Щодо тривалості перевірки, то вона відповідає тим самим принципам, що й вік вина: чим старіше, тим краще (порівняння мудрості з вином, до речі, – дуже давня традиція).

Добрий фольклор визріває століттями, а несе в собі послання тисячоліть. І це цілком природно й зрозуміло: довго живуть по- справжньому потрібні й гарні зразки тих послань, а живучи довго, вдосконалюються формою й змістом, стають кориснішими й кращими.Разом із тим, фольклор у здоровому суспільстві – не тільки енциклопедія, не тільки музей; це обов’язково живий, активний організм, що чутливо реагує на всі рухи життя. Якщо це не так, фольклор залишається в минулому (у багатьох цивілізованих націй так і сталося).

Допоки ж фольклор живий і продовжує розвиватися, про жодний авторський твір не можна сказати, що він не стане фольклорним – із часом, після тривалого всенародного вдосконалення. Вгадати, якому творові судилася доля стати народним, – це як дегустація вина: краще від гіршого не зразу відрізниш, але то ще чверть справи; а спробуйте визначити вік вина; а спробуйте передбачити, що буде з молодого п’янкого напою через десять років...

Ніякий твір не можна назвати фольклорним, якщо він не художній. Краса – неодмінна ознака народної науки. І це теж не випадково: знання передавалися усно, а гарне легше запам’ятати, бо душа кожної людини вітає красу й хоче милуватися нею. До цих ознак справжнього фольклору треба додати головну: фольклор не лицемірить і не бреше. Його абсолютної правдивості, як чорт ладану, сахаються всі фальшиві, неправедні істоти. Їм тут немає чим поживитися, і завдяки цьому фольклор залишається стійким до спотворень. Як стійкі біологічні види в дикій Природі. Отже, за нашим визначенням, головними (так і скажемо: визначальними) прикметами фольклорного твору є: – художня форма (краса); – глибокий зміст (важливі знання); – тривала всенародна практика використання (запорука істини); – абсолютна правдивість (щирість).

Про класифікацію фольклору

Кожна класифікація має право на існування, якщо відповідає природі предмета. Природа фольклору неймовірно багата, і це обіцяє невичерпні можливості для тих, хто любить класифікувати. Вважається, що хороші, вдалі класифікації полегшують вивчення предмета. Фольклору це стосується лише тоді, коли він опиняється в становищі зовнішнього об’єкта (чужий фольклор; мертвий фольклор).

Живий фольклор може бути засвоєний лише «зсередини», як засвоюється жива рідна мова (буває, на жаль, і мертва рідна мова). Власне, мова й фольклор – явища одного порядку, одного походження. Нам класифікація майже не знадобиться, бо ми не маємо на меті систематично вивчати фольклор як стороннє явище. Для Українців це було б надто принизливо. Та все ж кілька загальних слів треба сказати, бо, можливо, це говориться не тільки для Українців. Та й Українці тепер... дуже різні.

Види фольклору, по ідеї, відповідають усім відомим видам мистецтв. Найприродніше розглядати цю відповідність у хронологічній перспективі: кожний вид фольклору породив, породжує або породить відповідне професійне мистецтво, яке далі може галузитися на підвиди, жанри та форми без кінця. Наративний (оповідний) фольклор включає казки, притчі, байки, прислів’я, приказки, примовляння, замовляння, повір’я, побажання, привітання, жарти, віншування, прокльони, лайки і таке інше; і такого іншого (його ще називають – по-вченому – багатющою Вкраїнською фразеологією) стільки, що ні в казці сказати, ні пером написати. Породжує літературу, віршування, театр, художнє читання. Музичний фольклор поділяється на вокальний та інструментальний; кожний із цих видів включає до себе безліч жанрів та форм; скажімо, до вокальних жанрів належать народні пісні та думи; пісні можна класифікувати за цільовою функцією (обрядові, побутові, трудові, військові, колискові і т. ін.), за становою приналежністю (козацькі, чумацькі, селянські, ...), за способом виконання (з інструментальним супроводом чи без нього, одним голосом чи гуртом, як одноголосу мелодію чи як гармонійне та поліфонічне багатоголосся) та за силою-силенною інших ознак.

