Притча про рай

Облиште справи на хвилину
Й почуйте оповідь корисну,
Як жили в світі дві людини
Та мали віру в Бога різну.

Один був ревний християнин:
В трудах й молитві вік минав,
Смиренний, праведний мирянин,
Хмільних напоїв не вживав.

Іменував себе раб Божий.
Байдужий до земних утіх,
Не мислив,не чинив негоже,
Жінок не знав, бо це є гріх.

Ні з ким не бився й не сварився.
Коли ж хтось ляпаса давав,
Мовчав і навіть не гнівився
Та іншу щоку підставляв.

А другий звав Дажбога татом –
Сповідував орійську віру.
До праці вельми був завзятий
Та й до розваг – не через міру.

Як всяк, радів життю, сміявся
І гостре слово промовляв,
До дівок гарних залицявся,
І келиху не оминав.

Та ось звершилась Вища воля,
І смертний час обох настав.
Втім, різна їм судилась доля
В Раю, куди Господь забрав.

Бог з орієм бенкет справляють
І теревенять про своє.
Хрестатий посуд прибирає,
До столу страви подає.

Терпів-терпів, та вже незмога –
Благально на коліна впав,
Прийшовши в решті решт до Бога,
Й про наболіле запитав:

«За що ж ти, Боже, так образив?
Щодня я вправно бив чолом!
Й спокуси гріх долав щоразу.
Чому ж не я за цим столом?

Чому, скажи мені на милість,
Я посуд мию й подаю?
Скажи, Господь, де ж справедливість
Ще має буть, як не в Раю?»

Бог неквапливо обернувся,
Почувши мовлення палке.
Тоді ледь зверхньо посміхнувся
І відповів йому таке:

«Рабом ти жив, рабом помер,
Рабом приповз мені на Суд.
Яке ж єство твоє тепер
Стоїть навколішках отут?

Чому в словах бринить догана?
Чи бачив де таких нахаб,
Щоб за одним столом із паном
Сидів його нікчемний раб?

Натомість, з рідним своїм сином
(Бо в Яві мені сином був)
Чого б не випити чарчину,
Щоб веселіше день минув?

Тож зараз пригадай, нещастя,
Що за життя я говорив:
По вірі кожному воздасться!
От саме так я і вчинив».