Кожен народ чи нацiя увiходить у вселюдську iсторiю своїми традицiями, обрядами, звичаями, ритуалами i посiдає належне йому мiсце. Чим гуманнiшi, моральнiшi i естетичнiшi традицiї, утверджуванi звичаями i символами, тим бiльша шана йому.

Сучасна цивiлiзацiя, гнана матерiалiстичними жадобами комфортiв, тiлесних насолод пiд гаслом абстрактної краси й права сили, вiдкинувши пiдгрунтя нацiональних традицiй i зазнаючи iн’єкцiй iдеологiї глобальної унiфiкацiї нацiональних культур, перебуває у станi духовного занепаду.

Тiлесна людина-iндивiд за допомогою наукового прогресу багато вiкiв розвивала в собi не онтологiчнi якостi, а лише бiологiчнi можливостi вiдвойовувати блага з навколишнього. Прагнучи дiстатися вершин цивiлiзацiї європейсько-демократичних принципiв, теперiшня Людина постiйно експлуатує Природу, а великою мiрою, знищує її, не усвiдомлюючи того, що i вона, Людина, є теж часткою Природи. Людина загубила своє благоговiння перед Нею, втратила в собi вiдчуття поета її потаємних дiй; оберiгальника незмiряних природних благодатей. Метафiзичнi уявлення i образнi представлення нинiшньої людини-iндивiда заникають i вона стає руйначем усього колообiгу навколишнього, пронизаного ритмами всеобiймаючої Сили Всесвiту.

Прапредки нашi володiли повнотою знань про свiтолад i своє буття пiдпорядковували космологiчним системам i планетарним циклам. Духовнi прояви i весь щоденний побут Української Родини, пройнятi космогонiчним смислом, нерозривно пов’язанi з мислячим Космосом як iз уособленням себе самих. Переживаючи Першопочатки Свiтопояви, – заглиблюючись у потоки взаємоперехрещування й взаємодiю космiчних енергiй, нашi космовiдцi-брахмани, волхви, вiдуни вилонювали iз себе прапервнi мiфологiчних образiв i сюжетiв, закладаючи основи основ культури Свiтоосягань.

Контакти наших пращурiв iз свiтотворчими i життєдайними енергiями обумовили вироблення стрункої iєрархiчностi ритуалiв, що означували головнi й другоряднi закономiрностi функцiонування Космосу, земного буття всеукраїнського загалу. Метафiзику життя Космiчних Обширiв осягали вони у парадигмах онтогенетичного Свiто-буття. Замислимося над вимiрами духовної ходи наших далеких пращурiв i близьких предкiв…

Недавно впроваджена новiтня галузь науки генографiя оприлюднила епохальнi вiдкриття. Найновiшi дослiдження людської генетики за програмою «геном людини» – порiвняльнi аналiзи ДНК 241 iндивiда вiд представникiв усiх рас 42 нацiональностей, проведенi багатьма великими лабораторiями планети, – засвiдчили, що пращури сучасної людини з’явилися на нашiй Землi 150 – 200 тисяч рокiв тому в Африцi. Звiдти їхнi нащадки переселилися в Європу близько 40 тис. лiт до н. е., витiснивши homo erectus (людину, яка ходила прямо) неандертальця. Змiшування мiтохондрiальних генотипiв не сталося. (Сатосi Хараї). Аналiзи ДНК дослiдникiв-палеогенетикiв (Сванте Паабо), добутi з фрагменту хребця неандертальця (його кiстяк знайдено у 1856р., а вiн жив понад 50 тис. лiт до нас), нинiшнього планетянина, показали, що межи ними не було анiякого зв’язку – нi нашого предка, анi нашого родича. Еволюцiйнi гiлки цих обох видiв, якщо були б, то могли розiйтися iще 600 тис. лiт тому. Цебто коли цих видiв не iснувало.

