Музичний фольклор був (та й досі залишається) могутньою природною основою Української пісенної культури.

І подібно до того, як, нехтуючи своєю унікальною землею та повівшись на чужоземні штучні технології й продукти, як, позаздривши на західний комфорт і порядок та намагаючись імітувати чужі економічні й політичні порядки, Українці втрачають і свій добробут, і свою самобутність, - так само, піддавшись несамовитому натискові чужої музики, ми втрачаємо саму основу нашої музичної культури, і тепер нас легко збиває з ніг і зносить потік культурної каналізації так званого цивілізованого світу.

Звичайно, рано чи пізно кудись винесе. Воно так скрізь у Природі: з хаосу постає порядок, на болоті виростають божественні лілеї, з перегною родить жито, а з сміху люди бувають. Але не завжди. Безжурного розвитку в третьому тисячолітті не буде. Невпинне розмноження людства і водночас ще невпинніше вичерпування та отруєння земних ресурсів тільки загострюють безпощадну міжетнічну боротьбу за виживання, за територію, за владу. І марна справа вмовляти людей та їхніх пасіонаріїв, щоб жили в мирі й любові всім глобальним товариством: такого житт я з а останні три тисячоліття на планеті ні раз у не спостерігалось, а надалі й поготів не буде, бо стає тут дедалі тісніше.

До міжетнічної боротьби фольклор, а особливо пісня (принаймні Українська), не просто має прямий стосунок: народне слово й народна пісня є дуже важливою частиною цієї боротьби, точніше сказати - зброєю. І як боротьба Українців за волю не зводиться до змагань УПА, так і Українська пісня-зброя не зводиться до повстанських та патріотичних пісень.

Пісня завжди була для Українця і поезією, й історією, і батьківською могилою. Гарно сказано, але дуже мало. Серед безлічі компліментів нашій пісні я мушу тепер виокремити саме цей: пісня єсть зброя. Це - захист, це й відсіч, і переможний наступ; і це, як ніколи, - актуально сьогодні, а ще більше - завтра. Бо фізичне знищення - то заключна фаза боротьби, коли вже фактично з'ясовано, чий батько дужчий. І теперішні глобальні гравці-етноси дедалі більшого значення надають попереднім етапам - боротьбі психологічній, культурній, економічній, інформаційній тощо.

На цих етапах величезне, вирішальне значення має стан свідомості етносу. Зазвичай кажуть - «моральний стан народу». Ні, не моральний, беріть глибше. Мораль - неодмінний захисний щит, але його можна й вибити з рук. Саме в цьому вправляються сучасні агресори, і то досить успішно. Хіба не деморалізована сьогодні Вкраїна? Та це ще не загибель. Ще не вся зброя втрачена. Етнічна свідомість має надзвичайно глибокі й живучі корені; їх неможливо умертвити, ба навіть інвентаризувати. За перших же сприятливих умов вони дають несподівано нові паростки життя , пробуджують до чину заколисаних, засліплених, затурканих, загодованих і заляканих. Тоді й мораль з'являється. І правда, і сила, і воля.

Таїну коренів нашої етнічної свідомості годі шукати. Вона не дається не тільки ворогам, але й нам самим. Це Природа захищає своїх дітей від загибелі: тільки природним шляхом формуються такі потужні захисні механізми, як соціальні інстинкти, соціальна ієрархія, звичаї, ксенофобія, етнічна свідомість. Підміна цих механізмів людськими винаходами дає часом яскравий ефект («прогрес»), але це тимчасовий успіх з неминучою розплатою рано чи пізно.

Сьогодні Україна (І не тільки вона) є очевидною жертвою світового технічного та соціального «прогресу», розпаленого саме людським мозком - ідеями, ЯКІ народилися в нездорових головах пасіонаріїв І оволоділи масами. Та хоч яка тяжк а розплата за це чекає на людство, голосити й відчаюватись не годиться: живий має думати про живе. А в Україні тепер тільки й живого Українського залишилося, що оті корені. Хтось їх відчуває в собі, хтось не дуже , але вони й тільки вони, а не мільйони «нашого цвіту по всьому світу», визначають наше майбутнє. Бо цвіт той усе цвіте, цвіте та й опадає, а плоду не дає.