Породжує професійну музичну культуру. Хореографічний фольклор несе в собі мудрість рухів, жестів, пластики, поз. Це дуже непроста й дуже важлива невербальна знакова система – безсловесна мова. У справжньому фольклорі цією мовою передаються справжні, життєво важливі послання – любов, радість, виклик, торжество; часом – боротьба, загроза, потуга; і завжди – безліч емоційних нюансів, елементів магії, чарування, гіпнозу, що їх годі перекласти іншою мовою.

Народна хореографія – основне джерело різноманітних форм балету, танцю, мімічного мистецтва, сценічного руху, багатьох циркових жанрів тощо. До фольклору, по правді, належать усі форми народного мистецтва, що відповідають нашому визначенню, як-от вишивання, писанки, кераміка, різьблення, лозоплетіння і т. ін. до безлічі – саме тою мірою, якою несуть знання, повідомлення, послання, словом народну науку. Не слід абсолютизувати навіть цю очевидну й просту класифікацію. В наративному фольклорі завжди є елементи музики й вокалу (без інтонації наша мова взагалі немислима); ще важче уявити розмову, а тим більше спів та музичну гру без жестів, тобто елементів хореографії. А куди віднести, скажімо, голосіння, де ці три елементи майже рівноправні?

Фольклор і знакові системи етносу

Не все скажеш словами. А часом і скажеш, і навіть усе, що хотів сказати, висловиш, але воно чомусь не сприймається. Або сприймається неповно. Або повільно. Прагнучи будь-що донести, передати думку, факт, почуття чи емоцію, людина вдається до інших засобів – до інтонації, жестів, міміки, посилення голосу, спеціальної (художньої) організації висловлювань тощо. Отут і з’являються інші знакові системи, що, як притоки в ріку, вливаються в мову. Здавалось би, звернення до примітивних, первісних, навіть тваринних форм спілкування свідчить про безпомічність, недосконалість людської мови. Але ж очевидним є й те, що з розвитком мови інші знакові системи не тільки не відмирають, але й розквітають; чим багатша й розвиненіша мова етносу, тим багатший і його фольклор, тим ефективніше працюють саме фольклорні технічні, а власне художні засоби – жест, міміка, інтонація, імітація, сила звуку.

Модулюючи силу, тривалість і висоту звуку, людина неминуче приходить до мелодії, а сполучаючи мелодію з словами, творить пісню. Формально очевидно, що пісня – потенційно найпотужніший засіб спілкування, оскільки включає в себе, крім слова, ще й величезну знакову систему музики, в яку неявно закладена й система хореографічних ритмів. А чому ж тоді люди не спілкуються співом? Чи танцями? Правду кажучи, таке буває, але дуже рідко.

Такі випадки люди навіть намагаються запам’ятати, зафіксувати – і поступово з’являються обрядові дійства, що іноді виливаються в грандіозні музично-драматичні форми (Українське звичаєве весілля), або дещо штучно вибудовані, та все ж прекрасні завдяки рівнянню на народний звичай сюжети (легенди про життя й творчість Марусі Чурай; так звана «опера» Наталка-полтавка; можна й далі шукати). То чому ж це – лише випадки? А саме тому, що вони і є найдорожче золото. Це ті найвищі сягання народної мудрості й краси, які ще належить опанувати, вдосконалити, зафіксувати, ввести в музей і в шкільні програми.

Це мова геніїв, мова першотворення, те саме Слово, що, кажуть, буває напочатку. (Як на мене, Слово буває в кінці Діла; а якщо й на початку – то на початку усвідомлення.) Величезній же більшості народу такий рівень доступний лише для споглядання й повторення. У повсякденному житті достатньо звичайної мови, ще й дуже спрощеної. Хоча комусь і мова не дуже дається, і тоді людина віддає перевагу не стільки досконалості мови, скільки жестам, інтонаціям та силі горла. Хай там як, але кожний етнос не просто зберігає, а й удосконалює, розвиває свої неформальні та невербальні засоби спілкування паралельно з звичайною мовою.

Цей факт і є найкращим доказом того, що фольклор у широкому розумінні – не рудимент, не залишок минулої культури, а живий організм, актуальне знаряддя етносу, так само важливе, як і мова, і так само живуче, як і етнос. Нехтування цим знаряддям є не меншою загрозою самому існуванню етносу, ніж нехтування мовою, господарством чи захистом території; в окремих випадках, у тому числі для Українців, ця загроза навіть більша. Щоб пояснити це твердження, я мушу зосередитися на вищій формі Українського фольклору – народній пісні – та на її вищій функції – духовній

Теги:
 

Медіа