Отже, сам по собi напрошується висновок: людина гомо сапiєнс з’явилася завдяки божественнiй природi – програмi Творця, а не за теорiєю Дарвiна. Еволюцiонує не матерiя, а Дух, якого веде дiяльний Розум Космосу. Цей висновок пiдтверджується, якщо зважити на те, що мешканцi доби пiзнього палеолiту (Мiзин, Гагарiне, Добранiчiвка, Гiнцi, Костенки-І) жили в складних клiматичних умовах; перебуваючи у найпростiших житлах, мали примiтивнi знаряддя працi, а водночас їх оточували взiрцi винятково досконалого й глибокого за змiстом, формою та узагальненнями образного мистецтва космологiчної тематики, яке залишили пiсля себе їхнi попередники (але не предки!) – атланти.

В цiм ряду стоять i результати мiтохондрiальних аналiзiв ДНК, кiсток трипiльцiв з ранньо-енеолiтичного поселення Бiльче Золоте, знайденi в печерi Вертеба (Тернопiльщина) й сучасного мешканця цих мiсць. Вони виявили, що трипiльська люднiсть, яка побутувала у межирiччi Днiпра – Буга – Днiстра впродовж 2700 рокiв, цiлковито мiсцевого походження. Трипiльцi – не прийшлi з Малої Азiї та з Балкан якiсь племена, а прадавнє автохтонне населення України, тобто нашi безпосереднi пращури, якi витворили видатну Трипiльську цивiлiзацiю – одну з ланок давньої iсторiї України. Антропологiчнi данi показали, що трипiльцi-орiї належать до середземноморського пiвденного типу. Росiйський антрополог Т. Алєксєєва ще в радянськi часи довела, що й українцi також мають структуру кiстяка цiлковито середземноморського пiвденного типу, а нашi сусiди – росiяни, бiлоруси – належать до пiвнiчно-захiдного типу. Про те, що Трипiлля має пiдосновою Буго-Днiстровську культуру, глибинно обгрунтував ще в 50-х роках ХХ ст. доктор iсторичних наук Валентин Даниленко. Тож семiтськi племена не мають анiякого стосунку до культурних здобуткiв давньої iсторiї України, оскiльки вони на українських землях нiколи не жили!

За Законами Свiтоустрою українцiв як духовну субстанцiю запрограмовано своїми дiями вершити Лад на Землi.

Про Божественне походження праукрiв-русiв, iсторичний шлях та звичаї їхнi наша пращурiвська пам’ять увiчнила у «Велесовiй Книзi». Сам Сварог – Верхов- ний Владика Небес – у вуста прабатьковi укрiв Ору заповiдав скрижалi космiчної сутностi. Дощечка 25 вiстить:

«Се мовив Ору Сварог наш: «Як мої творiння створив вас од перст моїх. І нехай буде сказано, що ви сини Творця, i поводьтеся як сини Творця. І будете як дiти мої i Дажбог буде Отець ваш».

Багатопроявнiсть Бога-Творця означує Божественне народження наших предкiв праукрiв-русiв. Усвiдомлення своєї Божественної сутностi i єдностi з Вищою Силою Космосу – Богами – розкриває прапредок-вiщун-волхв у дощечцi 1:

«Творящу Богом силу се узрiли в собi, бо то дар Богiв… молячись Богам, матимемо чистi душi i тiла нашi, матимемо життя з праотцями нашими, якi з Богами злилися воєдино…».

Пращурiвська генетична (праслов’ян-орiйцiв) пам’ять означує Потуги Прави – Свiт Богiв Усесвiту, з яким Українське Єство, поєднане благими дiяннями, гармонiзує навколишнiй простiр. Космiчно-сонячну природу укранiв-русiв закарбувала дощечка 24в: «Се походимо од Дажбога i стали славнi, славлячи Богiв наших. Нiколи не просили, не молили блага для себе». Й найглибшi їхнi осягання Прасутности Явленого (в тiм числi й свiй духовний зв’язок з пантеоном Богiв Усесвiту) зазначає д.24 г: «величаємо пращура нашого Сварога, який був, є i пребуде з нами з вiку у вiк до кiнця». А д.23 додає:

«І повели русiв Громовицi, як синiв отця нашого Перу- на i Дажбога онукiв … проголошуємо славу Богам, якi суть отцi нашi i ми сини їхнi…» (д.26).