То що ж із нашими коренями? Одним із них є фольклор (у повному розумінні цього слова), а особливо народна ПІСНЯ. Ніхто не заперечує таких високих істин, я к «ПІСНЯ - це душа народу» або «Українська ПІСНЯ - найкраща в СВІТІ». Але ніхто їх нічим І не підтверджує. Вони давно стали порожніми штампами. Душа народу насправді заросла салом І залит а горілкою по самісінькі ВІНЦЯ, а найкращі в СВІТІ ПІСНІ ніхто не співає й не слухає - ні в СВІТІ, НІ в Україні. Розтоптане, споєне село ще часом посмикує СІДНИЦЯМИ під звуки «Ой, мамо, люблю Гриця» або «Навари, милая», а МІСТО й ЦІ гуцикавки-ерзаци зневажає. Прогрес! Те пер інші ритми! Чи не заспівати «Вічную пам'ять» нашій народній ПІСНІ?

Трохи ближче до ПІСНІ

Найкращі наші ПІСНІ - обрядові. Їх неважко виділити в окремий масив І переконатися, що вони представляють культуру зовсім інших епох, людей зовсім іншої ментальності. Перше диво: в них ніколи не почуєте відчаю. Зате почуєте простір, світло, радість буття (хоч І з усіма його конфліктами й труднощами). Друге диво: вони напрочуд прості за своєю формою, але в ту форму геніально вкладено глибокий ЗМІСТ, вкладено ту мудрість народного досвіду, яка завжди була й буде потрібною. Третє диво: вони дуже давні й неповторні: все, 28 що творилося й співалося на Вкраїні в ХУШ-ХІ Х століттях (а це теж багатюща спадщина), ніяким чином на ті ПІСНІ вже не схоже. А про те, що творилося й співалося в ХХ столітті, не хочеться й говорити.

Що трапилося? А трапилося дуже просте: народ утратив свою силу, перестав бути господарем на своїй землі. Занепад Київської Русі Українці усвідомили не відразу: глибину народної свідомості не могли порушити навіть такі бурі, як татаро-монгольська навала чи польське панування; подібні наруги траплялися в минулому, траплялис я завжди, але й завжди минали. Хмельниччина була останнім порухом велетня, що струшує з себе дрібних, але голодних І численних хижаків. А далі Українцям довелося ще кілька століть пересвідчуватися, що їх щільно й надійно закуто в кайдани. І ОЦІ останні три століття дали зовсім інший фольклор - складніший, багатший... І трагічний. Чим глибше вгрузали в тіло України московські пазурі, тим більше болю чулося в наших піснях. ПІСНІ ЦІ були прекрасні, глибокі, щирі, І складалося-творилося їх багато, як ніколи: так іноді зацвітає здорове, але підрубане дере во. Красі, щирості й багатству цих пісень завжди дивуватиметься кожен, кому пощастить їх пізнати. Це були ПІСНІ зневаженого, кинутого в неволю, але здорового й чистого духом народу.

У ХХ столітті, коли душевне здоров'я Українців - І не тільки гетьманів та жерців, а й трудящого люду, - не витримало й почало подаватись, то подалась І ПІСНЯ. Те диво, що його складали наші «темні» прадіди-гречкосії І за яким полювали найкращі музиканти, поети та етнографи, ті ПІСНІ, що виникали якось ніби самі собою, без композиторів І поетів, без нотного паперу, без камертонів, інструментів І художніх керівників, без міністерств, інститутів І відділів культури, ота багатоголоса розкіш, що її ладів І законів не можуть утямити й сьогодні вчені етномузикологи, - все те зупинилося в ХХ столітті. Воно ще співалося, І співалося прекрасно. Ще спалахували такі зірки, як Леонтович або Оксана Петрусенко, - але все рідше й ненадовго. Натомість почалося творення й множення «художньої продукції» нездорового й нечистого духом народу.

