А ми знаємо лише чотири куплети. Знайшла ПІСНЮ «Чом' ти не прийшов?» (повну версію стародавньої волинської балади). Поширюймо аби зберегти! Не дамо забути!

Чом’ ти не прийшов, як місяць зійшов? Я тебе чакала.
Чи коня не мав, чи стежки не знав, мати не пускала?
Чи коня не мав, чи стежки не знав, мати не пускала?

І коня я мав, і стежку я знав, і мати пускала:
Найстарша сестра, бодай не зросла, сідельце сховала. 
Найстарша сестра, бодай не зросла, сідельце сховала.

А менша сестра сідельце знайшла - коня осідлала.
– Поїдь, братику, до дівчиноньки, що тебе чекала.
Поїдь, братику, до дівчиноньки, що тебе чекала.

Тече річенька невеличенька, схочу – перескочу. 
Віддайте мене, моя матінко, за кого я схочу.
Віддайте мене, моя матінко, за кого я схочу.

Мати віддала, та й наказала: в гості не бувати.
А як прийдеш ти, моя донечко, то й вижену з хати.
А як прийдеш ти, моя донечко, то й вижену з хати.

Терпіла рочок, терпіла другий, третій не стерпіла.
Перекинулась – та й зозулькою в гості полетіла.
Перекинулась – та й зозулькою в гості полетіла.

А як летіла, трави горнула сірими крилами.
Ой як летіла - землю зросила гіркими сльозами.
А як летіла – землю зросила гіркими сльозами.

Ой летіла та й під віконечко, сіла на калині.
Та й стала кувать, ще й розказувать, як жить на чужині.
Та й стала кувать, ще й розказувать, як жить на чужині.

Сидить матінка край віконечка, рушник вишиває.
А в кімнаті цій найменший синок рушницю ладнає.
А в кімнаті цій найменший синок рушницю ладнає.

Дозволь, матінко, дозволь, рідна, в зозулю стріляти.
Бо вона кує, жалю завдає, аж важко слухати.
Бо вона кує, жалю завдає, аж важко слухати.

Не дозволю я тобі, синоньку, по зозулі бити.
Бо їй маленькій, як доньці моїй, важко в світі жити.
Бо їй маленькій, як доньці моїй, важко в світі жити.

Ой зозуленько, та й сивенькая, перестань кувати.
А як ти – моя донька рідная, то й зайди до хати.
А як ти – моя донька рідная, то й зайди до хати.

Теги:

Схожі статті

 

Медіа