Космiчну природу укранiв-слов’ян як мiфо-етнологiчну iстоту пiдкреслює д.36 б, вивершуючи мiфологiчне передання нашого народу про своє небесне походження вiд Духу Всетворящого: «Се ми слов’яни, бо славимо богiв, i се ми внуки богiв наших Сварога i Дажбога». Духовна енергiя української нацiї, її космогонiчна основа – це багатопроявнiсть Свiто-творчих Сил Бога-Творця-Сварога. Вiдтак i народ наш є складовою Всекосмiчного Ладування.

Космогонiчна народна уява Українську Родину i її господу уособлює найвищою сферою Високого Неба – Раєм трискладо- вим. («В цьому домi як у Раї.// А господар як виноград, // господиня як калина, // а дiточки як квiточки», – констатує колядка). Або вона мислиться Райським Древом, з трьома верхами – тобто Свiтобудовою. В карпатськiй колядцi «Ой долiв, долiв, долiв луженьки», записанiй І. Вагилевичем (середина ХІХ ст.) мовиться: «Ой плине, плине райськоє Древо з трьома вершеньки: // В єднiм вершеньку сив со- колонько, // в другiм … сив зозуленька, // в третiм … сив ластовлята». Названi три «вершеньки» – це «господаронько», «газдинонька» та їхнi «дитята». Тут Райське Древо, на якому сiмейна троїна є символом першої Космiчної Рiднi, означає Першосубстанцiю (Першосвiт). Українська Родина постає троїстою вершиною згармонiзованого Свiтового Ладу, тобто первiсний Рай, i вона возносить священнi параметри Законiв Божої Правди на Землi. За сутнiстю вона тотожна Космосовi як Свiтова Сiм’я. Цебто народ наш. Наше космологiчне мислення подає Райське i Земне, Небесне й людське космiчною неподiльною первозданною Впорядкованiстю Першооснови Всесвiту.

Тема Раю на землi – це не лише найжагучiша мрiя релiгiйної людини чи натхненного поета. Первiсне буття нашої планети було справжнiм Раєм на землi. Колишня Людина перебувала в гармонiї з навколишнiм простором, зберiгаючи красу природи. Тарас Шевченко в поемi «Сон» пророчо означив таку конкретну Райську Землю, – баченi ним в дитинствi краєвиди навколишнiх сiл Звенигородщини, саме в таких рядках:

«Дивлюся, аж свiтає,
Край неба палає,
Соловейко в темнiм гаї
Сонце зустрiчає.
Тихесенько вiтер вiє,
Степи, лани мрiють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленiють.
Сади ряснi похилились,
Тополi поволi
Стоять собi, мов сторожа,
Розмовляють з полем».
І все – то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленiє, вмивається
Дрiбною росою,
Споконвiку вмивається,
Сонце зустрiчає…»

У «Гайдамаках» поет виглиблює образ посланої Творцем Раїни-Раю:

«Встала й весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквiтчала її рястом,
Барвiнком укрила;
І на полi жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю убрану весною,
Вранцi зострiчають…
Рай, та й годi!

Зумисне наводимо розлогi видива нашого поета, бо у свiтовiй лiтературi чи й знайдеться щось значущiше в опоетизуваннi первiсної Природи, як образу iстинного Раю. Або його вiзiї-картини злиття найсвятiших почувань людини й незбагненних розкошiв живої природи у поезiї «Садок вишневий коло хати», де все дихає та їнствами райської вiчностi як Космiчна Цiлiсть, явлена Володарем Космiчного Безмежжя. Згадаймо iще Шевченкову благу вiсть: «У нашiм Раї на землi // нiчого кращого немає, // як тая мати молодая // з своїм дитяточком малим…» Та це ж мовиться про наше вiковiчне традицiйне Ладування! В сiм’ї. Наших батькiв i дiтей. Шевченковi, як ми бачимо, було дано вочевидь охопити огромом своєї душi велич краси рiдного краю й художньо вiдтворити пережитi картини божественних видiнь.