ПІСЛЯ 1933 року Україна, просто кажучи, перестала співати. Поняття «народна творчість» виникло саме тоді, коли та творчість припинила своє існування. «Розквіт національної культури» почався саме тоді, коли національну культуру вже й нищити не треба було, достатньо лиш час від часу прищипувати її слабесенькі рідкі паростки. І заступила її не чужа культура, а жахлив а почвара «національної за формою, соціалістичної за ЗМІСТОМ» колгоспної полови. Поступово навіть І ЦІ, національні лише за формою карикатури вивітрювалися з ужитку; переляканому, неосвіченому, проспиртованому населенню цілком вистачало «песен советских композиторов». Народна ПІСНЯ вмовкла під безпощадним натиском професійно склепаних І технічно розтиражованих продуктів масового споживання. Коли й траплялис я десь зародки справжньої пісенної культури, то пробитися до світла вони вже не могли: технічні засоби працювали не для них, та й попит на серйозну пісню потихеньку падав. Сьогодні цей процес успішно продовжується. Не потрібні складні та мудрі дослідження - послухайте ті рідкісні краплинки фольклору, що й досі трапляються в зливі «творчих звітів» областей України: коли й виловите дві-три справді народні ПІСНІ, то безпорадне їх виконання відіб'є будь-який інтерес до них. Натомість вас до гикавки нагодують дешевою попсою та пришелепуватими триндичками на кшталт «Ой Я, молода, окуня купила». Яскраві вбрання (хоча й тут панує несмак), натужна святковість, наклеєні усмішки, неодмінні баяни, безглуздий вереск виконавців, завивання ведучих - І жодної ПІСНІ, яка б торкнулася душі.

Втрати очевидні й тяжкі: не стає співаків народної ПІСНІ, яких хотілось би слухати, а ті, що беруться за неї, явно не розуміють, із чим мають справу (сприймають І подають Українську пісню як розважальний, а в кращому випадку - як етнічний музейно-інформативний матеріал); не стає й слухача, здатного цінувати (і вимагати) справжню пісню. Фактичний наслідок теж очевидний: народній пісні в сьогоднішньому житт і немає місця. Особливої гіркоти додає те, що Українці й досі не соромляться вихваляти свої пісні. Солов'їні. Лебедині. Журавлині. Найкращі в світі, геніальні пісні. Пісні, яких тепер майже ніхто ніколи не співає й не слухає.

То чи не заспівати «Вічную пам'ять» нашій народній пісні?

Підводна частина айсберга

Ця сумна картина відображує лише поверхню явища. Проте для великої маси Українців, які далі поверхні не бачать і не дивляться, цієї картини досить, щоб махнути рукою - не трать, мов, куме, сили. І творять кожний щось своє - хто симфонію, хто дачу, хто політичну партію, - геть забувши про соціальну (в біологічному сенсі) природу людини. І тяжк о страждают ь від самотності, аж до втрати людської подоби. І ще завзятіше будують та зміцнюють технологічний мурашник, де «права людини - над усе», але де щасливими себе почувають хіба що напівлюди, строго обмежені процесами споживання й перетравлювання.

Ностальгія за відкритим громадським життям, де неможлива й не потрібна брехня, означає, що в людині не вмерли оті корені етнічної свідомості, не вмерло відчуття своєї належності до великої спільноти, потреба не тільки брати, а й давати. Більшість Українців такі далекі від цих почуттів, що зазвичай соромлятьс я про них говорити або навіть роблять вигляд, що зневажают ь їх.

Мій двадцятирічний досвід роботи з співочими колективами переконав мене, що завжди можна докопатися до тих коренів, хоч би як сама людина загребла їх сміттям і забула за щоденною метушнею. Потрібен час і обставини. І не потрібні якісь особливі пісні. Не треба золотих голосів України. Коли гурт хлопців стоїть спокійно в підземному переході й співає на три голоси «Ой у полі три криниченьки», співає просто, без ефектів, але абсолютно щиро, - люди це чують. Не одразу й не всі зупиняються, не всі однаково сприймають - кожному потрібен свій час і обставини. Але за двадцять літ я багато разів бачив сльози тої ностальгії, сльози полегшення і вдячності.

