Українці — чи не єдина нація в світі, де жінка протягом всіх історичних періодів аж до комуністичної доби включно займала високе становище в суспільстві. Ставши на чолі Трипільського роду ще на зорі праукраїнської цивілізації в Добу Матріархату, українська жінка намагалася нічим не поступатися чоловіку навіть коли Добу Матріархату змінювали вже інші — «чоловічі», так звані патріархальні епохи.

Згадаймо войовничих амазонок з Геродотових оповідей про Скіфію чи горду Рогніду, яка згидувала одружуватися з робичичом Володимиром Христителем, або ж давній звичай, який ще побутував у XVIII столітті у деяких місцевостях України, коли не хлопець до дівчини, а дівчина йшла свататися до хлопця, а батьки хлопця не мали права її видворити з хати, оскільки знали, що цим накличуть на себе гнів Богів. Нерідко жінка або дівчина поруч з чоловіком йшла у смертний бій з лютим ворогом: «Ти будеш набої підносить, щоб легше нам ворога бить; ворожая куля як скосить, ти мусиш мене замінить», — співається у вояцькій пісні Української повстанської армії.

І це не правда, що чоловік в сім’ї всьому голова. Скільки народних прислів’їв є з цього приводу... Чоловік-то, може, й голова, так жінка — «шия»: куди поверне, туди й голова повернеться. І як тут не згадати зворушливу сцену Одарки й Карася з опери С. Гулака-Артемівського «Запорожець за Дунаєм» — ну не з пальця ж «висмоктав» композитор цей сюжет.

Дружина! — так велично звуть у нашому народі жінку, матір, Берегиню Роду Українського (порівняйте з російською — супруга від «запрягати») — вона протягом усієї української етнічної історії була і є вірним і коханим другом чоловіка, супутником його життя, його парою, половиною і навіть соратником. Тож шануймо та віншуймо Її щодня (а не раз чи двічі на рік, як це нав’язали нам чужинці), — бо наші жінки того варті!

У нас були свої жіночі свята і звичаї. Про один із таких звичаїв, який найдовше зберігався у нашому народі — аж до початку XX століття — розповідь директора Бориспільського державного історичного музею Наталії Йови та журналіста Валентини Сайко:

Згадаймо рядки з поеми І. Котляревського «Енеїда»: «Іди, небого, не журися, попонеділкуй, помолися...». Ці слова письменник вклав у вуста Зевса до Вeнeри, передрікаючи долю Енея. То, може, Котляревський взяв за основу той добрий звичай творіння добра саме з понеділка? ІЦоб впродовж тижня не розлучатись з хорошими вчинками?..

Та ще ж знаємо й про те, що в кінці ХVІІІ на початку ХІХ ст., коли жив і працював письменник, на значній території України був поширений звичай «понеділкування».

Але за словами дослідника В. Василенка, наприкінці ХІХ століття тільки одна місцевість підтримувала цей звичай. І цією місцевістю було місто... Бориспіль.

Чи пам'ятає про такий звичай сьогоднішнє покоління? Спробували поцікавитись у перехожих. Олександра, 22 роки: «Вперше чую». Світлана, 28 років: «Нічого не знаю», Валерій, 30 р.: «Чув, що такий звичай був. Щось пов'язане з жінками. Ще й аналогія проводилась, що скажена жінка, що понеділкова жінка... Хоч достеменно не знаю, що це означає». Отож вважаємо доречним зупинитись на тому звичаєві.

Бориспільська господиня мала у своєму беззвітному розпорядженні «жіноче господарство», до якого відносились «дробина» (домашня птиця), продукти з городу, коноплі, льон (волокно і насіння), борошно, крупа для харчу, молочні продукти і сало. Вся виручка від продажу надходила в розпорядження жінки. Розпродавши своє і придбавши деякі покупки, жінки йшли «понеділкувати». У літній час усі ці «понеділкуючі» жінки гуляли на вулиці, а взимку – у хаті. Компанією гуляли весь день. Бувало, що й чоловіки заходили «на чарку» під приводом «загукати жінку» додому. Та здебільшого у таких випадках чоловіків висміювали і проганяли.