Українська астральна мiфорелiгiя дiї Господаря-хлiбороба на полi, в обiйстi, у свiтлицi ототожнює з дiями Батька Всесвiту. На рiздвянi свята (Святий Вечiр, Щедрий Вечiр, Водосвяття) вiн два хлiби (символи Сонця i Мiсяця) й плетений калач (Зоря, вона – i Дощик) – трiаду космiчних енергiй – тричi обносить по хатi, подвiр’ю, кошарi, «викручуючись» проти ходу Сонця, i водночас здiйснює подвiйнi святощi: хлiбами воздає жертвоприношення Верховному Владицi й творить магiчну дiю Небесного Руху. Вiн – Боголюдина. Одна i та ж божественна сутнiсть Звершуваного.

Народна поетика ниву хлiборобську бачить Свiтовим Ладом, де її Господар, як i сам Бог, виконує одну i ту ж незмiнну роботу в одвiчних космотворчих ритмах: «кладе снопоньки у три шароньки, // кладе копоньки у чотири» (колядка). Числа 3 i 4 в сумi дають число 7, що означає викiнченiсть космiчних циклiв.

Онтологiчна єднiсть Космiчного i Земного, астральних енергiй i людських дiянь проявляються в ритуалах магiчного змiсту. На Святий Вечiр Рiздва Господар до святкового столу з 12 стравами тричi запрошує Небеснi Сили (Сонце, Мiсяць, зорi яснi, дощi ряснi кутi їсти, тричi закликає дiдiв-прадiдiв i увесь рiд разом на святу вечерю. Тричi вiн звертається до лихих сил – морозiв, буйних вiтрiв, спеки, суховiїв зайти в господу вечеряти й замовляє магiчно їх не приходити на поля, не вчиняти збиткiв, бiди. За святковим столом газда набирає ложку медової кутi, тричi пiдкидає її до стелi – аби множилося добро, брикали ягнятка та iнша худiбка. Уславлювання жертвою Творцевi. Тут просвiтлений Господар чинить магiчнi дiї, цiлковито рiвнозначнi Боголюдинi.

Давня духовна думка наголошувала: «Людина – дитя Вищих Сил i на Людинi втiлюється Воля Космосу. Сутнiсть її – вiдповiдна сутностi Космосу. Людина за програмою Творця має стати на Землi носiєм Закону Небес. А народження Людини – це Творчий Акт Бога i свято для всього Космосу, бо вона збирає докупи Небо i Землю. Витворення Боголюдини вимагає єдностi багатьох поколiнь народу й опанування найбiльших здобуткiв Космологiчної Духовної Культури – там вистеляються пiдгрунтя й потужнiсть досконалої Людини. Не вiд плотi вона народжена, а лише Духом арiйцiв, що керує Свiтом i животворить.. Дух крiпиться духом Всеєдиного. Людина, як i весь живий свiт, запрограмована бути дiяльною одиницею всього Свiтотворчого Процесу. «Духовне преображення людини у Боголюдину – це особливий колообiг Творящого Духу, що означає: ти живеш для всiх, а всi живуть для кожного люблячого, бо основою життя є Дух Любовi», – так розмiрковує сучасний фiлософ О. Котенко. Як стверджували древнi, думка про Людину – Сина Бога – була найпервiснiшою i є передумовою виникнення нових Усесвiтiв. Осягання наших прапращурiв прийдешнiм поколiнням вiстили, що появу Людини у планах вже несла в собi проста жива клiтина у першопочатках зародження життя на Землi. Така Програма Космосу.

Людина високої Духовної Культури – величний iдеал, син свого народу, син Космосу, носiй Вищої Правди. Такими для українцiв є Тарас Шевченко, Олег Ольжич (Кандиба), Василь Стус. Древнi мудрi пiдкреслювали: «Все йде до Бога очищеним i безгрiшним»

Бачити перед собою iдеал як захований Смисл дiї Вищого щабля життя, до нього сягати – постiйне бажання Людини; вона прагне стати Сином Бога. Арiйська духовна програма про це у «Велесовiй Книзi» (д.17) викладена: «будьте синами своїх Богiв, i сила їхня з вами пребуде до кiнця». Але, як проголошує д.30, «…Бог є один i множественний». Тобто множество Богiв – це насправдi багатопроявнiсть Творця-Бога-Абсолюту в рiзних найменуваннях, дiях.