Після одного з імпровізованих концертів жіночого гурту «Рідна пісня» (це було в маленькому селі на Черкащині) до нас підійшла місцева жінка й сказала: «Я проплакала весь ваш концерт і тільки в кінці зрозуміла, чого плачу. Концерт був зовсім не похоронний, але я думала: як же нас обікрали! Це ж наші найрідніші, найдорожчі пісні, така краса, - а їх уже майже ніхто не знає».

В глибокому корінні нашої свідомості (підсвідомості) є багато незбагненного, але саме звідти йдуть найпотужніші імпульси до дії. Не завжди, до речі, благородні. Але нам більше нікуди звернутися, якщо захочемо віднайти свою сутність, бути самими собою, бути панами собі й своїй землі. В культурі Українців пісня завжди кликала до життя приховані емоційні й духовні сили, а водночас облагороджувала, ошляхетнювала, об'єднувала їх у громадську силу, куди дієвішу, ніж релігійна мораль. Бо це чутт я єдності йшло від самої Природи, воно підтверджувалося тисячолітнім досвідом предків, а тому не потребувало чийогось схвалення, дозволу чи аналізу. Пісні наші складалися не на замовлення, не за гроші й не заради слави, а як неминучий продукт спільного думання й почування, як плодющий цвіт здорового дерева нашого роду.

Пісням нашим - сотні й сотні літ, а обрядові несуть у собі знаки тисячоліть. А це означає, що силу й мудрість цих пісень не можна й порівнювати з сьогоднішньою «музичною продукцією». І якщо Українці геть зовсім не співають і не сприймають їх, то це не тому, що ці пісні віджили свій час, а тому що свій час віджили ці Українці. Люди, які не вчаться, приречені. Жаль , це наші люди, але вони справді приречені. У них багато симптомів смерті, і глухота до пісні - один із найсерйозніших.

А може все ж таки...

Від тупої, жадібної, брехливої, полохливої, перегодованої біомаси народжується не тільки біомаса. Хоч як глибоко зуміли спотворити Українців більшовицькі «перетворювачі Природи», рід людський продовжує розвиватися за законами генетики, а не марксизму-ленінізму. А це означає, що ПІСЛЯ ВСІХ накоєних людським розумом дурниць неминуче йде природний відбір - І все, що наплодилося дурного, нездарного й непотрібного, поступово ви&мирає. Так буде й з нашими Українцями.

Наша ПІСНЯ (ЯК І наша дума) не вмре й не загине, на відміну від нас самих. Духовна субстанція незмірно тривкіша, ніж фізична. Лиш поодинокі люди та невеличкі гуртки шанують, бережуть, співають І передають наше святе письмо - нашу справжню пісню. Здається, й передати вже немає куди. Але насправді є. То там, то там народжуються діти, яким не з небес І навіть не від батьків чи педагогів, а саме за законами генетики дано чути. Не відразу й не ВСІ, але усвідомлюють вони абсурд бурхливого сьогодення; І приходять до старших, до зовсім старих, питають давнього звичаю, давніх пісень. Часом блукають по світових смітниках, шукають там чужих скарбів, часом вертають знову до свого саду. І поступово теж стають старими. І від того досвіду народжується розуміння: нічого кращого від нашого звичаю й нашої ПІСНІ не існує.

Не час нині для пишного розквіту Української ПІСНІ. Весь її життєвий простір забитий сурогатами, своїми й чужими. Але десь у глибині продовжує жити традиція - не мертва, засушена музейна мумія, а жива, невмируща любов до живої, невмирущої краси, до правдивого слова й чарівної мелодії, до чистого дзвінкого дівочого голосу, що несе вічну радість І вічну скорботу наших минулих століть. І знаходяться люди, що несуть далі ту любов, знаходяться! Дарма, що їх ніхто не слухає. ЇМ досить того, що вони розмовляють із тисячами людей, ЯКІ були. І з тисячами, ЯКІ будуть. А що сучасники не чують розмови... жаль , та не трагедія. В духовному СВІТІ теж іде природний відбір, І теж вижива є той, хто краще вчиться. Українська народна ПІСНЯ - великий учитель. Східна приказка «Коли учень готовий, приходить учитель» в Українському контексті читається навиворіт: «Коли учень не готовий, ніякий учитель не прийде». Або прийде та й знову піде.