А починалась ця традиція під час сватання. Запиваючи могорич, батьки нареченої оголошували сватам, яке придане дають за дочкою. Водночас й обговорювалось право на «понеділкування». Це означало, що їхня дочка мала бути у понеділок вільною від звичних робіт і занять. Найсуворіший і найвимогливіший чоловік не мав права примусити жінку виконувати роботи по домашньому господарству у понеділок. Звичайно, якщо вона сама добровільно не відмовиться від свого права.

Дівчата з інших сіл, які виходили заміж за бориспільців, мали право «понеділкувати» нарівні з місцевими жінками. Та якщо бориспільські дівчата виходили заміж в інші села, таке право втрачали. На підтриманні «понеділкування» особливо наполягали матері, мотивуючи тим, що їх баби й матері «понеділкували», та й нам «заказали».

Цей звичай зберігався до початку ХХ століття. Хоча «понеділкування» у цій своєрідній формі не пішло далі Борисполя. Із спогадів бориспільця І. С. Логвина (1891 р.н.): «Я ще застав, коли у понеділок жінки збиралися у базарі. Там і пили, і гуляли, але без розпусти».

А ось що розповідав С. Н. Ламаш (1885 р.н.): «Не домовлялись наші батьки на засватинах про «понеділкування», але моя Євдокія (дружина) майже щопонеділка поспішала разом з сусідками на базар. Там вони веселились, вели мови про «жіночі» справи. А мені, бувало, наказували, аби наглядав за дочками. По понеділках я й за худобою та птицею дивився».

Можна б і крапку поставити. Адже зрозуміло, що «воно таке». Але якщо зважити ще й на таку особливу деталь – роль жінки у цьому звичаєві, то для роздумів є місце. І чи зможемо ми коли-небудь заглянути у глибину «коріння», збагнути, звідки пішов він? Чому саме у Борисполі зберігався найдовше? Відомо лише, що «понеділкування» засвідчувало про високий суспільний статус жінки в Україні.

Так, дослідник О. Левицький писав: «Незалежності української жіки-шляхтянки могла позаздрити дворянка будь-якої європейської країни. Бо вона була рівноправною з чоловіком. Мала такі ж громадянські права, особисту незалежність, як і її чоловік». Отож, бориспільська жінка віддавна була незалежною. Про що засвідчують й іншіісторичні факти. Зокрема, ще у 20 роках ХХ ст. у нашому місті існувало жіноче братерство. То чи не «понеділкування» й поклало початок йому?

А якщо до цього додати й те, що саме бориспільські жінки у 30-му році влаштували «бабський бунт»? Вони вчинили шалений опір комнезамівцям – за розкуркулених, на яких чекало заслання. Міська влада, не в силах нічого вдіяти сама, викликала підкріплення на придушення цього бунту. Триста кінних міліціонерів розігнали по домівках жінок, а найактивніших заарештували...

Але ніхто ніколи не міг, та й не зможе зломити дух жінки-українки, жінки-бориспільки. Віддавна й понині ми вміли і вміємо заспівати колискової, вправно господарювати, майструвати, творити, пестити дітей й кохати чоловіків, надихаючи своєю доброю енергією.

Та хіба менше відповідальності у жінки сьогодні? Вона не тільки Берегиня вдома, вона — активістка у суспільному житті. Вона — острівець світла й свободи, віри й натхнення, надії і добра, світоч радощів і впевненості у завтрашньому дні. То невже ж при цих рисах ми не здатні відродити добру традицію щодо «понеділкування»? Нехай з видозмінами, у сучасному ключі, у теперішньому часі. Але неодмінно з найкращим поглядом у минуле. Щоб з добром у серці. Щоб з понеділка впродовж тижня добром світилися наші душі, щоб жила у них віра... То що скажете, жіноцтво?

У статті використаний матеріал
з Бориспільської громадсько-політичної газети «Трудова слава», від 28 травня 2002 р. № 63.

Теги:

Схожі статті

 

Медіа