Космогонiчна святiсть волхвiвських вiзiй Українську Родину помiщає в центрi наймасштабнiших космодiй Неба, всiєї Свiтобудови. Вони, волхви, столiттями вiдточували поетико-образну модель Всесвiту, Ядро Космотворення, доносячи до посвячених Істину Всетворящого – Його Вселенський Закон. Космогонiчний акт дiї в наших архаїчних колядках – то священна мова їхнього Свiтоосягання. (до речi, європейськi науковцi ХХ ст. визнали, що українськi колядки неподiбнi до європейського фольклору, бо їм властива космогонiчна – свiтотворча сутнiсть.) Приведемо такого змiсту колядку «Господарський двiр»:

«Господарський двiр на семи стовпах,
стовпи точенi, позолоченi,
а на самiм дворi стоять три терема.
Що перший терем – Красноє Сонце,
а другий терем – ясен Мiсяцю,
третiй терем – дробнi звiздочки.
Красноє Сонце – сам пан Господар.
Ясен Мiсяцю – то жона його.
Дробнi звiздочки – їхнi дiточки»

За прадавнiм звичаєм, буття нашої Родини вважалося як життя в Раю. там Лад у сiм’ї вводила Любов i повага до батькiв – i це є справжнiй Рай первiсний. Дитина бачить, як поводять себе батьки у щоденному життi, й прагне їх наслiдувати. Сiмей- ний Лад дiє непорушним Законом виховання дiтей правдивими патрiотами. Ця атмосфера любовi та духовної дисциплiни створює особливу традицiйну культуру всього українського народу, бо там не iснує критичного ставлення до батькiв. Непослух неприпустимий. Родина живе за Законом Любовi, посланим Творцем. Закон формує обов’язок кожного члена родини. Поза межами її неможливе щасливе життя, i в нiй iснує влада порядку. Влада батькiв у родинi тотожна владi Бога. Спрадавен у нашого народу Родина i Рiд – винятково священнi поняття. Моральний Закон Бога зобов’язує людину любити свiй народ, бо це дiя духовної традицiї будь-якого народу на планетi.

Традицiя мудростi предкiв – духовнi доктрини нашого народу, гуртуючи суспiльство i виховуючи прийдешнi поколiння патрiотiв, слугує мiркою Досконалого Правлячого Духу i вберегли буття українцiв, їхню iсторiю впродовж тисячолiть. Вони є джерелами найголовнiшої мети життя багатьох поколiнь.

Правiкова мудрiсть предкiв несе в собi мiрило Правдивого Мислення традицiї предкiв i плекає досконалий Мислячий Дух Людини Просвiтленої. Духовна культура народу формує його буттєву культуру взаємовiдносин i ставить головну мету: «Священними символами вiчного життя: образною мовою орнаментально-знакової системи, звичаями, традицiями, обрядами, ритуалами у святах рiчного циклу витворювати Боголюдину. Мислячий Дух плекає духовну категорiю Совiстi як надприродну силу людської свiдомостi. Над-свiдоме й Надособове у сутностi її душi – головна ознака iдеалу Боголюдини.

Моральний Дух керує вищим Смислом буття народу. В народних думах, складених у ХVІІ–ХІХ ст., три брати, втiкаючи з турецької неволi, гинуть у степовiм безводдi; три сини бiдної вдови збиткуються над нею, зневажають – i за це їм велика покара з Високих Небес; з вини пиря- тинського полковника Олексiя Поповича козацьке судно у бурхливому морi зазнає тяжких випробувань. Це вiдбувалося тому, що винуватцi – три брати, три сини, козацький полковник – вiдкинули Моральний Борг, не визнавали послуху його предкiвськiй науцi та вимогам. Порушив Моральний Борг, збочив з Морального Шляху, Праведного – i тебе покарано суспiльним осудом i Зверх-силою.

Совiсть як надприродна духовна категорiя контролює дiї Людини просвiтленої i все буття народу. Вона як Моральний закон, посланий Творцем людськiй Свiдомостi, є критерiєм вживлення досконалого Мислячого духу у єство людини. Виховання Совiстi – це передача Свiтла Розуму вiд поколiння до поколiння, вiд батька до дiтей. Поза Совiстю не iснує Правди, бо Совiсть захищає серцевину Правди, вистеляючи рiчище Мудрого Мислення. Виховання її вiдбувається завдяки багатовiковому досвiдовi предкiв наших. Воно священне у свiдомостi поколiнь.