Так ото ж бо, як казала матуся. Не хапайся за зброю, якою не володієш. Не зневажай скарб, ціни якому не відаєш. Фольклор, ПІСНЯ - це така справа, що потребує І любові, й хисту, й терпіння; потребує від людини всієї душі. Щось дуже дорого просить, скажете. А так, дуже дорого. Але нехай ніхто не каже , що йому не по кишені. Душу має кожен, отже має чим заплатити. Чи в когось тільки половинка душі? Ну, то таки біда. Напівлюдині фольклор не допоможе.

Але мова тут до тих, хто має душу й готовий її віддати ПІСНІ. Їх І небагато, але саме їм, як нікому, потрібна наука. Саме вони вирішуватимуть долю нашої ПІСНІ протягом ближчих ста років. Усвідомивши, як багато спитає з них історія, вони усвідомлять І те, як багато їм дано. Тільки до такого усвідомлення ще довга дорога. Дорога навчання - але не програмування!

Дорога до чину

Чин - це дати народові його зброю. Повернути Українцям розуміння своєї ПІСНІ як ідентифікаційного документа; а розуміння ПІСНІ - це вже прямий шля х до розуміння самих себе. Пізнай себе - І будеш вільним, бо, знаючи свою сутність, ти вже ніколи нікому її не віддаси. Ми бачимо лише зворотний бік цієї істини: не знаючи, чиї ми І хто ми, вештаємось по світу, як приблудні собаки, готові служити кому завгодно, аби кісточку кинув, І так само легко зрадити його, коли хтось кине аж дві.

Чин - це вчитися. Але вчитися, а не «засвоювати програми». Бо засвоєння програм - то не навчання, а програмування. Ним опікується Система освіти з усією своєю колосальною інфраструктурою - міністерством, різного рівня відділами народної освіти, університетами, академіями, інститутами, школами, дитячими закладами, аж до шкіл материнства. Все схоплено. ВСІХ програмує Система, І то так, щоб для справжнього навчання не залишилось ні МІСЦЯ, НІ сил. ЦЯ Система давно налагоджена, вмонтована в суспільну свідомість І працює так досконало, що вчитися в нашому суспільстві надзвичайно важко. Вчитися доводиться майже потайки, бо правдива освіта дратує всіх. Досить сказати, що в лідери всіх рівнів наше суспільство дедалі частіше висовує людей мало- освічених - це не жарт , а грізний медичний факт. Коли рівень проффесури й далі так зростатиме, як останні сто років, то колапс не за горами.

Тому чин - це ще й тяжко боротися з середовищем. І з самим собою. Заохочувати дітей І молодь казати правду, робити діло, господарювати на своїй землі - це страшний «зло-чин» проти сучасного суспільства, воно його негайно помічає й карає. Тому Я пропоную вчитися співати. Це теж важко, зате ніхто не карає й не забороняє. А коли людина хоч ра з заплаче, усвідомивши, як нас обікрали, то її вже не запрограмуєш. І покличе її дорога І до навчання, І до чину.

Вчитися співати Українцям простіше, ніж іншим народам: наша співоча спадщина не має собі рівних, І вона... ще не вмерла. Тому важливо вибрати правильну методику: не перетворювати навчання на програмування, спів на розвагу, а пісенну продукцію на товар, а вчитися співати так, як моляться - щиро. Але й цього не досить. На відміну від молитви, наша ПІСНЯ не може існувати самотою. Вона потребує громади - І сама її творить. Українська ПІСНЯ - це завжди колективний чин, покликаний дати кожному відчути себе окремою клітиною більшого організму, без якого сама клітина нічого не важить. 

Василь Триліс

Теги:

Схожі статті

 

Медіа