Багатовiковi культура – основа духовностi народу. Для її розвитку суспiльству треба вирощувати українську душу вiд народження й до смертi людини. Свiтогляд найдавнiших предкiв наших виробляє дух i стиль, що закладає етнiчну своєрiднiсть, творчiсть, мораль, побут i втримує прийдешнi поколiння в рiчищi культури. Традицiйне народне весiлля обрядом, звичаями, ритуалами, пiснями, танками i магiчним словом вiншiвним, «ладканням»-вiнкоплетинами – усим весiльним чином є iстинне духовне ладування буття українцiв, що й зумовило їхню нацiональну iдентичнiсть iз правiкiв до цього часу. Свята рiчного циклу (Рiздво-Коляда, Великдень, Купайло, Калита) унiкальна духовна система космогонiчного змiсту; в нiй звичаєвимисвяткуваннями, ритуальними хлiбами, колядками i щедрiвками, веснянками i гаївками, хороводами, купальськими i калитянськими мiстерiями українцi єдналися з Небесними благодатями, Космосом та його Всетворящим i Вберiгаючим. Уславляючи Вищi Сили, чистотою помислiв, мудрими дiяннями Українське Єство зливалося з Усесвiтом. У цьому космiчному зв’язку наснаженими духовними дiями кожного українця й усього народу втiлюється правiчне завдання Творця-Бога гармонiзувати Природу, навколишнє середовище, в життєдайну планету як божественну сутнiсть Сотвореного – запрограмовану Цiлiсть Космосу. Духовна культура наша живиться джерелами вiчностi Космосу, заполучаючи його космогонiчний смисл, i вiчности метафiзики народу як особливої форми опоетизування реального свiту.

Древнi вiдали, що всi стихiї природи, свiт навколишнiй – це жива Істота, з якою треба бути у приязнi, повазi, спiлкуватися, одухотворяти її. Ось чому з сивої давнини й до наших днiв малi дiтки закликають весну як добродiйну силу, що дарує тепло, радiсть, красу й щось незбагненно дивовижне, виспiвують веснянки й iграми, танками, хороводами прославляють Вищi Сили за посланi з Небес благодатi. Перебувати в гармонiї з навколишнiм свiтом – то була найбiльша радiсть не лише дiтей, а й кожного мислячого українця впродовж багатьох вiкiв, що складало основний Смисл їхнього життя. Постигати таємницю впорядкованого Всесвiту – головне завдання людини, котра приходить у цей свiт. У Космосi жити може лише те, що подiбне Боговi й має в собi Його Волю – така настанова наших древнiх волхвiв-провидцiв.

Мислячий Дух праукраїнцiв з Передвiку вистеляє святими iдеалами Моральний Шлях прийдешнiм поколiнням як всевiчної Божої Правди, виснувати скрижалi арiйської доктрини Космо-осягнень. Духовна культура закладає пiдвалини iсторичного буття нашого народу. Єдина образна мова народного мистецтва, сiльського традицiйного зодчества, обрядового фольклору, пiсень й величезної (непорахованої!) кiлькости ритуалiв у народних обрядах, звичаях, культах еманувала атмосферу Божественного Вимiру, в якiй повсякчас перебуває душа кожного українця, одвiчно носячи в собi первень Небесної Сили. Тисячолiттями люд наш жив за цими принципами, сягаючи у Космiчному летi вершин Гармонiї, Всеобiймаючої Божої Любовi й Добродiями ладувати повсюдно. Всi обряди, звичаї, ритуали, традицiйнi свята Сонячного циклу, утверджуванi українцями, – то священнi дiї на плекання досконалої Людини, якi виводять її i весь народ на Шлях до Бога. Як iдеал довершеностi, що означувало духовне Вчення арiйцiв про Бога.

Теги:

Схожі статті

  • 02.03.2016
    3497

    Зі здобуттям Україною незалежности ми почали пильніше придивлятися до своїх коренів, а заодно –

    ...
  • 19.02.2016
    1895

    Зачин. Договірна (людська ) «правда» хазарського штибу І істинна правда-віда Творця У Велесовій

    ...

Медіа